Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

БОНЯ

Боня жила у Варшаві, в столиці Польщі. Жила у своєї тети в тісній, темній кімнатці. Вікно з кімнатки виходило просто на брудну вулицю, де цілий день бавились і галасували діти. Боня ще пам'ятала, що колись були в неї мама і татко. Мама приносила їй цукорки в золотих папірцях. А тато приходив увечорі з праці, брав Боню на коліна і розказував їй про свої колишні бої. Бо тато був колись старшиною Української Армії і боровся у війську славного отамана Симона Петлюри проти недобрих большевиків. Але большевики перемогли,1) і тато Боні, а також багато таких вояків, як він, мусіли втікати в чужину, в Польщу. До Польщі теж належав великий шмат України, але там не вільно було жити воякам-вигнанцям.
Таке тато розказував Боні, а вона пильно слухала, але небагато розуміла, бо тоді була ще маленька. А потім тато і мама померли, і вже більше їх не було. Боню взяла до себе тета, і Боня пішла у школу. В школі сиділа тихенько на останній лавці і не озивалася ні до кого ані словом, навіть на перервах. Може, тому, що не вміла добре говорити по-польськи. А, може, тому, що не мала таких гарних фартушочків з мереживами, які мали її товаришки. І на сніданок приносила з собою лише кусок сухого хліба, тоді як вони їли булки з шинкою та помаранчі.
Коли ж приходила домів, му сіла бути сама аж до вечора, бо тета цілими днями му сіла ходити по домах прати білля.
Одного разу Боня написала вже всі задачі і вийшла на вулицю, бо була весна і сонечко так гарно світило. На вулиці сусідські діти ходили колом і співали. Боня спершу приглядалася їм несміливо, а опісля прискочила нараз і розірвала руки двох дівчаток, щоб і собі стати поміж ними. Та тут діти підняли крик:
— Іди геть від нас!
— Ми тебе не хочемо!
— Геть, ти, гайдамачко!2)
— Йди собі в свою Україну!
А один хлопчисько навіть штовхнув її під бік. Боня втекла, сіла на камінних східцях дому і розплакалась. Аж почула, що хтось торкнув її рам'я і спитав по-українськи:
— Чого ти плачеш, дівчинко?
Боня підняла голову і побачила гарне дівчатко, мабуть, такого віку, як вона сама, в чистенькій, вишиваній суконочці.
— Бо хочу їхати в Україну! — нараз відповіла щиро — Бо мене тут ніхто не хоче!
— Нема чого плакати! — відповіла незнайома. — Ось я минулого року їздила!
— Справді?
— Так, їздила в табір, у Підлюте.3)
— А що це — табір?
— Там живуть українські діти разом, і дуже їм добре.
— А мама і тато?
— Там не треба тата і мами. Там є сестрички і братчики.4)
— Але я не маю ні братчика, ні сестрички!
— То там дістанеш. Там їх дуже багато, і всі ми дуже їх любили, а найбільше братчика Слона.
— А ти знов туди поїдеш? Я хочу з тобою!
— Цього року не поїду, бо зимою дуже боліло мені вушко, і мама казала, що я не зможу поїхати...
Але в цю мить надійшла і мама тієї дівчинки і забрала її з собою. Та ще й насварила трошки, чого та пристає з дітьми з вулиці.
А Боня сказала теті другого ранку:
— Тето, я хочу їхати в Україну!
Тета довго не могла зрозуміти, в чому справа, аж Боня розказала їй усе. Тоді тета лиш рукою махнула:
— Е, то це з тобою говорила Міруся, дочка інженера з сусідньої камениці. її батьки багаті, то могла собі їздити. А я не маю на це грошей, та й саму тебе не пущу, бо це дуже далеко!
Але Боня вперлася і щоранку питала тети:
— Тето, чи я можу їхати в табір?
Тета вже і сварила, і грозила, але Боня все таки завжди питалася про те саме, а потім починала плакати, не хотіла їсти і марніла з дня на день.

Не було ради; найшла тета в газеті адресу пластової домівки у Львові, виписала її Боні на картці паперу. Поклала в торбинку кусок хліба та трохи дрібних грошей, купила залізничий квиток і всадила Боню у поїзд Варшава-Львів. Ще попросила кондуктора, щоб уважав на неї — і Боня поїхала.
Їхала довго-довго. Вже давно з'їла свій хліб і дуже зголодніла. А біля вікна сиділа якась пані і їла пухкі тістечка з варенням. Коли завважила, що Боня не відриває очей від її тістечок, простягнула й їй одне і лагідно спитала по-польськи:
— Далеко їдеш, дівчинко?
Але коли Боня відповіла, що їде в табір, бо вона з України і хоче знов побачити Україну, пані скривилася, забрала руку з тістечком і відвернулася до вікна. І вже більше не говорила нічого аж до самого Львова.
Приїхала Боня на головний двірець у Львові. Висіла з поїзду і вже ніяк не знала, де шукати тієї пластової домівки. Вона стояла у великій залі-ждальні і не могла рішитися, що робити, коли нараз побачила, як з однієї брами вимаршували хлопчики та дівчатка, всі однаково одягнені, з наплечниками на плечах. Всі були дуже веселі, сміялись і жваво говорили... по-українськи! Боня відразу ж підбігла до них, хоч трошки боялася, що знов будуть кричати на неї. Але ніхто не кричав. Всі дівчатка гляділи на неї так привітно, а одна спитала:
— Ти шукаєш когось?
Боня налякалася: що їй сказати? Та нараз пригадала щось і сказала рішуче:
— Я шукаю братчика Слона!
— О, так, братчик Ромко їде з нами і цього року в табір!
— Але я шукаю братчика Слона! — впиралася Боня.
— Це ми його лиш так, наніби називаємо «Слон», бо він дуже великий, — пояснила їй одна дівчинка.
— Братчику, братчику Ромку! — вже кликав один хлопчина. — Тут вас шукають!
Братчик був справді дуже великий, але всміхався до Боні так ласкаво, що вона відразу розказала йому, хто вона і чого сюди приїхала. Тоді братчик взяв її за руку і звернувся до дітей, що тим часом поскладали свої наплечники рівно, рядочком:
— Бачите, новачата, це Боня, — сказав він. — Вона сама приїхала аж з далекої Варшави, щоб бути з на ми в таборі. Будете її любити?
— Так, так, так! — закричали нараз усі, аж в ухах залящало.
Враз оточили Боню, частували її ласощами, розпитували, розказували, як гарно буде в таборі. А коли над'їхав поїзд, всадили її першу у вагон і трохи не побилися за те, хто має біля неї сидіти. Тепер Боні їхалося зовсім інакше, бож їхала з своїми!

***

А першого вечора в таборі, коли трубка вже відіграла нічну тишу, сестричка Ляся ще раз обходила весь будинок, щоб поглянути, чи все в порядку. Та нараз почула, що хтось гірко хлипав в одній з кімнат. Зайшла туди і побачила, що Боня важко ридала, втуливши голову в подушку, що їй позичила сестричка Поля.
— Що тобі сталося? — спитала пошепки сестричка.
— Я... я думала, що це назавжди, а воно лише на один місяць! — знов розплакалася Боня.
Сестричка сіла біля неї на ліжко і хвилинку щось думала...
— Ні, не лише на місяць! — сказала згодом. — Коли скінчиться табір, ми знайдемо у Львові когось, що візьме тебе до себе. Підеш в українську школу і будеш завжди поміж українськими дітьми. Добре?
— Добре! — погодилася Боня і, пригорнувшись до сестрички, смачно заснула...

1) Було це в 1920 році.

2) Гайдамаки — це були українці, що в 1768 році під проводом Івана Ґонти та Максима Залізняка підняли повстання проти поляків. Поляки і досі з погордою називають українців «гайдамаками».

3) Підлюте — село в горах Карпатах, де митрополит Андрей Шептицький подарував був оселю під пластовий новацький табір.

4) Сестрички і братчики — пластуни-виховники в таборі.

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ