Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

МИШКА-ГРИЗИКНИЖКА

Пані Мишка Мишковецька бігла коридором так швиденько, що аж старий Павук-Павученко перестав дрімати у павутинні на вікні і гукнув за нею:
— Пані добродійко, а куди це ви так спішите?
— Ой, пане Павуче! Коли б то я сама знала, куди!
Бо ця шибениця Гризикнижка знов кудись утекла з нори! Я тільки скочила на хвилинку у шафу по шкірку від солонини — а вже її в гнізді нема!
І пані Мишковецька аж звелася на дві задні лапки, а передні заламала в розпуці.
— А Мурчище сьогодні такий лютий, бо дістав добре від господині за вилиту сметанку! І не оглянеться вона,
бідна, як він схопить її і схрупає! — і Мишка погналася коридором дальше.
Павук співчутливо похитав головою і знов заснув. А Мишка бігла, бігла, аж поки не потрапила у відхилені двері кімнати-бібліотеки. Знову піднялася на дві лапки, заворушила вусиками, понюхала вправо, понюхала вліво і стрілою помчалася просто по нозі стола на його верх. А там, на розкритій книжці сиділа її донечка. Гризикнижка і смачно гризла ріжок сторінки.
Пані Мишковецька вже хотіла їй одним духом сказати все, що надумала, біжачи коридором, а, може, й потермосити вуха за непослух, коли Гризикнижка оглянулася на неї і промовила з солодкою усмішкою:
— Ой, матусенько, тут так чудово! Чому ж ти досі мене сюди ніколи не провадила?
— Бо ти ще була замала! — суворо відповіла пані Мишка. — Малим мишенятам книжки шкодять на шлуночок!
— А що це таке «книжка»?
— Ой доню, доню, коли ти до розуму дійдеш? Таж те, на чому ти сидиш, це і є книжка!
— О, я вже знаю! А всі ці чорні мушки, що сидять передо мною — це теж книжка?
— Це не мушки! Це букви?
— А хто ці букви так повбивав та поскладав рядочками? Вони ж, мабуть, неживі — бо не рухаються?
— Ет, шкода, що тобі вже незабаром цілий місяць буде, а ти таке говориш не до речі! Вони ніколи не були живі, а рухалися не вони, а їх черенки...

— Що таке? Мамусю моя, кожушечку мій оксамитний, скажи мені, що це таке «черенки»?
— Та що тут говорити? Просто були такі кубики з олива, а на кожному з них — одна буква. І з них по складав друкар у друкарні слова...
— А що це таке «слова»?
— Ой, горе мені з тобою! Нічого не тямиш! Ось гляди: тут чотири букви разом — це слово.
— Матусю, але ось тут їх лише дві! Чи це теж слово?
— Теж!
— А чому?
— Ой, ти... все «чому» та «чому»! Не даш скінчи ти, коли хочу тебе вчити! Слухала б, то й знала б! От же складає так друкар цілу сторінку...
— А що це «сторінка»?
— Оте, що на ньому ти сидиш!
— А ти казала, що це — книжка!
— Книжка має багато сторінок, а ти сидиш тільки на одній! Отже складає він цілу сторінку, а тоді намазує її фарбою і відбиває на папері...
— А навіщо?
— Бо тоді на папері відіб'ються всі букви, і люди зможуть їх читати...
— Що ти сказала, матусенько?
— Чи-та-ти!
— А що це таке?
— Це людина ставить книжку перед себе, дивиться на неї і тоді... ну, хай уже буде! Не варта ти цього, та вже зраджу тобі таємницю, що її мені ще моя пра-прабабуня зрадила була. — І пані Мишка нахилилася до ушка донечки. — Пра-прабабуня казала, що тоді людина чує, як ці букви говорять.
— То вони таки живі! — здивувалася мала.
— Та де там! — обурилася спершу Мишка. — А, може? ... Може, таки живі, лише зачаровані так, що тільки люди їх чують... — додала опісля.
— А про що книжки говорять?
— Є різні книжки: одні говорять про далекі, незнані країни, інші — про те, що діялося колись давно, ще інші — про те, що ніколи не діялося, а лише видумане...
— А хто його видумав?
— Є такі люди. Називаються «поети», а інші, подібні до них, звуться «письменники». І всі вони пишуть книжки. А ті, що пишуть лише про те, що справді діялося, називаються «вчені».
— А ти ж казала якось інакше!
— Хто — я!? Я завжди говорю однаково! Навчила ся б ти вже раз шанувати старших!
— Але ти казала якось так: дру-дру...
— Ага, друкар! Але він сам не пише, лише дивить ся на те, що інші написали, і друкує те саме...
— Мамочко, і вся книжка так задрукована?
— Вся! Хібащо є в ній ще образки...
— А де, я хочу бачити!
— То злазь із книжки, пошукаємо!
Вони обі міцно вперлися задніми лапками, а передніми перевернули сторінку. І враз заніміли: з книжки глядів просто на них образок страшного чорного кота з блискучими очима і вишкіреними зубами.
Пані Мишковецька скрикнула і, вхопивши Гризи-книжку зубами за шкірку на карку, стрімголов плигнула зі стола.
Отямились аж у куті за полицею з книжками.
— Бачиш, а все через тебе! — докоряла пані Мишка. — Лазиш кудись поміж книжки, а я мушу ганятися за тобою!
— Ой, мамочко, але ж ти знаєш, я так дуже хоті ла б бути людиною! — прошепотіла Гризикнижка.
— Ой, вважай, а то я тобі ці дурниці з голови виб'ю!
Лю-ди-ною!...
— Матусенько, але які ж щасливі мають бути ці люди! Якби я була людиною, то почула б, що говорять всі-всі книжки! — зідхнула Гризикнижка.
Пані Мишка тільки похитала головою: її донечка була непоправна...

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ


"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.