Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ — 2
Друга збірка оповідань для дітей шкільного віку Нью-Йорк – 1965

ІКОНА ОДІҐІТРІЯ

Василько сидів поміж зерном у засіку і старався дихати так тихенько, щоб навіть самому цього не чути. Командир Байрак привів його сюди тайншм ходом ще ранком і казав сидіти та ждати. Казав, що коли хто прийде та скаже кличку: „Шукайте вітра в полі", треба відповісти: ,,Не шукайте, бо й так не знайдете". А тоді треба передати йому записку. Цю записку, що її Байрак дав Василькові, а Василько добре заховав на дні своєї шапки.
І тоді Байрак пішов. В Байрака була якась інша робота. А Василько сидів і ждав. Це була йому не першина. Він уже цілий рік в УПА1). Пішов туди з батьком. Батька звали упівці „Кармелюком"2). Але більшовики вбили батька і Василько про це знав. Бо він великий: йому вже десятий рік.
І від смерти батька командир Байрак водив Василька всюди зі собою. Від нього Василько навчився багато: як іти лісом, щоб гіллячки не тріщали під ногами, як завважувати, чи хто туди проходив, та як давно де було. Навчився, як підглядати ворога та що казати, якби тебе зловили більшовики. Навіть „нагана" давав командир Байрак Василькові подержати, тільки стріляти ще не дозволяв. І Василько любив дуже Байрака. Тому, коли Байрак казав сидіти і ждати, Василько сидів.
Не довго довелося ждати. Десь біля полудня рипнули двері і ввійшла поважна молодиця з дерев'яним цебриком3) в руках.
— А ти тут що робиш? Вітра в полі шукаєш? — накинулася вона на Василька, ніби лаючись.
— Не шукаю, бо його й так не знайти! — відповів моторно Василько та поліз у шапку за запискою.
Молодиця вже зовсім подобріла, поклала записку в цебрик і присипала зерном, а Василька погладила по голові. Ще й всунула в руку кусень чорного хліба та швидко вийшла з комори.
Василько відодхнув: те, що Байрак казав, вже виконане. Тепер з'їв хліб, бо голод таки добре докучав, і став спокійно ждати, що Байрак прийде і повернуться в ліс, де був постій їх сотні.
Сидів, сидів, аж навкучилося. Ліг у м'яке зерно та глядів на стелю. Це була колгоспна4) комора, але колись це мусіла бути сільська церква. Василько добре бачив, що на склепінні, в округлій бані були колись розмальовані зорі. Тільки тепер вони поблідли та вицвіли, а на стелі насів грубою верствою порох від зерна, що його віяли на току. Віялка ще й тепер там стояла.
Василькові стало м'яко і добре, і він почув, що коли зараз не встане, то засне. А цього не вільно — це він знав. Але що ж робити? Хіба розглянутися по всій коморі, пролізти крізь усі засіки, може знайде щось цікаве. Хоч у коморі був весь день півсумерк, але тепер ще трохи потемніло, отже, Василько догадувався, що вечеріє, і тепер не так небезпечно, як удень. Можна було порушатися, і, як казав Байрак „розглянути терен", тільки дуже-дуже тихесенько. Бож Василько сидів тихо і чемно вже майже від досвітку.
Обережно підійнявся, розглянувся, які зависокі перегородки поміж засіками, і спробував схопитися руками за верх своєї перегородки. Не досяг! Поспішно став нагортати зерно під перегороду, аж постав там цілий горбок. Василько згадав, як малий ще висипав колись такі горбки з піску під хатою, і йому стало смішно.
Коли виліз на цей горбок, руками вхопився якраз за верх перегородки. Підтягнувся сильно на руках, дістав коліном до верха, переліз на другий бік, і тепер треба було тільки спуститися вниз, на зерно у другому засіку. Та, коли спускався, щось зачепило його ногу і довгою смугою запекло по лидці. Мусів закусити зуби, щоб не крикнути. Коли ж сплигнув у м'яке зерно, побачив, що з ноги тече тоненьким струмочком кров. Мусів бути якийсь цвях у цій перегороді, чи що...
Обірвав полу сорочки та наклав перев'язку, як вчив Байрак, а тоді став розглядатися за цим цвяхом. Так, у перегородці стримів великий, заржавілий цвях. А ним була прибита до одвірка, замість одної дошки, якась ікона. Василько став уважно відгортати зерно, здувати порох, щоб побачити її. І справді була це ікона Божої Матері з Дитятком на руках. Василько згадав, що така ікона висіла у них у хаті, над покуттям5), і як він разом з мамою молився кожного вечора, і в очах щось запекло... А тут таким образом залатали більшовики засіки в коморі, ще й цвях пробили крізь одно око Ісуса. Василька взяла лють. Він вхопив цвях та почав силкуватися, щоб вирвати його з ікони. Так зайнявся цим ділом, що аж в останній хвилині почув скрип дверей комори. Покинув цвях, пірнув у кучугуру зерна, та впевнившись, що його не бачили, став нишком приглядатися, хто це ввійшов. А були це два червоно-армійці6) в одностроях. Василька аж зморозило на їх вид. Але й вони, мабуть, чогось боялися. Так непевно йшли, так підзорливо оглядалися на всі боки. А наближалися простісінько до тієї стінки, де висіла ікона. Василько перестав на хвилину дихати: вони трохи не наступили на його Червоноармійці спинилися перед самою іконою, і немов ще більше налякалися:
— Диви, Петре, я так старанно прикрив цю ікону зерном, а оце хтось розпорпав...
— Може зерно звідтіля брали... — прошепотів другий та знов непевно озирнувся кругом.
— А може хто й побачив та доніс, що я сюди заходив?
— спитав той. — Більше вже не зайду, а то ще покарають.
Тільки цей раз хотів я тобі показати, бо ти мій друг. Бо в нас дома, на Рінниччині7) такого не побачиш: давно всі ікони з хат комсомольці поздирали та спалили на костирі під сільрадою! А я, від коли приїхав у Західну Україну, весь час шукаю, щоб хоч яку ікону знайти. І оце вперше знайшов її в коморі...
— А справді — Богомати! — дивувався другий. — Достеменно така, як колись у баби моєї... — і Василькові вчулося, ніби він захлипав. Але не міг виглянути та переконатися, чи це правда.
— Тихше, побратиме, а то ще хто почує! — заспокою вав його перший. — А то ще хто почує, то дістанеться нам обидвом...
— Еге, тихше, коли я вже двадцять років святих не бачив. Було такий жаль за серце стисне, що хоч пропадай... А тут ще й молитви всі позабував — ні словечка
не згадаю!
—Та й я вже нічого не пам'ятаю! Під цими проклятими більшовиками все забудеш!
Василько насторожив вуха і слухав пильно. А червоноармієць жалувався далі:
— Батьків розкуркулили, мені вчитися не дали, а тепер ще служи їм та бий УПА. А то ж наші, українці, хороші люди...
— Тихше, а то розговорився! — заспокоював другий.
— Я сам, думаєш, не пішов би до них? Щоб лиш їх десь та якось знайти — зараз до них пристав би... — прошепотів.
— Цього щастя нам не зазнати... — зідхнув другий.
— Мені досить було б, якби хоч одно слово якої молитви згадав, та перед Богоматір'ю ще хоч раз у житті помолився... Може легше стало б?. .
Василько таки не знав, чи думав що, чи ні, коли вискочив з зерна та враз станув на весь ріст перед червоноармійцями:
— Я знаю всі молитви! Я проведу вам! — сказав.
„Більшовики" стрепенулися і схопилися за нагани при поясах, та Василько не зважав:
— Я знаю всі молитви, бо мене мама вчили! — промовив самопевно. — Тільки скиньте шапки та ставайте на коліна.
І червоноармійці скинули шапки та ставали якось так поволі та несміливо, що Василькові аж смішно ставало. А може жаль ? Він сам не знав.
— Богородице Діво... — почав півголосом. І чув, як вони повторяли за ним кожнісіньке слово. Такими грубими, непривичними голосами, ніби ведмеді воркотіли.
Але Василькові було добре, бо Богомати дивилася на нього. Може навіть і всміхалася, тільки важко було це побачити, бо фарба на її лиці лупалася.
Та ледве дійшов до „душам нашим", як почувся за їх плечима голос Байрака:
— Руки вгору!
Червоноармійці посхапувалися та попідносили руки, а Василькові тепер вперше стало страшно:
— Командире, я проводив їм тільки молитву... Бо вони забули . .. Вони хочуть до нас... Вони казали... — лебедів безпорадно, бо бачив добре суворо нахмарені брови командира, хоч і не було ясно.
— Віддайте зброю! — процідив крізь зуби командир, наводячи свого нагана на червоноармійців. Клацнуло два рази і їх нагани попадали у зерно.
— Підніми, Василю! — наказав Байрак. Але Василько не міг зміркувати з його голосу, чи гнівається він, чи ні.
— Беру вас у полон іменем Української Повстанської Армії! — сказав їм командир.
— Ми хочемо йти до вас, бити більшовиків! — від повіли.
— Підете з нами. Але спершу ти, Василю, зав'яжи їм очі, щоб не бачили, куди їх ведемо! — наказав Байрак та кинув Василеві велику хустку зі своєї кишені. Василько довго морочився, поки роздер її надвоє та позав'язував червоноармійцям очі. Хоч вони й нахиляли голови, щоб йому легше було в'язати.
Скінчивши цю роботу, Василько попросив:
— Командире, поглянь ще на цю ікону! Це вони до неї молилися, бо їм було зле з більшовиками...
— Тепер ніколи, та й темно! — пробурмотів командир, так, що Василькові аж мурашки пробігли за спиною. — Я й так цю ікону вже не раз бачив. Це Одіґітрія...
— Як, як? — не міг зрозуміти Василько.
— Ходім! Дорогою тобі розкажу.
Командир відчинив бічні, ледве видні двері та взявши за плече обидвох червоноармійців покерував ними туди. Вийшли просто в лози над річкою, де їх ніхто не міг побачити. Але всю дорогу командир мовчав.

***

Зайшли щасливо в ліс, на місце постою. Сотенний Ко-вало взяв червоноармійців та довго щось говорив з ними. А командир Байрак пішов з Васильком у свою землянку. Аж коли поклалися, Василько знов зважився говорити:
— Командире, ти гніваєшся на мене?
— Чи гніваюся? Ні, хоч ти поступив дуже нерозважно А якби більшовики лиш так прикидалися, ніби вони хочуть до нас? Тоді ми обидва пропали б. Але щастя твоє,
що це справді добрі люди... — і командир обкрив Василька дбайливо своїм плащем-палаткою8). Це осмілило Василька ще більше:
— А як це ти казав, звуть цю ікону?
— Одіґітрія, або ж Провідниця на шляху. Здавен-давна шанували особливо такі ікони в нас на Україні. Ще від часів князя Володимира Великого. її брали князі зі
собою в походи. Є переказ, що Мати Божа раз зійшла з такої ікони та привела в церкву двох сліпих. А там вони на раз прозріли . ..
— А це правда? — аж сів на своїй лежанці Василько.
— А ти як думав ?
— Та ось Вона і сьогодні привела в церкву червоноармійців... — промовив нараз Василько і сам здивувався своїм словам.
— А бачиш! — сказав Байрак. — Та тепер спи, бо до ранку вже недалеко, а завтра може бути гаряче!
що якби тебе були зловили більшовики, ми всі могли пропасти ?
— Я... я знаю... — почав несміливо Василько. — Але я не міг залишити її там самої... А ти був би мене не пустив...
— Та хіба ж, що ні! — гукнув сердито командир.
— А я ж мусів... Щоб більшовики не глумилися з Неї... — говорив Василько, майже зі сльозами в очах.
— І бачиш, Вона мене охоронила, бо Вона чудотворна. І я прийшов щасливо!
Командир тільки схопив Василька та міцно пригорнув де себе. І вже не казав нічого...

***

А коли командир Байрак прокинувся ранком, не було Василька біля нього.
Не було й на дворі, і ніхто його не бачив. Негайно підняли тривогу, наказали перешукати весь ліс. Стрільці шукали завзято, бо Василька всі любили і всі турбувалися ним, не лиш сам Байрак. А вже найгірше журилися ним вчорашні червоноармійці. А йти днем у село шукати його було неможливо.
Ціле щастя, що не було небезпеки і стежі не приносили ніяких тривожних вісток про наступ більшовиків. Так минуло і полуднє і аж після полудня надійшов Василько, несучи з трудом перед собою великий образ Одіґітрії.
— Ти де був ? — кинувся до нього Байрак. — Ти знаєш,

1) УПА — скорочення від Українська Повстанська Армія. Це було таємне українське військо, яке боролося проти німців та проти більшовиків, за вільну Україну, в час закінчення Другої Світової Війни та багато років опісля. В цій Армії були теж часто і малі хлопці, які помагали повстанцям, головно переносячи вістки, куди було потрібно.

2) „Кармелюк" — Устим Кармелюк це був славний „опришок" на Поділлі на початку минулого століття. Він зібрав був велику ватагу селян, щоб боротися проти польських панів, які дуже гнобили український нарід. Про Кармелюка переказують в народі багато цікавих оповідань. Вояки УПА мали свої тайні імена, або „псевда", і часто називалися саме іменами давніх українських героїв.

3) Цебрик — посудина збита з дощинок.

4) Колгосп — більшовики відібрали українським селянам їх землю та потворили з цієї землі великі „колективні господарства" (скорочено: колгоспи) де наші селяни мусять працювати на користь більшовикам.

5) — Покуття — почесне місце в кожній українській хаті. Це кут, під стінами стоять при столі дві лави. Над покуттям висять на стінах рядком образи святих, — звичайно прикрашені вишиваними рушниками та сухим зіллям.
6) Червоноармійці — краска більшовиків червона. Такий їх прапор, і своє військо вони називають червоною армією. До цієї армії беруть усіх, отже багато червоноармійців зовсім не прихильні більшовикам. Та вони не можуть цього вголос говорити, бо лад у червоній армії дуже жорстокий.

7) Вінниччина — область міста Вінниці на східному Поділлі. Ця частина України була під більшовиками вже від закінчення визвольних змагань у двадцятих роках нашого століття. Вже від того часу більшовики переслідували там релігію та вірних. Наше оповідання діється в Західній Україні, куди більшовики прийшли аж у 1939, а вдруге у 1944 році. До того часу, хоч не було добре під поляками, а опісля під німцями, але молитися таки не забороняли.

8) Плащ-палатка — це непромакальний трикутник полотна, що його вояки носять як пелерину проти дощу, а рівночасно з кількох таких плащів можна збудувати шатро.

Далі
До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ — 2