ВОЛЬНОМУ – ВОЛЯ, СПАСЕННОМУ – РАЙ

ЯКИЙ ГОЛОС, ТАКИЙ І ВІДГОЛОСОК
Новели

ЖОРСТОКА СПОКУСА

У королівському ставку плавали білосніжні лебеді. Один з них. найгарніший, сподобався принцесі. Вона приходила щодня, щоб помилуватися лебедем, і приносила йому їжу. Через деякий час білосніжний красень зробився зовсім ручним.
Юна принцеса забрала лебедя до себе в палати, навіть спати вмощувала його біля свого ліжка. І годувався лебідь з королівського столу. Не життя, а рай! Тепер не страшні йому були люті, сніговійні зими, не треба було трудити крила, відлітаючи в теплі краї.
Згодом він забув, що таке голод, холод, небезпека. Все те, про що раніше лебідь і мріяти не смів, стало для нього повсякденністю з того часу, як він оселився в палаці. Але минали дні — і лебідь почав згадувати своїх побратимів, затужив за небом, прекрасним почуттям вільного польоту.
Одного холодного осіннього дня над королівським двором з'явилася лебедина зграя. У білосніжного красеня закалатало серце, поглядом він злетів у синьооке небо. Затріпотів крилами: дужче, ще дужче... Та відірватися від землі не зміг.
«Невже я розучився літати?» — пройняв його переляк.
Він марно тріпотів крилами аж до вечора. Але і наступного дня йому не вдалося піднятись у небесну голубінь. Спокуса до ситого і безпечного життя відібрала у птиці здатність літати.
Трапляються і серед людей такі «прекрасні лебеді».

ЧОМУ ОСІНЬ ЗОЛОТА?

У невеличкій кімнатці-лабораторії, куди ледь-ледь прорізався промінчик сонця, днював і ночував Алхімік. Все життя він присвятив пошукові філософського каменя. Алхімік так свято вірив у те, що вдасться його винайти, що відмовився від усього земного і жив лише майбутнім відкриттям. Учений сподівався, що за допомогою філософського каменя зуміє перетворити в золото будь-що. Здавалося, ще трішки — і він схопить птицю удачі. Але та примарна птиця все віддалялася...
Час минав, вибілюючи довгу бороду Алхіміка. Все діялося так, як і мало бути о цій жовтневій порі. Одного осіннього вечора через єдине віконце в лабораторію увірвався вітер і приніс із собою жовтогарячий листочок. Напевне, з тополі, що росла неподалік. Очі Алхіміка зблиснули радістю:
— Золото! — вигукнув він. — Щире золото!
Не тямлячи себе, вибіг на вулицю, почав збирати листя, розціловувати його, примовляючи при цьому:
— Золото! Золото! Я знайшов філософський камінь! Він таїться у самій природі... Осінь, золота осінь!
Спочатку люди дивилися на нього, як на божевільного чи великого дивака. Більшість із тих людей ніколи не бачила справжнього золота, бо виросла в нужді. А потім їм також захотілося повірити, що осінь щедро повбирала дерева у щире золото, розкішні смарагдові шати.
І люди повторили за божевільним Алхіміком:
— Золото! Золота осінь!

БАТЬКІВСЬКА ЗАПОВІДЬ

Було у батька п'ятеро синів, як пальців на одній руці. Робота у них кипіла — і в хаті достаток. Старший син за плугом ходив у полі, молодший — коваль, середущий — той вози майстрував, горшки ліпив, ще менший — то хитра голова, по-базарах їздив, продавав-купував, ну, а наймолодший худобу пас.
Не міг натішитися батько синами, а коли наспіла пора — кожного женив. І почали сини відділятися, бо кожному заманулося бути самостійним господарем. Старий розподілив між ними і поле, і збіжжя, й реманент.
Тепер сини осібно вели господарство, тільки все у них не в лад пішло. Звернувся старший до брата коваля:
— Полагодь мені леміш до плуга.
— Рук не вистачає,— відмовлявся той, — у самого віз поламався, нема як у поле виїхати.
— У нас середущий майстер цієї справи, нехай допоможе, — порадив старший брат.
Та і в того часу обмаль, завше на базар квапиться, вгору ніколи глянути. А у меншого брата худоба реве в хліву. Хто її пожене пасти, як він у полі мучиться, бо так і не навчився орати?..
Прийшли тоді всі п'ятеро до батька:
— Порадьте, тату, що робити, бо пропадаємо, без хліба залишаться наші сім'ї.
— Ой, синочки-соколики, — з гіркотою промовив старий, — одного ви роду, як пальці на моїй руці. Гляньте, — показав він на свою долоню, — чого вони варті, коли в різні сторони розведені, а стисну їх докупи — можна за роботу братися. Ось так і ви, голуби мої, тримайтеся один одного, працюйте разом — і буде у вас все гаразд.

СКУПИЙ ФІЛОСОФ

Не в царські палати, а в убогі хати на свою рідну Україну повернувся з іноземних університетів Григорій Сковорода. Кілька книг, окраєць хліба у торбині — всі пожитки мандрівного філософа. Переночує у добрих людей — і далі у дорогу вирушає освячувати темний народ глаголом правди.
— Чи не жалкуєш ти, Григорію, що стратив батьківські гроші і залишився голий-босий? — спитав його господар хати запорожець Барилюк.
— Не хлібом єдиним ситі ми, — відповів мандрівний філософ. — Неспокійна душа наша, ніщо не вгамує її цікавість. Знань вона прагне. У кишені я жебрак, але в душі — чи не найбагатший на Україні!
— Кому потрібне таке багатство? Чи їстимеш із нього хліб? — доброзичливо, проте здивовано дивився на Григорія Сковороду селянин.
— Україні потрібне. Багато чого забрали у нас злі вороги. А те, що в голові... О, ні! Цей скарб не доступний жодній злодійській руці. А з кожним зустрічним добродієм я готовий поділитися.
— Може, і так, — погодився Барилюк. — Тільки поберіг би ти себе, ні вдень, ні вночі спокою не маєш.
Григорій Сковорода замислився, перебираючи в пам'яті сторінки своїх рукописів.
— Хоч духовно і багатий я чоловік, але в одному Бог мене обділив — у часі. Короткий вік людський. Отож доведеться скупитися на години та й менше спати...

У ДОБРІ — У ЗЛАГОДІ

У хаті Доброгоста смуток — сьома донька народилася.
— Хоч би одного хлопця привела на світ! — докоряв чоловік дружині. — Була б підмога в господарстві.
Сидів, голову опустивши, а потім як зірветься, очі палають, наче вуглики.
— Утоплю, мов кошеня. Досить, мені не прогодувати вас усіх! Зиму не перезимуємо, з голоду подохнемо!
Насилу його заспокоїли. Породілля перелякалася — не спить, не їсть. Потайки від чоловіка пішла до знахаря-ворожбита Радомира.
Жорстокі звичаї були серед слов'ян у ті далекі часи. В голодні зими знищували немічних старих і, нерідко, маленьких дівчаток, від яких мало користі і для племені.
Радомира в поселенні всі поважали, сам князь ходив за порадами до ворожбита. Старий чоловік тепло зустрів розбиту горем матір, заспокоїв:
— Твоя донька під щасливою зіркою народилася. Дивись, морози послабшали. Сьогодні повернулися мисливці із лісу, велику здобич принесли. Не буде голоду у нашому поселенні. Завтра на сході старійшин всім про твою доньку розповім.
Дівчинку назвали Світозарою. Мисливці повірили у слова ворожбита і перед полюванням обов'язкової заходили до хати Доброгоста, щоб бодай доторкнутися до цієї надзвичайної дитини. За ними — хлібороби, а далі — рибалки. Навіть купці не минали хати.
Дівчинка до кожного кланялася чемно і всім бажала щастя, удачі.
Заможно Доброгости зажили, всяк їм у господарстві допомагає. Батько не сміє навіть слово сказати; впоперек дитині — наймолодша донечка під знаком Богів народилася! І кожен у поселенні так вважає. Лише Радомир сприймає це по-своєму.
— Людська доброта і є найбільше щастя на землі! — каже він. — Вона будь-які негаразди подолає.

ВАРВАРИ

Можновладні гордовиті римляни поважали лише себе і тільки свою культуру цінували. Решту народів, особливо північних сусідів, вони відверто зневажали, називали дикунами, варварами. Однак римські купці плавали у різні кінці світу і привозили досить дивні речі. На торговій площі Риму було завжди людно.
— Звідки цей кулон? — розглядав золотий виріб дивовижної краси і тонкої роботи римський патрицій Марк Крій.
— Зі Скіфії, — улесливо відповідав бородатий купець Агафон, розраховуючи на щедрість покупця.
— Невже варвари такі кулони виливають із золота? Бути цього не може!
— Та я клянусь, що зі Скіфії! — бив себе у груди бородатий купець.
— Добре, — відсипав пригоршню золотих монет багатий римський патрицій, — я тебе зроблю першим купцем в імперії, покажи-но тільки дорогу моїм галерам у той багатий дикий край.
Купець Агафон так і припав до руки патриція.
Марк Крій особисто очолив торговий караван, жадоба гнала римського патриція за сім морів. У всьому він покладався на волю Агафона, який скупив у Римі дешевий крам, запевнивши свого хазяїна у повному успіхові розпочатої справи.
За два місяці галери досягли берегів далекої загадкової Скіфії. Кочівники залюбки вимінювали холодну зброю, глиняні амфори з вином на хутра, овечі шкіри, жіночі прикраси, Римські купці від задоволення аж руки потирали. А скіфи цілими родинами все прибували і прибували. Стояли, показуючи нові і нові витвори мистецтва, речі, достойні найвибагливіших красунь. Тільки римському патрицію не було уже нащо обмінювати. Тож звернувся він за порадою до бородатого купця:
— Як бути?
— Беріть, раз дають. І скажіть їм, що потім привезете взамін новий товар, — лукаво посміхався купець Агафон. — Варвари, вони настільки ще дикі, що вірять обіцянкам і чесному слову, раді вже й з того, що їхні витвори сподобались.

СИНІВСЬКИЙ ОБОВ'ЯЗОК

Колись давно, ще за царя Гороха, коли людей було трохи, знищували немічних і старих, які неспроможні вже були приносити користь.
У молодого і дужого Сварга тяжко захворів батько, сивий, мов голубінка. Отож, за тодішнім звичаєм, змайстрував Сварг візок, посадив у нього вітця і потягнув до прірви, куди скидали старих.
Вистачило у Сварга нечулості вчинити таке з батьком. Покинув він біля провалля візок І потихеньку пішов додому. Коли чує — тарахкотить за ним щось. Оглянувся — аж то син його малий дибцяє, візочка тягне.
— Облиш, навіщо ти взяв возика? Він уже нам не потрібний... — здивувався Сварг.
— Як? — глянув на нього допитливо син. — А в чому я буду тебе відвозити до провалля?
Схаменувся тоді Сварг і кинувся до прірви шукати батька в надії порятувати і ще хоч трохи продовжити йому життя.

ТОВАРИШІ

Знали колись на Запорозькій Січі двох товаришів-побратимів, котрі жити не могли один без одного. Навіть у церкві перед Господом Богом заприсягнулися у вірності, хрестиками обмінялися на знак дружби. В бою завжди поруч, з одного казанка куліш сьорбали, спали під одною свиткою.
Старший — високий, з довгими козацькими вусами — звався Петро Непийвода, а молодший, худорлявий та ніжнолиций Андрій, мав прізвище Вернибіда,
Не раз ходили товариші-побратими на Кафу бити проклятих бусурманів. Хоробрі були хлопці. В одному бою взяли вони гарного білосніжного скакуна. Напевне, із ханської конюшні був цей струнконогий красень.
Кінь один — козаків двоє.
— Не їздити нам обом, у коня повинен бути єдиний хазяїн, — просив Петро Андрія, — дай мені його.
— Бери, — погодився товариш. — Колись і мені чимось поступишся.
Пройшов деякий час, знову зібралися запорожці з турками-татарами рахунки зводити за сльози матерів і сплюндровані батьківські землі. Визволили вони із турецької неволі українських бранок. Сподобалася Петрові та Андрієві вродлива дівчина-подолянка. Закохалися обидва у неї.
— Відступись, Андрійчику, — вмовляв Петро свого товариша, — прошу як брата.
— Добре, — промовив Андрій Вернибіда, — ти старший, тобі першому одружуватися.
Справили весілля. Та нема куди козакові-голоті повести кохану дружину, бо, крім рубців на тілі, нічого не заробив у походах. От і намовив Петро свого товариша піти до корчмаря і добре потрясти його.
Сам, однак, не пішов: негоже, мовляв, солідному чоловікові таке чинити.
Не було зроду-віку на Запорозькій Січі грабіжників. Дізнавшись про вчинок Андрія Вернибіди, страшенно обурилася козацька старшина і негайно винесла присуд: скарати на голову злочинця.
Вивели нещасного сіромаху перед натовп козаків. Подивився кошовий на людей:
— Хто береться виконати присуд?
Запорожці мовчали, кожному було шкода хлопця. Тоді отаман призначив ціну:
— П'ять золотих катові.
— Я покараю грабіжника! — вихопився голос із натовпу.
Козаки розступилися. Це був Петро Непийвода.
— Ти? Та ви ж побратими! У церкві мінялися хрестиками і клялися один перед одним у вірності! — очам своїм не повірив кошовий.
— Побратими не побратими, а все-одно хтось його скарає і візьме собі гроші, то краще, щоб ці золоті дісталися товаришеві! — пояснив Петро Непийвода.
Недарма ведеться у народі: «Стережись не так злих ворогів, як добреньких та улесливих «друзів».

СУСІДИ-НЕДРУГИ

З діда-прадіда виходив український селянин-хлібороб на росяних досвітках до ниви-годувальниці. Щедра земля — чорнозем! Жити б селянинові у добрі і злагоді, та не потрапляв той вистражданий білий хліб на стіл родинний. Приходив панський екзекутор — і плоди селянської праці йшли до чужих засіків.
Впорався з нормою — іди з Богом, а не впорався — готуй спину під батоги!
Щоб пригасити біль, зайшов селянин-хлібороб у корчму оковитою очі залити.
— Чуєш, сину Мойсея, — звернувся він до корчмаря, — розумний ви народ, євреї. Христос, Бог наш, вашого роду... Ось я в полі спини не розгинаю увесь свій вік. І батько мій у праці сконав, і дід, та й сина така ж доля чекає. Працюємо, як воли, а що маємо? Усе клятий ворог забирає, ще й глузує з нас! За що ми, чесні хлібороби, так караємося?
Єврей-корчмар лукаво посміхнувся:
— Ти чоловіче, тут сидиш у мене, а твій сусід Степан оре поле і на твою межу скибу перевертає.
— Як?! — почервонів від озлоби селянин, і посипалися лайки: — А дідько би його взяв! А щоб у нього руки повсихали! А щоб худоба вся його здохла!
— Ось! Ось тому ви із діда-прадіда ворогів та панів годуєте, що самі за скибу землі один одного зі світу звести готові!

ДОБРОТА З РОЗРАХУНКОМ

Таке могло трапитися будь-коли, навіть сто, двісті, тисячу років тому.
Якось сусідський хлопець Микола, Драгунів син, заскочив до сусідів — у руках він тримав жмут ганчірок, соломи і прутиків, що називалося «клоччям».
— Тітко Марино, мама просила, щоб ви вогню нам позичили, бо батько на полі, нема кому викресати.
Господиня витягнула тліюче поліно із грубки і запхала його між клоччя. Хлопець подякував.
— Казали мати, коли чого треба вам, то заходьте до нас.
— Чого мені треба? — дивилася сусідка услід Миколці, як той розмахував над головою клоччям, щоб не погас всередині вогонь.
Наступного дня тітка Марина завітала до Драгунів.
— Ой, позичте мені макітру, бо нема де сало затерти.
У сусідки Марини була своя макітра, але жінка вважала: раз у неї позичили, то і вона може будь-що брати, адже першою зробила добру послугу.
— Позичте нам, будь ласка, сокиру, — знову прийшла до сусідів тітка Марина. — Мій чоловік дрова буде колоти.
Вдома господар бурчав:
— Навіщо мені сусідська, коли свою сокиру маю?
— Свою можна поберегти, — повчала його дружина, — а сусідської не шкода. Треба їм вогню, то до мене прибігають. Чого це я маю сусідам за так давати?
Закінчилися жнива у полі.
— Позичте, сусідоньки, гарбу, — в який це раз зайшла до Драгунів Марина.
— Мені самому вона потрібна, щоб солому возити, — пояснив сусідці господар. — Та й у вас є своя!
— Яка у нас гарба? Колеса ледве крутяться!
— Сусідко, гнівайтесь-не гнівайтесь, але гарби я вам зараз не дам, — холодно відмовив їй сусід, якому вже набридли ці часті позичання.
— Господи! — сплеснула у долоні тітка Марина. — Невдячні які, ось і роби після того людям добро.
Подивився Драгун на свою дружину, плечима знизав:
— Годили-годили, а раз не вгодили — ворогами стали!

САМОПОЖЕРТВА ІЗ ЗАЗДРОСТІ

Сава і Богдан були спудеями Київської братської школи, обидва козацького роду, з одного міста, разом і жили в келії. Наука у школі велася штивно*, старим надійним методом — за допомогою різки. Вчителі двічі не пояснювали. Найважче спудеям давалася латина, примушували цілі трактати античних мислителів заучувати напам'ять. А кому через голову не доходило, «переганяли розум» із заднього місця. Для цієї справи у класі завжди лежали намочені в розсолі різки.
Богдан, як справжній чорнокнижник, до півночі палив свічку. Саву це дратувало, бо він любив солодко поспати. Але приходив урок латини — і кожен одержував своє: Богдана ставили за приклад у навчанні, а Саву за невивчені уроки частували різками.
Заздрісно робилося лінивому спудеєві. Та й запраглося, щоб товариша хоч раз принизили, посікли різками.
Нагода трапилася. Сава по-змовницьки закликав до себе Богдана.
— Хочеш? — показав він товсту книжку.
— Рабле. «Гаргантюа і Пантагрюель», — прочитав Богдан. — Звідки у тебе це?
— А яке тобі діло? Хочеш чи ні?
Не піддатися такій спокусі Богдан не зміг. Дотепна книжка монаха Рабле знаменита по всьому світу. Скрізь її забороняли і всюди її читали, ніби навмисне. Навіть ті, що стерегли інтереси святої церкви, також читали, але нишком.
Десь і сон пропав у спудея. Час від часу він стримано пирскав у кулак — цікава книжка. А Сава тим часом постукав у двері до професора.
— Пане Ярошевичу, — пошепки пригугнявив хлопець, — щойно у одного спудея я побачив єретичну книжку.
— У кого це? — насупив брови професор.
— Богдана, того самого відмінника.
— Що ж, за таку цікавість він у мене покуштує різки! — обурився викладач. — Де він лишень узяв ту єресь?
— Пане Ярошевичу, — жалібно простогнав Сава, — це я йому ту книжку дав.
— Ти? — здивувався професор. — Навіщо тоді доніс, адже і тебе не мине різка?
— Ах, пане Ярошевичу, — зітхнув Сава-спудей, — задля того, щоб утерти носа спудею-відмінникові, і своєї спини не шкода!

__________________________________________________
* Штивно — нерухомо, твердо, негнучко.

ДОЛЯ ТОРГОВЦЯ

З бідним торговцем Ісаком трапилося нещастя — розорився чоловік, залишився голий-босий, самотній у своїй непривітній хатині на околиці невеличкого містечка. Хоч як часто ходив він до синагоги, як ревно молився Богові, але Яхве забув про нещасного раба свого.
Вирішив Ісак з горя накласти на себе руки, але перед тим, як вчинити гріх, пішов до рабина на сповідь.
Духовний пастир по-батьківському звернувся до Ісака:
— Сину мій, ти ще молодий і погано знаєш життя. Воно мінливе: радість змінюється на сум, потім знову може прийти удача. За святом слідують будні, але той, хто перетерпить їхню сірість, обов'язково дочекається наступного свята. Коли мені добре, я замислююся: чи завжди так буде? А коли біда — я не втрачаю надій. Отож, візьми довге полотнище і напиши таке гасло: «Не все так буде!» Нехай воно стане девізом твого життя. Повісь це полотнище у хаті на видному місці. Вдень і вночі пам'ятай про нього — і тоді обов'язково усміхнеться тобі щастя.
Рабину було від щирого серця шкода молодого чоловіка, і тому він звернувся до багатіїв єврейської громади:
— Не забувайте нашу мудрість, заповідь батьків: рука руку миє!
Багаті торговці погодилися дати бідному Ісакові вигідну справу. І торгівля пішла у нього. Через рік уже вимурував новий дім, оженився, узяв за дружиною добрий посаг.
Завітав тоді у гості до Ісака духовний пастир. Господар, звичайно, дуже тепло зустрів свого наставника, накрив стіл. Але рабин відмовився від гостини, пообзирав усі закутки у новому домі і каже:
— А де моє гасло?
— Навіщо воно мені тепер? — здивувався Ісак. — Ось як у мене справи пішли, не варто і згадувати про минуле.
Важко зітхнув старий рабин:
— Мало ти горя на своєму віку спробував, не навчило тебе життя ще. Ой, не все так буде!
— Ваша правда, — погодився Ісак. — Дістану із льоху це святе полотнище і дітям заповім, щоб пам'ятали його.

«ЛЕГКІ» ГРОШІ

Вдався ярмарок старому досвідченому чумакові Панасу Кризі. До полудня спродав усю сіль, яку вивіз досвітком. Залишилось підрахувати гроші, поставити Богові свічку, щоб оберігав від усілякої напасті. Не завадило б іще й одну-другу чарку перепустити у шинку.
— Багацько вторгував? — почув чумак за спиною притишений голос.
Оглянувся — обідранець, обличчя неголене, очиці бігають, мов мишенята, вправо-вліво, чисто так, наче за чужими гаманцями полюють.
— А тобі що? Іди своєю дорогою, — буркнув чумак, ховаючи гроші за пазуху.
— Та мені б, чоловіче добрий, срібного карбованця позичити на кілька хвилин, — не вступався обідранець.
— Знаємо ми вас, — насупив брови Панас Крига, — даси, а потім тільки й бачили тебе, шукай вітра в полі.
— Господом Богом клянуся! — вдарив себе чоловік у груди. — На іконі присягну, даси срібний — золотий поверну.
— Ну, бери, клята болячко, — витягнув карбованця чумак, аби злодюга вступився, бо ще й поб'є чого доброго.
Обідранець покрутив у руках монету, помилувався трохи і кинув на дорогу, ніби вона зовсім і не потрібна йому. Срібний кругляк покотився по бруківці метрів п'ять-шість — і просто гладкому попові під чобіт. Дзенькнув, а батюшка, зрадівши і підминаючи під себе двопудове черево, зігнувся. Тим часом злодій підкрався, мов кішечка, шасть під полу — і є калитка. Поталанило йому на цей раз — самі золоті.
— Вибирай, який дивиться на тебе, — гордо розкрив гаманець перед чумаком той самий обідранець.
— І це все із мого срібного? — не тямився Панас Крига. — Давай хоч половину.
— Е, ні, — посміхнувся злодій, — один за один, як домовилися. Ну, а якщо хочеш, можу тебе ще в шинку почастувати.
— На дурняк і оцет солодкий, — погодився чоловік.
Злодій не скупився, певне, за цілий тиждень одїдався. І Панасові біля нього було чим поласувати.
За сусіднім столом «різалися» в карти, отож, втамувавши голод, злодій-обідранець приєднався до картярів. Чумак не поспішав додому, бо в шинку було весело. На те вона і свята неділя, щоб веселитися. Але грати в карти нізащо б не сів.
Коли вже сонце збиралося спочити за обрієм, Панас Крига почав ладнатися в дорогу, волів впрягати. Коли це з шинку вискочив той самий злодій і благально звів на нього свої улесливі очі:
— Слухай, чоловіче, позич мені бодай один срібний, бо я усе до копійки програв у карти. Клянусь матір'ю — завтра поверну золотий.
— На, візьми свого золотого назад, — кинув йому чумак карбованця, — мені злодійських грошей не потрібно, бо що легко прийшло, те легко й піде.

ДОВГООЧІКУВАНА РАДІСТЬ

Пробудився після виснажливої зимової сплячки сивий, як паморозь, дід, виліз, мов той борсук, із хати-мазанки, звів очі до синього неба. Затамував подих. Забилося серце старого в очікуванні перших весняних грімниць.
Неспокійна весна прийшла на багатостраждальні землі, що поневірялися під панами-гнобителями. Не рік, не два накопичувався гнів народний — і грім мусив неминуче вдарити.
Спершись об тин, старий Карпо споглядав битий шлях, котрим тягнулися валки козацького війська, і далеко степом котилася луною їхня пісня. До дідового обійстя завернув молодий козак.
— Батьку, дайте води напитися, — попросив він лагідно.
Старий Карпо подав цебер з водою.
— Скільки тобі літ, юначе?
— Шістнадцять, — ледве зморщилося в посмішці безвусе обличчя.
— І не страшно тобі, молодому, на бій іти? А раптом загинеш? Хіба життя не миле?
Молодий козак не знав, що і відповісти.
— От ви, батьку, дожили до глибокої старості, може, і мені Бог допоможе.
— Я, — гордо задер голову старий Карпо, — всіх постів дотримувався, щонеділі церкву відвідував.
— А мені, — важко зітхнув молодий козак, — іноді й помолитися ніколи. Але я щасливий тим, що уже вільний, що не кланяюся гнобителям нашого народу. Скажіть, а чи багато ви мали радості, насолоди?
— Аякже, — поважно говорив старий Карпо, — кожна свята неділя для мене радість. Сам Бог заповідав святкувати. А що вже казати про різдво, паску?! Як тяжко мені не було на невільницькій роботі, та я знав: прийде неділя — відпочину, прийде коляда — відсвяткую. Так і тягнув усе життя від неділі до неділі, від свята до свята. Чекав і терпів. Бог милосердний, дивись — і нам, кріпакам-українцям, прийде полегшення.
— Чекати? — насупилися чорні юначі брови. — Скільки? Десять років? Двадцять? Сто? О, ні, батьку. Нехай ліпше я загину молодим, ніж продовжу рід нікчемних кріпаків, а коли переможу і виживу в боротьбі, то започаткую новий рід — вільний!
Пришпорив коня молодий козак — тільки курява за ним здійнялася. Дід Карпо аж закашлявся.
Відгомін кривавої битви доносився до Карпової хати, старий чоловік боявся і носа виткнути за поріг. Тремтів і молився. Коли на третю добу стихло, наважився визирнути на світ божий.
Повз дідове обійстя змилений кінь ніс важкопораненого козака.
— Хто тебе так, синку? — підійшов старий ближче.
— Люди, радійте, ви вільні! — перемагаючи біль, прошепотів скривавленими губами той самий молодий козак. — Немає більше гнобителів-ворогів наших...
— Воля! — загорілися очі у діда Карпа. — Нарешті, слава Богу! Цілий вік чекав, а таки дочекався! Дочекався!

ПАГУБНА НАДІЯ

Готувалися чорноморці в далеку мандрівку через синє море до самого Стамбула.
На першому кораблі стояв стерновим досвідчений козак Іван Хмара, що насьорбався солоної води за своє життя — не страшно побратимам гуляти з ним по морю. Другий корабель вів купець Стефан Гайдукевич, родом зі збіднілої «шляхти народової». Як чоловік розумний, користувався повагою серед чорноморців. Але якийсь він був не свій — видно, колись скуштував «пихатої шляхетності». У морській справі він був більш запопадливий, ніж Іван Хмара: на борт корабля взяв два маленьких човники і рятувальні. кола для команди, найбільше коло, звісно, для себе припас.
— Навіщо зайвий вантаж береш? — запитав його Іван Хмара.
— А раптом зчиниться на морі буря, переверне корабель?..
— Ет, — махнув рукою стерновий Хмара, — коли, морська хвиля переверне корабель, то вже ніщо не врятує! Треба пильнувати, щоб перехитрити хвилю, втриматися на плаву...
— Не кажи,— заперечив йому Стефан Гайдукевич, — як є у мене рятувальне коло, то й надія, хоч маленька, але є.
Говорили стернові та й наче у воду дивилися — самі на себе біду накликали. Розгулялася негода та така, що хто скільки прожив на білому світі — не пам'ятав подібного.
— Рубай вітрила! — командував Хмара. — Тримайтеся один за одного, брати-чорноморці!
А Стефан Гайдукевич перш за все подбав не про корабель, а про власну безпеку — надів на себе рятувальне коло. Команда, дивлячись на стернового, також по палубі розсипалася. Кожен намагався порятуватися, за будь-що хапався, адже потопаючий і за соломинку тримається. Підступна хвиля виждала цей момент і накрила корабель. Безглуздо загинули козаки. Пішли вони на дно риб годувати.
А корабель Івана Хмари залишився на воді. Міцно трималися один за одного побратими-моряки. Щасливо дісталися берега. У найближчому монастирі найняли службу божу по утоплениках.
— Нерозумні діти, — хрестив лоба і розтирав сльози по обличчю Іван Хмара. — Нема нічого гіршого, як мізерна надія. Дружба і взаємовиручка товаришів — ось на що сподівається справжній чорноморець, коли виходить у море.

КОРОЛІВСЬКА МИЛІСТЬ

У людей наче гора з плеч — не стало тирана. Шепталися між собою, що спадкоємець корони — людина добра, справедлива і дуже побожна, для всіх добра бажає.
Молодий король Стефан II щодня молився перед розп'яттям, брав близько до серця настанови духовних пастирів про християнську любов.
— Я поверну своєму народові «золотий вік»! — проголосив урочисто Стефан II сенатові. — Во ім'я справедливості волею короля наказую: багатому ділитися із бідним, злодієві — стати чесним, а дурневі — розумним, вищому не знущатися над нижчим, говорити тільки правду, чинити добро. Наказую всім людям бути щасливими. А тих, які не коритимуться королівській волі, суворо карати!
Вельможі понуро схилили голови: не сподівалися вони такого наказу. Але королю ніхто не перечив. Вирішили про наказ селянам нічого не казати.
Однак правди, як шила в мішку, не втаїш. Просочилася вона крізь палацові стіни і полинула до народу сколихнула простий люд. Загули селяни, ремісники, бурлаки, жебраки:
— Триста років на королівську милість ми чекали, і ось нарешті: «Багатому ділитися з бідним!..»
Налякалися магнати-землевласники — народ бунтує! Троє найбільш знатних прийшли до короля.
— Як мій наказ виконуєте? — привітно зустрів їх володар.
— Ваша величність, — відважився на розмову граф Лорентійський, — справжня християнська любов запанувала. Ближній ділиться з ближнім, злодії пообіцяли стати чесними, за два місяці всі дурні повиводилися. Ваша поява на престолі — це Боже проведіння, бо «золотий вік» повернувся на землю. Але, на превеликий жаль, серед темного люду знаходяться такі, що не хочуть насолоджуватися загальнонародним щастям. Бунтують!
— Як? Не хочуть бути щасливими? Не виконують мого наказу? — закипів від злоби король Стефан II. — Батогами їх, батогами!

РОЗРАДНИЦЯ

Хата молодиці Килини стоїть на околиці села, а людно у ній, щодня хтось обов'язково зайде. Бо тітка Килина така добра, така добра, хоч на хліб маж. У кого яке горе — до неї. Сказала два-три слова — наче з душі камінь зняла.
Хто не знає нашого українського села! Язики чешуться у жінок, кого хочеш — обмовлять. І вже біжить, бач, та сердешна до тітки Килини на розраду.
— Витри слізоньки, голубонько, — пестить її словами Килина, — не бери до серця так близько. Наші баби поговорять-поговорять, та й забудуть.
Бувало, сусідка сусідці покаже дулю, то у кого, як не у Килини, досхочу можна вилити свою образу.
— Відьма вона, злодійка! І чоловік її — перший дурень на селі!
— Так, так, — хитає головою Килина, — справжня злодійка.
Зайде до хати інша, суперниця, то Килина уже її лінію гне.
А коли треба когось похвалити, тут Килина незамінна.
— Та ваш син як сокіл ясний! А розумний! А роботящий! Ну, золото, а не дитина!
Часто беруть Килину за сваху. Будь-яку справу уміє залагодити. Навіть якщо чоловік із жінкою посваряться, йдуть до Килини — та помирить. З усіма лагідна, доброзичлива й, здається, за увесь свій вік не нажила собі ворога.
Втім, і Килині є од того зиск. Приймаючи подарунки; та почастунки, розрадниця подумки втішається: «Чом не брати, коли заробила? Адже задарма навіть пес не гавкає».

ПРИЄМНИЙ СМАК ЗАБОРОНЕНОГО

Старий варнак Іван Нечипір повернувся із Сибіру на батьківщину, тільки притулитися ніде. Багачі бояться його на роботу найняти, а бідний радий би взяти, та де йому зайвий шматок хліба знайти, коли своїм не вистачає.
Зайшов Іван Нечипір у шинок та й просить у жида;
— Нагодуй, Абраме, бо голодний, як пес! Бог свідок, три дні не було і ріски в роті. Я за обід відроблю тобі.
— Ех, Іване, що мені твоя праця, коли нема гендлю, — метався господар у порожньому шинку з кутка в куток. — Розумієш, мало відвідувачів, люди забули про свята, горілки не купують.
— Слухай, Абраме, я тобі нараджу, лише нагодуй.
— То ти ліпше за мене знаєш, як торгувати? — саркастично посміхнувся шинкар.
— Ніколи тим не займався, але школу пройшов — дай Боже, — спокійно відповів варнак. — Ти, Абраме, всю горілку, яку маєш, приховай і скажи, що продав, аж до різдва не буде. А потім так натякни декому, що приховав на випадок чого пару пляшок.
Вчинив так Абрам, як йому радив Іван Нечипір, і до вечора майже весь товар розібрали люди.
— Залишайся у мене поки що, — запропонував на радощах шинкар. І варнак погодився.
Правда, недовго жив у нього Іван Нечипір. Якось влітку майже на самі жнива зупинився в шинку бродячий театр. Обличчя сумні в артистів, відразу видно, що справи не йдуть.
— Добридень, шановні добродії! — привітався до них Іван Нечипір.
— І ти здоров будь! — подивився з-під лоба керівник театру.
— Поганий ви час вибрали, не до видовищ нашим селянам, жнива на носі, — підсів Іван Нечипір до артистів. — Але покладіться на мене, старого брехуна, і я вам усе село приведу надвечір.
Артисти тільки переглянулися, а варнак, не чекаючи відповіді, пішов до самого старости Петра Кандиби.
— Знаєте, приїхав театр. Та не простий, не кожному можна дивитися таке. Ото коли старий козак, то ще сяк-так, а молодому ні-ні. Жінкам — і мови нема, нічого їм там робити!
Тільки почало сонечко сідати, а біля театрального намету — все село, попереду дівчата молодиці в дорогому оксамиті. Староста Кандиба ходить і палицею розмахує:
— Ану, розійдіться, гаспидові діти! Чули, що заборонено?!
Та чи хто його слухає?
Після вистави не знали актори, чим і віддячити старому варнакові, бо ще такого збору не було у ніх.
— Як вам вдалося стільки зібрати? Чи не чарівник ви часом? — допитувалися вони.
Усміхнувся Іван Нечипір у довгі козацькі вуса:
— Хіба не знаєте, що люди тягнуться саме до того, що від них приховують, що забороняють...

ПАША-МИРОТВОРЕЦЬ

Яничари, воїни без роду і племені, були грізною силою турецького султана. Їх відбирали серед полонених: хлопчаків і потім виховували у спеціальних військових школах.
Селім і Ганжа уже не пам'ятали своїх рідних. Іноді їм снилися матері, але дуже рідко. Тягнулися хлопці один до одного, мов брати, обділені батьківською ласкою.
Жахливе життя у яничарів: цілковита покора агам-начальникам, які вели своїх воїнів у криваві бойовища, де на кожному кроці підстерігала юнаків смерть. Може, тому і були яничари такими жорстокими, що не знали ні роду, ні племені.
Під час пограбування одного міста Селім і Ганжа заскочили в гетьманську конюшню, де побачили коня-красеня.
— Це мій вороний! — потягнувся до коня Селім.
— Чому це, друже? — не вступався йому Ганжа. — Може, я теж хочу на ньому гарцювати!
— Шукай собі іншого, а це мій, — наполягав Селім.
— Не віддам! — витягнув ятаган Ганжа.
Між друзями-яничарами зав'язався бій. Кінь стояв у куточку, форкав, чекав своєї участі. Невідомо, чим би це закінчилося, якби на брязкіт зброї не прибігли інші яничари та не розборонили суперників, яких потім повели перед ясні очі паші-вїзиря.
— Це мій кінь! — вимагав Селім.
— Я уб'ю тебе! — виривався Ганжа. — Моїм стане вороний.
Турецький паша примружив і без того вузькі очі:
— Щоб якось примирити вас, мої доблесні воїни, я заберу вашого коня-красеня у свою конюшню.
Яничари поклонилися паші-візирю і тихо-мирно пішли до свого намета, ніби нічого не було.

ЦАР-БАТЮШКА

«Всяка віра від Бога, — навчали підневільний люд бородаті ченці, — а наш цар-батюшка — богопомазаник».
Сподівалися кріпаки-гречкосії, що таки є у світі правда, і пішли до царя — шукати справедливості, скаржитися на кривди, яких зазнали з боку свого воєводи Івана Грохала. Власною кров'ю написали чолобитну, де просили заступитися за народ православний, бо нема їм життя більше.
Троє посланців від громади спинилися перед царськими палатами, кланяються.
— Чого вам. холопи? — загородив двірцевий дорогу прохачам.
— Чолобитна, — подали йому селяни пергамент.
— Добре, передам, — буркнув царський служник. — А ви вступіться звідси, я вам повідомлю царську волю потім.
Довелося вичікувати селянам. Наближався Великдень. Посланці громади крутилися біля Покровського собору в надії побачити царя, адже хоч у великі свята він мусив з'явитися серед народу свого. Та зустрівся їм не цар, а той самий двірцевий.
— Авжеж, передав, — запевнив їх царський служака. — Правда, воєвода Грохало також скаржився на вас: ледацюги, не виконуєте повинності, у царську скарбницю нема що покласти. Ось і замислився наш цар-батюшка: скарга проти скарги. І народу шкода, і вірного воєводу-слугу любить він. Пішли назустріч різні голоси та й заглушилися у найяснішій голові нашого монарха.
Почухалися гречкосії у потилиці — не знають, з чим до громади вертатися. Коли це:
— Слава! Слава царю! — загудів раптом багатотисячний натовп.
— Слава! Слава вінценосному! — і собі заволали посланці від громади.
— Многая літа государю! — чувся серед купки вельмож басистий голос воєводи Грохала.
Цар. одягнений в оксамити і парчу, до всіх щасливо посміхався, бо голоси різних людей зливалися в один протяжний «Сла-а-ва-а!..». А все інше було йому байдуже.

ВСЯК ПО-СВОЄМУ

Панич Печерський третій день не вилазив із шинку.
— Де наше не пропадало! Націди, Лейбо, іще кварту! — підганяв він корчмаря.
Закінчилися гроші. Панич зірвав з пальця перстень — і продовжував пиячити.
— Мушу своє горе потопити в оковитій, — жалібно стогнав він біля шинквасу. — Програвся я у карти! Скільки майна пішло з молотка!
Але ніхто паничеві Печерському не співчував. Літній чоловік натомість затягнув веселу пісню:
— По дорозі жук, жук, по дорозі чорний...
— З чого ти це так радієш? Найщасливіший у Бога? — підсів до селянина панич.
— Може, і так, — розсудливо мовив літній чоловік. — Урожай цього року добрий, дружина і діти живі-здорові. Є хліб, є до хліба. Чому б мені не радіти?
— Щастя? — лукаво посміхнувся панич, ретельно пережовуючи осетрину. — Хіба ти знаєш, що таке справжній добробут? Що таке справжнє щастя? Село задрипане!
Печерський вихилив до дна келих і, йдучи геть, сказав:
— Всяк по-своєму. Ти щасливий від мізерного, я нещасний від розкоші!
Бідний чоловік глянув у полумисок з осетриною — аж слинка покотилася.
— У нього, бач, горе, — сплюнув селянин. — Ситий, вгодований. А чи відає, що таке справжнє горе? Треба до самого дна випити гірку чашу буття, щоб радіти лише від того, що живеш на світі.

ЖИТТЯ І ЙОГО ПОТРЕБИ

Ще один зайвий рот з'явився у родині Балабухів. Поніс батько дитину до хреста, а священику нічим заплатити. На щастя, трапилася по дорозі добра душа, зовсім незнайома жінка, вбрана, як черниця, і дала дукат на церкву.
Назвали сина Романом. Черниця на прощання пообіцяла батькам, що коли-небудь зайде провідати свого хрещеника.
Родина Балабухів — кріпаки. Важка доля випала Романові: з ранку до вечора гнути спину на панщині, а за найменшу провину — батоги, навіть виплакатися нема перед ким.
Та все ж йому усміхнулося щастя: не забула про свого хрещеника жінка-черниця.
— Чого просиш, Романе? Чим можу — допоможу, адже я твоя хрещена мама.
— Волі хочу — і більшого щастя не треба! — звернувся до неї з проханням Роман.
Після недовгих клопотань жінка-черниця за сто дукатів таки викупила Романа з неволі.
— Ніхто тобі тепер не хазяїні! — сказала вона і зникла.
Як вільний птах, помандрував Роман світами. Багато земель обходив, а щастя собі не знайшов.
— На волі я, та самотньо мені, один, як палець, без пари, без вірної дружини і світ немилий, — скаржився на свою долю, коли вдруге йому випала нагода зустріти хрещену.
— Ну що ж, — посміхнулася черниця, — для тебе найліпшу дівчину причарую.
Ось і закінчилися мандри, осів Роман із молодою дружиною у скромному будиночку, в невеличкому містечку. А згодом пішли діти, з ними — і клопоти обсіли.
Коли з'явилася хрещена мати утретє, попросив достатків у неї Роман.
— Раз ти мій хрещеник, дам я тобі грошей, лише б щасливим був.
Зажив Роман добре, з роками зробився першим багачем у місті, для більшої поважності ще й бороду відпустив. А радості справжньої не відчуває — старий уже став, нічого і не хочеться.
Не думав, не гадав, але ще раз побачив жінку-черницю.
— Пізнав смак щастя, Романе?
— Яке тепер щастя? — зітхнув хрещеник. — Старість, неміч... Волів би знову бути кріпаком-невільником, аби лиш повернулися молодість і сила.

НЕВИПРАВДАНА ГУМАННІСТЬ

Магда, дружина судді, була романтична натура. Коли чоловік займався справами по службі, вона читала сентиментальні романи, як то водилося серед знатних дам.
Міський суддя любив свою дружину. Кожного року на день її народження він влаштовував пишні бенкети. Цього разу суддя пообіцяв Магді виконати будь-яку примху, що їй тільки заманеться.
— А справді, що я хочу? — замислилася Магда.
— Може, підемо на ярмарок, то й вибереш? — запропонував чоловік.
Магда без усякого інтересу переводила погляд з одного прилавка на другий, що так невластиво жінкам, які готові хоч вчорашній день купувати на ярмарках.
В одному місці скупчилися люди.
— Що там? — запитала Магда.
— Покарання палками. Акт справедливості, — пояснив їй чоловік.
— Ходімо, — потягнула його за рукав Магда.
На дерев'яний поміст — місце покарання — вивели молодого юнака привабливої зовнішності.
Магді він нагадував романтичного розбійника з її сентиментальних романів.
— За що тебе, хлопче? — підступила ближче дружина судді.
— За крадіжку. Поцупив у сусідки курку.
— Це жах! — обурилася Магда. — Хлопець, може, хотів пожартувати, а ви його під палки. Моя просьба: звільнити його!
Суддя дав знак рукою — злодія мирно відпустили. Минув рік. Якось увечері повернувся він стурбований з роботи.
— Молодий чоловік, якого ти тоді пожаліла на ярмарку, знову прокрався. Тепер він уже пограбував хату своєї сусідки.
— Я хочу глянути йому у вічі! — закомандувала Магда.
...Очі ув'язненого палали гнівом:
— Ой, ласкава пані, навіщо ви мене тоді врятували від палок? Може, після такого випробування я б і не наважився більше красти, а тепер мене чекає більш жорстока наука — довгі роки каторги.

СВЯТИНЯ З НАТУРИ

Мирослава не вдалася у своїх старших сестер ні подобою, ні характером. Якщо Ганною і Мариною мати не могла натішитися, то про наймолодшу сусідки приносили тільки погані чутки.
— Ваша донька безсоромно цілується з парубками серед білого дня. Розпусниця! Хто її візьме заміж?
Змалечку Мирослава ні до чого путнього не привчилася, хіба що до пустощів. Старші — допомога матері: в'язали, вишивали, не треба було їх до роботи заганяти. Прийде свята неділенька — обоє біля неньки — до церкви ідуть.
Та от навернулося лихо — двері їхньої хати обмазали люди дьогтем. Так таврували безсоромних дівчат.
— Ганьба нам! — плакали старші дочки.— Батьку, виженіть розпусницю Мирославу з хати! Хлопці нас через неї обходять!
Опинилася дівчина на вулиці, як безпритульний собака. Може, і забули б про неї. якби не побачив Мирославу відомий богомаз Микита Палець. А було це так.
Сам архієпископ замовляв у нього ікони для божого храму. Святих апостолів богомаз Палець намалював досить швидко, а ось Пречиста Діва ніяк не виходила. Треба було шукати натурницю.
«Де вони, пречисті? — міркував собі художник. — Хіба що в монастирі?»
Але до монашок його не допустили — закон не дозволив. Довелося шукати мадонну серед мирських грішниць. Але й ті відмовлялися позувати: жінки боялися ревнивих чоловіків, дівчата — язикатих сусідок. Та й роботи у кожної — від зорі до зорі. Тільки Мирославі вже не було чого соромитися.
Від її ніжного відвертого погляду на художника зійшло справжнє натхнення. А минуле дівчини мало цікавило богомаза.
Через місяць вилита Мирослава явилася перед християнами в образі Пречистої Діви. Ікона висіла на видному місті. Жінки, що розповсюджували плітки про Мирославу, тепер ставали на коліна перед її зображенням. Серед них були Ганна і Марина. Дівчата, як вчила ненька, довго молилися, просили відпустити усі гріхи, які вони вже скоїли і які, ще. мабуть, вчинять. А з ікони сумно дивилися на них очі молодшої сестри.

КОМУ СВІТИТЬ СОНЦЕ УДАЧІ

Удосвіта брати-рибалки виходили на човнах у відкрите море. Тільки старшенький, уже жонатий, все більше риби привозить, а молодшому, самотньому парубкові, чомусь не таланить. Запитав невдаха у свого брата:
— Чому щастя само іде тобі до рук, а мене обминає? Адже поряд рибу ловимо...
Старший брат на те посміхнувся:
— Я маю дружину, вона за мене Бога просить, тому і щастить.
— Ну, таке скажеш, — насупився молодший, — ніби я лоба не хрещу!
— Я не те мав на увазі, — відмахнувся брат. — Треба, щоб хтось за тебе хвилювався там, на березі. Ось тоді ніяка буря не страшна і робота в'яжеться. Женись!
Пройшов деякий час. Молодший брат справив весілля. Тепер обох у море випроводжали дружини.
— Будеш за мене молитися? — запитав молодший брат у своєї обраниці.
— Буду, — тихо сказала дружина і просльозилася. — Буду просити у вітру, щоб не дув тобі в лице, буду просити хвиль морських, щоб не гойдали твій човен, буду просити хмар, щоб не затягувалися над тобою, не заступали сонце, не полоскали холодним дощем. Буду молитися за твою удачу і чекатиму хоч усе життя!
Легко стало рибалці на душі від теплих слів, невтомно запрацювали його руки. Він не шкодував сил, старався задля коханої, що залишилася на березі, ревно виглядаючи його.
Вечір пригнав братів-рибалок додому.
— О-го! — здивувався старший брат. — Ти сьогодні мене обігнав!
— Обігнав! — посміхався молодший. — Адже на березі тепер і на мене чекає та, котра своїми молитвами відводить всілякі напасті.

ВІДГОМІН ЗРАДИ

Продав батько останню корову, щоб відправити сина вчитися до міста, аби його нащадок став освіченою людиною. Уже після року навчання студент Андрій Ковалів почав закидати «благородними» словечками:: «дамочка», «удовольствіє», «нужно», а ще через рік змінив прізвище, назвався Андрієм Ковальовим.
Батько гордиться сином, сусідам хвалиться:
— Ой, яка то розумна дитина в мене, і все тільки по-вченому говорить, що аж ніяк не второпаю. Не личить йому, каже, на «нєвєжествєнном хахляцьком язикє общаться».
— Та ваш синок навіть не вітається з нами, так свою кирпу гне, наче всі розуми поїв, — гніваються родичі.
— Потрібні мені твої дурні хахли! — обурюється в свою чергу синок. — Я вже і забув про них.
Перестав навідуватися до рідного села покручень Андрій Ковальов. Коли одружувався з дочкою царського чиновника, то батьків на весілля соромився запросити. Даремно мати виходила на битий шлях виглядати сина. Чужою стала їй дитина, що зреклася заради хибного престижу і мови рідної, і роду свого,
Відшуміли хуртовини в степах України, відцвіли буйні весни, уже і Андрія літа зігнули. Тяжко стало на душі, самотньо — від свого берега відійшов, а до чужого так і не пристав. Доньку Єлизавету видав заміж у саму столицю за багатого француза-дипломата. Приїхав якось погостювати, а його з хати випроваджують:
— Папан, — рідна дочка зневажливо кривиться, — знову приперлися дьогтем смердіти, соромите мене перед Європою!
У селі, де народився Андрій Ковалів, здавен мудрі люди казали: «Який голос, такий і відголосок».

ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ СИЛА

Байстрюк без роду-племені, він імені не мав. Кожен звав його, як хотів, а найчастіше до нього зверталися «бидло». Жив нинішнім днем, про майбутнє не думав — у хлопця його не було. Все, що одержував за підневільну працю, байстрюк відносив у шинок і там пускав, як за вітром. Вино — це була його єдина втіха, у чарці він топив свої сльози. Животів, не бачачи ні просвітку, ні краю нужді.
Якось на світанку його розбудив барабанний дріб. Схопився байстрюк, вибіг на вулицю. Битим шляхом вели закутого у кайдани в'язня. Обіч дороги стояли люди і нищечком хрестилися. В'язень ні на кого не звертав уваги. Здавалося, він і не бачить, і не чує. Бо люди — ані пари з уст — мов та кам'яна стіна.
— Кого ведуть? — запитав байстрюк.
— Опришка, за народну правду постраждав, — шепнули йому.
В'язень зненацька зупинився, його погляд ковзнув по мовчазній людській стіні.
— Жвавіше! Рухайся! — закомандував жандарм і пустив у роботу нагайку.
У байстрюка щемливо стислося серце. На очах виступили сльози. Він не раз чув у церкві від попів трагічну історію про самопожертвування во ім'я щастя на землі. «Невже і вдруге розіпнуть Христа? Щоб потім було кого оплакувати? Ні, не діждетесь ви моїх сліз!» — клекотіло в душі байстрюка. І раптом він відірвався від німої людської стіни:
— Стійте, кати! Не дозволю!
Ніхто не підтримав його благородного пориву. Люди тільки лишній раз перехрестилися, прошепотіли «свят-свят-свят» та й відвернулися. А байстрюка також заковано було у кайдани.
Тепер ішли вони поряд, тільки в'язень гордо дивився поперед себе, обличчя його сяяло.
— Ти чого радієш? — дивувався байстрюк.
— Ще кілька хвилин тому назад я був безнадійно одиноким. Тепер у мене є товариш, нас двоє. Отже, і сил у мене вдвічі більше, — відповів йому опришок.
На душі байстрюка полегшало, наче сила його теж подвоїлася.

ЧИЯ ПРАВДА?

Один поважний панок прогулювався вулицями незнайомого міста. Його, представника губернської канцелярії, послали на периферію для інспекції місцевих чиновників. Робота була чисто формальна і зводилася до заповнення кількох «бомаг».
Службовець зацікавився будинком, що був відгороджений високим муром. На кожному вікні похмурої сірої споруди непривітно чорніли грати.
— Що це за будинок? — запитав він у перехожого.
Неголений чоловік у брудній латаній сорочці, очевидно, вугляр за професією, здивувався:
— Хіба не бачите, пане? В'язниця.
— Ага, це той дім, де тримають всіляких злодюг, — пригадав службовець.
— Ні, пане, — заперечив йому вугляр, — там сидять чесні люди. А злодії — ось у ратуші, в канцелярії.
— Що ти мелеш?! — обурився панок. — Невже наш цар-батюшка невинних карає?
— Виходить, так, — стояв на своєму чоловік у латаній сорочці, — б'юсь об заклад на сто карбованців, що у нашій в'язниці сидять чесні люди.
— У тебе нема стільки грошей.
— Знайдуться, пане. Ну, то як, іде? — чекав на відповідь вугляр.
— Лихо з тобою. Що ж, зараз підемо до начальника в'язниці і перевіримо, хто там сидить.
— Зачекайте хвилиночку, — завагався вугляр, потім підняв з бруківки півпудовий камінь і зненацька жбурнув у вікно.
З будинку вискочили жандарми, схопили пана за руки, а хитрий вугляр утік.
— То не я кидав! — виправдовувався губернський канцелярист.
— Ах, він іще й відпирається! — не давали жандарми і слова сказати.
За тодішніми законами начальник в'язниці міг тримати злочинця на свій розсуд до трьох місяців. У камері, куди запроторили невинного пана, перебувало ще троє чоловік.
— Ти за що сидиш? — запитав канцелярист бородатого селянина.
— За несплату податку. Нічого не вродило, діти голодні в хаті, а мені платити кажуть. Звідки? — обурювався той.
— А тебе за що? — поцікавився новоприбулий у другого сусіда по камері.
— Сторож я, — розказав бідолаха, — пильнував панські конюшні, і однієї ночі злодії вкрали найкращого коня. Шукай тепер вітра в полі. Так поліція мене замість них посадила до в'язниці.
Третій розповів, як обізвав корчмаря злодієм, бо той бере за товар більше грошей, ніж належить, недоливає та недоважує.
— За свій язик і постраждав, — важко зітхнув він. — Злодій не той, що краде і ділиться із владою, а той, що попадається і не ділиться.
Мало того, що чиновник сидів ні за цапову душу у в'язниці, ще й роботу втратив, ставши неблагонадійним для царської служби.
Через деякий час він зустрів підступного вугляра.
— Так які люди сидять у в'язниці? — насміхався обірванець з колишнього представника губернської канцелярії.
— Чесні там люди, чесні! А такі, бандити, як ти, на волі розгулюють. Бодай би ти згорів, нечистий!
— Тепер бачите, чия правда? А раз так. то готуйте гроші, пане, що програли мені, — зажадав від нього вугляр.

БЕРЕЖЛИВИЙ ГОСПОДАР

Микита Гайдук — перший багач. У нього найвища хата, навколо неї великий сад, а біля воріт зустрічає рідких гостей найзліший, певне, пес у всьому селі.
Родина Гайдуків жила завжди скромно. Хліб, цукор, сало ховали від дітей у скриню під замок. їжа — пісна: борщ, каша. Господиня поварить у горшку сало кілька хвилин — і підвішує на сволок, залишає на наступну заварку борщу.
Може, така ощадливість і привела до теперішніх достатків родину Гайдуків. Тільки не позаздриш їм, а особливо дітям. Рясно вродить яблуками сад — так батько забороняє обривати.
— Дочекаємося Спаса, нехай Бог освятить, — наказує він дітям.
Але навіть і після свята батько дозволяє їсти лише падалиці, щоб нічого не пропадало. Раз запитався у нього сусід:
— Микито, смачні у тебе яблука?
— Не знаю, — знизав плечима господар, — я і не розкуштував їх як слід. Яблука так швидко псуються, що ми починаємо з підгнилих, а потім і закінчуємо такими ж. Добрих шкода брати — не по-господарськи.

ДРУЖБА ЗЛОДІЇВ

Під міцним кам'яним склепінням в'язниці у темній сирій камері, неначе в могилі, лежали на перетертій пацюками соломі два злодії в очікуванні смертної кари. Лежали обнявшись, мов брати, сповідалися один одному.
— Братику Миколо, ти мені найближчий у світі. Прости, бо не завжди був чесний перед тобою. Разом крали, а я при нагоді намагався будь-що приховати від тебе одну-другу річ.
— Годі, брате, — втішав його товариш, — і я перед тобою гріхи маю.
— Прощаю, брате, усе прощаю, — плакав Микита.
— Бачить Бог, яка чиста у нас дружба, як сльози на наших обличчях.
Вранці повели приречених до екзекутора. Сивий чоловік поблажливо глянув на нещасних.
— Тяжкі у вас злочини, але у нашого царя-батюшки м'яке серце. Велике свято сьогодні — народився спадкоємець престолу. На честь такої події одного з вас наказано помилувати.
— Лише одного? — перепитав Микола, крадькома позираючи на товариша.
Микита повернувся до нього, і очі запалали: кого з нас?
Гнітюча мовчанка тривала довго, «брати» ненавидячими поглядами пожирали один одного.
І нарешті злодії не витримали:
— Дайте нам ножі, ми самі вирішимо, хто з нас буде помилуваний!

НАЙЩАСЛИВІША ЛЮДИНА

Повідали старші Люди, що довго-довго жив колись у Карпатах мисливець Бакур. Ніхто не відав, звідки він узявся і що він за один, бо не мав ані господарки, ані дружини, ані бодай хатини. Отак, де ніч застане, там і заночує.
А ще, кажуть, міцний був, підкови розгинав, бука, якого б семи хлопам нести, сам на плечі брав. І звідки береться таке здоров'я у мисливця Бакура? Прожив років двісті, може, тому, що не мав ніякої гризоти. Дивак був. Щороку під різдво Христове ходив межи хати і роздавав людям усе, до чого доробився. Казав:
— Хочу чистим у Новий рік вступити.
Останнє подарує і, як Христос, в самій сорочці серед зими подасться у свої гори. Чекай до наступного різдва.
У нашому селі деякий час проживав багач Жарій — світ не бачив такого скупердяя, за мідяк батька рідного продасть. Доки молодий був — із останнього тягнувся, а на старості здоров'я забракувало. Вже і багатству не радий.
Заслабнув він сильно, одною ногою в могилі стояв. Але завітав до нього мисливець Бакур, дав якогось лісового настою випити — і наче рукою зняло біль.
— Ой, голубчику, — заходився біля мисливця господар, — продай мені ці ліки і таємницю свого довголіття. Нічого не пошкодую, бо чого вартий чоловік, коли здоров'я нема.
— Не потрібно мені грошей, — відповів мисливець.
— Е, не хитруй! Гадаєш, Жарій простий хлоп? Та у мене золота-срІбла, як у польського короля. Дам тобі досить, не поскуплюся.
— Не знаю я ніякої таємниці. Хочеш, залишай своє багатство і ходімо зі мною в гори.
— Ага, так і покину! Тут не маєш права й на хвильку відлучитися, бо все рознесуть, залишишся голий-босий, як ось ти.
— Нещасний ти чоловік, жадібність тебе і вигризає, — промовив скрушно мисливець Бакур і пішов по снігу босоніж своєю дорогою в гори.
— А ти щасливий, голодранцю? — шпигнув його навздогін куркуль Жарій. Хотів кинути щось Іще образливіше, але закашлявся. А до місяця — й сконав.
Знову під різдво мисливець Бакур спустився з гір на доли роздавати свої пожитки.
— Скільки вам років, діду? — допитувалися у нього діти.
— Не знаю, хіба їх злічиш? Пам'ятаю ще ваших прадідів. Їм носив, та й вам віддаю свої речі, щоб чистим вступити у Новий рік. Людина не повинна переобтяжувати себе, а при будь-якій нагоді звільнятися від того, що заважає їй бути вільною, незалежною. Адже нова річ — нові гризоти.
Заздрили йому наші господарі, але трималися свого.
— Щасливий чоловік, — говорили про мисливця, — нас усіх переживе.

ВІЛЬНИЙ ПОЛІТ

Старий магнат після довгих виснажливих походів розважався у своєму маєтку полюванням. Трубили мисливські ріжки, полохаючи зайців, ганяючи вепрів. І селянам не було спокою від панських забав. Часто коні вельмож топтали збіжжя, лякали худобу на пасовиськах.
...Магнат мчав на арабському скакуні, ні на кого не звертаючи уваги, насолоджуючись швидкою їздою. І мало не наскочив на дівчину-пастушку. яка розшукувала у лісі овечку, що відбилася від стада. Дівчина була гарна і ніжна, як весняна квітка, а личко — хоч воду з нього пий. Старий відчув другу молодість, руки мимоволі потягнулися до тієї первозданної краси. Пастушка сполохалася, мов гірська лань, і стала від того ще прекраснішою.
— Не бійся мене, дівчино, я нічого тобі не заподію лихого, лише заберу до свого замку, — ласкавим голосом заговорив до неї магнат.
— Не займайте мене, пане, я й тут добре живу.
— Вберу тебе в оксамити та шовки... — улесливо правив своє багач, заманюючи бідну пастушку у пастку.
— Відпустіть мене, я додому хочу!
Та магнат не хотів далі слухати її, гукнув гайдуків.
— Візьміть пастушку та зачиніть її у замковій вежі, нехай поміркує там, що таке панська милість і панський гнів.
Глянула бідна дівчина з височезної вежі вниз — аж у голові запаморочилося від страху. Поступово осміліла, огляділася. Замок магната стояв на скелястому березі моря. З одного боку, куди не кинь оком, — голі скелі, а з другого — море. Стало моторошно дівчині. Поривчастий вітер намагався скинути її вниз. Чайки кликали з собою, кружляючи навколо вежі, і вона позаздрила їм. Дівчині пригадалося, як не ходила — літала по луках, особливо коли зачує сопілку свого коханого. І терпка печаль стиснула серце пастушки.
— Змирися з долею, покорись! — Навідався до неї старий магнат. — Жінка створена для клітки!
— Ні! — заперечливо хитнула головою полонянка, пропікаючи свого мучителя поглядом, переповненим зневаги. — Неправда! Людина, як і птиця, створена для польоту, для волі!
І, не вагаючись, стрибнула з вежі у безодню.
Здавалося, смерть неминуча, але вітер, що все те бачив і чув, надув довге дівоче вбрання і поніс її, наче пір'їнку, на рідні луки-пасовища.

МАЛЮНКИ НА ПІСКУ

Море вгризалося в берег, аж заходилося піною. Своїми спокусами воно заманювало кожного жителя узбережжя у далекі мандри, щоб зробити його щасливим і водночас нещасним заложником долі морської. На довгих лодіях відправлялися рибалки з попутним вітром у голубу далечінь моря.
А на узбережжі не змовкала сокира суднобудївельника, старого, уже списаного на берег морського вовка, майстра Катрана. Поруч трудилися його підручні.
— Мало риби привозимо... Доведеться йти далеко в море за виловом. І корабель нам потрібен надійніший, щоб не боязко було із вітром змагатися, коли море занепокоїться, — замовили рибалки Катранові нове судно.
Звернувся тоді корабел з проханням розробити проект до ученого, відомого на всю околицю великого дивака. Втім, це був майстер своєї справи, тож до старого Волоса частенько зверталися моряки. Катран разом зі своїми помічниками втілювали креслення вченого у дереві.
Волос сидів самотиною біля берега і щось малював паличкою на мокрому піску. Збоку це виглядало, як забавка п'ятирічної дитини, і аж ніяк не пасувало ученому чоловікові. Але ніхто не наважувався глузувати з нього.
Дивився-дивився Катран та й не стримався:
— Батьку наш Волосе, я розумію, що ви великий чоловік, але навіщо малювати цілий день на піску, якщо назавтра нічний приплив змиє, мов і не було?
— Мені надовго і не потрібний витвір моєї фантазії, — спокійно відповів учений.
— У чому ж тоді смисл ваших старань? — допитувався Катран. — Я ось спорудив гарне вітрило — воно переді мною, милуюся ним, як своїм дитям. А чим ви можете погордитися?
— Хіба це тільки ваш корабель? — старий Волос уважно подивився на майстра. — Чи не моя думка закладена в кожну його дошку? Судно проживе двадцять — тридцять літ — погниє. А мисль, ідея моя, промита сотнями припливів, переживе на сотні літ дерев'яний корабель. Тож розсуди сам: чия робота довговічніша?

ДВА БЕРЕГИ

Сваталося до дівчини двоє парубків.
Олекса був хлопець гарний, веселий, до нього серце саме прагло. А розум підказував, що краще буде жити з Ярославом: у нього родичі заможніші, і виглядає поважніше.
Отак гадала-мудрувала Ірва, та не могла визначитися. А дівочі літа спливали, не ждали.
Олекса їй був любий, та одна біда — живе аж у сусідньому селі, навідується до Ірви рідко. Зате Ярослав мешкає хата до хати, щодня через тин сватається.
— Донечко, — радить Ірві мати, — хоч і мені Олекса більше до вподоби, ніж наш сусіда, але чого іти між чужі люди? Житимеш біля батьків — усе легше.
Весілля зіграли гучне, на все село забава. Веселилися всі, тільки Ірві було сумно. Під вінцем присягала на вірність Ярославові, а на думці Олекса був. Плакала, та ніхто не дивувався: так годиться, казали, щоб молода за дівоцтвом потужила.
Мала тепер Ірва шлюбного чоловіка, була господинею. Жити б та в Бога здоров'я просити. Тільки Олекса не давав спокою. Ні, він не переймав Ірву на вулиці, а проте вона відчувала, що й він за нею мається.
«І чому він не шукає собі пари? Чому я не можу забути про нього?» — терзали дивні гадки душу молодиці, і не мала вона спокійної години.
Одного разу вона пішла на Лису гору і не повернулася додому. Бачили люди, як довго сиділа на схилі заплакана Ірва, та куди поділася — ніхто не відав. А на тому місці сотворилося чудо — вдарило джерело, і взяла з нього початок річка. Ірвою назвали її на честь молодиці.
Тече степами річка Ірва: один берег стрімкий, обдертий, а другий — пологий, гладенький. З того боку бурхлива вода землю вириває, з цього — пестливо намиває берег пісочком. Передалася, певне, натура Ірви річці — один берег терпить, а другий любить.
Якою річкою ви не подорожували б, хоч би й Дніпром, зверніть увагу на береги. Мабуть, їхні обриси нагадують людську вдачу.

БОЯГУЗ

Не минуло й тижня, як родина чумака Бабія поселилася в Семихатках, а по селу вже поголосок: «Їхній старший синок, хоча й з виду хлопець нічого, страшний боягуз, усе йому відьми та чорти маряться».
Чумак Бабій швидко обжився на новому місці: поставив хату, купив волів. Та повів таку мову із сином:
— Грицю, пора тобі женитися, господарку заводити.
Дочекалися обжинків. Грицько заслав сватів до сусідки Гафійки Котович. Батьки було погодилися, а дівка — ні в яку.
— Навіщо мені чоловіка-боягуза?
— Доню, — просила мати, — не спихай їм гарбуза, шкода: і люди заможні, бо начумакував старий Бабій за свій вік, і син у них робітний.
— Добре, — блиснули лукавинки у дівочих очах. — Піду, тільки нехай він викопає криницю у Чортовій балці.
— Та що ти, доню! — сплеснула у долоні мати. — Молодого хлопця хочеш погубити? Дядько Петро ходив копати — землею засипало. А перед тим скільки людей заживо поховали себе у тому злощасному місці! Закляте воно!
— Чого ви хвилюєтеся? — заспокоювала батьків Гафійка. — Грицько як почує слово «чорт» — уже й хреститься!..
— Ось що, хлопче, — давав відповідь женихові старий Котович. — Бачиш, там вдалині, ліворуч від битого шляху, балка тягнеться?
— У-гу! — кивнув головою Грицько.
— Викопаєш криницю, тоді, певно, дійдемо згоди.
— І все? — зрадів хлопець.— Чекайте мене через день!
— Стій! — хотів зупинити Грицька старий Котович, але той уже полетів, мов на крилах.
Колись на Україні у степовій зоні було повір'я: якщо чоловік викопає сім криниць — Бог йому всі гріхи простить. Отож, не гаючи часу. Грицько взявся виконувати прохання нареченої, бо то святе діло. Трудився без спочинку, а на ранок вдарив ключ холодної джерельної води, та такої, що аж зуби ломить.
Котовичі як дізналися, що Грицько копає криницю, навіть дома не ночували, все село підняли рятувати хлопця.
— Ось, пийте на здоров'я! — зустрів громаду закоханий юнак із кухлем води.
— Живий! — полегшено зітхнула Гафійка. — Я й не сподівалася, що ти відважишся у Чортовій балці криницю копати!
— Як? — побілів від страху Грицько. — То хіба це Чортова балка?!

ПОРАДИ ВІЩУНКИ

Зруйнувала вража мати Катерина II Запорозьку Січ, Подалися сіромахи-запорожці до бусурманів у прийми. Живуть, мов неприкаяні, на чужій землі, потайки Богові моляться. Сниться їм Україна, сивий Дніпро. Як згадають сердеги батьківщину — дрібними сльозами заплачуть. Поглядають на свого батька, отамана Орлика: тут — недоля, там — неволя. Куди подітися, як жити?
— Піду я до віщунки Синельди, — вирішив отаман. — Яку долю вона нам наворожить, яку пораду дасть?
— За кращу долю треба боротися! — відповіла отаману стара віщунка. — А дам я вам три поради. Порада перша: моя сусідка Лейла мало не щодня свариться то з невісткою, то з сином. А потім скаржиться синові на невістку, невістці — на сина. І у кожного знаходить співчуття, бо в сім'ї між чоловіком та дружиною також не все гаразд.
Зробіть собі висновок: проти нового ворога можна шукати підтримки і у колишніх ворогів.
Порада друга: торік біля Дельтів була велика пожежа, горів ліс. І як, гадаєте, її погасили? Жителі околиці зробили зустрічний вогонь.
Отож, на всяку сваволю чиніть опір. Клин клином вибивають. Лиш у борні можна захиститися.
І третя порада: циган Мілко хрестить своїх дітей тільки у холодній воді. Якось за його відсутності дружина пошкодувала немовля і підігріла купіль. Як дізнався про це циган Мілко — за голову схопився: «Що ти, жінко, наробила? Дитину нашу погубила! Та при циганському кочовому житті воно, запарене, до року не витримає!»
— Дивіться, пам'ятайте! — піднесла вгору палець віщунка Синельда.— Ваші діти — майбутнє ваше. Не «запарюйте» їх!

Далі
До змісту ВОЛЬНОМУ – ВОЛЯ, СПАСЕННОМУ – РАЙ