ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Катря Гриневич

ГОСПОДЬ І ОРАЧІ

Мандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудьки. По-через плече Господа була перевішана свитка, біле, як молоко, волосся торкав легіт, той самий, від якого прозябали травки. Мило було Господеві проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.
У той час хлібороби не знали плугів, орали сохами; в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі заливає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня послав.
Йде Господь, заткнувши руки за пояс, розглядає, як поорали люди свої наділи. Як побачить рівні, м’які скиби, то серце у Господа сквапніше б’ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік, і земля кожної весни однаково Його цікавить.
Трапилося, що старий господар щось дуже негарно виорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переломані, деякі врилися в другу скибу або погнали вбік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.
— Щось-то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала,— заговорив Господь до селянина і невесело похитав білою головою. — Що ж тобі земля вродить, сирото, а?
Селянин, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде, певно, на завтрашній храм у друге село. Сам бачив, що його робота нінащо, потер чоло присоромлено і відповів:
— Як Господь схоче, то не сохою —кийком поколупаю землю і вона вродить! Бог бачить, що не здужаю робити.
Сподобалася така відповідь Господові.
Йде Господь межами далі, пташня цвірінькає, бузьки клекочуть, від сіл іде вечірній дим, весело... Аж дивиться, під самим лісом нивка, так-то вже дбайливо виорана! Просто очей відірвати не можна: що пухка, що чорна, а скиби одна в одну, як стрічки оксамиту.
Сильно гарна була оця нивка під самим лісом!
Усміхнувшись непомітно в білу, по пояс, розгойдану вітром бороду, Господь зупинився на межі проти нивки, радий добрій роботі, і каже до молодого орача:
— Ну й добре ж то потрудилася твоя соха, господарику!
Орач розпростав гордовито плечі, прижмурив очі щілкою від удовілля і сказав, не дивлячись зовсім на Господа, отак собі, косом:
— Відучора досвіта я над цією нивкою труджуся, грудку за грудкою розбиваю, мало не дую на неї, то мусить бути гарно виорана. Моя нивка і без Бога вродить!
Змовчав Господь, постояв хвилинку, чудно якось насупивши густі й сиві брови, а далі говорить:
— Далеченько мені підвечір ліс кругом обходити, перейду я полегки полем навпростець.
— Та йдіть, про мене! — сказав орач.
І Господь пустився йти почерез ті скиби м’які, як пір’ячко, чудово вилискливі від вечірнього заходового проміння, і довго було видно Його високу постать,
як, кидаючи тінь далеко на ниви, трохи пригорблена, йшла кудись в червонім шпалі сонця. Сліди ніг Господніх шнуром простягнулися в вечірню далечінь.
Кинули орачі зерно на свої ниви. Вже стало воно сходити, день скорше, день пізніше прозябає тут і там соковита травиця. На тій нивці, де чоловік погано виорав, такі густі хліби, як гай, аж голубіють, в очах ростуть. Хто йде, не вірить, протирає очі — справжня благодать! А господар, що це його нивка, вийде, бува, глянути на свої засіви, то тільки руки складе і гляне скрізь сльози у небо, дякуючи, що поблагословило його нікчемну роботу.
Але... що це за пустиня онде під лісом? На чудово виораній нивці ні стеблинки, як коли б вітер усе зерно звіяв і поніс світами. Тільки там, де станула нога Господня, де зостався слід її, посеред пустого поля зеленіли маленькі купки жита, рясні, прегусті, як веселі острівці посеред пустки, і кожний палець Господній зеленів окремо...

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ