ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Ніна Маркевич

СВЯТИЙ ХРИСТОФОР

Давно, дуже давно в далекій країні жив чоловік на ім’я Едокімос. Від усіх інших людей вирізнявся він надзвичайною силою та великим ростом. Люди поважали Едокімоса, а деякі й боялися.
Хоч жилося Едокімосові добре, таке життя не задовольняло його.
— Чому я повинен жити серед слабших від мене? — думав він. — Краще піду пошукаю собі господаря, сильнішого від мене.
У цих мандрівках довідався він, що наймогутнішим є диявол. Едокімос пішов на службу до диявола. Він старанно виконував усі накази свого нового господаря, але в його душі не було спокою.
Одного разу диявол покликав Едокімоса в ліс валити дерева. Вони пішли разом. На роздоріжжі Едокімосів господар раптом зблід і кинувся втікати.
Це здивувало Едокімоса: уперше він побачив, що його господар чогось злякався.
— О, то він не найдужчий у світі! Не хочу більше йому служити! Але хто ж це такий сильний, що навіть диявол його боїться? — подумав Едокімос.
Він став озиратися. На роздоріжжі стояв простий дерев’яний хрест. З цікавістю оглянув Едокімос цей хрест. Нічого особливого не знайшов на ньому і незадоволений вернувся додому.
Після цього випадку він покинув службу в диявола і знову розпочав свої мандри. Він хотів знайти того, кому належить хрест, бо думав, що власник хреста сильніший, ніж усі господарі, яким він до того часу служив. Едокімос проходив від оселі до оселі, розповідав людям свої пригоди і розпитував їх, кому може належати той таємничий хрест. Ніхто не міг йому цього сказати, бо люди не розуміли його дивного бажання служити наймогутнішому.
Тільки один старий чернець вислухав Едокімоса і зрозумів його.
— Даремно ти шукаєш цього Володаря на землі! — сказав він. — Його давно нема вже між людьми. Але, як хочеш служити Йому, виконуй заповіти, що їх він залишив.
— А що то за заповіти? — запитав Едокімос.
— Мало хто має силу їх виконувати, бо кожний любить більше себе, ніж іншого,— відповів чернець. — А Він заповідав людям любити ближнього більше, ніж себе, і своє життя віддавати на службу ближньому.
Едокімос подякував ченцеві та й пішов заспокоєний. З того часу він уже не шукав могутнього володаря, а лише дивився, де б прикласти свої сили на користь людям.
У тій країні, де жив тоді Едокімос, була дуже бурхлива й глибока ріка, через яку треба було переправлятися, щоб дістатися з одного міста до другого. Люди будували через ту ріку мости, але вода зносила їх. Човном переправлятися з одного берега на другий було дуже небезпечно. Едокімос знайшов місце, де міг він переходити ріку вбрід, хоч там було заглибоко для людини звичайного росту.
І от побудував він над рікою хату та й став допомагати людям переправлятися з одного берега на другий. Люди полюбили Едокімоса за його добре серце, бо він ніколи нікому не відмовляв, коли в нього просили допомоги.
Довго жив там Едокімос, і так сподобалось йому служити людям, що рідко коли й згадував він про могутнього власника хреста, якого так дуже хотів бачити.
Одного осіннього вечора, коли бушував вітер і хвилі в ріці здіймалися, як гори, Едокімос відпочивав у своїй хатині. Протягом дня він переправив багато людей через ріку і вже не сподівався, що ще хто-небудь прийде до переправи.
Буря лютувала. Дерева гнулися й тріщали від поривів вітру. Раптом до вух Едокімоса донісся плач. Велетень здригнувся. Хто це плаче? Та ні, то тільки почулося! Але жалісний плач робився все голосніший.
— Це неймовірно! Кого ж це пригнало сюди в таку негоду?
Едокімос накинув поспішно кирею на плечі, взяв палицю в руки і відчинив двері. Порив вітру загасив каганець, і Едокімос почвалав навпомацки до переправи, звідки виразно доносився дитячий плач.
— Хто тут? — спитав велетень стурбовано.
Замість відповіді, ніби на чийсь наказ, вітер розігнав хмари, і місяць освітив маленьку постать хлопчика, який тремтів від холоду. Едокімос запитав його, чого він хоче. Хлопчик розповів, що мусить сьогодні перейти на той берег, бо несе тяжко хворій матері ліки.
— Човном перевезти тебе неможливо, дитино! — сказав Едокімос хлопчикові. — Я спробую перенести тебе на плечах. Не журися, все буде добре! Ще сьогодні твоя мати матиме ліки.
Підняв хлопчика й посадив собі на плече.
— Тримайся за мою шию! Отак! А тепер — у дорогу!
Едокімос сміливо вступив у воду. Тяжко було нести хлопця і одночасно змагатися з бурхливими хвилями, що сягали йому аж по груди. Що далі йшов Едокімос, то тяжче було йому, бо, на диво, вага хлопця дедалі зростала. Інколи Едокімосові здавалося, що от-от він упаде під тим тягарем.
— Ні, мушу донести до берега це бідне хлоп’я, — казав до себе Едокімос. Напружуючи останні сили, прямував він до другого берега, що, здавалося, в ту страшну ніч чимраз віддалявся від нього. Ще крок...ще...ще...останнє зусилля... і Едокімос почув, що вже стоїть на твердому грунті. Обережно зняв хлопчика з плечей, поставив на стежку, що вела до міста, погладив його по голівці та й промовив:
— Маємо щастя, синку, що не забрала нас вода, бо я насилу доніс тебе. Ну йди скоренько до своєї мами! Тільки не розумію, чому мені здавалося, що ти такий тяжкий...
— А ти хочеш знати? — задзвенів голос хлопчика, і очі його засяли, як зорі. — Це тому, що ти ніс на собі цілий світ!
— Як-то цілий світ? — не зрозумів Едокімос. — Що ти кажеш?
Але замовк, бо хлопець раптом щез. Тільки блакитне сяйво лишилось на тому місці, де він стояв.
У ту ж мить з висоти пролунав голос:
— Ти хотів бачити мене, твого Володаря, якому ти служиш вірно. Ти побачив його сьогодні. Я Христос, син живого Бога, в якому весь світ. Сьогодні ти переніс мене на своїх плечах, і з цього часу ти, мій вірний слуга, будеш зватися не Едокімос, а Христофор.
Голос замовк, сяйво згасло. Холодний вітер рвав на велетневі мокру одежу. Втома від великої напруги та надміру душевних переживань зломила його сили. Він застромив палицю в пісок і тут же, на березі, ліг і заснув.
На ранок буря вщухла. Сонце пригріло, висушило на велетневі одежу, і прокинувся він знову повний сил. Розглянувся і зчудувався: замість палиці, яку вчора застромив у пісок, зеленіла чудова черешня. Пригадав усе, що трапилося з ним уночі, і серце його наповнилося радістю.
— Я побачив свого Володаря! Він справді наймогутніший у світі! — сказав з щасливою усмішкою.
Після цього ще довго жив Едокімос-Христофор, багато людей переправив через ріку, але тієї бурхливої ночі ніколи не міг забути. Усім показував черешню, що кожної весни вкривалася білосніжним пахучим цвітом, а влітку приносила чудові плоди.
Люди шанували й любили Христо-фора, а коли він помер, то в його пам’ять стали називати своїх діток його ім’ям.

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ