ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Михайло Ломацький

КАРПАТСЬКА ЛЕГЕНДА

Давно це було — в наших високих, чудових, чарівних Карпатах. Білою скатертю вкрила зима гори й ліси, ялиці інеєм посріблила, звірів у нетрі загнала.
Тоді-то вузенькою гірською доріжкою подорожні крізь сніжну завію пробивались, кудись поспішали. Молода жінка на ослику, в неї на руках дитинка-синок. Щільно його в хусти завиває, до серця пригортає, пильно дбає, щоб біднятко не замерзло.
Ослика веде за поводи дідок старенький. У снігу бреде, важко дише, підбився, знемігся, а все-таки вперед іде, поспішає. Треба добре обдивлятися, щоб з дороги не збитися та й не заблудити.
Вечір уже недалеко. Старенький поводатар журиться: де знайти нічліг для матері молоденької і дитинки маленької. За себе він не дбає.
А мороз щораз більше потискає, вітер курить снігом, світу не видати, ні людини, ні хати. Та надія на Господню поміч мандрівників зогріває. Той, хто й малесеньким черв’ячком піклується і про кожну комашинку дбає, нікого й нічого не забуває. Не дасть і їм пропасти, загинути.
***
Повіяв вітер снігом в обличчя дідка. Але ж у тому вітрі не лише сніг, а й дим! Так, так, старенький почув димок.. А де дим, там і ватра, а де ватра, там і люди.
І так воно було. Крізь сніговію побачив поводатар праворуч від доріжки хату. З хати виходив дим.
Ще не порівнялися подорожні з хатою, а вже вибігає з неї ґазда, заступає їм дорогу, низенько вклоняється, просить не минати, до хати повернути, огрітися, чим Бог дав, підкріпитися й переночувати. Бере поводи в руки й веде ослика на своє подвір’я. Матір з дитиною із сідла здіймає і своїй ґаздині на порозі передає, щоб їх у хату завела. Сам заводить ослика у стаєнку і дає йому запашного сіна.
У хаті ґаздиня гостей на застелених ліжниками лавицях посадила, хлопчика на постелі поклала, теплим молоком напоїла. До дитинки припадає, солодкими словечками промовляє. А потім метнулася сюди-туди, кулешку зварила, на дерев’яний кружок перевернула, масла до неї натопила, бриндзі додала й на стіл поставила.
— Ростіться, добрі людоньки! Що Бог дав, харчуйте, Божими дарами не гордуйте! Чим хата багата, тим рада!
Щирими словами газдики до гостеньків промовляють, пташками до них співають, до ніг їм припадають, бож знають: гість у дім — Бог у дім! А гостеньків не треба-то й дуже припрошувати: зголодніли в дорозі, на вітрі холодному. Похарчували, подякували, помолилися.
Ґаздиня уклала матінку з дитиною на постелі, вкрила й обтулила, щоб у ноги не замерзли. Старенького опікуна матері й дитинки поклав ґазда спати біля печі, щоб розігрів старі кості. До печі поклав дров, щоб ватра всю ніч горіла, гостеньків гріла.
Поснули гості, у твердий сон запали. Ватра в печі горить-палає, а надворі тисне мороз, шумить ліс, сніговія виє, не вщухає...
Рано-ранесенько, як тільки півень запіяв, ґаздиня прокинулась. До ватри дров доклала, на пальцях ступала, щоб гостеньків не побудити. Нехай сплять, відпочивають...
Перший пробудився маленький хлопчина, ручками замахав, усмішкою ґаздиню привітав. Вона його знову молоком напоїла. А там і гості поставали, повмивались, Господеві помолились, поклін віддали, до снідання за стіл посідали.
За снідання ґаздам дякують, у дальшу дорогу збираються.
Та ґазди руками замахали та й головами похитали.
— А де ж би ми вас, гостенькі любі, на сніг, на мороз із хати пустили! Що б на це люди сказали? Нелюдами нас назвали б! Ні, ні, не покидайте нас, залишайтесь у нашій хаті! Промине зима, весняні води заграють, буки в лісі розів’ються, пташки заспівають — тоді вже, як захочете, в дальшу путь мандруйте.
І не пустили ґазди гостей із своєї хати — му сіли вони тут зимувати.
Рознеслась чутка по горах: у Юрсюків гості-подорожні обзимувались — дідок старенький, молода жіночка й синочок її маленький. Маленький, та напрочуд розумненький, мов янголик гарненький. Все вам уже знає, все розуміє, лише говорити ще не вміє.
З усіх сторін до Юрсюків люди заходять, гостям усякі дари приносять, хлопчика маленького подивляють, чуда про нього розповідають. А його матінку молоду так щиро полюбили, що якби могли, то ніколи б від себе не відпустили...
Та зима минула, в гори весна прибула, потоками заграла, пташатами заспівала. Подорожні з любими ґаздами прощаються.
Людей видимо-невидимо на прощання зійшлося, щоб востаннє на дивних подорожніх поглянути та в пам’яті їх образ зберегти. Дивом дивувались, чудом чудувались: над головами подорожніх віночки сонячних променів побачили.
Ослика залишив ґазда для себе на пам’ятку, а подорожніх на двох карих коників посадив.

***
Минув рік. Ґаздиня Юрсючка привела на світ синка. Батьки Йосифом його назвали. Самі забагатіли, своєму багатству рахуби не знали. Ба, забагатіло й село.
Минали літа. Як Йосиф підріс, нову ґражду велику ген далі від дороги на грунику збудував. А на місці, де була хата, що колись дивних подорожніх гостила, збудував церкву — з тисового дерева, прекрасну, величаву. Коли ж церква була готова, зійшлися люди її посвятити. Прибуло багато священиків, а між ними старий, сивий монах аж із далеких чужих країв.
Дали йому ключі, щоб відчинив нову церкву. Відчинив двері, а тоді всі, хто там був, ахнули й на коліна впали.
Сто великих із ярого воску свічок самі засвітилися. їх блиск осліпив людей. Коли ж їм в очах прояснилось, побачили на стіні образ: молоду жінку з дитиною на ослі та поводатаря старого на засніженій дорозі, а перед ними Юрсюків, схилених у поклоні. Під образом ясніли золоті слова: «Гість у дім — Бог у дім». А на другій стіні був образ: подорожні від Юрсюків від’їжджають, над їх головами золоті обручики сяють. Під образом золоті букви: «Подорожнього в дім прийняти, нагото приодіти, голодного накормити...»
Щойно тепер почули люди від старого чужостороннього монаха, кого то гостили в себе Юрсюки: Матір Божу Марію, її Сина Ісуса і старого опікуна Йосифа.
Посвячення тієї церкви відбулося на саме Різдво Христове — давно, дуже давно, ніхто цього вже не пам’ятає. Але церква стоїть ще й тепер, а на ній блищать золоті слова: «І врата Адові не переможуть її».

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ