ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Олена Цегельська

ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенда

Прийшов святий Йосиф до Марії, і велика журба покрила його чоло:
— Маріє! Не можу я більше жаліти Тебе і Немовляти, хоч бачу слабість вашу. Пора нам покинути цей затишок і вибиратися в дорогу, у далеку пустелю! Лютий цар Ірод чигає на голову Немовляти. Помста його, наче гострий меч, зависла над головами нашими. Уставай, бери Немовля й вибирайся в далеку дорогу!
Стала Марія готовитися в дорогу. Обгорнула Боже Дитятко міцніше в убогі пелени, зав’язала вузлик з паляницями і приточила його до сідла осла, де св. Йосиф завісив уже шкіряні сакви з водою. Потім обмила обличчя своє і руки і, напившися чистої води з джерела, звернулася в сторону ранньої зорі, зложила руки й стала молитися.
Скріплена молитвою і свіжою водою, сіла на осла, а св. Йосиф подав їй на руки спляче Дитятко. Сам, узявши осла за поводи, рушив побіч пішки.
Так вони тихо вночі покинули рідну країну, де лютував Ірод, і подалися в далеку путь, у край незнаний, непривітний і пустельний.
Довго мандрували, не спинялися, не спочивали. Аж коли настала ніч, тоді почали шукати затишного кутка, щоб спочити й покріпитися.
Коли вже прийшов третій день їхньої мандрівки і наближалася ніч, спостерегли, що край ставав щораз більше безлюдний, наче вигорілий, повний каміння та гарячого піску. Довкола простягалася безкрая далеч. Ні людської оселі, ні річки, а під ногами сухий, сипкий пісок. Ніде спочити, ніде голову прихилити. Глянули з сумом одне на; одного двоє святих скитальців і без слів і зрозуміли: небезпека від лютого Ірода минула, але чигала на них тепер смерть від хижого звіра або смерть від голоду та спраги.
Поволі сонце схилилося на самий край пустелі і готовилося до спочинку. Мертвецька тиша панувала довкола. Нагло перервав її тихий плач Немовляти. Марія, наче збуджена зо сну, зі своїх дум, шепнула:
— Йосифе, я прагну, дай мені пити!
— Маріє,— відповів він похмуро,— у мене в саквах немає вже води.
Заплакала Марія і крізь плач стала жалітися.
— Чим нагодую тебе, чим напою, чим обмию, моя ти крихітко, моя мала пташино, моє Дитятко?
Св. Йосиф сумно схилив голову. Його серце стиснулося на вид цієї розпуки молодої матері. Він не знав, як зарадити лихові, як потішити розплакану жінку. І от прийшла думка, зважився на щось. Спинив осла і став розглядатися навколо. Потім спитав:
— Маріє, де спинимося на ніч? Божа Мати, трохи вже заспокоєна,
вказала на купку каміння, що видніла недалеко, а біля неї притулився нужденний, висохлий кущик шипшини.
— Отут, друже, біля цього кущика, на цій купці каміння.
Св. Иосиф попрямував туди. Коло каміння вбив у землю кілок, приторочив осла, розв’ючив, поскладав сакви і сказав:
— Маріє, лишайся тут, а я піду шукати води!
Коли Марія лишилася сама, її огорнув страх. Сама серед пустелі, а ніч западає так хутко. Дитятко гарячкує, спрага палить Його уста… Сіла на камінні й піддалася розпачливим думкам. Тоді згадала про Бога й почала молитися:
— Господи, Ти кормиш і напуваєш кожне створіння. Ти, що не даєш пропасти в цій пустелі ні великому хижакові, ні лагідній малій пташині, ні найменшому хробачкові, ні мушці,— не дай пропасти і нам від голоду та спраги! Ти, що врятував нас від рук жорстокого Ірода, спаси і помилуй нас у цю хвилину, а повік славити буду ім’я Твоє і схороню та виховаю вибране Тобою Дитятко Тобі на славу, а людям на користь. Так мені, Господи, допоможи дотримати цієї обітниці.
Заспокоєна молитвою, Марія спочила і наче задрімала на купі каміння. Нагло здригнулася від якогось шелесту, що виходив немов із каміння. Стала наслухувати — шелест більшав. Перелякана, погадавши, що це може бути якесь гаддя, що тут серед каміння загніздилося, взяла Дитятко на руки й чекала. Але шелест не втихав, навпаки —щораз дужчав. Ні, вона помилялася, це не гадюка, це щось інше. А коли й далі гуділо, набрала відваги й слабкими руками почала розгортати каміння. Чим глибше розгортала, тим холодніше ставало каміння і голосніший шелест. І ось — показався вологий пісок. Уже не було сумніву. Тут була вода. То вода гуділа. Десь тут під камінням було джерело.
На радощах почала кликати святого свого Опікуна, бо сама не мала сили далі копати.
Св. Йосиф перелякався цього кликання, подумавши про хижого звіра, і чимдуж поспішив на поміч. Як же здивувався, коли побачив, що Марія розгортає каміння і радісно кличе:
— Вода! Вода! Йосифе, поможи! Тут мусить бути джерело.
Св. Йосиф жваво, наче помолодшавши, узявся розкидати каміння. І, коли вже вода стала підступати, вони спільними силами підважили останній великий камінь. Бризнула вода на їхні обличчя і руки.
Вода! Спасіння, покріплення і життя! Яка радість і дяка Богові!
Вони стали поквапливо черпати воду долонями і пити, пити... Обізвався і осел, який зачув воду. Мати Божа піднесла в долонях води й охолодила його спалені від спраги ніздрі. Тоді розповила Дитятко й обережно обмила розгарячковане тіло.
А св. Йосиф напував і мив осла та наповняв сакви свіжою водою. Потім обоє помолилися, подякували Богові за чудом знайдене джерело й полягали на спочинок, узявши каміння під голови.
Чи спали вони, чи тільки дрімали, бувши на сторожі від хижого звіра, — як незабаром почало світати. Привітав їх ранок милим холодом, що йшов від джерела. Устали й очам своїм не йняли віри. їхнє джерело розіллялося широко й, радісно дзюркочучи, утворило малий басейн. А кущ шипшини, коріння якого облила свіжа вода, чудом розрісся протягом ночі й укрився зеленим листям та квітками. А серед його густого гілля весело щебетали пташки. Вони вже встигли звити собі гнізда й нанести яєчок. Тепер здивовано приглядалися нашим подорожнім. Ще раз і ще раз защебетали хором і, наче на даний знак, відлетіли.
Зрозуміли наші святі скитальці, що Бог учинив чудо. Припали в покорі обличчям до землі і довго молились. Потім, підживившись яєчками з пташиних гнізд і напившись ще раз води із джерела, подалися в дальшу дорогу. Бог годував їх у пустелі. А незримий янгол Божий тихо ступав за ними і стеріг Святу Родину від хижаків.
...А джерело по відході святих не висохло, воно й далі било. Незабаром довкола нього виросли розкішні дерева й кущі. І так постала оаза. Знали це джерело подорожні й називали «Джерелом Марії». Воно давало захист і відпочинок утомленим. Оповідають, що при ньому панує вічна весна і запах квітів, а побожні люди бачать у його водах Святу Родину, наче на образі. Але бачать її лише вибрані. Люди їдуть сюди здалека, щоб напитися й набрати цілющої води.
Навідується до джерела всякий пустельний звір, щоб охолодитися і вгасити спрагу. І тут панують дивна згода і
мир. Лев п’є воду побіч сарни, вуж побіч пташки та миші. І не чинять одне одному кривди. П’ють тихо й відходять спокійно до своїх леговищ. Тут вічна тиша, спокій і мир. Бо це — джерело святе. Бо це джерело Марії — Матері Божої.
А українські матері оточують любов’ю й пошаною кущик шипшини, званий у нас, в Україні, теж дикою рожечкою. Недарма звуть її чарівні квіти «рожечками Марії», а її плоди — червоні ягоди — «намистом Марії». Вони є символом ніжности і скромности, які завжди відзначали постать пресвятої Діви Марії.
Часто українські матері, граючись із своїми малими донями, прикрашають їхні голівки дикими рожечками або низають на нитку червоні ягоди і цим намистом прибирають їх та шепочуть:
— Грайся, доню, красуйся «намистом Марії». Рости здорова, туга та рум’яна, як ця ягода, і нехай тебе благословить Мати Божа!

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ