ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Ніна Наркевич

БІФАНА

Ясна, холодна ніч спустилася над Вифлеємом, коли стара Біфана вернулася до своєї вбогої хатини. Щодня з ранку до пізньої ночі стара жінка працювала по чужих людях, щоб заробити собі на шматок хліба.
Не пам’ятає інших днів у своєму житті Біфана. Малою дівчинкою тинялася в наймах, потім одружилася. Чоловік скоро помер. Був один хлопчик у Біфани, але також помер. Зосталася жінка сама з своїм горем та злиднями...
Сьогодні пощастило Біфані заробити трошки більше, ніж завжди. Тож, вертаючись додому, купила вона ласощів та горіхів, щоб віднести сусідському хлопчикові, який вже довгий час лежав хворий.
Вдома було холодно, непривітно, неприбрано. Біфана подивилась навколо і заходилася порядкувати. Раптом у двері хтось застукав. Біфана здригнулась: «Хто б це був? Нерано вже!...А в хаті нелад... Не пущу до хати нікого...» — Прочинила двері й непривітно запитала:
— Що ви хочете? Чому пізньої ночі турбуєте стару жінку?
Коло дверей спинився караван*. Чужинці в багатій одежі стояли біля навантажених верблюдів.
— Чи не можеш сказати нам, де найближча криниця? Нам не стало води, а ми поспішаємо до Вифлеєму.
Біфана відповіла:
— Дуже вже пізно вибралися ви шукати криницю. І темно...
Та й увірвала свою мову, бо побачила, що над Вифлеємом стало якось дивно ясно. Зняла очі догори, а там — незвичайної краси блискуча зоря. Дивне почуття радости сповнило її серце, і вже
привітніше вона розповіла, де чужинці можуть набрати води. Вклонилася їм і вже хотіла була зачинити двері, як наймолодший мандрівник звернувся до неї:
— А чи не пішла б ти з нами? Ми йдемо привітати Царя Царів, що народився сьогодні, несемо Йому дарунки. Ходи й ти!
— Е, ні! — похитала головою Біфана. — Вже пізно. Та й у хаті моїй ще не прибрано...
— Це ж не звичайна дитина народилася в світі, а Цар Світла й Правди! Бачиш зірку? Вона нам показала шлях до Новонародженого !
Але Біфана знову повторила:
— Ні, ні, ні! Пізно вже! Ідіть самі! Чужинці від’їхали. В далині ще довго бриніли звуки срібних дзвоників їх каравану.
Біфана взялася до роботи, але ніщо не ладилося в неї сьогодні. Так-сяк закінчила поратися в кухні. Взялася порядкувати в світлиці, але коли відчинила туди двері, то відступила здивована. Просто в вікно падало пасмо ясного, сліпучого світла. Воно йшло просто від зорі, що мінилася всіма кольорами в темному оксамиті неба.
І забула про свої дрібні турботи Біфана: її думки повернулися до дивного оповідання чужинців.
«Що ж то за дитина прийшла на світ, що для неї прибули до нашого бідного краю ці пишні, багаті люди? Як же виглядає ця дитинка? Може, подібна до мого покійного Давида? А гарний був хлопчик, мов янголятко. А втішний який!.. Забрав його Господь до себе, сама никаю тепер по світі, — плуталися думки в Біфани. — І чому я відмовилася піти з ними? І ласощі маю, могла б віднести йому, могла б привітати його матір...»
Все більший неспокій огортав душу Біфани, і вона, вже нічого не думаючи, раптом почала вкладати до хустки все, що купила сьогодні. Зав’язала вузлик, накинула кирею та й вибігла з хати доганяти чужинців.
«До Вифлеєму вони йшли, я дожену їх...»
І швидко-швидко побігла по дорозі Біфана. За кожним поворотом ввижалися їй дивовижні постаті на верблюдах.
«Ось-ось-ось дожену!..»
Здавалося... Дорога в сяйві зорі виблискувала німа, порожня, самотня... Біфана, зморена шуканням, вернулася вже перед світанком додому і з того часу втратила спокій душі. Щовечора, особливо, коли небо було зоряне, виходила з дому і блукала по околицях Вифлеєму.
«Ніколи, ніколи не побачу дивовижного Дитятка, ніколи не довідаюся, де тепер Цар Світла й Правди...» — сумно думала стара жінка.
Час минав. Постарілася зовсім Біфана, нездужала часто. Вже бували вечори, коли не мала сили звестися з ліжка, щоб вийти з дому на свої розшуки.
Одного такого вечора лежала самотня, забута, покинута всіми хвора, стара жінка. Тяжко було на душі, гіркі спогади товпилися над нею, мов привиди... Раптом ясне блакитне сяйво сповнило її комірку. Зірвалася, хотіла встати, але знесилена впала назад на своє вбоге ліжко... Що це?
Просто перед нею стояв чудовий хлопчик у вінку з білих троянд. Його одежа виблискувала, мов сніг, очі сяли ласкою та любов’ю.
— Не лякайся, Біфано! Я той, кому ти приготовила свої подарунки. Не сумуй! Засни спокійно! В ту ніч ти поспішала мене привітати. Твої дрібні турботи стали тобі на дорозі, але ти довго-довго шукала мене і тепер знайшла. З цього часу ти будеш кожного року в цей вечір відносити подарунки бідним дітям.
Світло стало меншати, гаснути. Хлопчик зник...
Біфана лежала в своїй темній комірці знову сама, але спокій огорнув її душу, і вперше від тієї пам’ятної зустрічі з чужинцями бідна жінка тихо й мирно заснула.
Минули сотні років, а Біфана щороку приходить на землю привітати діток та нагадати їм про Царя Світла й Правди. Отак увійде нечутним кроком до хати, де спить дитина, схилиться над ліжечком, подивиться в її обличчя, покладе дарунок під подушку, загорнеться в свою сіру кирею та й піде собі.
В Італії кажуть, що Біфана приходить до діток на Водохрещі **, коли люди згадують Трьох Королів, які приходили привітати маленького Ісуса в день Його народження. Разом із Трьома Королями італійці згадують Біфану, а діточки на другий день уранці знаходять під подушкою дарунки.

*Караван, або каравани — це на азійськім Сході валка верблюдів, якими подорожують і перевозять товари купці, мандрівники або богомольці
**Водохрещі — Йордан, Богоявлення.

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ