ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Марія Туркало

ЛЕГЕНДА ПРО ПШЕНИЦЮ

У ті давні-давні часи, коли перші люди жили в раю, ніхто не знав, що таке голод. Перші люди жили тільки душею, а їх душі були чисті, мов сніг, і невинні, мов травневі квіти.
Уся природа була наче одна родина, і в ній панувала велика й гаряча любов. Тоді перші люди жили з усім, що їх оточувало, як з найкращими друзями: звірі підходили до них так само довірливо, як тепер ягнятка підходять до своїх чабанів; пташки співали їм своїх пісеньок і спали в їх волоссі, а рослини, квіти й струмочки розмовляли з ними райською, тепер забутою мовою.
Але Сатана, злий дух усесвіту, позавидував першим людям їх щастя. Він посіяв гріх у їх душі: став намовляти Єву, першу жінку на землі, покуштувати яблук з забороненого дерева.
— Хто покуштує тих яблук, той пізнає всі таємниці світу і буде рівний Богові! — шепотів злий дух.
— Ай справді, чому б не покуштувати? — говорила Єва Адамові, першому чоловікові на землі.
Адам спочатку жахнувся, почувши такі слова, але Сатана спокушав усе настирливіше й переконливіше. І Адам, після довгого вагання, заломився. Простягнув руку і зірвав одне з найкращих яблук...
Але тільки він успів надкусити його, як усе навколо раптом змінилось: зникли щастя і чиста радість перших людей; звірі, рикаючи, поховались у лісах; пташки злякано знялись і полетіли далеко-далеко... Адам і Єва, загубивши сніжно-білу чистоту своїх душ, зрозуміли, що вони втратили рай. Тремтячи від незрозумілого страху, кинулись бігти, наче їх хтось переслідував, і забились у глибоку печеру.
Важке горе придавило раптом їх серця, і рівночасно вони вперше відчули голод. Відтоді почалося життя людського роду, повне мук, сліз і неспокою.
Влітку, поки ще була садовина по здичавілих садах і різне коріння росло в землі, вони могли сяк-так заспокоювати свій голод. Та коли прийшла зима і сніг білою габою вкрив поля і почорнілі садки, коли струмки замерзли і мороз убив усе життя, тоді вони голодували і голодували, майже вмирали від голоду по холодних моторошних печерах. Даремно вони каялись і благали прощення: Бог сидів на небесному престолі і був страшний у своїм гніві.
Тільки Сатана радів. Він, що цілі віки не сміявся, тепер був щасливий, дивлячись на муку колишніх Божих улюбленців, і вигадував усе нові труднощі, все нові турботи райським грішникам.
Він послав до Адама чорну гадюку.
— Чого ти мордуєшся? — сказала гадюка Адамові. — Бог заховав у землі багато прекрасної їжі. Зори райське поле, і воно вродить тобі все, чого ти тільки забажаєш.
Прийшла весна. Адам зробив з дерева рало і притиснув його великою каменюкою. Тоді запрігся в нього й почав орати галявину перед своєю печерою. Це була дуже важка оранка. Цілими днями Адам, обливаючись потом, спушував тверду землю, поки зорав маленьку, зовсім маленьку нивку... Але минула весна, минуло й літо, далі й зима прийшла, а нивка Адамова зосталась гола, бо в землі не було насіння.
— Ори знову! — сказала гадюка Адамові. — Ори глибше, бо Бог глибоко закопав їжу...
Удруге настала весна. Адам знову взявся орати. Орав з усієї сили, плечі йому боліли, піт стікав з чола, заливав даремну працю... Знову минуло літо, минула осінь, а земля лежала пустирем.
Сатана солодко сміявся і щороку посилав гадюку до Адама.
— Ори, ори, Адаме! Ще глибше, ще сильніше! — сичала гадюка.
Адам щовесни тягнув важке рало і орав широкі борозни. Але незасіяна земля не давала врожаю і, замість хліба, на ній росли тільки папороть та бур’ян.
Був на небі один янгол, що дуже любив людей. Сидячи на весняній хмаринці, він щороку сумно дивився, як
Адам важко працює. Із сльозами на очах він бачив, як безсилі людські руки напружувались у надмірному зусиллі, як тверда земля ранила босі ноги. Бажаючи хоч трохи допомогти Адамові, янгол широко розпускав свої білі крила і затуляв сонце, щоб воно не так сильно пекло Адамові голову. Це було все, що янгол міг зробити. І коли він побачив, що Адам знемігся і навряд чи зможе на другу весну тягнути важке рало, знявся з хмаринки і полетів до Божого престолу.
— Господи! — промовив він. — Дозволь мені допомогти знеможеній людині... її нещастя вогнем палить мою душу!..
Бог ласкаво всміхнувся, і від Його усмішки засяли небеса. Бог сказав янголові:
— Іди й допоможи людині!
Немов блакитна квітка, злетів янгол з неба і спустився біля Адама. А той, знесилений, мабуть, уже востаннє орав свою ниву.
— Адаме,— відізвався,— я прийшов допомогти тобі!
Але Адам навіть не озирнувся... Здивувався янгол і доторкнувся рукою плеча людини.
— Адаме, дай мені своє рало! Я хочу тобі допомогти.
І тільки тоді янгол зрозумів, що Адам не може його бачити. Людина, втративши чистоту душі, втрачає і здатність бачити янголів. Вона може бачити тільки земні речі.
Засмутився дуже янгол Адамовим нещастям. Сльози полились йому з очей. І поки Адам вів свою борозну, янгол усе йшов за ним і тихо плакав. З його очей котились одна за одною золоті блискучі сльозинки, і вся борозна була немов усіяна золотом.
Оре Адам і другу борозну, а янгол усе йде за ним і плаче. Сльози все частіше й частіше падають на землю. І третю борозну веде Адам, а янгол за ним... Золоті сльозинки рясним дощем падають і вкривають зорану ниву. Борозна за борозною, по цілій ниві роз сипав свої золоті сльози. Розсипав їх стільки, що Адам здивовано дивився і дивувався, чому його нива так сяє.
А незабаром, одного рум’яного весняного ранку, вийшов Адам на свою ниву і остовпів з дива: вона вся була вкрита, наче килимом, тоненькими зеленими рослинками. Не довіряючи своїм очам, Адам покликав Єву. Так виходили вони щодня і дивувались. Рослинки все зеленішали і пишнішали. Наприкінці весни вся нива вкрилась тонкими запашними стеблинами, такими гарними, що й очей не можна було від них відвести. Що ближче надходило літо, то більшали й колоски на стеблинах. Колосся зріло, наливалось і щораз більше золотіло. Одного липневого ранку прилетіли з лісу пташки, побачили стиглу ниву і зацвірінькали так, що до Божого престолу було чути:
«Пшениця! Пшениця!»
Вибігли Адам з Євою із своєї печери і дуже зраділи давно не баченим пташкам. А коли глянули на ниву, повну-преповну стиглим, неначе щире золото, зерном, — впали навколішки, тремтячими руками пригортали і цілували хліб, дарований їм небесами.
Ось так із золотих сліз янгола вродилась перша пшениця. Тепер люди вирощують її по всьому світі. Це їх найважливіша й найкраща їжа.
Але мало де в світі є такі розлогі та родючі степи, як в Україні, де влітку хвилюють безконечні лани, засіяні «українським золотом» — пшеницею. І споконвіку поважає український нарід пшеницю, що виросла із сліз блакитного янгола — так поважає, що навіть вибрав для свого національного прапора кольори золотої пшениці та блакитного неба.

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ