ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Ніна Наркевич

КЛІСТ

Давно-давно в далекій теплій країні, що зветься Палестина, жила сіра пташка. Не мала вона ні гарного голосу, ні гарного пір’ячка, але мала маленьке добре серце. Це все, що дав їй Господь.
Настала чудова весна. Пташка прилетіла в садок, де росли пишні троянди. У садку їй дуже сподобалось, і вона звила собі там гніздечко. Кругом було мило і затишно.
Кожного ранку приходив у садок хлопчик, підгортав кущі троянд, підливав їх і підв’язував. Хлопчик помітив пташку і став щодня приносити їй зерно, яке посипав по стежках. Яка була щаслива пташка, яка вдячна хлопчикові за його прихильність! Тепер ЇЇ діточки мали досить їжі. Вона годувала діток, а тоді підлітала до куща, коло якого працював хлопчик, і співала нескладну пісеньку, бо хотіла нею подякувати своєму другові.
З кожним днем усе більше троянд розцвітало в садку. Ніжний запах наповнював його. З кожного куща дивилися чудові квіти, жовті, рожеві, білі...
Але одного разу все змінилося. В садок забігли сусідські діти. Гамором та криком наповнився садок. Не зважаючи на хлопчика, діти почали обривати квітки. Хутко кущі сумно схилили свої поламані віти до землі...
Один рудуватий хлопець підбіг до малого господаря садка і з здобною усмішкою запитав:
— Гей ти! Слухай! Ми вже маємо з чого сплести собі вінки — а от з чого ти сплетеш собі вінок на свято?
Хлопчик не плакав, не гнівався, а лише відповів тихо:
— А он, дивись! — і показав рукою на колючі віти троянд.
— Ха-ха-ха! — зареготався рудий. — З колючок? Не дуже ти розумний, я бачу.
І вибіг з садка. Пташка заховалась у кущі. Якби вона могла, то певно заплакала б, а якби знала людську мову, то полетіла б до дорогого друга і потішила його. Тепер тільки дивилась з кущика в його лагідні, спокійні очі.
Хутко після цієї події спорожніла хата, спорожнів садок. Не приходив туди хлопчик, бо виїхав кудись з батьками. Пташка теж покинула це місце. Вона боялася недобрих дітей, які усе нищать... Але забути гарного хлопчика не могла.
Минули роки. Одної весни пташка прилетіла в околицю великого міста і оселилася в густому садку під високою горою. Тут було спокійніше, ніж у місті, але ніколи не було пташці так гарно, як колись у садочку її малого друга. Звила вона й тут гніздечко, вивела пташенята і цілими днями літала по околиці, шукаючи для них поживи. Не
було тут нікого, хто б так щедро насипав їй зерна, як він...
Одного ранку околиця сповнилася людським гамором і вигуками. Дорогою йшов людський натовп. Посередині три бліді, змучені в’язні несли великі дерев’яні хрести. Навколо люди бігли, кричали, плювали їм у обличчя, кидали камінням. Особливо багато знущання й побоїв діставалося тому, що йшов попереду. З жахом дивилася пташка на це видовище. Вона хотіла хоч чим-небудь відвернути увагу злих людей від нещасного: пролетіла над натовпом низько-низько, мало не черкаючи людей своїми крильцями. Так вона робила завжди, коли її діточкам загрожувала небезпека.
І тоді вона впізнала серед в’язнів свого колишнього малого друга...Так, той, що йшов попереду, це був він —тільки як він виріс! Став уже дорослий, але як змарнів і який змучений!
Жалем стискалося пташине серденько. І, забувши про небезпеку, про своє гніздечко, пташка летіла вслід за походом, щоб не згубити з очей свого любого друга...
А натовп посунув на гору. З вигуками, галасом встановили хрести і почали розпинати на них всіх трьох в’язнів. Від жаху пір’ячко в пташки настовбурчилось...
Ось уже її друга підіймають на хресті, його руки й ноги пробиті цвяхами, додолу спливає густими червоними струмками кров, а на голові в нього вінок з колючок. Як він сказав про колючки тоді в садку?
Йому боляче, він страждає!.. Забула маленька пташка свій страх перед людьми, знялась над хрестом, стала кружляти над головою нещасного, намагаючись дзьобиком вирвати колючки з його чола, припадала до рук, до ніг, щоб звільнити їх від цвяхів. Гарячими краплинками бризкала кров на її груди, а дзьобик так зігнувся, що вже одна половинка не прикривала другу. Та дарма — не було сили в маленького створіння визволити дорогу для нього людину. Змучена, полетіла пташка геть, коли враз почула страшний грім. Усе навкруги потемніло, ніби прийшла ніч...
На світанку прокинулась пташка в садку, де вона впала в траву. Навколо було тихо. На горі стояв порожній хрест.
— Нема його!.. Забрали... — сумувала пташка.
Спрага мучила її. Полетіла до струмка напитися. Коли нахилилася над водою, то жахнулася: шийка й груди були в неї червоні від крови...від його крови.
Дзьобик не закривався, як раніше, а одна половинка перехрещувалася з другою.
Довго милася пташка, але не відмилася кров з її пір’ячка. Так і залишилася шийка та груди червоними і дзьобик у вигляді хреста.
Минуло три дні. Сиділа пташка коло своїх діточок у садочку на дереві і все їй ввижався Той, кого розп’яли на хресті.
— Чому я не могла йому допомогти? — стискалося болем її серденько. І раптом почула вона десь близько тихі слова:
— Не сумуй! Він знову ожив, воскрес.
Пташка стрепенулась, серце її наповнилось гордістю й щастям.
— Живий, він живий! Хто він? Хто він? — задзвеніла назустріч сонцю її нова пісенька.
І почула в шелесті листя, в плюскоті срібних хвиль струмочка:
— Він — Син Божий!

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ