ДЖЕРЕЛО МАРІЇ
Легенди і перекази

Олександра Копач

ВЕЛИКИЙ МАНДРІВНИК

Срібні росинки тремтіли на листках могутніх дубів. Ранок рожевів і радісно приглядався в дзеркалі глибоководого Дніпра. А потім усміхався до гурту дівчат, юних і гожих, що, відбившись від гурту людей, леткою ходою ішли надбережним шляхом. Довгі їх коси тяжким золотом спадали на плечі. А молоді очі радісно, як ранок, дивилися на світ красний. Не хотілось навіть говорити. Святковий настрій ішов поруч тихою ходою. «Який же гарний і любий сьогодні Дажбог»,— обізвалася врешті найменша з них, з рожевим личком, з буйним русявим волоссям. Рослава.
«Та це його весняне свято, тож не диво»,— пояснювала Доброніга, в білій одежі з блакитним пояском. Дрібненькі мушлі, нанизані на нитку, прикрашували, як і в інших, шию. В неї, як і в інших, з кошечка виглядали головки квітів — білі, голубі і червоні.
«Хотіла б я, щоб наші віночки повісив жрець біля самої подоби трисвітлого бога, найвище», — в задумі промовила Рослава. «Авжеж, авжеж!» — підхопили всі. «Тоді наші бажання сповнились би напевно». «Мій батько привіз би мені гарний гостинець з далекої Греції, аж з Атен. Може, грецьку вазу, розписану малюнками, або хламіду... або намисто дороге...» — снувала вголос свої думки Доброніга. «А мені видужала б мати моя мила», — тихо сказала Рослава. Всі на хвилину замовкли. Мати Рослави цілу зиму хворіла. Тяжко й невесело було в хаті їхньої подруги. Та й усі так любили маму Рослави. Вона була прихильна до них, як Велес до руно-білих овечок.
«А я, подруги, хотіла б, щоб і сліду не стало по тій печері над Дніпром, де колись жив змій. Бо кажуть люди, що він може ще раз прийти у наш город».
«Тихо, — обурились дівчата, — не згадуй навіть в обличчі ясного Дажбога. А то ще прогнівиш його».
Дорога йшла під вищий горбок. А як станули на його шпилі, аж ахнули з дива. На найвищій горі, що струнко, як сторожа, височіла над городом, побачили високий хрест. Рамена його, простягнені в голубінь неба, немов благословляли людей, що там товпились навколо високого, худорлявого старця. Його біла борода розвіялась на вітрі, одна рука вказувала на хрест і небо, а друга — на людей. Що там твориться? Такого не бувало. Дивувались. «Та це хрест — знам’я нового Бога», — пояснював старий Рад ослав, бувалий у світі купець.
«Ходімо, послухаємо», — хтось обізвався з гурту. Приспішили ходи, а як стали у стіп хреста поміж іншими людьми, почули голос старця.
«Видите, ли гори сія, — промовляв їхньою мовою, — яко на сих горах возсіяєть благодать Божія, імать град велик бити і церкви многі Бог воздвигнути імать».
Немов крило вічности доторкнулось людей. В пошані дивились на хрест, на дивну людину незнану і на свій город внизу, що мав прославитись вовіки.
Повільним кроком, у товаристві своїх учнів св. Андрій Первозванний, бо це був він, сходив по схилах гори в сторо-
ну Дніпра. На дніпрових хвилях гойдався прив’язаний човен.
Першими очуняли діти. Вони бігли за старцем. Замішалась між них наша Рослава. Всі її віночки розсипались із плетеного кошичка. Але вона не зважала на те. Дотиснувшись до незнаного Мандрівника, доторкнулась одежі його білої. «Старче! Як ти такий дивний, підойми мою маму з ложа болізни».
Ще її слова тремтіли на устах, як старець зупинився. Зробив знак хреста. Піднісши очі до неба, шептав молитву.
«Вертайся спокійно до матері. Станеться, як бажаєш», — прозвучав його тихий голос, і біла постать віддалилася.
Радісно стало на серці Рослави. Немов сам Дажбог глянув на неї. Спішила до своєї хати он там, під лісом.
На порозі стояла усміхнена мати.

Далі

До змісту ДЖЕРЕЛО МАРІЇ