РОЗПОВІДЬ ПРО ЧОРНИЙ КАМІНЬ І ПРО ТЕ, ЯК У ДАВНИНУ ХОРТИЦЯ БУЛА НАРЕЧЕНА НА ЧЕСТЬ ХОРСА – БОГА СОНЦЯ

Усім слухачам – лад ладувати, а оповідачеві горя не знати. Хай ця повість полетить на небо, а коли треба буде, нехай повернеться знову.
Це сталося давно, дуже давно, у ті часи, коли на величнім Дніпровім острові оселилися наші славні предки – слов’яни.
Успадкувавши затишні многовікові діброви, соковиті різнотравні луки й чисельні озера, вони стали жити на острові звичайним життям народу-трудівника, обробляючи землю, плекаючи бджіл, ловлячи рибу, пасучи овець.
Жив на острові молодий мисливець. Звали його Ясноок. Якось пішов він на полювання і побачив на старезному дубі гніздище грифа, а в ньому трьох грифенят.
“Нікчемні птахи”, – подумав юнак, і трьома влучними пострілами зі свого лука вбив беззахисних пташат.
Але не встиг він навіть заховати зброю у сагайдак, як з неба з пронизливим криком упав на мисливця великокрилий та густоперий чорний птах і вчепився в нього кігтями.
Перш ніж Ясноок зрозумів, що ж сталося, гриф з шумом вознісся високо затуляючи своїми чорними крильми блиск сонячних променів.
Паруючи над рікою, птах розціпив пазури, і люди побачили як тіло мисливця з плескотом упало в воду…
– Слухайте всі! – загримів голос крилатого велетня. –Я помстився убивцеві моїх дітей. Готуйтеся, бо й на вас чекає моя кара!
Після цього небесний гігант триразово крикнув. Луна відгукнулася в скелях і розкотилася тричі по острову; він зробив ще кілька помахів своїми величезними чорними крильми, піднявся ще вище і, немов зловіща грозова хмара, закрив сонячне світло. Темно й похмуро стало навкруги. Налякані птахи поховалися в дуплах і узбережному очереті. Сполохані звірі позалазили в нори.
Минали дні. Над островом панувала суцільна ніч. Здавалося завмерло життя. Почали в’янути плодоносні дерева, гинути родючі лани. Не квітла мурава, не співали птахи. Чоловіки все рідше і рідше поверталися з плювання із здобиччу.
Занепокоєні ватаги зійшлися на велику нараду, щоб помізкувати над тим, як уласкавити Бога Сонця – Хорса, і вблагати його приборкати грифа.
– Без сонячного світла ми всі загинемо, – сказав головний жрець. – Тож будемо покладати на Хорса наші сподівання і молити життєдавця про порятунок.
Усі мешканці острова згуртувалися на требному дворі і, скинувши засмучені очі угору, почали єдину палку молитву:

Сонце-Господарю,
Чулим серцем тебе ми благаєм!
Дай покохатися в світлі.
Стежку відкрий до блакиті.
Хай все навкруг зазоріє,
Зернятко правди хай зріє!

Сонечко любе!
Згори, з Неба, своє ладо ти ллєш,
Кожній билинці життя ти даєш.
Розжени наглу ніч, на жалкуй свого світла,
Щоб усе, що не є, на землі цій розквітло!

Сонце-Царю,
Заграй на дудочці жару,
Щоби птах ненависний згорів як імла,
Щоб усі ми зазнали від тебе тепла!

Це були чудові часи. Через сорок діб молитва досягла світила. Той, хто освітлює степ і велить квітам цвісти, той, хто перемагає темряву і своїм теплом підсилює все живе, не полишив людей у біді.
– Грифе! – пролунав гучний голос Хорса. – Я розумію твій біль і відчай. Ти втратив своїх дітей. Але знай: ти не в праві заважати моїм променям нести світло й тепло землі!
По тих словах пекуча стріла сонячного променя поцілила в птаха, від чого той скам’янів і миттю полетів униз. Він падав так швидко, що від дужого свисту, в людей позакладало вуха. Упав він на каменистий берег острова, причому, голова залишилася лежати серед іншого каміння, а тулуб відколовся і його поглинула вода.
Падіння чорного велета спричинило страшний землетрус. Уламки скель падали в річку, утворюючи могутні хвилі. Та врешті стихія вщухла. Сонячне світло залило степове предозвілля. На острові знову завирувало життя. Трави і квіти потяглися до неба. Повернулися птахи і радісно залунали їхні пісні. Розквітли дерева, і унезабарі стало вдосталь всіляких плодів.
Люди подякували Сонцю за порятунок і відтоді почали називати острів на честь Володаря Світла – Великого Хорса.
Чорний Камінь зберігся на Хортиці до наших днів. Він лежить на березі, недалеко від сивого Дніпра, акурат навпроти Дубового острова. Так що кожний бажаючий може піти і подивитися на скам’янілу голову грифа.

Далі

До змісту Олександр ВИЖЕНКО ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ