Галина КРУК
ТАНЦЮЮЧИЙ ТЕЛЕВІЗОР

В одному місті, в одній нічим не примітній квартирі жив собі звичайнісінький старенький Телевізор. Він стояв у кутику звичайнісінької вітальні на своїх чотирьох тонких ніжках. Був це Телевізор досить веселої вдачі, а тому без угаву з ранку до вечора розважав усіх мешканців квартири № 7. Спочатку він передавав таткові найсвіжіші ранкові новини, потім тактовно нагадував мамі, що час уже бігти на роботу. Декілька разів на день Телевізор показував мультики хлопчикові Петрикові. Удень приходила черга на довгі й нескінченні бабусині серіали, які вона не пропускала за жодних обставин. Хіба що в тому винятковому випадку, коли по іншій програмі показували футбол для дідуся. Тоді вже, звісно, Телевізор переключався на футбол. Так минав ще один день із життя телевізора. А тоді наставала ніч і всі, натомлені денними клопотами, розходилися по своїх кімнатах спати. І Телевізор зоставався у вітальні сам.
Чи було йому страшно самому в темній кімнаті? — Ні, ніскілечки, це ж був великий і досвідчений Телевізор, та й чого боятися в гостинній і теплій вітальні, де всі речі давно знайомі між собою!.. Вночі веселому Телевізорові ставало сумно, бо не було кого розважати ні фільмами, ні мультиками, ні новинами, ані ще якимись теледивовижами. А до ранку чекати ой як довго і нудно — аж цілісіньку ніч! Похнюплено стояв Телевізор у своєму кутику в вітальні, мовби покараний незрозуміло за що. Але довго сумувати Телевізор не міг.
- А чому б це мені не заспівати якоїсь веселої пісеньки?! — подумав він і замугикав собі під ніс "гм-гму-гм-гми...". — Щось не схожа ця пісенька на веселу, певно, їй бракує слів.
Чого-чого, а слів Телевізор знав багато — і таких, якими диктори повідомляли новини, і таких, які безперестанку повторювали в рекламах... але всі вони не підходили для веселої пісеньки. Тому Телевізор вибрав слова прості та зрозумілі кожному і заспівав, пританцьовуючи:
З ніжки на ніжку,
з ніжку на ніжку,
і круть, і верть, і тра-ля-ля!..
І хоча він співав і танцював тихенько, намагаючись нікого не розбудити, але підлога під його прудкими ніжками поскрипувала й невдовзі всі меблі в кімнаті зачудовано спостерігали за цими дивовижними танцями. Телевізорові було так весело, що він вирішив запросити до танцю високу Поліровану Тумбу на точених ніжках. Він галантно схилився перед нею у поклоні (таке не раз показували в безкінечних бабусиних телесеріалах). Полірована Тумба зашарілася по самісіньку верхню шухлядку і сором'язливо запитала:
— Пробачте, але що це за танець? Я ж навіть не вмію його танцювати...
-Нічого страшного, це дуже просто — ось так, — і Телевізор знову затанцював під свою невигадливу пісеньку:
З ніжки на ніжку,
з ніжку на ніжку,
і круть, і верть, і тра-ля-ля!..
— Так, щоб танцювати, не обов'язково вміти — головне чути музику. А я вже добряче недочуваю... — поскаржилася з-під стіни старенька Канапа, незграбно переминаючись із ноги на ногу. І мрійливо докинула — Чого я тільки не танцювала на своєму віку — як там його, зараз згадаю: і твіст, і хвіст, і ча-ча-ча...
— Ви хотіли сказати — ча-ча-часто? — несміливо перепитав маленький Журнальний Столик, який дуже хотів вирости і стати колись поважним письмовим столом.
— Ні, молодий чоловіче, — відповіла Канапа повчальним тоном, — я хотіла сказати — ча-ча-ча!..
— Тобто — ча-ча-чарівно? — спантеличено і ще більше затинаючись запитав Журнальний Столик.
— Ні, я мала на увазі танець ча-ча-ча! — кинула Канапа майже сердито.
— То невже — ча-ча-чалапаючи? — уже зовсім розгублено припустив маленький Журнальний Столик, нічого не розуміючи — і всі в кімнаті скрушно подумали, як довго йому ще рости до великого письмового стола.
Тим часом усі вже вивчили напам'ять простеньку пісеньку і кружляли, і стрибали, хто як міг —
З ніжки на ніжку,
З ніжки на ніжку,
І круть, і верть, і тра-ля-ля!..
Вони співали й танцювали так голосно, що нехотячи розбудили хлопчика Петрика в сусідній кімнаті. Він прислухався, протер свої заспані оченята і хоробро пішов подивитися, хто ж там так гарно і весело співає. Уявляєте, які дива він побачив: по кімнаті стрибав телевізор, а за ним висока тумбочка на точених ніжках, а за нею — неповоротка скрипуча капапа, а позаду всіх дріботів кумедний журнальний столик, який з усіх сил намагався не відставати від товариства. І лише високий цибатий світильник, якого всі називали Сер Торшер, стояв під стіною, мнучи в руках свого вишневого циліндра, і сумно нарікав:
— А як же мені "з ніжки на ніжку", якщо в мене всього одна-однісінька нога? Я теж хочу танцювати з усіма!..
Ніколи досі Петрикові не доводилося бачити такої чудасії. Він навіть незчувся, як заснув. А зранку хлопчик розповів усім про побачене вночі.
— Дива та й годі! — сплеснула в долоні бабуся.
— Такого не буває! — авторитетно заявив татко.
— А якщо буває, то лише в-ві сні, — припустив дідусь.
— Напевно, все це тобі приснилося, мій маленький вигаднику! — сказала мама, ніжно погладивши Петрика по голові.
Петрик розповів цю історію мені, а я — вам.
— Такого не буває, — скажете ви, — адже телевізори не вміють танцювати!
— А чому б і ні — це ж так просто, от спробуйте:
З ніжки на ніжку,
з ніжки на ніжку,
і круть, і верть, і тра-ля-ля!..

[ ТАНЦЮЮЧИЙ ТЕЛЕВІЗОР ] [ НОВОРІЧНА КАЗКА ] [ КАЗКА ПРО МИШУ ] 
[ КАЗКА ПРО ОСЛИКА ] [ Про автора ]