Леся Храплива
ОТАМАН ВОЛЯ

ПЕРША ЧАСТИНА

Червоні хатки середньо-західнього американського міста пересувалися перед його очима. Вулиця з вужами непорушних автомашин дрімала в пополудневій спеці.
— Пробачте, тут живе панна Марія Лисовецька?
— Вел, а ви до неї? — озвалося з городового лежака на ґанку.
Роман трохи зніяковів перед кругленькою жінкою.
— Так, мені треба говорити з нею...
—Як треба, то треба! Мері, гей, Мері, маєш гостя! Аво, йдіть туди-о, там її кімната.
Роман вийшов скрипучими зеленими сходами на перший поверх і постукав.
Перше враження було: не надто зачесане волосся, збентежені рухи.
— Пробачте, що турбую вас... Я тиждень тому приїхав з Европи і довідався, що ви тут живете. Називаюся Роман Тополя...
Відповіли йому бліда усмішка і ті ж непорадні рухи.
— Так, я дуже рада. Прошу сідати... Це крісло поламане, на ньому кладу лише книжки. Тут, прошу... Я зараз... Я ось трохи спала...
І вона поспішно поправляла лежанку, переносила різні дрібнички то з стола на поламане крісло, то з крісла в комірку в стіні. Книжки, якісь листи, світлини, почату вишивку. Роман сидів і ждав.
— Так значить... Ви сюди приїхали?
— Приїхав і розглядаю обставини...
— Назавжди?
— Покищо так. Тут же є університет.
— Будете студіювати?
— Хочу.
— Знаєте мову?
— Стільки, щоб не загинути. Решту довчу.
— Пробачте... Але як ви це уявляєте собі? Ви ж знаєте: оплати тут дуже високі!
— Маю дві руки до праці.
— Праця і студії разом?
— Різного вже зазнавав. Треба ще й цього попробувати. Але власне я не про це хотів говорити з вами. Сьогодні в церкві я бачив так багато людей. І кількоро — неначе новоприбулі.
— А так, новоприбулих є дві родини: сам отець Бобринський приїхав сюди рік тому з Іннсбруку. А ще є селяни — Ми-
хайлишини. Чула я, що є ще професор із Харкова, Рябенко. Алеж його в церкві ви не могли бачити. А давніх емігрантів є родин з сотка. Може, більше...
— А як же виглядає тут зорганізоване життя?
—Як би вам сказати? Держаться при церкві. Є братство, хор...
— Ви знайомі з деким?
—Я була в отця Боринського минулої неділі. Пані Боринська запросила... Я сама недавно тут.
— Чи ви знаєте, які настрої в цих товариствах, який ступінь національної свідомосте...
— Ну, поняття, що їх ми вивезли з дому, тут ніяк не підходять!
— Якщо сьогодні не підходять, то спробуємо їх ввести. Ми ж маємо готову мірку вартостей!
— Тут з ними далеко не зайдете! Хібащо схочете цілком заперечити життя.
— Заперечувати не хочу; хочу творити його згідно з нашими переконаннями.
— Це неможливе!
— Я попробую, і ви попробуєте.
— При чому ж тут я?
— Я не помиляюся, я бачив вас при ватрі поміж новачками у Міттенвальді. І багато чув про вашу працю. Це визначає вас як людину, що думає так, як і я.
Вона нервово м'яла рукав квітистого халатика.
— Це... це було ще до того...
— Пробачте, але що ж змогло змінити ваші погляди? — спитав Роман просто. Кутики її уст задрижали.
— Ви., ви цього не розумієте! Я тоді ще не знала...
Роман знав, що йому доведеться оправдуватися, але сидів мовчки.
— Я не знала, аж випадково стрінула очевидця... Що він...під Бродами., ручна граната якраз перед ним., просто в лице...
Дальші слова покрило ридання. Поміж ним пробивалися клаптики слів:
— Тоді... тоді вже все... немає нічого...
Роман проклинав себе тихцем, але щось таки треба було сказати.
— Не гнівайтеся на мене, панно... подруго... Я не хотів вас вразити. Тільки, бачите, є принципи, що понад усі особисті справи спонукують до дії.
Вона втирала сльози хусточкою.
— От хоч би які?
— "Дух одвічної стихії, що зберіг нас від татарської потопи та поставив на грані двох світів"...
Лихий огник заграв в її очах:
— А ви з котрих?
Випростався.
— Із тих, що з лісу.
— З лісу теж є вже різні! — нахмурилася вона, але в голосі вже бриніла лагідніша нотка.
— Яз тих, що не мають часу ділитися на одних та других.
Для мене є один невідкличний порив до дії, в ім'я одного ідеалу.
За його здійснення змагався я там і буду змагатися разом із вами тут.
— Чого ви хочете від мене? — вона знов почала хвилюватися.
— Багато чого! В церкві я бачив теж декількох дітей. Ними в першу чергу треба б зайнятися. Займімося разом!
— Може, курінь з них створите? — пробурмотіла майже нечемно.
Але Роман уже знав, що він на правильній дорозі.
— Будемо працювати з ними індивідуально. Я ще бачив у церкві двох чубатих козарлюг...
— Борисика і Богдасика!
Усміхнувся. Вона зніяковіла.
— Це — сини-близнюки отця Боринського. А ще є в нього доня Христя, їй років з вісім, та син Орест. У середній школі.
— Ну бачите! А в тих... Павлишинів, чи як...
— У Михайлишинів трилітня Славка. А в професора...
Пождіть, хай пригадаю... Син, здається, старший. Дочка молодша — Тамара. Обидвоє в гімназії.
— Говорите про них не без сантименту.
Зневажливо віддула губи:
— Так що з того?
— Хіба ж хочете, щоб дійшли вони до такого ось... Я найшов цю газету в автобусі... "Тринадцятилітній Джанні Сміс держить рушницю, що нею він убив свого батька, Генрі Сміса, власника..." га, пождіть... цього слова ще не розумію...
Вона здригнулася:
— Що це ви вишукуєте за страхіття! Хай Бог боронить!
— Ні, я лише ненароком заглянув у газету. Ця подія може бути зовсім випадкова... Так починаємо працю? Почнемо від них, а згодом здобудемо вплив і на тут народжених.
— Це безнадійне!
— Але ми попробуємо!
— Я — ні! Я не можу... не можу... і так все пропало...
Роман ще встиг сказати перед новим плачем:
— Я залишу вам число мойого телефону на праці. Поки мине тиждень, ви потелефонуєте мені, чи погоджуєтеся.
— Це зайве!
Вона вже не чула, як гість прощався та виходив, і гірко хлипала, зануривши голову в подушку.

***

Місис Ксеня Дибайлиха просила того ж вечора через пліт сусідку:
— Гей, а позичте но мені анасіну, бо мою терличку, ту, ади, скиталку, щось дуже голова болить. Таке приємне повітря, а вона цілий вечір в ліжку пролежала!

***

— Ров-мен! Ров-мен! — лунало від станка до станка. — Твоє солодке серце кличе тебе!
Роман виключив машину і побіг (без перебільшення побіг!) до телефону.
— Галло! Тут Лисовецька. Я... я хотіла вам сказати... Я погоджуюся співпрацювати з вами.
— Дуже дякую вам, панно... панно...
— Мене звуть Міма...
—Так власне, подруго Мімо! Запам'ятаємо собі сьогоднішню дату! Отже — шли сходимося на гайнування?
— Коли вам догідно!
Він не помітив, що, повертаючись до станка, наспівував: "Вітай, весно, вітай поміж: нами..."
— Ну що? Зустріч?
Роман потвердив.

***

Все пекло: доми, фіолетні гортензії біля них, сірі камені пішоходів... Роман волікся з праці домів. Сьогодні в середу, після вплачення вписового в університеті, треба було йти домів пішки: на роботі платили аж у четвер.
Не варто було й думати про те, коли він нарешті зайде до дому. Рахування, скільки кварталів треба ще пройти, тільки дратувало нерви. А до того відзивалася ліва нога. Роман, знеохочений, перестав звертати увагу на безконечну вулицю перед собою і почав думати про інше. А ноги ішли самі.
...Білів віядукт у Яремчі, і востаннє розблиснув у сонці хрест на Камені Довбуша. Він майже знав, що при переході рейок щось трапиться. Знав тоді, коли виходив із бункеру, а, може, ще й до того.
Від станції підходило їх десять... сто... не числив.. Підкосили його кулями. їхнім звичаєм — по ногах. А зараз починався ліс. Ще кілька кроків, і там можна було б сховатися, змилити сліди...
Осталося лише чотири набої.
— Бах! — Большевик похитнувся.
— Бах! — Пролетіло мимо.
— Бах!.. — Але той, що Роман у нього ціляв, підходив усе ближче.
Звернув цівку нагана собі у висок. Очі заходили імлою, а світ, наче вирваний з своїх основ, летів у пропасть. Поклав палець на язичок і...
— Залиши кулю чубарикові!
Хтось вибив йому нагана з руки, і майже рівночасно посипалася на большевиків серія з автомата. Роман пам'ятав тільки, як нахилилося над ним лице з страшною, ледве пригоєною раною...
...Світ покотився спокійно і рівномірно шляхами, що їх від віків передбачила Премудрість. Роман уже міг спокійно знепритомніти...
Сестра Ліда довго перевивала його рани і купала хвору ногу у виварах із зел. Була добра та ласкава — але й вона не знала, хто приніс був Романа до санітарного пункту. Бо тоді вона була в рейді у Кам'янець-Подільщину. Застала Романа ледве живого вже в криївці, коли дістала наказ перейняти піклування над цим пунктом...
Сирена автомашини загула з докором. Просто Романа блимало червоне світло. А він стояв на самій середині вулиці, вражений думкою:
— Ручна граната... якраз перед ним... просто в лице!

***

— Панно Мімо, вам певно мій сирник не смакує! — говорила з жалем пані Боринська.
— Алеж, пані добродійко, він справді знаменитий!
— То прошу брати ще! Я пекла його за приписом ще від моєї бабуні. Тільки ж тут сир не такий... От дома, як то Палазя віддусила плесканку під каменем, то було з чого пекти! Та прошу брати, — ще хоч кусочок!
Міма зітхнула, взяла і похвалила — цілком щиро. Біля другого кінця стола отець Боринський пояснював Романові:
— Бо то розумієте, пане добродію, я на парохію не можу нарікати. Мало людей, бо мало, але добрі та щирі. Коли парохіяни довідалися, що ми приїхали, то годі було відпроситися. Через два дні мали ми чотири ледівнички, дві печі, а що вже одягу поназносили...
— Тррам! Тарах!
Роман здригнувся на нежданий постріл, а отець поспішно пояснив:
— Це нічого; це мої хлопці глядять на телевізор у сусідній кімнаті.
Роман пригриз уста і старався не показати, що йому стидно за свої нерви. Алеж постріли несли стільки спогадів...
— Отже бачите, пане добродію, з людьми тут можна договоритися. Мають свої звички, це правда. І в цьому треба їм поступатися. Скажемо, люблять, щоб кожний цент, що його куди-небудь дадуть, проголошувати прилюдно. То я, пане добродію, проголошую... Алеж бо і жертвують щедро... Жертвувати — жертвують, але така робота, як то в нас дома бувало, ледви чи найшла б зрозуміння.
— Ти злодію! Віддай мені мою дівчину, а ні — уб'ю, як собаку! — викрикував телевізор у сусідній кімнаті.
Лагідне проміння пополудневого сонця лежало на всій обстанові. Біля Міми сиділа мала Христя з веснянкуватим "ляликом" на колінах. Роман чув розмову:
— Як твоя ляля зветься, Христуню?
— Гавді-Дуді...
— А що це значить?
Великі оченята поглянули на Міму недовірливо.
— Я не знаю.
— А, може, назвемо його якось інакше?
В очах спалахнула іскорка цікавости:
— А як?
— Може... Іван?
— А що це значить?
Роман ще ніколи перед тим не бачив такого виразу на обличчі Міми.
— Іван — це був колись у давнину такий великий гетьман...
Такий великий, що всі його знали. І всі його дуже любили.
— Я Гавді.. я Івана теж дуже люблю!
— Це добре! Та Іван був не так одягнений: не носив ні підкочених штанів, ні картатої сорочки.
— А що ж?
— Мав червоні шаравари, зелений жупан, керею, хутряну шапку з чаплиним пером...
— Ну, а мій Іван не має.
— То пошиємо йому.
— Справді?
Голівка з "мишачими хвостиками" нетерпеливо завертілася.
— Справді, я пошию. В мене є трохи шматок, а решту (Міма глянула крадьком на паню Боринську), решту, може, попросимо в мамці.
— Та десь вам, панно Мімо, хочеться бавитися таким? Але коли хочете, я маю окравки з фелонів, що колись шила чоловікові: і з підшивок, і з верхів.
Здавалося, що Міма зараз же заплеще з радости в долоні, разом із Христею.
А Роман приневолював себе уважно слухати розповіді отця про те, що говорив старший брат Майк Рощук: як голова сестрицтва, Флоренс Нагнибіда уфундувала два нові свічники до церкви...
— Ти, негіднику! Аж тепер попав ти мені в руки! Бум! Тарах! Ау-у-ууу! — завивала несвоїм голосом якась жінка в телевізорі.
Романові було прикро: хлопці не вийшли навіть їх привітати.
— Бо то, прошу отця совітника, наші люди взагалі несамолюбні та щирі. Ось я пригадую, коли ми боролися з емведистами на Лемківщині...
— А правда, правда, пане добродію, мені щось дружина казала, що ви були в Повстанській Армії. Цікаво, цікаво!...
— Отже перебували ми в лісі: п'ять стрільців та я.
— А ви там певно старшиною були! Неважко це собі уявити!
Отець струшував попіл із папіроски.
—Ми мали наказ слідкувати за рухами емведистів, бо дістали вістки, що найближчі села будуть незабаром виселювати на схід. Отже ходили щоночі розвідкою на шляхи. Коли б завважили щонебудь непевне, мали негайно повідомити більші частини, що стояли біля Горлиць. Зброя у нас була: недавно перед тим здобули більший транспорт. Гірше було з харчами, бо ніяк було заходити в села: всюди повно польської міліції...
— Пане Тополя, може ще кавці? Бо ви заговорилися і нічого не їсте. Прошу ще спробувати конечно хоч одного рогалика з горіхами!
Після короткого "випрошування" пані Боринська взяла Романове горнятко, а він продовжував:
— Отже жили ми в цьому лісі. Ліси там прекрасні для таких справ! Викопали якусь там землянку... І ось якраз вночі під Різдво стою я на стійці. Троє пішло на стежу, двоє спало в землянці.
Стою. Небо зоряне, сніг синявий... А харчів тоді у нас уже не стало взагалі. Коли нараз щось зашелестіло під чагарником. В мене зброя готова. Думав — може, собаки з села, бо вони не раз занюхували нас, і годі було їх позбутися. Дивлюся: щось іде. На собак — завелике, на людей — замале. Двоє їх. Кричу: "Стій!"
А вони в противні боки навтеки! Стріляти я не хотів, поки не розглянуся, що це таке. Пустився навздогін одному, а воно, і видно, поховзнулося і — в сніг! Добігаю — очам не вірю: дівчатко, так, може, років семи. Обвинене хусткою, тільки очі І та почервонілий носик видно. Побачило мене, та в плач: "Не 1 дам, не дам!" — і тулить до себе якийсь вузлик. ! Взяв я її на руки, почав вговорювати, розпитувати, аж поки не довідався, що це її батьки післали з села: занести куті повстанцям.
— Коли ви повстанець, то я вам куті принесла, а коли большевик, то не дам!
Заспокоїв я її, що я повстанець, коли дивлюся — друге само до мене прибігло. Хлопчик був, так на два роки старший.
— А ти чому, кажу, сину, не тікав? Я ж не ловив тебе!
— А як ми лем самому без сестри?
Побудив я друзів. Була в нас Свята Вечеря по-людському і по-Божому...
Біля стола затихло. Чомусь і телевізор уже не лютував. А з дверей другої кімнати виглядало три пари очей, що жадібно ловили кожний порух Романових уст.

***

— Н-ну, бачиш, Мімо, не так воно й важко! Христі вже певно цеї ночі присниться Мазепа.
— Якби ти був бачив ці відкриті ротики, коли ти розказував...
— Та воно нічого такого. Це правдива подія... Але пожди. —
І Роман почав шукати в кишені. — Один із малих щось всунув мені в руку, коли ми відходили, і шепнув: "А прийдеш іще?"
— А ти що на це?
—Відповів йому також конспіративно: "Прийду!"... Ну, куди ж воно поділося? Навіть не знаю, що це! Ага, є! — Роман держав у руці табличку гуми до жування.
Обоє спинились і розсміялись.
— Бачу, ти починаєш працю з ось такого...
—Якого "ось такого"? Я її добре заховаю; це майже історична пам'ятка.
— Ґратулюю!
— Дякую красненько! Але тепер — пора нам до Рябенків.
Це, мабуть, шмат дороги!
— Невідклично сьогодні?
— Неділя буде знов аж через тиждень!
— Знаєш — мені трохи моторошно...
— Вовка боїшся?
— Не знаю підходу до... до "східняків".
— Підемо! Бог не без милости...
— Знаю: а козак не без долі. Але ти таки прикра людина!
— Так і є! Відділ, ходом руш!

***

— Думаєш — це тут?
— Виходить, що це та брама, що з неї якраз вибігла дівчинка в синьому. Так щонайменше описувала мені господиня.
— Це, мабуть, буде Тамара!
— А ти як пізнав?
— Більше українок в цій околиці немає.
— А по чому ти пізнаєш українку?
— Тепер ти прикра! Звичайно, я не зумію сказати тобі точно.
Просто кожна українка має в собі щось від Наталки Полтавки.
По цьому пізнаєш її завжди і всюди, і то навіть у такій чудацькій рясі, яку носить ця Тамара...
— Це ж найновіша мода!
— Дякую за інформацію!
— Дзііінь!
У дверях з'явився худий, високий панок із сивими вусами.
— Пробачте, тут живуть панство Рябенки?
Панок стояв добру хвилину мовчки, а вираз його лиця говорив, що він чогось не може зрозуміти. Роман уже хотів повторити питання по-англійськи, коли нараз той обернувся в коридор:
—Танічко! Всеволоде! Українці до нас прийшли! Таки справжні українці! Виходьте мерщій!
Він стояв безпорадно і раз-у-раз повторював:
— Боже милосердний! Таки українці! Тут, у цій пустелі!
Вгорі на сходах появилася тендітна жінка, а з-за її рамен визирнула пара окулярів.
— Так чого ж ти в хату не просиш?
Міма і не зчулася, як Рябенкова збігла по сходах і схопила її в обійми.
— Вітаємо, вітаємо вас! Ігоре, поправ скатерть на столі! Всеволоде, твої книжки знов по всій хаті! Гості ж, гості прийшли! Коли б я була знала, так щонебудь була б зготовила! А то й Тамарочка якраз в кіно пішла...
Роман переможно поглянув на Міму.
На стіл рівненько лягла полтавська вирізувана скатерть, усі засіли кругом, тільки Тетяна Гнатівна стукотіла тарілками в малесенькій кухонці, раз-по-раз викликаючи Всеволода і пошепки даючи йому якісь вказівки.
—Алеж, пані добродійко, просимо не клопотатися. Ми тільки так, на хвилинку...
— Як це на хвилинку! Ні, ми вас так швидко не відпустимо!
Думалося: так і не почуємо більше рідної мови. Аж нараз...
— В місті є ще кілька українських родин...
— Та невже? (Міма і Роман переглянулися). А ми з Ігорем Павловичем, так і сидимо тут, мов у Сибірі. В мене ось дві роботи: одна ранком на заводі, а вечерами ще прибираю в банку.
А ви ж як, мої милі, влаштувались?
Тетяна Гнатівна пожаліла Міму, що вона теж мусить працювати на заводі, а професор зацікавився Романовими студіями:
— Так значить — студент філософії! От і рідні ви мені!
Скільки я таких, як ви, вивчив у Харкові! Та що з того... І не знаю, скільки їх у війні погинуло. А що перед війною бувало!
Говориш одного дня з таким, як ви, літературу радиш, пояснення даєш. А завтра — вказівка з спецвідділу: виключити з університету! І не питай, за що, щоб самому в біду не попасти!
— Ой, натурбувалась і я за Ігоря Павловича! Якщо на десять хвилин після лекцій забариться, так я уже мов в огні...
І вона знов вибігла в кухню.
— Еге ж, а тут мені ще й на визначений час працю пиши.
Щодня якісь мітинги, а до того ще і страх, бо мій покійний батько був петлюрівець. А Тетяна Гнатівна з дрібними дітьми... А ти пиши працю, та ще й так, щоб їм догодити! Я, знаєте, тепер, на лихо їм, почав вдруге писати! На ту саму тему: "Історія Києво-Могилянської Академії". Ще трохи матеріялів призбирав був у Німеччині. Але — попрацюєш вісім годин, покрутиш мотузи на шістьох машинах одночасно, прийдеш додому, думка не клеїться... А задумаєшся на роботі, шнури рвуться, наставник лається, а я його не розумію! Читав я, було, і Мілтона, і Шекспіра в оригіналах, а от цього Біла не розумію, особливо тоді, коли він лається...
Де не взявся на столі холодець, і Міма з Романом забралися до нього з почуттям, що після кави та солодкого печива у пані Боринської вони мають жертвувати собою в ім'я ідеї.
На ліжку лежала книжка, що її забрав Всеволод з стола, коли вони прийшли.
— Ти це якраз читав? Ми тобі перебили?
— Та нічого.—Білявий хлопчина уважно глянув з-за окулярів на Романа.
— Ов, німецька! Ти вмієш німецької мови?
— Говорив, коли ми їхали сюди.
— О, Всеволодик уміє! Сам якось навчився в Діллінґені. І англійську добре опанував. І днює, і ночує за книжками. От Тамарочка вже не те. Та вона в нас співуча. Вчитель згодився вчити її без оплати, щоб тільки співала! — цокотіла Тетяна Гнатівна.
— "Затоплений дзвін"?
— Еге ж! — Всеволод прямився при кожній відповіді.
— Подобається?
— Непогано. Біда тільки, що шлезької говірки добре не розумію... Тільки чого в цього Гавптмана стільки злости?
— А читав ти "Лісову пісню"?
— Так і не читав...
— У нас у Харкові ціла бібліотека була, яку ми для дітей придбали. Та все пропало, — доповідала Тетяна Гнатівна.
—Я позичу тобі. Там побачиш подібну проблему, насвітлену з зовсім іншого аспекту. Ти правильно підмітив, що в Гавптмана багато злости. Він просто вважає, що мистець аж тоді може бути собою, коли зважиться на злочин. А в Лесі Українки — не те. В неї і мистець добрий, і природа добра: "Що лісове, то не погане, сестро!" Сам побачиш. Я принесу тобі цю книжку...
— Нащо вам трудитися! Я й сам до вас зайду по неї...
Міма побачила, що Всеволодові виступили на лиці червоні плями.
— Всеволод до вас зайде, обов'язково. Але, не зважаючи на це, ви зайдете до нас! На другу неділю... Ні, чого ждати аж до неділі, заходьте в суботу! Я дістану з скрині фота, — щебетала Тетяна Гнатівна.

***

— Н-ну?
— Відкликаю все, що сказала давніше!
— Я ж казав!
—Але таки не розумію: люди, що двадцять один рік прожили в режимі мовчання, нараз розговорюються з чужими, мов би знали нас здавна!
— Це неважко пояснити. Бачиш: живуть зовсім самі, навіть не старалися довідатися, чи є тут ще які українці. Видно, прибиті новими обставинами.
— Можливо.
— А, крім того, я завжди кажу: є невидні нитки, що лучать нас усіх... навіть і "східняків"! — і Роман підморгнув.
— Ех, ти соборнику з Комарна!
— Ти не бачила доказу на моє твердження, загумінкова патріотко з самої столиці над Полтвою?
— Та нехай, тільки ти вдруге спитай мене, перш ніж розпозичити в ім'я загального добра мої книжки! Моя "Лісова пісня" — велика пам'ятка.
— І не позичиш її "найменшому братові"?
— Та вже позичу, коли ти пообіцяв...
— Я так і знав! А тепер перед нами куди поважніше завдання.
— Слухаю!
— Для нашої дальшої праці треба нам звести Рябенків із Боринськими. В єдності сила. Я хочу просити тебе, щоб ти це влаштувала. Хай одні одних запросять; треба, щоб діти пізналися.
— Добре, але чому я?
— Вірю в твої жіночо-дипломатичні здібнощі.
— Дякую за довір'я!
— Отже спробуєш?
— Спробую. До речі, пожди, я зараз винесу тобі цю нещасну "Лісову пісню". Тільки, щоб їй і волос з голови не впав, а то — буде тобі біда!
Міма побігла з сміхом на сходи; Роман засміявся теж. А коли вона зникла, проходжувався в сутінках перед дротяною огорожею і щось думав, нахмаривши чоло. В далині червоніли, синіли, зеленіли світла реклям. Але він не бачив їх...
— Прошу дуже, я обгорнула її в папір.
— Дякую. Гарантую її віддання неушкодженою всім своїм майном.
— Який ти великодушний!
— Мімо, я хотів тебе спитати... Чому ти вибрала якраз ім'я Мазепи?
— Коли, де?
— Коли "перехрищувала" ляльку Христі.
— Так, просто. Це міг бути і Виговський, і Богун, і Нечай...
— Безумовно, це могло бути і випадково... Але мені здається, що це ім'я має для тебе якесь особливе значення.
І в цю мить поміж ними була вже не низенька огорожа, що відділяла город від вулиці, а цілий китайський мур.
— Ромку, ти ж знаєш... І саме тому ти не повинен ставити таких питань!
— Пробач, я справді не хотів тебе вразити. Прошу, не гнівайся...
— Та не гніваюся — тільки не питай більше!
— Не буду, ні, заспокійся! Отже не забудь полагодити цієї справи! Добраніч!
Пішов із звішеною головою. А Міма ледве видряпалася до своєї кімнатки, щоб там плакати гірко аж до світанку...

***

Дорогий Вуйку Бурмиле!
Маю до Тебе велике прохання. Воно й не добре турбувати Тебе, та для мене ця справа важлива, а знаю ще звідтіля, де ми обидва вовкулакували, що такі діла Тобі до душі.
Коротко кажучи, мені треба розвідати, чи живе десь у Німеччині один наш товариш, з лісу. Прийшли ми — міг і він прийти. Теоретично це можливе. Знаю про нього, що був з нами в горах 1945-ого, а ще до того носив срібного левика. Там і дістав шрам на лиці, коли то наше довір'я зрадили "союзники ". Називається Іван. Дальше не знаю. І нічого більше не знаю.
Мені його необхідно треба, бо зобов'язаний йому. Хоч, до речі, навіть не знаю, чи, бува, не описую двох різних осіб. Тому якраз і хотів би впевнитися...
Привіт Тобі наш щирий та вояцький!
Твій Довбуш.

Роман прочитав і всміхнувся. Чи не час уже відучуватися підпільницьких звичок? Чи, може, це тому, що й дальше хотілося б жити тим напруженням, що колись? Тепер можна писати про речі, називаючи їх на ім'я — кому вони цікаві? Заадресував лист до Мюнхену і заховав його поміж книжки в теку. Годинник на руці показував пів дванадцятої. Насвистуючи "Ліс—наш батько, нічка — наша мати", сів читати "Пролегомена" Канта.

***

В понеділок ранком Ксеня Дибайлиха стояла біля огорожі:
— Ей, місис Лозова!
Сусідка виставила в вікно голову з волоссям "на шпильках".
— А знаєте, місис Лозова, моя Мері мала вчора веселий час!
— Та диви! З ким?
— Аз тим бойсиком-скитальцем, що в Терещихи віднаймає горище... Така, знаєте, щаслива прийшла, так при плоті сміялася, аж мій старий збудився!
— А що ж, місис Дибайлиха: купуйте рижу, будете весілля справляти!
— Та я б справила, чому ні, коли ж воно таке бідне: ні авта, ні хати. Тра' буде в Терещихи під церквою попитати, що він за один...

***

— Галло!
— А, Міма!
— Так. Не перешкоджаю тобі?
— Ніколи в світі! Що чувати?
— Зле.
— Чому?
— Говорила і з панею Рябенковою, і з Боринською... ну, і здається, що так просто справа не піде!
— Не піде?
— Боюся, що ні. Рябенкова шукає викрутів: тоді і тоді не можу, ніколи мені, а де ж мені їх приймати, а плаття доброго немає, щоб піти туди... Аж смішно!
— А їмость?
— Ця сказала просто: "Мені ще моя бабуня наказувала, щоб вважати, бо закордонці — непевний народ! А ще тепер, з-під большевиків, не під ніч згадуючи! Хто ж їх там зможе розкусити".
— А ти що на це?
— Промовляла одній і другій до серця, до сумління... Стоять незрушимі, як Бескид!
—Алеж Рябенки прийняли були нас з відкритими раменами! Я не розумію!
— Я трохи розумію. Рябенкову, значить... То ж "уніатський ксьондз", не те, що ми "цивілі"...
— А я не розумію! Ми ж уже прожили давно часи Ґонти!
— Та звичайно... А мені ще здається, що ми просто поставили професорів перед доконаним ділом...
— Гов, Мімо! Ти сказала дуже важливу річ!
— Не кажи мені "гов"! Я настільки старша за тебе, що вже могла б тобі бути навіть тіткою!
—Добре, що справді так не є! Отже, тіточко кохана, прийміть до ласкавого відома, що цієї неділі ми урочисто відсвяткуємо засипування Збруча.
— Як?
— Побачиш! Зійдемося в отця так, в четвертій, коли кінчається вечірня.
— Це можна; але що ти хочеш робити?
— Кажу ж — засипувати Збруч! Не забудь взяти лопату!..
Телефон засміявся багатозначно і "повісився". Міма хотіла зателефонувати ще раз, але щось подумала і повернулася до свого станка: одягати п'ятнадцятий тузінь ляльок того дня.

***

Було недільне вересневе пополуднє з легким відтінком осіннього золота в повітрі.
Роман запропонував прогулянку до зоопарку отцевим "Бюїком". Пані добродійка трохи вагалася, але вкінці згадала, що завиванчики з варенням із рожі ("Ще з Австрії, подумайте, панно Мімочко!") можна взяти з собою і з'їсти в парку.
Міма помагала їй складати завиванці в кошичок, а Христя підскакувала кругом них і повторювала пісеньку, що її сама склала:

А я дуже люблю,
Люблю зоопарк!
Їдемо до зоо!
Ля-ля-ля-ля!

— Тето Мімо, а Іван поїде?
— Звичайно!
— Але в нього ще немає сап'янців і шапки!
— Зате решта вже є!
— А татко домалював Іванові вуси! Поглянь, тето!
— Дуже гарний Іван! А знаєш, чому?
— А чому?
— Бо український!
Отець Боринський відправив якраз дяка з канцелярії і пішов із Романом до гаражу. Борисик і Богдасик, взявшися за руки, побігли за ними.
— Ромку, а куди ми їдемо?
— До парку, глядіти на звірів!
— А яких?
— Ведмедів.
— І ще яких?
— Вовків.
— І ще? — питали розбавлені діти.
— І тарпанів.*
— Іще?
— Куниць... Прекрасна машина, прошу отця!
— І ще?
— Турів. Я вмію вести авто. Дякувати ІРО** — навчився.
— Знаменито, пане добродію! Це придасться вам тут, в Америці!
— Іще?
— Бобрів... Можу сьогодні спробувати вести, якраз вчора дістав дозвіл. До вчора міг був їхати хібащо з тим дозволом, що з Німеччини.
— Ха-ха-ха! А то добре, пане добродію!
— Іще?
— Хом'яків...
— А, то маємо щастя! Я, щоправда, маю дозвіл, але завжди дуже хвилююся... Не дай, Боже, нещастя!

* Тарпани — дикі коні, що жили в українських степах.
** ІРО— міжнародна установа, що опікувалася втікачами після другої світової війни.

— І ще?
— Хлопці, не перебивайте, коли ми з паном магістром говоримо! Краще ідіть і скажіть Оркові, хай кидає читати комікси та збирається їхати!
Після переборення всіх можливих перешкод і непорозумінь, всі нарешті вже сиділи в авті, і Роман включив мотор. Рушили. Міма, сама не розуміючи чому, перехрестилася. Бож дорога була не така вже далека і весь час гладка, мов стіл.
— Христю, а ти таки взяла свого страхопуда!
— А ти свого "лівольвера" взяв?
— Навіть не вмієш вимовити!
— А ти не знаєш, чому мій Іван гарний!
— Бо він поганий!
— Гарний!
— Поганий!
— Орчику, не дратуй Христі! — вмішалася пані Боринська.
— Медвідь, нукуниця, хом'як... — числив на пальчиках Борисик.
— А ти забув: вовк, тапчан...
— Не тапчан, а тарапан...
— Ні, тапчан — такий, як у вітальні стоїть. Ромко так казав!
— Ромку, ти казав: "тарапан"?
Та Романові було не до того. Він нахилився, несподівано крутнув кермою, схопив гальму. Колеса страшно заскреготали і спинились.
— А це що? — скрикнула пані Боринська.
— Боюся, чи не опона луснула. Зараз погляну...
Роман жваво вискочив з авта і довго оглядав кожне колесо. Всі мовчки ждали.
— Так і сталося: опона луснула! Прошу хвилинку пождати: я піду до найближчої бензинової станції.
Роман залишив товариство ні в цих, ні в тих. Найбільше хвилювалася Міма. Нарешті він появився.
— На жаль, дві найближчі станції замкнені. Доведеться мені йти кудись дальше. Можливо, що треба буде затягнути авто рятунковою машиною аж туди...
В цю хвилину Христя запитала голоском, що йшов просто з глибини зраненого серця:
— То ми не поїдемо до зоо?
Це була остання крапля в чаші: Борисик, Богданко, а за ними і Христя вдарили в голосний плач.
— Чому ні, — пробувала потішити Міма. — Направимо колесо, то й поїдемо.
— Але скільки наждемося марно! Якби тут де близько жили які мої парохіяни, пане добродію, то можна було б переждати...
— Тут зараз за рогом живуть панство професори Рябенки...
Мімо, заведи до них! Я тим часом замкну авто — нехай собі постоїть. Тут можна залишати авта...
— Та, мабуть, підемо, пане добродію...
—Я б не йшла, але ти знаєш, Васильку, що мені зараз погано стає, коли посиджу довше в замкненому возі.

***

— Пані професорова, я до вас по рятунок прийшла. Ми їхали автом із ріднею отця Боринського і мали випадок...
— О Господи! Чи хоч чого поганого кому не трапилося?!
— На щастя, ні, тільки направа триватиме кілька годин.
— Так чом же ви їх не просили зайти до нас? Де вони?
І Тетяна Гнатівна вже бігла вулицею з відкритими раменами назустріч пані Боринській.

***

Роман не спішився. Поки знайшов відкриту майстерню, поки завіз туди авто, поки його направили, вже добре стемніло. Нарешті він затрубив під вікнами Рябенків.
— Прошу дуже, пане професоре! Зайдіть до мене, я вам ці стародруки покажу! І так лежать у мене — а вам придадуться.
— Пані моя кохана, то хоч у суботу — дуже прошу! Я теж маю трохи вишивок, — але хто тут на них розуміється? Хіба лиш ми з вами... І припис на завиванчики вам дам.
— Тамаро, Всеволоде! А не забудьте прийти поглянути на мою збірку марок! — і Орест трохи не впав зі сходів, оглядаючись за ними.
— Ромку, Всеволод має таке скло, що як подивишся, то все велике!
Роман впакував усе товариство в авто. Поїхали... додому.
— Знаєте, Мімочко, ці Рябенки дуже милі люди... Я не думала... А інтелігентні які! А діти які "уложені"! Як почала мені пані Тетяна розказувати, як то у них був голод... — і пані Боринська вийняла з торбинки хусточку.
— Або такий професор, пане добродію! Та ж то голова! Яку тему не зачіпиш—все знає! І бідолаха—мотуззя в'яже, замість, як то кажуть, просвічати людські уми...

***

— Ну, засипали Збруч?
— В усякому випадку — почали!
— Ого, вже й слід засох! Ішлося тільки про переборення одного моменту...
— Але як дивно все склалося!
— Нічого дивного не було! Я просто встромив сьогодні ранком кілька здорових цвяхів поміж каміння на дорозі і наїхав на них...
— Ромку! — голос Міми зазвучав суворо.
— Жалуєш того, що сталося?
— Та ні, тільки ти міг був усіх позабивати при цьому!
— Як бачиш — усі живі і здорові! А що було трохи страху — то хіба ж не варто було трохи настрашитися задля нашого осягу?
— Ціль освячує засоби?
— Ти прикра сьогодні, тіточко!
— Наражати отця на видатки?
— Вибач, але в загальному замішанні отець не помітив нічого: я заплатив за опону!
— Скільки?
— Неважно!
— Важно; я зверну тобі хоч половину...
— Ти не була в змові, і взагалі дискусію над цим проектом вважаю закінченою.
— Ромку, я так не хочу!
— Коли так дуже хочеш, виший рушник до церкви чи що там, і будемо мати чисту совість. Ви, жінки, це дуже любите — щось там завжди плутати...
— Не насміхайся, чуєш?!
— Ой, ой!
— Що ви, мужчини, розумієте? Вишивання — це не якась собі забавка! Це безпосереднє продовження процесу творення української культури... Але, до речі — це незла думка!
— Коли так, то дозволь мені нарешті радіти! Ти розумієш, що ми осягнули:
А я кажу вам: день іде, Іде така година, Коли ні тут, ні там, ніде Кордонів жадних не буде...
— Тішся, ти, дітваку!
— Безмежно вдячний за дозвіл, тіточко!..

***

— Мімо!
— Давно не бачилися!
— Ну, йди до отців, а я ось зараз... Сьогодні переживеш щось цікаве.
— Ще одна опона? Чи на цей раз ціла вісь?
— Щось куди більше! До побачення! — і Роман зник у городі поміж церквою та приходством.

***

— Так, знаєте, Мімочко, тоді Джері Луїс погодився грати замість цієї співачки. Передягнувся так, що й глянути смішно. А замість нього співав патефон за сценою. Він лиш губами ворушив, ніби співав. Просто чудово...
Міма вела за руку Христю, а Тамара переказувала останній фільм. Ішли стежкою через город. Хлопці перед ними: Орест і Всеволод поруч Романа, а Борисик і Богдасик (як і завжди, побравшися за руки) підбігали за ними і конечно хотіли почути щось цікаве.
— Знаєте, було так: нас кількох покищо скривалося в селі...
По клунях, по стодолах... Люди нам приносили потайки, вночі їжу. А коли б прийшли в село емведисти, вони мали нас остерегти...
— І ви так жили?
— Так. Це мав бути відпочинок. А на роздоріжжі за селом стояв великий дуб. У ньому було дупло. Туди щоночі виходив один із нас — відбирати накази...
— Від кого?
— Цього ми й самі не знали. Там мав наш отаман залишати нам листи, а в них давати вказівки, що дальше робити...
— А хто ж був той отаман?
— Цього ми не знали і не повинні були знати. Він підписувався на листах кличкою. Кожний вояк зміняв своє прізвище, щоб большевики не могли так легко його викрити. А листи були писані не звичайно, а шифром.
— І що він там писав?
Роман чомусь зійшов з головної стежки, прямуючи до кріслатого дуба при самій огорожі.
— Минув довгий час, а ми не знаходили ніякого листа... Вже почали цим хвилюватися. Це значило, що нам дальше треба сидіти без діла, а так хотілося поміряти сили з ворогом.
— І ти там був? — спитав недовірливо Орест.
— Інакше не знав би цього всього... От такий дуб був заввишки, як цей, і дупло в ньому на такій же височині, як тут...
— А, може, тут теж щось буде? — вихопилася Христя, що вже давно покинула Тамару з Мімою і прямувала за ними, уважно наслухуючи.
Роман здвигнув раменами:
— Спробуйте пошукати!
— Ромку, ти щось знаєш! — настоював Всеволод.
— Не питай, що інші знають, а старайся сам дізнатися!
Борисик і Богдасик стояли вкрай збентежені, з пальцями в ротиках.
Аж Тамара перша прискочила до дуба:
— Які ж бо ви всі! Треба просто поглянути!
За нею кинулись інші, і за хвилину Орест держав у руках звинений папірець. Розгорнув його поспішно, поглянув і... скам'янів. Листок був записаний довгими колонками чисел. Всі були вражені, а Всеволод спитав:
— І ви теж діставали такі листи?
— Чому ні, діставали і куди складніші!
— А як ви їх читали?
— Ну, це залежить. Це може бути основане на азбуці Морзе...
— Ой-ой-ой!
— А може бути і так, що кожна буква в азбуці має своє число...
— Овва, це важка робота! — озвався Орест.
— Орку, я скажу мамі, що ти не хотів читати! — насварилася Христя.
— Давай, попробуємо! — простягнув руку по папірець Всеволод. Над його окулярами появилися зморшки. Вийняв олівець і почав списувати на березі листа українську азбуку, позначаючи букви порядковими числами.
— Та ти скоріш, не барися! — химерила Тамара.
Нараз Всеволод крикнув: "Є!" — і почав швидко писати, сівши в траву: літери виразно складалися в слова!

"У траві найдете сім частин складете одне цілета... "

— Ромку, що це "цілета"? Він щось помилився! Я буду дальше! — Тамара вирвала братові папірець з рук. — Ні, таки "цілета"... Я не знаю...
— Орку, а ти не спробуєш?
— Е, це нудне...
— Пожди, Ромку, я читатиму дальше, а тоді, може, зрозуміємо, — порадив ділово Всеволод.

"... заховаєте його глибоко у серці. Найкращий з вас переховає його в себе ".

— Ага, це два окремі слова: "ціле" і "та"!
— Ромку, це правда? — таки зацікавився Орест.
— Хіба я знаю!..
— Ну, а що ви робили, коли діставали такого листа? Це ж міг і хтось інший вам його туди підкласти! — міркував Всеволод.
Роман усміхнувся:
— В першу чергу читали підпис. А потім...
— "О-та-ман Воля ", — вичитав Всеволод.
— Так ніхто не називається! — живо запротестував Орест.
— А хіба ти не знаєш, що вони не називаються так, як люди? — докоряла йому Тамара.
Міма закашляла в хусточку.
—Чому ні? В нас різно називалися. Був і Воля. Всі емведисти дрижали перед ним...
— І він нам написав? Тето Мімо, нам написав?!
— Це має бути правда? — нудив Орест.
— В таких випадках ми звичайно перевіряли, чи правда. Тут це неважко. Бачиш — трави повно кругом, — пояснював Роман.
— Тето Мімо, а що буде в траві?
— Не знаю, пошукаємо! — і Міма, а за нею всі інші пішли толочити траву в парохіяльному городі. Щоправда, Борисик і Богдасик зараз же почали не шукати, а перевертати "козли" по траві, але коли Тамара перша крикнула: "Є!", то всі розохотилися. Орест знайшов аж чотири, навіть Христі пощастило, навіть Борисик і Богдасик найшли разом одну, тільки відразу почали битися за те, хто саме її найшов.
Та вкінці, на добре втовченій траві лежало, одна побіч одної, сім картонок з буквами, що складали напис "Україна".
— П'ять, шість, сім, — перечислив Всеволод.
— Виходить, лист правдивий! — рішила чомусь надто поспішно Міма.
— Виходить, треба зробити те, чого хоче отаман! — докінчив Роман. — Прочитай но, Всеволоде!
— "Заховайте його глибоко в серці". Ромку, як це робиться?
— Про це кожний з нас подумає сам, а обговоримо це іншим разом. Читай дальше!
— "Найкращий із вас переховає його в себе".
— А що значить "найкращий"? — спитала Тамара, виразно зацікавлена.
— Той, що вчинив сьогодні щось добре! — проголосив Роман, і Тамара віддула губки.
— Я піднесла мамі наперсток! — похвалилася Христя.
— А хто ще що доброго зробив?
— Я подав таткові попільничку!
— Ні, то я! (Борисик і Богдасик знову зачубилися).
— Я служив таткові до служби Божої! — випалив нараз Орко.
— Значить, ти переховаєш наш напис! — Роман зібрав карточки і урочисто передав їх Оркові. — Гляди ж добре за ними!
— Ромку, мені треба дати!
— Ні, мені!
— Ромку, чому ти не дав Мімі? Вона мені одягнула Івана!
— Пождіть, коли зробите щось дуже добре, то всі колись дістанете!
Борисик і Богдасик почали ластитися до Орка, щоб той дав їм хоч торкнутися "чудесних" карточок...
— Гей, діти, панство молоді, просимо до хати! Підвечірок на столі! — вихилився з вікна отець Боринський.
— Ходім до хати, але пам'ятайте одне: нікому не вільно говорити ані слова про отамана Волю!
Роман провів зором по всіх обличчях.
— Ми теж мовчали і нікому нічого не розказували! Обіцяєте?
Перша проказала Міма, а за нею і всі інші:
— Обіцяємо!
Підвечірок був із "кожушком" на каві і з погідним настроєм у всіх старших: і в Боринських, і в Рябенків. Тільки на обличчях молодих блукав неспокій...

***

— Ну?
— Хто-зна чого понакручував!
— Мімо, ти не бачила їх лиць?
— Ясно, що були заскочені, а зрештою: подякуй мені за допомогу в рішальних хвилинах!
— З поклоном у пояс, тіточко!
— Та запиши! Зрештою чого ти хочеш? Щоб діти не говорили батькам правди?
— Знаєш, ти прикра, але часом і не можна тобі відмовити...
— Не часом; завжди!
— А в цьому випадку якраз тому, що збагнула правду до дна, підеш до обидвох матусь та виясниш їм, що не варто допитувати дітей, бож граємо з ними нешкідливу гру...
— Це неможливе! Буде революція!
— То я піду до обидвох батьків — і справа піде, як по маргарині! Крім цього — з тебе дуже ненадійна конспіраторка!
— Помиляєшся! Я вела курс першої допомоги для дівчат... За німців. У селі, де дідо вчителював. І німці не розконспірували...
— Т-и-и?
— Не хто ж!
— Чолом тобі! Поважно кажучи: пізнаю в тобі щораз більшого друга. І думаю, що й на майбутнє розумітимемо одне одного. А роботи буде багато: маю інформацію з вірогідних Джерел, що отаман Воля зажадає від нас відсвяткування Першого Листопада. Такого, щоб задрижала Москва і Варшава!
— А я боюся за твойого отамана!
— Чому?
— Бо він — лише мрія...
— А нас хіба не виховували мрією?
— Воно так, але в тутешніх обставинах це таки риск. Можемо програти справу.
— Хто не рискує...
— Знаю: той у тюрмі не сидить!
— Мій батько просидів п'ять років у Свєнтому Кшижу. Я побачив його вперше тоді, коли мені було півп'ята року...
Ішли хвилину мовчки.
— Ромку, ти знаєш, як щось давить серце?
— Знаю.
— І як не дає дихати?
— Знаю! — відповів так само похмуро.
— І як хотілося б закричати від нестямного болю?
— Знаю! — повторив глухо.
— І що ти тоді робиш?
— Творю отамана Волю!
Розійшлися так тихо, що навіть Дибайлиха не мала про що розказувати Лозовій другого ранку.

***

Всеволод застав Романа на його піддашші з грубим томом Бергсона* та ще грубшим словником.
— Романе, я до тебе...
— Сідай, будь ласка! Прочитав "Пісню"?
— Прочитав. Ось вона. Та я, бачиш, не тому... Я, знаєш, хочу говорити з тобою серйозно.
— Хіба ж я коли говорив з тобою несерйозно?
— Та воно так... Тільки я, знаєш, хотів би тебе серйозно спитати: хто такий отой отаман Воля?
— Гм, а як ти думаєш?
— Та що його думати... Тільки ти не сердься на мене.
— Напевно не буду сердитися, тільки скажи правду, що думаєш.
— Ну, я думаю, що він просто... Такти не сердься... Що його просто немає.
— А що Тамара про нього думає?
— Хіба тобі здається, що вона думає?
— Звичайно!
— Вона мені вчора казала: "Всеволоде, той отаман Воля мусить обов'язково скидатися на Бінґа Кросбі!"
Роман прикусив губи.

* Французький філософ

— І це все?
— Еге ж! Звісно — дівчина! — Всеволод легковажно махнув рукою.
— А Орест?
— Той довго згадував мені, що, мовляв, і лист був, і все справді, як у листі написано. Воно, мабуть, каже, такий "ґенґ" буде. Вже почав кругом дуба копати: може, каже, скарби там будуть... От малята, так ті зразу, мов у Діда Мороза, повірили. А я... я щиро говорю: я таки не можу повірити!
— Отже ви всі, кажеш, так думали про нього?
— Еге...

— А коли чогось нема, то хіба думають про нього?
Окуляри піднеслися вгору.
— Не розберу тебе!
— От у мене на столі немає атомової бомби — чи хтось хоч подумав би про неї?
— Ні, — вицідив Всеволод.
— Бачиш, а про отамана всі думали! А ти ще розваж таке: що він написав?
— Щоб... щоб скласти Україну в одне ціле та заховати в серці...
— І це справді так?
— Та написав же!
— А ти це розумієш?
— Це щось так, як мама ховала ще в Харкові ікону в шафі за платтям. А ввечері виймала та молилася...
— Це ти добре сказав! Значить, правильно написав отаман Воля?
— Авжеж! — живо підтвердив Всеволод.
— От тобі й розгадка! Нехай собі малята радіють отаманом, мов Дідом Морозом, а ти вже доволі великий, щоб роздумувати, чи добре він каже. А якщо так, то й слухати варто. Зрозумів?
— Зрозумів! — і лице Всеволода проясніло.

***

Освітлений годинник на вежі показував пів першої. Вулицею попри Тетяну Гнатівну просмикувалися раз-по-раз якісь постаті. Хоч вони виглядали дуже непевно, проте вона до них уже звикла і зрештою була надто втомлена, щоб боятися.
Ось на закруті вже й дім, де вони живуть. Але що це? Всі вікна першої кімнати ясно світяться!
Тетяна Гнатівна забула про втому після нічного прибирання і прискорила ходу.
Ледве вложила ключ у замок — руки тремтіли... По середині кімнати побачила всі чотири скрині з книжками, а біля них, навколішках, Ігоря Павловича. Книжки із скринь були розкидані по столі, ліжках, стільцях, навіть на долівці.
— Ігоре!
— Подумай, Танічко, я вчити буду!
Тетяна Гнатівна сперлася рукою на одвірок...
— Кого?
— Панотцевого Ореста, Тамару, Всеволода...
— Та що це ти?
— Правду кажу, Танічко! А з Романом та з Мімою вестиму семінари. Для цього Роман Євгенович і був сьогодні у мене. Ми все красненько обговорили... Ти ж подумай—я знов учити буду! Історії, літератури, географії... Розумієш? Історії — неважко; вона близька моїй історії філософії в Україні... А з літературою — це вже гірше. А її треба студентам в першу чергу читати, творів якнайбільше треба. Без цього й починати годі! Слава Богу, що хоч "Кобзаря" захопив та том чи два Коцюбинського. Решту — хіба з пам'яті? А що я там пам'ятаю?..

"Не ліпо ли ни б'яшеть, братіє, начати старими словеси трудних повістій о полку Ігореві". Дивись, Танічко, таки пам'ятаю! "Начяти же ся тій пісни по билинам сего времени, а не по замишленію Бояню..."

— Ігоре, таж північ проминула, а тобі завтра треба до праці.
— Я зараз, Танічко, я зараз! Добре що хоч хрестоматію Лепкого у Львові захопив! Напишу ще до владики — в нього напевно багато чого найдеться. Він золото, а не людина; певно позичить на якийсь час. Я якраз конспектів моїх лекцій шукаю.
Знаєш, тих, що в Діллінґені для гімназії виготовив був. Здадуться, хоч, звичайно, багато чого зміню. А це я почав списувати теми для семінарійних праць... Тобто для мого "університету"...
Він підніс з землі карточку і почав читати:
— "Поняття держави в княжі часи"... Тут можна використати і Іларіона, і Мономаха, і Данила Паломника. Обґрунтувати твердження історичними фактами. Звичайно, я не жду фахових праць, але нехай хоч ознайомляться з цими проблемами... Або інша: "Київська держава—початок свідомого життя української нації". Розумієш: з наголосом на "української"! Або: "Християнство — рушій культурного та громадського життя княжої Руси". Як і всі інші, ця тема повинна збити большевицькі теорії... О, добре, що згадав! Треба ще додати: "Світогляд дохристиянської України"...
Професор притих на хвилину, записуючи нову тему, і тільки тому Тетяна Гнатівна найшла хвилину часу, щоб озватися півголосом:
— А ти читав, що на другій сторінці цієї картки написано?
Професор глянув на дружину здивовано.
— Як, хіба не читав? Я тобі її на столі залишила...
Ігор Павлович нахмурився і перевернув картку.
"Ігоре! Нехай Тамара купить три фунти воловини з кісткою. Звари з цього суп на завтра".
— Ти не посилав Тамари?
— Голубонько, я цієї записки і не помітив...
Тетяна Гнатівна впала без сил на найближчий стілець.

***

— Тето Мімо, казочку!
— Христю, не докучай панні Мімі!
— Пані добродійко, вона мені не докучає. Я їй обіцяла казочку минулого разу! Яку ж тобі розказати?
— Нову!
— Про Червону Шапочку?
— Ні!
— Про Золотий Черевичок?
— Алеж ні!
— Про відьму?
— Тето, не жартуй!
—Христинько, хто ж так говорить до панни Міми! — зганила паніматка.
— Про вовка та козенят?
— Я вже її знаю! — майже образилася Христя.
— То я розкажу тобі зовсім нову.
Пані Боринська виключила радіоприймач і сіла плести рукавиці для Ореста. В кімнаті стало тихо, тільки знизу, з "галі" долітали голоси церковного хору, що мав пробу.
— Було це давно, і недавно. Була собі мама...
— А як вона називалася?
— Мала найкраще ім'я на землі.
— Марія?
— Ні. Марія — найкраще ім'я на небі, а то на землі...
— Ну, але і ти, тето, так називаєшся!
— Це не важливо. А ім'я цієї мами ми недавно складали. Тямиш?
— Україна?
— Так, вона називалась Україна. І мала вона дві тисячі донечок...
— Так багато?
— Так багато. І всі вони були сестрички — так, як ти сестричка Борисика, Богдасика та Ореста.
— О, це мусіло бути чудово! Так багато сестричок!? А що вони робили?
— Бігали золотими, соняшними полями, збирали квітки — маки, волошки, ромени і плели з них віночки. Або сиділи під розцвілими вишнями та вишивали найкращі взори на світі. Або виводили в зелених гаях хороводи та співали пісень: гаївок, веснянок... А коли приходили домів, мати годувала їх хлібом білим, як білий день, золотим медом і запашним молочком. А потім проводила їм молитву, клала спати, обкривала тканою
веретою та розказувала до сну казки...
— А ти їх знаєш?
— Знаю.
— А розкажеш?
— Тих казок дуже багато! Буду тобі розказувати по черзі,
коли лиш зайду до тебе.
— Ой, добре!
— Так жили ці сестрички у своєї матусі і всі були дуже щасливі. Аж ось насунулося лихо на цю країну, де жили вони з матір'ю. Налетів червоний змій з півночі, почав палити золоті поля, зруйнував хату матері, білену та привітну, потоптав барвінок та руту в її городі. Мусіла мати з своїми донечками в лісах темних ховатися, голодом примирати...
— І ніхто їм не поміг?
— Були лицарі-соколи у срібній зброї, що відважно виступили в бій проти змія, та всі вони... (Міма говорила через силу)... погинули в славному бою.
— І що дальше?
— І ось сказала мати-Україна: "Важко вам жити зі мною, донечки мої! Жалко мені на вашу недолю глядіти — ідіть краще у світ широкий; може, хоч там свою долю найдете".
— А донечки сказали: "Ділили ми добро з тобою, матусенько, то й лихо поділимо! Нікуди ми від тебе не підемо!"
— Та сказала мати: "Недобре буде, коли ви всі тут зі мною загинете! Тому хай тисяча з вас залишиться зі мною, а друга хай іде у світ широкий. Пізнавати далекі, незнані країни та про мене світові розказувати. А мине недоля, повернеться ця тисяча до мене. Своїм сестрам бідним і знедоленим помагати, мої поля знов золотом засівати".
— Гірко плакали ті сестрички, що мусіли йти в далекий світ, цілували руки матері-України і глибоко ховали її образ у свойому серденьку...
На щастя, пані Боринська якраз пішла готовити вечерю, бо Христя якраз пригадала собі:
— Ой, тето, а так само був написав нам отаман Воля!
— Пожди, це я тобі й хотіла сказати. А мати-Україна питалась на прощання: "Чи не забудете ви мене, донечки мої?" А ті відказали: "Не забудемо ніколи! Тільки ж лячно нам самим іти у світ без тебе, матінко!" І тоді покликала Україна до себе отамана Волю та наказала йому, щоб ішов за її донечками в чужину і стеріг їх на кожному кроці...
До них підійшов Роман з зарум'яненими щоками:
— Мімо, можна тебе просити на хвилинку?
— Зараз?
— Таки зараз!
— Тето Мімо, а казочка? Я хочу слухати ще!
— Я зараз повернуся, Христуню!

***

М'який килим у коридорі глушив кроки і слова.
— Розумієш, отець погодився дати парохіяльну залю, обіцяв, що заповість про Листопадове Свято в церкві, але з церковним хором, каже, ми повинні самі говорити, і це добра нам не ворожить... Каже, що вже знає, що з його людьми можна зробити, а що таки ні.
— І того ти перериваєш мені працю з дитиною в найбільше надійну хвилину?
— Тіточко, мені необхідний твій дипломатичний хист, бо йдемо зараз переконувати цілий хор, щоб таки співав...
— Як?
— Отець дав нам вільну руку—щоб ми самі їх переконували.
Я розумію його положення: він нікому нічого накидати не може.
Каже: "Такий тут звичай, що парохіяни мають свою волю в цих справах, і годі їм противитися".
— Коротко кажучи, шкода роботи.
— Не шкода. Ми теж парохіяни і теж маємо свойого Волю!
Коли б нам навіть довелося полягти славно! Ходом руш!
— Ой, Ромку!
Вони зійшли вниз на залю.

***

— Бо що ви собі думаєте, що ви, скитальці, приїхали тут і будете нас учити?! То хто тут був уже сорок років тому, хто збудував і церкву, і "галю", і дім отцеві? Ми самі, власними руками! — і диригент Поль Мельничук показав свої жилаві та порепані долоні.
— А чи ви думаєте, що в нас того вашого Листопадового Свята ніколи не бувало? А певно, що було! Кум Дибайло може вам сказати! Зараз дев'ятнадцятого року, коли ще були отець Бойко, небіжчик... Ого, вас ще десь тоді і на світі не було!
— Ну, бачите, було; то чому б тепер знов не влаштувати? — настоював Роман.
— А тому, що, не вам казати, що ми, цілий хор, маємо робити!
Нас тут багато, аво, ті молоді то навіть не можуть говорити по-українськи, тільки що співають, бо то для Церкви. Але що вони мають до Листопада?
Міма розглядала підмальовані лиця дівчат, і по її душі віяло холодом. Вона хотіла вже сіпнути Романа за рукав, щоб залишив зайву балачку, коли нараз сталося щось непередбачене: серед байдужих лиць виділилося одно. Елегантний молодець виступив перед хор.
— Я хочу сказати, — почав він ламаною, шепелявою українською мовою, а потім таки перейшов на англійську, — я хочу сказати, що я народився в цій країні, але мене мама навчили ходити до церкви, співати в хорі і належати до братства. Я люблю співати, ми всі любимо співати, то чому не співати, коли нас просять? Якби це було щось зле, отець не дав би був їм церковної залі!
— Волтере, престань говорити таке! — гукнув хтось іззаду.
Хор зашумів. Молодця то заговорювали, то він таки змушував усіх слухати його. Молодші розмахували руками, а старші зібралися кругом Мельничука і півголосом нараджувалися. Вкінці Мельничук стукнув батутою об пульт і заявив:
— Вел, а якби ми навіть захотіли співати, то хай мені містер Тополя скажуть, з яких то нот того співу вчитися?
Міму обкинуло жаром, але Роман не давав збити себе з пантелику:
— Нот покищо не маємо, та я їх випишу з Нью-Йорку. Поки що ж будемо співати пісні, що їх всі старші напевно знають. А на чергову пробу перепишемо латинкою слова потрібних пісень...
— О, я перепишу через кальку на машинці в батьковій канцелярії! — підхопив той молодець, що перший погодився співати на святі.

***

Отець вбіг до кухні з таким розмахом, що пані Боринська трохи не кинула від несподіванки пляшки з сметаною.
— Мілю, ти чуєш?
— Що, серденько?
— Церковний хор співає "Не пора!" Бравий хлопець той Тополя — шкода, що наша Христя така ще мала!...
— Христуню, принеси мені цукру зі спіжарки! Ой, Васильку, хто ж таке при дитині говорить?
Отець Боринський спустив винувато очі.
— Таж я нічого, Міленько, але скажи сама, що ж інакшого можна сказати про людину, що, пане добродію, переговорила нашого Поля Мельничука?!

***

— Місис Дибайлиха, як я вам щось скажу, то аж забудетеся!
— А що, що?
— Е, дайте кводра за добру новину!
— Ну, дам дайма!
— Моя новина і зеленого варта! Волтер Коцюба залюбився в вашій Мері.
— Жартуйте, здорові, місис Лозова! Той погребника Коцюби син?
— А що ж той з Весту?
— Ой, що ж би я дала за те, місис Лозова, аби це була правда!
Та мені та Мері (я вам не хвалюся!) як рідна дитина! Таке і добре, і тихе, і яку мені серветку на стіл вишила, що у вітальні!
— Або ви що, місис Дибайлиха? Хіба я вам коли неправду казала чи що?
— Та ніколи, кумонько! Але то таке щастя, що мені вірити страшно! Та Коцюба сам їздить "кадиляком", а Вольтерові другого на Різдво купив... А той бойсина, що, то знаєте, мою Мері все кличе...
— А ви що, питали Терещиху?
— Та питала під церквою тамтої неділі. Він, каже Терещиха, води нікому не закаламутить, але бідний такий! Не то ні цента на книжечці не має, але каже, як вона часом з жалю бере та й вкине і його білля до машини, як пере, то каже, самі діри та лати...
— Ну, бачите, а як Волтер дістане бізнес по старому Коцюбі...
— Щоб лиш Мері його хотіла!
— Е, як не схоче! А чого ж вона до церковного хору записалася? Там, де Волтер співає.
— А правда, мій старий казав! Але там і той Терещишин є, і ще дочка того, знаєте, скитальця, що то такий вчений і що при шнурах працю має...
— То що з того? Ваша Мері не дурна, самі побачите!

***

— Так, будь ласка, на черговий тиждень напишіть, скажімо, коротеньке опрацювання цієї теми... Воно ж само по собі цікаво слідкувати за тим, що розуміли наші предки під словами, що на них маємо сьогодні точно окреслені дефініції. Власне "держава" — це в тодішньому значенні власність одного володаря, а все ж таки добре розгляньтеся в матеріялах (поділіться ними по дружньому, мені ж годі їх переписувати двічі рукою). Ви
побачите, що й тоді було вже поняття патріотизму, не тільки в розумінні вірности володареві, але й "землі руській". Було навіть зрозуміння інтеґральности цієї землі, я б сказав, як поняття вищої ідеальної вартости, незалежно від того, що володіли нею навіть різні володарі, як ось у словах ігумена Данила... Раджу вам заглянути теж до Грушевського. Це просто прекрасно, Романе Євгеновичу, що у вас є Грушевський! Бачите — дехто віз золото, зашите в одяг, а ви ось роздобули та перевезли через океан таку дорогоцінну книжку. Там багато пишеться про значення віча. Можете, звичайно, згадати і про Захара Беркута, хоч, на мою думку, це куди більше підходить до історії літератури, бож письменникові не обов'язково додержуватися історичної правди. Тобто вісток, що їх можемо ще сьогодні роздобути з доступних нам джерел... А знайти чисту правду — це завдання дуже нелегке, хоч тим почесніше і варте труду.
— Та ми заговорились, а вже давно одинадцята минула. Отже дуже прошу вас на другу суботу, тільки аж на пів одинадцятої, бо Тетяна Гнатівна не встигає прибрати, поки прийдете. Бачите, годі нам розпрощатися...
Міма та Роман дякували за лекцію і складали книжки, коли закрався в кімнату Всеволод і щось пошептав Мімі. Міма кивнула головою і пішла в "дитячу".
— Ну що, Всеволоде, готовий у школу?
— Завжди, таточку!
Професор променів на радощах.
— Ось бачите, Романе Євгеновичу, мені на душі так, як колись було, коли я мав в інституті перед собою з сотню студентів. Та де ж це решта?
— Ну, Тамара ще перед дзеркалом, — кинув Всеволод з погордою.
— А Орест?
Ореста не було...

***

Міма застала Тамару перед дзеркалом у легенькій блюзочці з полтавським гаптом та з гребенем у руках.
—О, ти маєш таку чудову блюзочку! — щиро здивувалася Міма.
— Це мамина, але, Мімо-голубко, ви серйозно, що вона мені до лиця?
— Та звичайно ж! Знаєш, може бути багато одягів, що в них тобі непогано, але мало таких, що одягнеш їх і почуваєш, що ти з ними — одне ціле!
— Аз цією блюзочкою, кажете, я — одне ціле? — зацікавилася Тамара.
— Так, вона у твоєму стилі. Тільки ж чи не буде в ній сьогодні холодно?
— О, ніколи в світі! Тільки, прошу, порадьте мені, як зачесати волосся? Де проділ? Посередині чи збоку?
— Щоб задержати стиль блюзки, випадало б посередині.
Треба відчесати волосся від чола і схопити стрічкою—тоді буде, неначе це в тебе коси... Ось дай стрічку! — і Міма з повагою знавця взялася за діло.
Вкінці Тамара повернула голівку перед дзеркалом:
— Чи буде мені так гарно?
— Краса, Тамарко, велика річ! Навіть найкращим одягом чи зачіскою її не наведеш! Вона мусить бути в кожному твоєму русі, кожному слові, кожному погляді.
— Мімочко, в нашій клясі дівчата чорнять собі вії. Як думаєте — чи з того буде кращий погляд?
— Найкращий погляд тоді, коли ти думаєш лише про те, що гарне...
— Знаєте, в мене є такий "Тін-ейджерс маґазін". Там чисто про все написано, але такого я там не читала...
— А ти читала "Марусю"?
— Н-ні...
— Шкода, що і в мене її немає. Напишу до товаришки до Чікаґо — може, позичить. Там прочитаєш про дівчину, що була справді гарна., без чорнених вій...
Прийшов Всеволод — сказати, що Ромко телефонував по Ореста і довідався, що Ореста сьогодні на лекції не буде. Отже час уже починати.
Тамара ще раз оглянулася в дзеркало і, залишившись, вийшла в другу кімнату.

***

Роман проводив Міму домів.
— Ти знаєш, чому Ореста не було?
— Ні!
— Пішов глядіти на змагання навкулачки. Пані Боринська була дуже здивована, бо не знала, що він мав іти кудись інде.
— Значить, нічого не казав про це навіть в хаті!
— Так виглядає.
— Твоя вина! Хто ж завів конспірацію разом з отаманом Волею?
— Не кривдь неповинно отамана! Звичайно, він не повинен був казати, що отаман дав наказ учитися про Україну в сивоусого характерника; але сказати, що ми умовилися зустрітися у Рябенків — це був навіть його обов'язок!
— Видно, що це надто складне для нього!
— Я ж це їм вияснював — як на лопаті!
— А він так зрозумів, що пішов глядіти, як люди обтовкають один одного!
— Не будь злослива! Професор трохи не плакав. Каже: "Думав — школа буде, а тут, мов на глум — тільки своїх власних дітей учитиму!"
— Сіромаха!
— Та пожди — ще прийде коза до воза! А ти ще подумай, які вірші будуть говорити діти на Листопадовому Святі? Це не штука, що хор співає; це, правду кажучи, ще дуже мало...
— А звідкіля ж я маю знати?
— З голови. Усним переданням...
— В цілості нічого не пригадую, а за точність текстів, що їх знаю, ніяк не могла б ручити...
— То давай монтаж з уривків... На тлі пісень, під настрій...
— Коли перестанеш мені перешкоджати своїм обговоренням, то, може, щось і надумаю...
— Думай, тіточко! Бажаю успіхів...

***

Дорогий Довбуше!
Гарне Ти мені завданнячко поставив, а от, тобі наперекір, після довгих старань, вдалося мені його таки розв'язати. Шукав я чи не шукав, досить того, що таки віднайшов того твого Івана. Виходить, що він таки одна людина. Називається Іван Більчук, зі Львова. Відповідає всім Твоїм даним і шрам з-під Б. має на лиці.
Не знаєш, хлопче, кого шукав! Хоч чував про нього напевно: полковник Хмельницького, що про нього ми (тямиш?) залюбки пісню в бункері співали. А взявши дальше від Хмельницького, а ближче до наших часів, то Тобі відомо, ким комісарші большевичат страшили!
Дорогою сюди, в Моравії дістав кулю в легені і того тепер лежить, бідолаха, в Ґавтінту. Лікарі кажуть, що його може врятувати тільки велика і дорога операція... Коментарі, мабуть, зайві: додумай сам, коли недарма сидів зі мною в старшинській школі!
Подаю його адресу і раджу: поспішай...

...Роман стояв при вікні і корчійно стискав обома руками лист Вуйка Бурмила. Думки кидалися безпорадно.
На руці мав годинник, вартий не більше, ніж п'ять долярів, на столі лежали книжки, що тут придалися б хібащо мишам на поживу, бо хто ж їх взагалі зумів би відчитати?
А там (він виразно чув!) шуміли смереки... Сам полковник Нечай! Легенда гір...
Роман кружляв кілька хвилин по стрішку, опісля надягнув плащ, тріснув дверима так, що аж одна завіса виламалась, і побіг до отця Боринського.

***

— Та-а-ак, Всеволоде та Орку, стійте ж справді наструнко, як годиться воякам! Тим часом візьміть у руки парасолі, щоб ви призвичаїлися, як держати на сцені кріси. Ага, Всеволоде, щоб я не забула тобі сказати! Зараз після проби зайди до паніматки, вона хоче тобі ще раз примірити однострій.
— А тепер ви, листочки, вбігаєте на сцену. Хлопці, ви біжите за Христею, а за вами Славця... Славцю, де ж ти?
Михайлишинова гладила волосся донечки:
— Та йди, Славцю, як цьоця каже! Ади, цьоця дасть цукерка!
Славця поклала пальчика в ротик і боязко держалася маминої спідниці. Михайлишинова запопадливо поправляла прим'ятого "метелика" на голівці дитини.
— А як же, панночко, вона піде! Вона в мене добра дитина...
Кажу їй: до газу най-най не пхайся! — то абисте просили — не рушить курка.
Михайлишинова ще витерла Славці носика — і нараз Славка доклала свою лапку у простягнену Мімину руку.
— Ходім, Славочко, до дітей. Будемо всі разом танцювати, добре? — і обидві манджали вже на сцену. Тим часом Борисик І Богдасик скакали раз-по-раз з підвищення на підлогу і раділи, що це викликало такий гуркіт.
Врешті всі вже стояли за сценою, і Міма дала знак Мельничукові. Хор заспівав мурмурандо "Як з Бережан до кадри".
— Христю, не спіши, бо Богдасик не встигає за тобою! Славочко, не скачи, а біжи такими дрібненькими, рівненькими крочками! А тепер крутіться на місці. Не дуже скоро, щоб голівка не закрутилася! І так легесенько — так, як вітрець несе зів'ялі листочки. А тепер всі клякайте на праве коліно... Ні, не те! А котрою ж рукою хреститеся?
Всі підняли праву руку, тільки Славочка — ліву. Михайлишинова аж підбігла до сцени:
— Славунцю, та не цю! Тамту другу! Скоренько цю спусти, а другу піднеси — так, як кажеш "Па, Бозі"! Бо то знаєте, пані Рощукова, вона в мене дуже розумна дитина! Аж дивіть, її паннунця до представлення взяла, таку маленьку ще! І каже — їмосць будуть самі їй якийсь там стрій шити... А я маю ще вшити народній одяг. Вже ходила до Шварца шукати стрічок та штучних квіток. Щоб лиш мій старий грошей дав, а то, що заробить, зараз до сальону несе, а ти хоч гинь з дитиною...
Рощукова співчутливо хитала сивавою головою.
— Е, ви місис Михайлишин, не журіться! Я вам дам той стрій, що моя Ена носила, як ще мала була. Як то знаєте, їх ексцеленцію Кира витала... Геть і спідницю в кратку, і жупан мала, і вінок на аксаміті.
— Бог би вам заплатив, пані Рощукова! А то мій певно знов бив би, якби почув, що я гроші на стрій видала!
— Або мені це що шкодить? Таж і так моя Ена вже з нього виросла, а на свою Беверлі не одягне його... Якраз тепер був би добрий на неї! А то не найс, каже, та й ніхто тут такого не носить... Та що, знаєте, за німця якогось видалася, хоч він ніби і доктор... Та й все вже не так.
— Прошу ще раз, пане Мельничук! А ви, листочки, добре вважайте, щоб гарненько простелити доріжку Споминові. На концерті матимете в руках уже правдиві листочки та розсиплете їх по сцені, а тапер лиш так наніби... А ти, Тамарко, будь готова!
Прошу...
Листочки клячали вже цим разом справді всі на правому коліні, а поміж ними вийшла на сцену Тамара. Держалася просто, а золотаве волосся вилося аж на рамена.

— Ой на дубах золотіє листя,
Йде шляхами спомин у намисті

— дзвеніло її сопрано у півтемній залі.

—Хтось нам шепче казку про дні слави...

Запанувала мертва мовчанка.
— Ромку!
—Що, прошу? — схопився Роман, немов його зі сну збудили.
— Ромку, та йди на сцену! Тобі вже час вставати з могили!
Через хвилину Роман уже "позбирався" і святочно говорив:

Смерти той не знає,
Хто за Вкраїну умирає!

Десь на бічних кріслах захлипала Михайлишинова.

***

Хор розходився. Хто домів, хто до сусідньої кімнати на пиво. Роман подав Славку просто зі сцени в руки Михайлишиновій. До Міми підступив Волтер Коцюба.
— Міс... міс Мері... В "Прері-гавзі" дають дуже гарний фільм!
Міма глянула на нього здивовано.
— Міс Мері, ходім разом у кіно...
— Що, прошу?
— То я вас прошу — ходіть зі мною в кіно. Не турбуйтеся — я маю вже квитки...
Волтер мав бездоганно гладке сіре убрання і блискучу чуприну.
— Дуже дякую, але я зараз мушу шити з панею Боринською одяги для листочків.
— Ну, що там листочки?! Ходім!
— Дякую, я справді не можу сьогодні!
— То колись іншим разом...
— Тето Мімо, Борисик волочить мого Івана за ногу по сходах!
Тето, Іванові дуже болить!
— Йду, Христенько! Пробачте, пане Коцюба! — і Міма, щаслива, погналася рятувати лялика.
Волтер Коцюба пошкрябався в потилицю.

***

Після служби Божої всі стояли, як звичайно, громадками під церквою. Це була найкраща нагода людям, щоб зійтися та наговоритися досхочу. А до того миле було останнє, мабуть, тепло цього року.
Кругом старшого брата, Майка Рощука, зібралися всі старші і поважні громадяни, а він провадив:
— Або я що, хвалитися буду, чи що? Прийшли до мене отець з тим хлопчиною, що на пана вчиться, просять, що, кажуть, дуже треба грошей на операцію якомусь скитальцеві... То я книжечку з кишені, виписав чек і дец-ол! Ще й так досить у мене в банку лежить! Тільки кажу, отче, мене там не називайте, але в церкві людям таки скажіть, що я зробив, най знають і беруть собі примір з мене.
Роман патрулював під дверима парохіяльної канцелярії, куди пішла Міма, щоб якнайшвидше вивести її з-під церкви.

***

— О, бачите, панно Мімо, це мені дуже подобається, пане добродію! Десь ви мусіли добре над цим рушником насидітися!
— Та нічого, це така дрібничка! — спаленіла Міма.
— Гарна дрібничка, пане добродію! Таж я знаю, бо моя жінка теж дома вишивала. Скільки то в нас було і портьєр, і подушок!
А в церкві які красні фелони були, а корогви! Та що, було три дівчини до послуг, а ще одна господиня, то був на все час! А тут, бідна, ще мусіла донедавна і працювати, а ще й так і дітей обійти і прибрати... Не так воно й легко! А в церкві — мов і там чужина! Ваш рушник буде перша, пане добродію, українська вишивка в церкві! Думаю, найліпше прикрасимо ним образ Матері Божої Неустаючої Помочі.
— А хіба не можна б доручити сестрицтву, щоб прикрасили церкву вишивками?
Лице отця потемніло.
— Ви не розумієте, панно Мімо, того, що тут не Галичина!
— О, я розумію, але якби так спробувати... Пані Рябенкова має чудові взори і певно радо повчила б сестриць.
— Ну, ну, що ви там, молоді, ще не видумаєте...
— Ви ж самі казали, прошу отця...
Але отець був так виразно незадоволений, що Міма прихапцем попрощалась і пішла. Та, видно, ця неділя була під якоюсь поганою зіркою, бо на коридорі переловила Міму пані Боринська і з якимсь, як виглядало, не надто прихильним наміром завела її до сальонику на канапу:
— Панно Мімочко, я вас і пана Тополю дуже ціню, я переконана, що ви бажаєте добра нашим дітям...
— Пані добродійко, хіба щось...
— Та ні, ні, я знаю, що ви це все з доброго серця, як то моя бабуня казала... Але подумайте, що сталося: прибігає до мене вчора до кухні Борисик, з носика тече кров!
— Ой!
— Та таки справді тече кров! Я що лиш одягнула його була ранком у синеньку сорочинку в горошки, — а вона вся в крові.
— А тобі що, кажу, дитинко? —
— Богдась дав мені по носі!
— А то ж чого?
— Бо мусів: така гра була!
— Та яка гра?
— Ми її в дубі на городі найшли! А хто не вгадає, той дістане буквою по носі!
— Я, знаєте, панно Мімочко, люблю дійти в кожній справі аж до самого дна. Отже дивлюся, а ті букви повитинані з барвного картону. А я вже й сама думала, чого це хлопці були останнього тижня такі спокійні, а в Богдасика носик теж щось ніби підпух... Де ж їм, таким маленьким ще, завертати голови азбукою!
— Пані добродійко, вони, як на свій вік, дуже гарно умово розвинені діти! — здобулася врешті на оборону Міма.
Пані Боринська злагідніла:
— Алеж ні, мені лиш важливо, щоб діти собі носів не розбивали... Бо це вже мені кілька парохіянок казало, що як на п'ятий рочок, то Борисик і Богдасик дуже розумні діти!

***

Роман ждав і ждав під церквою, а тим часом з парохіяльної канцелярії вийшла голова сестрицтва, Флоренс Нагнибіда. До неї збіглися всі сестриці.
— Ну, і що отець казали?
— А, не питайте! — і голова витерла сльозу крайчиком хусточки з рожевим мереживом. — Не хочуть навіть слухати про Гелов-інденс, хоч я їм казала, що з того гроші будуть. Якийсь мені рушник старокрайовий під ніс тичуть, кажуть, що краще б сестрицтво їм фелони та фани повишивало...
— А ви що на те, місис Нагнибіда?
— А я їм кажу, що з того нічого не буде, що ніхто не має часу.
— А вони що?
— А кажуть, що в старім краю люди від сходу сонця на полі робили, а таки, кажуть, церква ціла вишита була. А тут, кажуть, церква пуста, не пізнати навіть, що за люди в ній моляться!
— А ви що?
— А я кажу, що я сама два свічники уфундувала, а вони як не почнуть сваритися!
— Ой так, так, — спочутливо кивала заквітчаним капелюхом дячиха Савуракова.

***

— Алеж то треба святої терпеливости, щоб тебе діждатися!
— Та я лиш носила той рушник отцеві.
— Котрий "той"?
— Та той, що вишила за твій Збруч!
— Збруч?
— Забув? За опону і цвяхи!
— Ага, вже щось пригадую! Ти золота, тіточко! Тепер твоє громадське сумління вже зовсім вибілене.
— Не смійся! Але, до речі, — хто і кому допоміг, що то отець йому аж цілу проповідь присвятив?
— Проповідь? Ага, так... Я не знаю...
— А я думала, що ти щось мав із тим до діла.
— З якої речі я?
— Мені так здавалося.
— Ні, я ні! І взагалі не люблю такими справами цікавитися!
Хтось комусь дав, то добре зробив, але розпитувати всіх і вся про подробиці — це пахне бабськими плітками.
— Ромку, чого ж ти зараз сердишся?
— Та ні, я не серджуся, тільки... Вибач, якраз їде мій автобус, а завтра маю іспит з німецьких ідеалістів.
Роман погнався за автобусом, а Міма, сумна, попленталася домів.

***

Шановний Друже!
Не знаю, знайомі Ми з вами, чи ні. Та дізнався я від товариша Вашу адресу і хочу щиро та дружньо стиснути Вашу руку. Я теж знаю шум лісу і слухав колись його казок...
Роман перекреслив "казок", написав "легенд", погриз другий кінець ручки і писав дальше:
Багато я чув про Вас і сповнений пошани до Ваших вчинків. Тому не дивуйтеся, що мене зацікавило Ваше становище. Мій товариш поінформував мене про Ваше положення...
Перекреслив "положення". Виходило, що легше було роздобути тисячку долярів у Майка Рощука, ніж написати супровідний лист до неї. За вікном сутеніло. Замінив "положення" на "недугу", і вийшло так:
Мій товариш поінформував мене про Вашу недугу, про необхідність операції і зв'язані з нею кошти. Тут, де я живу, знайшовся добродій, що згодився дати потрібну суму. Пересилаю її Вам. Не протягайте з операцією!
Я самітній, як і Ви. А тому мені не важко вчутись у ваші думки. Хочу, щоб Ви знали, що в кожну хвилину думаю про Вас. Ваш Роман Тополя!
Обтер з чола краплини поту, хоч на високу температуру на стрішку не можна було нарікати. Навпаки, вітер продіставався всіми щілинами. Заадресував листа і, йшовши на виклади, вступив на пошту, щоб купити міжнародні купони на відповідь.
Лист моргнув останнім ріжком і заховався у скринці. Роман не міг вдержатися, щоб не вишкірити зубів "лянченетті", що цього вечора осталася в межах абстрактного, і пішов у залю, де мав бути іспит, щоб ще раз переглянути свої виписки з "Промов до німецької нації" Фіхте.

***

— Дивися, Христуню! Цей листочок можна підійняти! Він такий великий і золотий! А гам аж ціла гора таких лежить. Тільки не бери заболочених, бо з них ніякої користи. А ці малесенькі, червонясті будуть Тамарі на віночок.
— А я буду мати віночок?
— Ні, вам пошиє мамуся шапочки з оцих великих, кленових листків.
— То чому Тамара матиме вінок?
— Бо вона буде представляти Спомин.
— А що це спомин?
— Це така казка, що її мати-Україна розказувала своїм донечкам восени.
— А ти її знаєш?
— Знаю...
Міма раз-по-раз схилялася і збирала шелестячі листки на доріжках міського городу.
— Але розкажу її тобі аж тоді, коли будемо мати досить листків. Нам треба їх багато-багато: понашивати вам на одяги, і ще маєте їх розсипати і сцену прикрасити... А там десь нас уже всі ждуть.
Вітрець ніс їм листки просто в руки. Засвічувалися ліхтарі.
— Тето Мімо, а тепер уже буде казка?
— А досить буде листків?
— Дивися, тето, моя торба вже така важка!
— Дай — понесемо разом! І слухай: в землі українській був город Лева...
— Такого, як я в ілюстрованому магазині бачила? З гривою?
— Ні, Лев називався колись давно український князь, що для нього його батько збудував цей город. А що люди в ньому були завзяті і хоробрі, мов леви, тому його й назвали Львовом. І раз прийшла ніч, коли то вороги люті хотіли накласти ярмо на город Лева.
— Яке ярмо?
— Таке, що хотіли заборонити його мешканцям і говорити, і співати по-українськи, і вчитися по-українськи. Хотіли закувати їх у кайдани і позамикати в тюрми.
— А чому?
— Бо вороги були недобрі.
— То я їх не люблю!
— І ніхто з українців у городі Лева їх не любив. І тому в ніч, коли мали прийти вороги, українці самі зайняли все місто.
Поставили всюди своє військо, щоб боронило міста, а на головному будинку, на ратуші, повісили український прапор.
— Синій, як небо, і золотий, як українські поля. Коли ж другого ранку зійшло сонце, то всі побачили, що Львів був український!
— Ой, як гарно!
— Але вже з полудня вороги почали наступати. І тоді почалися важкі бої. Хто лиш міг, ішов помагати нашому війську.
І між ними був хлопчик, називався Михась...
— Чи був він великий? Такий, як Богдасик і Борисик?
— Більший трошки...
— Такий, як Орест?
— Десь такий. Йому дали шапку-мазепинку, таку, як Орест завтра матиме, і кріс...
— А знаєш, тето, Орест так гарно вистругав і помалював назавтра кріси з дерева, що аж татусьо похвалив!
— Але Михасеві дали правдивий кріс, такий, що з нього можна стріляти. І казали стояти на стійці під ратушею там, де два леви, витесані з каменя. Стояв Михась годину, дві...
— А чому він стояв?
— Він мав сторожити, щоб вороги не ввійшли до ратуша. І не вільно йому було йти з того місця, поки хтось не прийде його заступити. Так і стояв Михась, вірний наказові. Віяв осінній вітер, і Михасеві було дуже холодно. Почав падати дощ, і Михась промок до нитки. Настала ніч, стало темно і страшно.
— А Михась не боявся?
— Боявся, але не втікав, бо знав, що коли б утік, вороги могли б напасти наших неприготованих... Настав ранок, і Михась був дуже голодний.
— Тето, але це лиш казка, правда?
— Ні, є справді на світі такі люди, як Михась.
— Хто?
— От хоч би наш Ромко, або, або...
— Тето, не помагай мені нести моєї торби! Я сама попробую!
— Добре, а коли втомишся, я знов поможу.
— А хіба Михасеві хто помагав?
— Ні, Михась стояв сам, зовсім сам. Аж побачив, що на площу виходять якісь вояки. Думав, що це наші, але це були вороги, бо наші мусіли вночі відступити і ніяк їм було забрати Михася зі собою.
— І що дальше?
— Вороги вбили Михася, бо їх було багато...
— Тето, позич мені хусточки! — Христя підтягала носиком. — А тоді жалібно загудів вітер і заплакав дощ по Михасеві. Почали вони радитися, як би вшанувати його пам'ять. І наносили багато-багато листя і, немов золотою наміткою, покрили ним тіло Михася...
Під ногами шаруділо листя. Христя стиха постогнувала під вагою торби, але не казала нічого.

***

У залі під церквою було світло і гамірно. Роман стояв на драбині на сцені і прибивав на тлі килима Тетяни Гнатівни великий золотий тризуб. Тамара корчійно держала драбину і переконувала Ореста та Всеволода (а, може, й себе саму):
— Бо я мушу держати драбину. Вона така хитка, така непевна... Роман може дуже легко втратити рівновагу!
Богдасик і Борисик стояли перед сценою і, показуючи пальчиками, відчитували золоті букви кругом тризуба:
— Оце "л", а це "н".
— Неправда, це "и"!
— Ні, це "н"! Ти дістанеш по носі!
— Це "и", а потім "с", а мама казала, що по носі бити не вільно! Сходилися вже й хористи на пробу.
— Міс Мері, де ж ви так довго були? — прискочив до Міми зараз біля дверей Волтер Коцюба.
— Я вже хотів виїздити по вас кадильяком! — О, ви певно і декого небуденного стрічали! — озвався Роман з драбини, обернувшися до них.
— Ой, Ромку, ти... ви впадете! — заголосила Тамара. — Вважайте ж, прошу!
— Стрічати — не стрічали, але що він сьогодні тут близько — це певно! — відказала повагом Міма і, ніби ненароком, поклала на землю біля драбини свою торбу. З неї ринули на долівку золотим потоком листки...
— Ой, Тамарко, поможи мені! — розвела Міма безрадно руками.
Тамара кинулася збирати листки, і нараз їй попало в руки щось біле.
— Я щось найшла, є, я щось найшла! — вигукувала Тамара, одночасно поглядаючи скоса на Романа. Прибігли хлопці; Борисик і Богдасик теж хотіли торкнутися того "чогось". Всеволод розпучливо давав Тамарі знаки рукою, мовляв, це ж таємниця, не треба кричати.
— Григорій Квітка-Основ'яненко: "Маруся"... Всі збилися в кутку.
— Ромку, це книжка! Татко нам про неї розказував! — зрадів Всеволод.
— Мімочко, це та, що... знаєте? — Тамара значуще моргнула до Міми.
— Пожди, хай я погляну! — авторитетно заявив Всеволод.
— Дивися, Всеволоде, але добре дивися! — підказав Роман напівпошепки.
— А хіба що? — зацікавився Орест.
— Тето Мімо, щось буде?
— Я нічого не бачу! — скривився Орест.
— А я бачу! — завертілася Тамара. — "Р" у слові "Григорій" та "а" в слові "Маруся" обведені олівцем. Маєш, Всеволоде, ти це вмієш читати!
— А, може б, ти, Тамаро?
— Ви хочете, щоб я читала? То я спробую...
Обведені олівцем букви дали такий наказ:

"В сьомій ранком, завтра бути на розі Лінден-вулиці біля криниці. Кличка: "Львів у наших руках ".
Отаман Воля.

— Ромку, вже є! — зраділа Тамара.
— Чи вже всі про це знають? — спитав Роман ділово.
—Як, то ми справді завтра, в сьомій ранку... — занепокоїлася Тамара.
— Всеволоде, чуєш, це щось мов у Шерлока Голмса! — зрадів Орест.
— Так, видно, хоче отаман, — коротко пояснив Роман.
— То я... я не прийду! — майже вигукнула Тамара. Всі замовкли від несподіванки, а на обличчя Романа насунулася хмара.
— Чому, Тамарочко? — силкувалася на спокійний тон Міма.
— Бо в дев'ятій маю пробу у школі і, якщо піду з вами, то спізнюся. Крім того, — як мені співати, коли змерзну? Можу захрипнути...
Знов мовчанка впала оливом на всіх.
— А я піду! — заявив Всеволод.
— І я піду! — повторив Орест.
— І ми підемо, правда, тето?
— І ми, і ми! — перекрикували один одного Борисик і Богдасик.
— Значить, всі ідемо! — Роман змірив усіх поглядом і рвучко обернувся на закаблуку:
— Пане Мельничук, прошу дуже, ми готові починати пробу!
Тамара мала весь час "ображену міну", а Роман не поглянув на неї ні разу — навіть тоді, коли вона його "вичаровувала з могили"...

***

Світла світилися ще тільки на сцені, а решта залі потонула в півсумерку. Тамара і Міма сиділи на долівці й держали на колінах грубу гірлянду золотого листя, що її вони продовжували з обидвох кінців. Христя складала листки в китички і подавала то одній, то другій.
— Тамарко, не забудь взяти книжку зі собою додому!
— Добре... (дуже неохоче).
— І завтра ранком тепло одягнися!
— Мімочко, я ж не прийду! Професор казав мені, щоб я шанувала свій голос.
— Навіщо?
— Ну, як же ви, Мімочко?! Таж я незабаром виступати буду перед слухачами...
— Дуже радієш цим виступом?
— Та звичайно ж! Вже і сукні підібрали мені! Вони всі такі добрі!
— А знаєш, Тамаро, коли найбільша радість?
— А коли? (Вона таки зацікавилася).
— Тоді, коли ти сама по добрій волі зумієш вибрати те, що краще!
— Як це так?
— А от: підеш на пробу, виступатимеш, надягнеш сукню, будуть тобі плескати чужі люди — от і все.
— Так хіба ж є щось краще?
— Є — коли ти зумієш встати ранком, прийти разом із нами. Ми ж твої і всі будемо тобою радіти. Ми не могли б без тебе...
— Всі не могли б?
— Всі не могли б! (Міма поклала наголос на "всі").
— Так я... я не знаю... Тільки от щоб не захрипнути!
— А ти хіба не знаєш, Тамаро, як Михась стояв всю ніч на дощі і не... не захрип!? — вмішалася нараз Христя.
Міма стиха наспівувала "Видиш, брате мій". За нею почала підтягати і Тамара...

***

Ранок зціпив місто приморозком, і кроки Міми гучно лунали порожньою вулицею. З-за рогу, біля костелика, там, де викладена з грубих камінних брил криниця з двома дельфінами, появився Роман.
— Стій! Кличка?
— Львів у наших руках! — Міма проясніла.
— Дай Боже дожити! — і Роман пришпилив їй до вилоги плаща листок із написом: "1.XI. 1918". — А тепер ховаймося за ріг і ждімо на решту!
— Ой, чи тільки діждемося?
— Ну, чого ж, я говорив вчора з обидвома батьками. Отець казав, що дуже радо і сам поїхав би, якби не те, що має парастас, а професор висловився так: «Звичайно, чуттєвий момент у вихованні незвичайно важливий. Бажаю успіху в експерименті».
— Цссс...
— Стій, кличка?
— Львів у наших руках! - продзвенів радісно голосок Тамари. Позад неї розблисли окуляри Всеволода.

***

Згідно з вказівками отамана Волі, поїхали автобусом до заміського парку, на останню зупинку, де вже починалися пустарі і дебри. Водій не розумів, чому всі вони, навіть ці два найменші в червоних шапочках, сиділи так тихенько, дарма що вони були одинокими пасажирами. Він, звичайно, не знав, що так хотів отаман...
Автобус від'їхав, і тоді Роман виструнчив усіх в одну лаву. Отаман наказав шукати скарбу. Орест приглядався хвилину корінню дерев, а потім витягнув звідти щось завинене в папір.
— Хто вчинив найкраще діло, той розвине скарб!
— Христя вчора несла сама велику торбу з листям...
Роман мовчав.
— А Тамара пожертвувала пробу до прилюдного виступу в школі, щоб виконати свій обов'язок, — докінчила Міма.
— Христя і Тамара, прошу розвинути!
— Ой, це ж український прапор! — і Христя припала устами до синяви, що велично лягла на її тремтячі ручки.
— В цей день, в річницю Великого Зриву Першого Листопада, ми вийшли на самоту, щоб у серцях своїх спитати себе: чи варті ми тих великих предків, що не жаліли навіть і свого життя, щоб визволити наш нарід з довговічного ярма ворогів? І коли сьогодні, незважаючи ні на холод, ні на ранню годину, всі ми зуміли виконати наказ отамана Волі, то це знак, що ми вільні і що дух рабства не торкнувся нас. Це знак, що ми вірні далекій Батьківщині. І, якщо вона має таких дітей, то діжде ще ранку, коли то зійде нашому народові ясне сонце...
Роман говорив і дивувався, чого це по всіх обличчях грало рожеве проміння.
Зрозумів аж тоді, коли скінчив і обернувся: над сірим обрієм зійшло за його плечима червонаве, променисте сонце...

***

Міма сіла на крісло за сценою з почуттям блаженної знемоги. Після отцевої проповіді того ранку заля була повнісінька людей, навіть таких, що "приженилися" і не розуміли взагалі ні словечка по-українськи.
Скарбонка при вході (під заздрісною охороною Волтера) вже навіть не дзвонила і давала всі надії на добрий початок бібліотеки. Хор співав прекрасно.
Міма добирала щонайприступніших слів — і під час її доповіді в залі тихо, як маком засіяв. Але чи дійсно вони розуміли те, що хотіла сказати?
А тепер лунав зі сцени трохи тремтячий голос Всеволода:

А як ішов на вошу син,
А кучері мав, начелен...

Міма вже навіть не журилася, чи точно вона пригадала була весь вірш.
Перед нею спинився Роман з білою хусткою в руках.
— Мімо, рибко лабата, перев'яжи мені, будь ласка, якось по-людському голову до інсценізації. Там, в одягальні всі мами при роботі і навіть нема кому поглянути, чи добре.
— А червону крейду маєш?
— Вже трохи помазав нею хустку, та, здається, замало видно буде. — І Роман заходився завзято розтирати крейду по полотні.
— Знаєш, яке враження викликала твоя доповідь?
— Мені здається, навіть незле...
— Ні, не зле! Тетяна Гнатівна почула, як Нагнибіда говорив Дибайлові: "А то десь мусіло грошей коштувати, поки вона на таку мудру вивчилася"!
Міма вибухнула сміхом.
— Тепер можеш в'язати.
— Хіба думаєш — цього діла я не знаю?
— Якраз тому і звертаюся — як до фахівця.
Міма піднесла хустку Романові до чола — і нараз майже зсунулася на крісло, сховавши лице в долоні.
— Мімо, що тобі?
Тихо.
— Мімо, тобі погано?
її плечима пройшла дрож.
— Мімо, та держи себе в руках!
Вона м'яла поміж пальцями пасма свого волосся. Поклав їй руку на рам'я, а голос зазвучав так, що не можна було не послухати:
— Мімо, скажи, що тобі! Інакше я буду вважати себе винним!
Вона поглянула кудись у безмежне.
— Якби... якби я могла була перев'язати йому рану...
Лице стужіло, і вона вже знов була десь далеко. Роман вибіг в одягальню і трохи не збив з розгону малої Славочки...
Пані Рябенкова та Боринська припинали останні листочки до спідниці Тамари. Борисик і Богдасик стояли пухнасті, золоті і врешті на хвилину бодай знерухомілі в шелестячих костюмах з листя.
Роман присів біля Славочки і почав їй щось півпошепки вияснювати.
З сцени пролунало:

Отут Христос, там Божа Мати,
На кілочку висить шапка,
Розбита скалкою гранати...

У двері вскочив розгарячений Всеволод.
— Мамо, добре було?
— Чудово, Всеволодику! Ми тут все чули!
— А я вже думав: от-от і помилюся!
— Та куди ж там! Ваш Всеволод, пані Тетяно, взагалі такий розумний...
— Що це ви?! Цього вірша Ігор Павлович із ним товк та товк. Чи то при сніданку, чи при вечері, все: говори та говори... А тут не так патетично, а тут погано інтерпретуєш, а тут віддих нерівний. Поки таки не навчив.
— Бо ваш Всеволодик хоче вчитися, а що я наговорилася Оркові: та піди ж коли хоч раз у суботу, послухай, як пан професор вчить! А він не піде і вже! Це друге діло, що він, біднятко, дуже зайнятий у школі...

***

Міма сиділа нерухомо, аж дві пухкенькі ручки обвинулися кругом її шиї, і Славочка прошептала просто в ухо, дряпаючи її при цьому штучними квіточками:
— Цьоцю, не плач; я сказала цілий вірсик, тільки Борисик і Богдасик говорили голосно, а я тихенько... Цьоцю, я тобі скажу:

Я дитина українська,
Вкраїнського роду,
Українці — то є назва
Сла-а-авного народу...

Міма схопила Славку на руки:
— Дитино, таж ти ще не передягнена! А Всеволод уже скінчив деклямацію!
І помчала мерщій в одягальню, скидаючи на ходу з Славки червону корсетку...

***

Алея з двома рядами золотолистих тополь ішла, здавалося, в безконечне. Так і треба було якраз Романові та Тамарі.
Як вони відбилися від старших і попали в цей кут парку, замість повертатися домів з Листопадового Свята, це важко було б вияснити. Сонце несміливо всміхалося, а листки летіли беззвучно і якось так урочисто. Шум міста не доходив сюди, і здавалося, що весь світ перемінився в цю одну тиху дорогу, призначену виключно для них.
— Знаєш, Тамаро, сьогодні такий великий, такий чудовий день! Не тільки тому, що люди тут вперше від тридцяти років знов почули "Ще не вмерла". Воно має своє значення — безумовно... Тут ми повернулися в часи перед Весною Народів, на це немає ради. Але в кожному початку є так багато можливостей. Тому я, правду кажучи, радий, що можемо починати ще раз. Та й при сьогоднішніх обставинах процес національного відродження може піти куди швидшими кроками, як ішов, скажемо, в Галичині сто років тому... Та я власне не про те... Скажи, Тамаро, як було тобі на серці, коли ти перемогла себе?
— Як то перемогла?
— Ну, коли ти собі сказала, що не підеш на пробу, а підеш з нами...
— Ну, то що? — Тамара зарожевілася.
— Я хотів би знати, як ти сама пережила цей тріюмф? Бо це був тріюмф, Тамаро, зрозумій це! Не лише тріюмф твого почуття обов'язку над бажанням особистої слави, але й тріюмф твоїх національних почувань. Хіба не було тобі хороше на серці?
— Звичайно, коли ти говорив... Дуже хороше!
— Воно не те, Тамарочко! (Роман взяв її обережно під руку). Тільки тоді, коли ти співала "Мережі", а я вийшов на сцену, я нараз усвідомив собі, що ти зі Слобожанщини, а я з Подністров'я, і що ми говоримо одними словами про те, що однаково святе для нас обох... Кажуть, що нема чого святкувати Листопад так велично, що він має значення лише для Галичини. Але воно не так: незалежно від того, де проявилася народня стихія у своїй повній натузі, це має значення для цілої нації... А Листопад такий глибокий своїм змістом, такий прекрасний своєю символікою: осінь, що несе в собі обіцянку весни. Це містерія, що її відчула навіть мала Славка. Я певний цього... їх руки були разом, у міцному стиску. — Тамаро, тоді, коли ми стояли обоє на сцені, я зрозумів, які ми близькі одне одному... Як заплели ми в романтику Листопада частинку свого власного буття... Тамаро, чому ж ти нічого не говориш?
Під їх ногами шелестіло листя.
— Тамаро, про що ти тепер думаєш?
Тамара ніяк не могла признатися, що думала, як то вона похвалиться у школі Долорес, що ходила на прогулянку з хлопцем...
— Тамаро, я ж розкрив тобі все, що було в мене у глибині душі... В його голосі бринів жаль, майже розчарування.
Тамара повернулася лицем до нього і сказала просто:
— Я тебе теж люблю!
Листопад снував невидне павутиння, і золоті тополі йшли двома рівними рядами в нескінчеіше...

***

— Міма?
— Ні!
— То поклич, будь ласка, Міму до телефону! (Сміх).
— Не покличу: вона дуже зайнята! (Сміх по той бік слухальця).
— А що вона робить?
— Виконує замовлення святого отця Миколая.
— По скільки за годину?
— Фе, матеріяліст! Отже, щоб ти знав: роблю гру для дітей.
Таку, що викидаються кубики з числами і посуваються по картоні стовпики...
— Ну і?
— Стовпики — це будуть козаки, що втікають з-під польської кормиги на Січ.
— Як?
— Та як уже їм поталанить... А картон — це буде карта степової України.
— Того ти і морочила професорові голову картою?
— Щоб ти знав!
— Ну й помисли в тебе!
— Дякую за добре слово!
— Та я власне хотів тобі сказати щось інше... Знаєш я... я залюбився.
— Вітаю Тамару!
Одну хвилину в телефоні було зовсім тихо, а опісля озвалося дуже непевним голосом:
— А... а ти звідкіля це знаєш?
— Бо Тамара щойно телефонувала до мене!
Слухальце в руках Міми заскакало від сміху.
— А бачиш, яка ти кохана громадська тіточка! Без тебе ніхто навіть залюбитися не може!
Розмова велася так довго, що Дибайлиха вже почала подавати знаки невдоволення. Можна було їй дивуватися або й ні. Міма стояла цього вечора біля телефону разом уже більше, ніж годину, а до того треба було два рази кликати її згори...

***

Слухальце все ж таки повисло на призначеному йому місці, і Міма повернулась у своє царство, де підлога була покрита кусками барвного паперу, а стіл заставлений фарбами та олівцями.
— Прошу тебе, козаче, стій рівно! Ти вже тепер перевертаєшся, а що то буде, коли тебе такий Борисик візьме в свої рученьки?
— Так, тепер малюємо Дніпро... Ой, Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий...
— Справді, Тамара добре вжилася вчора у свою ролю...
— Слухай, Дніпре, не виливай мені на степи! Я тебе про це не просила!
— Роман втілював геройство без зайвого патосу...
— Тут буде Савур-могила. Число 32... Хто зайде тут, має розказати якусь давню казку. Інакше не рушить дальше.
— Вони обоє стали якісь інші від учора...
— Тут буде Кодак. Число 40. Хто тут зайде, мусить пождати до ночі, щоб прокрастися непомітно для лядських стеж. Скажімо, поки всі викинуть кубики по два рази...
— Безумовно, вони підходять одне одному!
— Зараз вас начеркну, татари-бусурмени, а, може, навіть Яничари! Хто попаде поміж вас, мусить завертати аж у свою слободу, під число один! Або ні! Вас треба побити, а не завертати!
— Тамара ще така молоденька, і можливо, що я зумію поглибити її духове життя...
— А за те, що перепливуть щасливо плавні, можна кидати ще раз...
— Тамарі буде шістнадцять весною...
— А тут — Січ-Мати... Такий блідий рисунок у Грушевського.
Треба буде просто відрисувати, бо через кальку нічого не видно...
— Романові — двадцять три...
— Щастя, що дістала такі добрі фарби. Так гарно відбивають від тла! Щоб лиш сохнули скоріше!
— Як добре бачити людське щастя...
— Ну, діти, мабуть, будуть радіти грою!
Капнули дві сльози. Одна у Дніпро, а друга — перед двері Січової Покрови...

***

Шановний Друже!
(Роман здивовано відсахнувся від гостроверхого готичного письма).
— Вашого листа та гроші одержав. Лікар заборонив мені писати, і тому пише за мене сестра Аделінда...
(Роман старався найти за німецькими словами думки Івана).
— Я не хочу, щоб мене оперували, і досі ще не погодився на це. Нехай би ці гроші переслали туди, де їх так потрібно. Та чомусь не хочуть про це і слухати. Але я щиро вдячний Вам, що думаєте про мене...
Високоповажаний Пане!
Стан пацієнта помітно погіршав, але він дуже просив, щоб вислати листа ще сьогодні. Тому й кінчаю за нього. Тепер, коли справа грошей полагоджена, пан професор хоче обов'язково оперувати, бо це одинока можливість рятунку. Сподіваємося, що пацієнт це зрозуміє. Операція пана Більчука призначена на другу суботу.
З пошаною сестра Аделінда Обермюллер.

***

Всеволод застав Романа з листом у руках.
— Ромку, ти маєш час?
— Так... (Голос Ромків був дерев'яний; швидко всунув листа в кишеню).
— По щирості?
— Та не як же!
— Бо в мене діло до тебе... погане!
— Давай його сюди!
— Орест попав у біду!
— Що?
— Та в школі. Учитель сказав кожному в клясі розповісти, з якого він краю. Орко сказав, що він українець, а тут як не зірветься один такий... З походження росіянин, але вже тут на роджений. І давай лаятися, мовляв, "нє било, нєт і бить нє может". Учитель утихомирив обох і загадав розказувати третьому, якомусь голляндцеві. Та на перерві росіянин знову причепився до Орка і — слово по слові — визначив на суботу битву під Ляфаєтом у парку...
— А Орко?
— Прибіг до мене пожалітися зараз після науки... Просив, щоб нікому про це не казати...
— Тому ти мені і кажеш?
— Ну, який же ти! Таж той москаль удвічі більший за Орка, а вже раз минулого року так побив одного з джуніор гайскул, що той аж оглух...
— Можеш мені пояснити, що таке "джуніор гайскул"?
Всеволод зніяковів.
— Я... я думаю... у них же наука інша. А як у нас було?
— В Австрії, Польщі та під Росією була гімназія.
— У большевиків — десятирічка.
— Все воно чуже! Доведеться нам повертатись аж до колишніх академій і колегій...
— А як тоді називалися нижчі кляси?
— Інфіма... Зрештою попитаємо докладніше у твойого батька.
Знаєш — а що, якби ми почали списувати собі словник англійських слів, що їх годі прямо перекласти, і самі знаходили переклади для них!
— О, це було б цікаво!
— І справжня вже наукова праця! Отже спробуємо. А поки що скажи: думає Орко битися?
— Мабуть... Про це вже знає вся кляса.
— І боїться?
Всеволод притишив голос:
— Дуже!
— І соромиться, що боїться?
— Еге ж!
— Це добре!
— Добре?!
— Видно, що хоч знає, що не слід боятися...
— А ти йому просто скажи, що це не вперше зустрічаються українці з москалями в бою: Конотоп, Маківка...
— Я за Конотоп!
— Я за подвійний Конотоп! Але ти знаєш і про Полтаву:

"Ой, пожали б, якби були одностайне стали..."

— "Іржавець!" Читав минулої лекції!
— Правильно; ти підеш на допомогу Оркові!
— Я?

— "Де общеє добро в упадку..."

— "Енеїда", правда? Тільки... тільки ти ж знаєш, що я битися не вмію...

— "Захочеш — і будеш; в людині, затям, Живе нерозгадана сила!"

— Я... я звичайно, піду... Ромку, ти ж не думав, що я не хочу?... До речі — останнього ще не брав.
— Ольжич, хлопче! Бачиш, є різні засоби оборони чести народу, і є хвилини, коли можна самому добирати рід зброї — той, що найбільше тобі підходить. Але є хвилини, коли ніколи надумуватись і треба хапатися за ту, що найближча...

— "З плугом в одній, з мечем у другій "?

— Ти вибрав добрий приклад! Отже ви обидва будете в суботу під Ляфаєтом і нехай цей москаль теж приведе когось. А я вам приведу суддю — невтрального.
— Добре!
— Тільки ти нікому —ні слова! І зробимо Конотоп!
— З тобою — так!
— Не так зі мною, як з отаманом Волею!

***

— Стюарте!
— А що?
— Хочеш забавитися?
— Завжди! — відповів молодець у сорокатому светрі, пережовуючи хліб із сиром і салатою.
— То я маю приємність для тебе.
— Яку?
— "Тома Соєра" читав?
— А ти хіба читав?
— Звичайно.
— Хоч не був ще в Америці?
— Тоді не був. Читав в українському перекладі.
— Диви, диви!
— А "Гека Фіна"?
— Ти теж читав?
— Так. І хочу влаштувати мале представлення в такому хлоп'ячому стилі.
— Чому б ні? Це дотепно!
— А грати вмієш?
— Грав щороку Ірода у вертепі, через усю середню школу.
— А ти з походження хто?
— Хіба не впізнаєш ірляндця?
— А справді, вибач! Це добре, бо тут, бачиш, почубились українець з росіянином, і треба невтрального судді.
— Не дбаю ні крихти ні про одних, ні про других!
— Прекрасно!
— Тільки ти навчи мене, що робити!
— Безумовно!
За катедрою станув худорлявий єзуїт і почав викладати про "Божу Державу" святого Августина. Тридцять рук поспішно схопило пера.

***

— Джентлмени, ви зійшлися сьогодні, щоб полагодити справу чести...
Стюарт мав на голові "середньовічний" циліндер та окуляри, які весь час зсувалися йому на кінчик носа. В руках держав бамбукову паличку і таємний предмет, туго обтягнений полотном (це була покришка, що її Роман позичив у Терещихи).

— ...Тому у вашій боротьбі, що її ви, джентлмени, вибрали як достойний і лицарський засіб полагодження цього непорозуміння, що зайшло поміж вами, ви повинні додержати всіх правил чести...

Стюарт оглянувся через рам'я на Романа: чи добре? Той непомітно кивнув головою.
— Ці правила в першу чергу вимагають, щоб джентльмени представились одні одним. Після кожного удару гонгу кожен із джентлменів скаже своє ім'я, а тоді можемо приступати до діла.
— Бум! — загула покришка.
— Джері Рубахін.
— Бумммм!
— Сем Мотронов.
— Бамм! Друга сторона!
— Всеволод Рябенко.
— Бам!
— Орест Боринський.
Роман держав руки в кишенях і вдавав, що зайшов ненароком, аби тільки поглянути на комедію. Він дуже скоро оцінив сили однієї і другої сторони. Москалі були рослі і виглядали готовими на все.
— Після того, як джентлмени представилися, ми можемо розпочинати справу. Наскільки мені відомо, містер Рубахін хотів доказати містерові Боринському, що містер Боринський не українець, а росіянин...
— Бо українців немає! Є тільки малороси! — гукнув Джері.
Роман затиснув у кишенях п'ястуки.
— Прошу джентлменів не переступати правил! З уваги на те, що містер Рубахін виявляє охоту до словесного двобою, ми зробимо так: щоб доказати, що джентлмени справді знають, за що битимуться, один з кожної групи скаже кілька слів у своїй мові... Панове українського походження!
Буммм!
Орест проковтнув слину, а Всеволод почав—спершу рубано, а потім щораз рішучіше:

Стоїть в селі Суботові
На горі високій...

Холодний вітер рвав слова...

Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно сталось:
Москалики що зустріли,
То все очухрали...

У Всеволода горіли щоки. Він уже не деклямував, а просто кидав у лице противникам:

Не смійтеся, чужі люди!
Церква-домовина
Розвалиться...

— Дякуємо містерові Ра-Ра-Раб... В кожному випадку: українській групі. А тепер приходять на чергу джентльмени російського походження. Прошу!
— Буммм!
Тихо. Кінці вух червоніли.
— Бум! — знов загула покришка.
Москалі поштовхувались ліктями і мовчали.
— Буммм!
— Сволоч! — з серцем крикнув Сем.
— Дякуємо джентлменам! Я, на жаль, не розумію ваших мов, але мені здається, що джентлмени українці краще мають засвоєну свою мову. Щоб одначе не відбирати нікому можливостей, кожна група пояснить мені тепер свої слова по-англійськи... Українці!
— Бумм!
— Я говорив вірш найславнішого українського поета Тараса Шевченка, що народився 9 березня 1814 року в селі Моринцях. Він народився... невільником (Всеволод, видно, не знав англійського слова на "кріпака"), і все життя переслідував його російський уряд, але він таки писав прекрасні вірші, навіть тоді, коли його, невинного, держали в тюрмі і заслали в глибину Азії, як простого вояка.
— Дякую! Я належно оцінюю ваше знання, містер Ра-Ра-Баррра. Тепер російська група!
Покришка даремно прогуділа тричі, аж поки Джері, дивлячись у землю, сказав:
— Ми хочемо битися!
— Чи джентлмени українці годяться?
— Так! (Орест підтягнув рукави).
— Згідно з правилами, боротьба повинна вестися навкулачки, і тому я прошу скласти на мої руки всю зброю та гострі речі.
Прошу не турбуватися — я їх вам опісля поверну.
Обидві пари заметушилися. По хвилині Орест підійшов до Стюарта і подав йому маленький ножик із чотирма вістрями. Орест і Всеволод порадились, і Всеволод простягнув вічне перо.
Стюарт здивувався, а Всеволод зніяковів.
— Я думаю... пером теж можна вибрати око...
— Дякую. Російська група!
Вовчі погляди...
— В нас немає нічого!
— Джентлмени, я питаю вас: чи немає вже ні в одного з вас чогось гострого? (Бумм).
— Ні! — відповіли всі.
— Питаю вас і з уваги на незвичайну повагу справи закликаю вас підкріпити своє зізнання словом чести! Є у вас щось гостре?
— Ні! — відповіли всі чотири.
Ніхто не завважив, що Роман шепнув щось Стюартові до уха, і той, поправляючи знов окуляри, заявив:
— Джентлмени, ми віримо вашому слову, але правила двобою вимагають ще й обшуку противників...
Роман непомітно наблизився до москалів.
З кишені вийшли на світло денне не надто чисті хусточки, роздавлені цукорки, олівці.
Роман придержав Джеррі за комір, бо той хотів утікати, і Стюарт урочисто витягнув із-під його куртки, з-за пояса великого різницького ножа. Всі на хвилину замовкли.
— Джентлмени! Один із російської групи зловжив нашим довір'ям і дав слово чести на неправду. Через те його група позбавлена права боротьби проти чесних противників. Тим самим виграла українська група і доказала, що вони є українці і що така нація існує. (Бум, бум, бум!). Двобій закінчено!
Москалі із своїм ножем відразу ж пішли стежкою поза пам'ятник, а з-поміж кущів якраз появилися Міма й Тамара.
— А ви чого тут?
— Ми принесли перев'язки... Якщо б...
— Шкода, що ще пожежної сторожі не покликали! Хіба ж тут що було?
— Таж двобій! Думав — перед нами щось укриєш?
— "Бо хто жінці в світі вірить, мусить марно пропадати" — це знав ще Федькович. — І Роман розповів Стюартові, в чому річ.
— Я їм не казав! — боронився Всеволод.
— І я ні! — переконував Орест.
— Вони не казали, тільки Тамара почула, як вони нараджувалися! — вступилася за хлопців Міма.
— Чи я не казав? Недурно жінок не приймали на Січ! Але нам треба подякувати судді та йти до пана професора на лекцію.
І так уже припізнилися!
— Нема за що дякувати! Я дуже радо... Ви — жваві хлопці!
А, може, б ми всі на добре закінчення справи скочили до бару на "мангаттана"? Я прошу і пань!
— Дуже дякуємо, але всі ми не п'ємо...
— Це дуже зле — але окей! До побачення! Я мав гарний час з вами! Ага, тут ще ваші дрібнички!
Хором сказали: "Дякуємо вам ду-же!", а потім Роман скомандував:
— Ходом руш! А ти, Оресте?
— Я йду теж! — сказав той так, ніби його заболіло, що хтось у ньому сумнівається.

***

Попереду Орест та Всеволод вели під руку Тамару і виспівували:

З верхів Карпат ярами надолину
Сотня повстанців гордо виступа.

— Бум, тарарам, тарара, парарам! — виспівував Орест пригравку своїм глухуватим голосом.
— Ромку, скажи їм, хай не роблять такого галасу!
— Та хай собі кричать, здорові! Приспішім тільки крок і стежмо за ними...
—Ромку, по щирості: скільки в цьому двобою було... опони?
— Чого?
— Я думаю: твоєї геніяльної режисури...
— "Всі ми ріжемо словами". Леся Українка розумілась на самокритиці! Я пояснив Стюартові, що за всяку ціну треба не допустити до вуличного скандалу. Всеволод знав, що йде справді битися. А решта склалася само, по правді... По "Руській Правді", по "Литовському Статуту", по "Правах, по которих судиться..."
— Ти, бачу, добре приготовив для професора працю на сьогодні.
— Не як же! Старенький теж вкладає всю душу в ці лекції.
— Він хоч так старається надолужити те, що проти свого переконання мусів учити цілими роками за геніальними рецептами Маркса, Енгельса і-те-де...
— Сіромаха! Але який у нього глибоко обґрунтований погляд на кожну справу — без "рецепти"... А, до речі — поглянь на наших малих. Скажи, що думаєш: готові вони вже до Пласту?
— До Пласту?
— Таж не до комсомолу!
— Який ти! Мені тільки дивно, що досі ти про це не говорив нічого.
— Я складав пластову присягу ще колись у Корчині, а тим самим я зобов'язаний... А хіба ти не помітила в усьому пластових метод?
— Я й сама ними керувалася.
— Бачиш, я перш за все хотів, щоб вони полюбили зміст, не форму.
— Так... І тому навіть мені — ні слова?
— Бо ми всі проходили час проби, Мімо. Я, ти, малі... Коли ми маємо нагоду починати все від основ, я хочу, щоб у Пласт попали лише ті, що справді варті цієї почести.
— Вийнятково, лише в цьому випадку ти маєш рацію. Але я чомусь не думала, щоб ти хотів зв'язувати нас із Пластом. Радше...
— Нічого не "радше"! Пласт дає концепцію всебічно виховної людини, а я хочу, щоб наші малі були повними людьми.
Зрештою — так хоче отаман...
— Коли так, то я за те. З Богом!
— З Богом... До речі, Мімо, ти вмієш молитися?
— Здається, так... Важко самій про себе говорити...
— Вибач, я поставив питання неправильно... Я лише хотів тебе просити.
— Молитися за тебе? Іспит?
— Ні, дякую; якось проскочив минулого тижня. Знаєш: козак як п'є, то п'є...
— Як б'є, то б'є! — поправила Міма.
— Власне так! А як вчиться, то вчиться.
— Так за що маю молитися?
— Мені важко це тобі пояснити. Але кінець-кінцем це зрозуміле... Там діються страхіття щодня... І часом до болю здається, що якраз у цю хвилину хтось потребує твоєї помочі...
Міма споважніла.
— Тоді — дуже радо... Сьогодні?
— Так! — і Роман в одну мить підскочив і викрутив назад руки Джері Рубахіному. Об камінь пішоходу брязнув ніж.
Щойно тоді хлопці та Тамара оглянулися.
— Мімо, біжи та зателефонуй на поліцію!
— Як?
— Ну, не бійся! (Роман борикався з Джері). Там його погладять по голівці... Не проси, не пущу! — прошипів до Джері. — ...щоб бідна дитинка комплексиків не дістала... Стій тихо, кацапе!
Всеволоде, піднеси ніж! Кажу, стій тихо!... Піднеси ніж, він був призначений для тебе! Цим разом його вже не повернемо
власникові!
Міма побігла до найближчої аптеки.
— І не копай! І мову свою вже забув, а все ж таки ще знаєш: типово по-кацапськи, ножем у плечі!
— Ромку, він тебе кусає! — ледве вимовив Всеволод.
— Давай, я його подержу! — щойно прийшов до себе після несподіванки Орко.
— Не підходь, він тебе розідре!
Врешті Джері вже сидів у біло-зеленому авті поміж двома поліціянтами. Третій списував протокол з Мімою та Романом. Всеволод подав ножа.
— Гострий! — дивувався поліціянт. — Так ви їдете з нами?
— Ромку, ти не поїдеш! В тебе рука вся в крові! — протестувала Міма.
— Не журися...
— І ще тече! Чи не прокусив він тобі артерії?
— Мабуть, саму аорту! — і Ромко затріснув за собою дверцята авта.
Тамара стояла, спершись об мур камениці, вся біла, мов крейда.
— Що він зробив Романові?
— Бачиш — нічого страшного...
— І чого це він? За що?
— Бо Роман боронив вас, як годиться лицареві. Ходім уже! Ромку, а з поліції приходь просто до професорів...
Авто рушило, а Міма з хлопцями повели домів напівнепритомну Тамару.

***

Навіть не те, щоб боліла рука (обвинена хусточкою з гаптованою буквою "Т"), — але Роман читав та перечитував Платона і в голові не залишалося нічого.
— Якби не почуття обов'язку в мене, то й моє тіло не сиділо б тут, ждучи смертної кари...
— Як ця операція може виглядати? Знову пробував схопити думку Сократа...
— І чи не може тут чоловіка лихо взяти? Сидіти тут і немогти нічого вдіяти? Пів шостої...
— Тоді я був би сьогодні на волі в Мегарі...
— Навіть не написала точно, коли... Просто: "в суботу". Має заплачену телеграфічну відповідь, то, може, хоч повідомить скоро...
Встав і ходив кругом стола.
— А моє тіло разом із почуттям обов'язку сидить, як дурне, тут!
— Все одно різниця часу на кілька годин... На скільки саме?
А, може, вже все скінчилося? Все...
Слово "все" набрало нараз грізного значення. Навіщо він це подумав?
Сів і схопив голову в руки. Старався якнайшвидше пригадати все, що колинебудь чув і читав про операції і навіть бачив. "Так неначе це поможе!" — подумав, але дальше шукав поспішно в пам'яті.
На дні свідомости врешті боляче забіліла операційна заля...
— Лянцет!
— Клямри!
— Ножиці до ребер! — вчувалися йому голоси.
— О-о-ох...
— Пацієнт пружиться! Більше етеру!
— О-о-о-хх!
— Живчик слабне! Іньєкцію, скоро, скоро!...
— Іване, я тут, біля тебе! Іване, ти не залишиш Міми вдруге!

***

Міма клячала перед мініятюрною іконою з напіврозсипаним молитовником у руках.
— За всіх молишися, Благая, прибігающих со вірою...
— За всіх, що тепер найбільше потребують Твоєї помочі...
— І за того, що Роман просив... Ти найкраще знаєш, кому помагати... Ти знаєш, хто в небезпеці. Поможи йому!
— Ібо не імами іния предстательници ні благія утішительници...
Темнолиця Богомати уважно слухала...

***

Роман підвів голову з стола. Було тихо. Несподівано тихо. Знав: щось сталося. Але добре чи зле, не вмів сказати... За вікном мерехтіли і переливалися чужі світла.

***

— Ой, Васильку, я так боялася, чи тобі не трапилося що злого!
— Бо ти, Міленько, зараз так непотрібно хвилюєшся!
— Хіба ж нема чого? Ти мав приїхати ще в полуднє, а тепер дивися: пів другої ночі!
— А ти не спала ще?
— Все думала: ще кілька хвилин... Та ще дещо прасувати треба було...
— Бачиш, хіба я тому винен, що отець декан так протягнув соборчик?
— Напевно ні. Але я завжди боюся! — І пані Боринська запопадливо випаковувала подорожню торбу отця.
— А як там діточки? Чемні були?
— Чемні, і спати пішли в час. Тільки Орко ще не спав, вчився на завтра до іспиту.
Отець скинув нагортку і важко сів за стіл.
— А чому ж удень не вчився?
— Десь волочилися аж до вечора з паном Тополею. Прийшов цілий обболочений, штани на коліні роздерті. Каже: вони втрійку з професоровим Всеволодом робили москалям відплату за Полтаву.
— Яким москалям? Звідкіля вони їх взяли?
— Хіба я знаю? Видумали собі певно. Десь гонили по парку з рушницями... Завжди якесь нещастя в четвер, коли той Тополя не має викладів!
— Щось такого!
— Він ніби і розумна людина, а щось часом як вигадає...
— Е, Мілю, коли мені було стільки років, що тепер Оркові, то я теж лазив по деревах та вибирав яйця з гнізд.
— Борони, борони! Той Тополя трохи старший за Орка! Що ти такого в ньому бачиш!
Дальші слова заглушив несподіваний грюкіт нагорі в дитячій. Здавалося, що вся хата валиться; лямпа на стелі загойдалась і світло на хвилинку пригасло.
Без духу станули отець Боринський з дружиною у дверях дитячої.
Із ліжечок виглядали налякані личка молодших дітей, а Орест сидів на долівці біля переверненого крісла і здивовано кліпав очима.
— Орку, бійся Бога, що ти виправляєш?
Але Орест, мов не до нього говорили, заверещав не своїм голосом:
— Вперед, Герцику, полковнику полтавський!
— Тату, дивися, він збожеволів! — затурбувалася їмосць.
— Тихо, Міленько, тихо! Йди мені зараз спати, смаркачу ти один! — загримів нараз отець.
Орест поплентався до ліжка, бурмочучи щось під носом, а отець підійняв з землі "Батурин" Лепкого.
— Отак він учився! І звідкіля ця книжка в нас взялася?
— А звідкіля ж? Певно твій Тополя!
— Зараз поглянемо, серденько! — і отець відчитав полинялий
напис:

"Нашій дорогій донечці Мімі з нагоди зложення з відзначенням малої матури ".
Мамця і Татко Львів, дня 22 червня 1939 року

— Отже всі вони одним миром... Отак бідній дитині голову завертати!
— Ну, ну, Мілю, ходім краще спати, а дітей залитім у спокою. Я маю завтра співану службу Божу: перша п'ятниця місяця.
— Але я цьому Тополі таки скажу! І як буде завтра Орчиків іспит виглядати?
— Е, що там! Я теж репетував четверту клясу, пане добродію! — закінчив добродушно отець уже на сходах...

***

За вікном лише сіріло.
— Вел, містер Тополя, це вже забагато! О пів до п'ятої вранці була поспішна телеграма з Вестерн Юнієн, а тепер, о пів до восьмої — телефон! Ну, ходіть уже ходіть, тільки не дивіться, бо в мене в цій порі порядки ще не роблені!
— Галльо.
— Ромку?
— Ти, Орку? Що сталося?
— Буде Берестечко! Я вчора зачитався в "Батурин", аж заснув... А сьогодні іспит з джіографі...
— Ти хотів сказати: з географії?
— Та так, але я не вчився нічого! Що то буде?
— А чому ж ти не вчився?
— Бо знаєш, я мусів знати, чи прийде Мазепа на поміч Батуринові, а коли та свиня Ніс зрадив, то мене така лють взяла, що мусів читати дальше...
— І ти зовсім нічого не знаєш?
— Та трохи пам'ятаю з лекцій...
— А підручник маєш?
— Маю.
— То переглянь зараз іще раз. І старайся написати добре... Знаєш, так на Пилявці...
— О, "дитина, перина і латина"!
—Знаєш — щоб була наша перемога над ними всіми. А зараз після іспиту потелефонуй мені, як пішло.
— Добре!

***

Роман то працював, то знов торкався рукою лівої кишені робочої блюзи. Навмисне взяв зі собою цю телеграму, щоб час до часу торкнутися її, хоч зміст знав уже напам'ять:

"Операція пана Більчука вдалася. Помітне покращання ".
Сестра Аделінда Обермюллер

Проверчував електричним свердлом куски заліза, часом поглядав у вікно на олив'яне небо, що віщувало сніг. Але за сірими хмарами, там, вище царювала Премудрість, і її присутність він відчував особливо сильно в цей день...
— Ров-мен! Телефон!
— Орко?
— Ромку: Пилявці, Корсунь і Жовті Води!
— Якраз навпаки, хлопче! Жовті Води були перші! Ну, як же там?
— Та я трохи переглядав ще, а щонайважливіше: Джері — той, знаєш? — нахвалявся, що він найкраще напише...
— Ага, а так він тебе вже не чіпає?
— Боїться, бо весь наш бескіт-бол-тім загрозив йому, що коли б він ще раз зважився...
— Хто такий загрозив?
— Ага, ти вже казав... Дружина кошівки. Вони, знаєш, без мене не могли б грати... То коли Джері нахвалявся, мене немов щось укололо. Сказав собі: мушу добре написати! І відповів на всі питання. Знаю, що добре, бо опісля питав інших...
— А бачиш! Я думаю, що отаман Воля буде вдоволений з тебе!
— Справді? Це був іспит про Бермудські острови!
— Отаман хоче, щоб ви були перші в усьому!

Далі

До змісту Леся Храплива ОТАМАН ВОЛЯ