Леся Храплива
ОТАМАН ВОЛЯ

ДРУГА ЧАСТИНА

— Чуєте, місис Лозова?
—Чути-чую, але нічого не бачу через те церковне вишивання! Вишила я цілу звізду біля святого Йосафата на корогві, віддаю місис Нагнибіді, а вона мені — тиць! — ще кусень полотна вишивати подушку під Євангеліє. І кажу їй, що не можу, бо тепер нові зуби собі роблю. А вона: нема ради, всі вишивають!
— А мені, думаєте, ліпше? Мушу вже нові окуляри купувати. Якби не те, що то на Боже, давно викинула б цю роботу! А то ще фелон — не те, що корогва! І так мені ті стіби криві робилися, що та пані вчила... А їй то — ніби забава!
— Ой так, геть нашого отця ті скитальці переробили! — зідхнула місис Лозова і поправилася на фотелі над своєю вишивкою.
— Але я питаю вас: чи чуєте, що в мене нагорі діється?
— Та чую, що там щось голосно. Гостина яка, чи що?
— А як же, моя Мері справляє Крісмес-парті! Чуєте, як співають?
— А чую! Гарно, старокрайово співають!
— І ще така, знаєте, чемна! Питала мене, чи дозволю, чи можна... А я, як лиш почула, зараз заордерувала в пекаря, в того чеха на розі, цілі три макавеї.
— Аж три? Та то мусіло коштувати!
— Абисте знали! Такі файні, з родзинками в маку! А потім закликала Волтера Коцюбу. Кажу: "Волтер, твоя дівчина має парті в суботу; приходи і ти і не забудь там чого доброго принести...
— І прийшов?
— Та ще ні. Треба мені ще раз Коцюбиху закликати, чи вже виїхав. Бо то, знаєте, нині дорога ковзька.
І Дибайлиха, постогнуючи, встала з фотеля і підійшла до телефону.

***

Ой, закувала та сива зозуля
Рано-вранці на зорі...

— Вечір добрий, дайте пиріг довгий! Відспівали законну річ — тепер можемо починати вечорниці! — сміявся Роман.
— Новину сказав! Орко вже майструє від полудня...
— Бачу: повна хата настругана!
— Але зате і вертеп уже під віхою! — боронила Орка Міма.
— Правдивий, галаганівського типу! А ось диви: ми з Тамарою вже маємо ляльки. Маю честь представити: пастирі, три царі: Володимир, Хмельницький, Петлюра ... Та не дивися на чарівницю, бо вона ще не одягнена! Всеволоде, треба міцніше скручувати вату на ягнята, а то розлетяться під час представлення! А тут уже і ясла для Дитятка... З коробки від сірників!
— А де ж Ірод?
—Якраз Тамара шиє йому червону мантію... А на чолі матиме червону зірку. Коли хочеш, дамо тобі розмалювати лице Сталіна... я хотіла сказати — Ірода...
— Під умовою, що йому опісля голова злетить із пліч!

Ірод вельми зажурився,
Що Христос-Цар народився,

— затягнули всі за Романом.
— А, до речі, треба б нам таки поважно поколядувати сьогодні! Зробимо так: я буду лише колядувати, бо в усіх етнографічних записках стоїть, що на вечорницях хлопці нічого не роблять, тільки співають, жартують, перешкоджають дівчатам у праці, — говорив ніби дуже ділово Роман.
— Коли ви такі, то ми вам маківника не дамо! — вихопилася Тамара.
— Дамо, дамо, дивися, які вусища вже має батько народній, сонечко ясне... За одні вуси варто дати маківника!
— Мімо, а як буде з звіздою?
—Зробимо; вже маю готовий держак від мітли та сковороду...
— А він тобі вже не буде потрібний? — спитав Роман.
— Хто?
— Та держак.
— Навіщо? Маєш ось тут патички, починай приправляти звізді рамена...
— Та добре, але я журюся, на чому ти їздитимеш на Лису Гору?
— Звичайно — літаком! — відповіла Міма. — А тут маєш свічку: її треба якось так мудро вправити у середину звізди...
— Ого, як модерно!

Тамаро, рибчино,
Чорнобривко моя,
Подай клею-папірця,
Щоб зіронька булаааа...

Тамара подала і дуже почервоніла. Міма, задумана, заспівала:

Поміж тими крутими горами
Сходила зоря.

Хлопці підхопили:
Ой, то ж не зоря:
Дівчина моя,
Білявая та чорнобривая
Тамара моя...

— Мімо, чого ж ніхто не їсть маківника! — перервала пісню Тамара, а хлопці вибухнули сміхом.
— Прошу, прошу, беріть! — рятувала її Міма.
—Бачиш, Мімо, я тепер мушу придержувати Романові звізду, інакше він не зможе обклеїти її папером, — ніби оправдувалася Тамара.
— Орку, ти що — постановив собі сьогодні розмалювати Мімі долівку по-жираф'ячому?
— Я?
— Глянь, скільки цяток від фарби кругом!
— Коли я мушу малювати! Міма казала, що треба цілий вертеп помалювати!
— А справді, тепер і вельможний пан полковник Галаган не рачили б повстидатися такого вертепу!
— Ану, давайте! - підскочив нараз Всеволод. — Де жив Галаган? Міма!
— Сокиринці! Роман!
—Іскоростень!
— Ромку, може, ти сам знаєш назву українського міста, що починається на знак м'якшення? Скажи якесь інше!
— Іршава! Тамара!
— А-а-а... Аскольдова Могила!
— Асканія, Тамаро, добре? — майже просив Роман.
— Добре! — погодилася покірно Тамара. — Орко!
— Я... як то пан професор казав... Ярмурче!
— Яремче! — поправив Роман, і всі засміялися.
— Між іншими, ти, Ромку, пропустив був Орка, що був на черзі, — нагадала Міма.
— Я?
— Ага! — і Міма швидко проказала: "Моя дорога — до чийогось порога; моя стежечка—до чийогось серденька"... Всеволод!
— Що саме?
— Скажи, хто це написав! — домагалася Міма.
Всеволод нахмарився.
— Не дайся жінкам в руки, Всеволоде! Написав Панько Куліш в "Орисі". А тебе, Орку, я просто не завважив під столом...

Нова радість стала,
Яка не бувала...

— Ну, то колядуймо!
Розсміяні лиця споважніли. Тільки руки дальше стругали, витинали, ліпили. А думки підносилися в незбагненні висоти Містерії...

***

— Стук, стук!
Коляда вмовкла.
— Стук-стук!
Міма поглянула по всіх. Хто ж це може бути?
— Червона свитка! — прошипів Всеволод.
— Прошу!
Двері відчинились, і в кімнату впхалася величезна червона коробка, золочена в ялинки, а за нею, вгинаючись під її тягарем, ввійшов Волтер Коцюба. Міма пригризла уста, а Тамара тихенько порскнула сміхом.
— Добрий вечір!
Роман вийшов назустріч гостеві.
— А, пан Коцюба, прошу дуже! Вітаємо! В нас якраз, бачите, маленькі вечорниці. Приготовляємо дещо на парохіяльну Святу Вечерю.
— То, може, я вам поможу?
— Просимо дуже! — пригадала язика в роті та свої обов 'язки господині Міма.
— А це для вас, міс Мері! — і в руках Міми найшлася велика коробка.
— О, дякую! — і Міма хотіла покласти її на ліжко — одиноке місце, що ще не було включене до роботи.
— Мімочко, так не годиться! Слід відчинити зараз коробку, а то образиться! — шепнула дипломатично Тамара.
Міма відчинила, і Тамара патетично (і, мабуть, доволі щиро!) ахнула на вид різнобарвних ласощів.
— Ну, і навіщо ви купували? — спитала збентежена Міма.
— Солодке для солодкої! — відповів елегантно гість.
— Просимо сідати, пане Коцюба! Що хочете робити? Тяти з паперу шерсть для кози, чи вирізувати зірки з золота на розцяцьковування звізди? — питав Роман.
Волтер і не зчувся, як на його свіжо чищений одяг нападали сотнями окравки паперу, а до них почали згодом долучуватись і плямки клею.
Хвилину мовчали, а тоді Роман почав:
— Пам'ятаєте Мосендза?
— "Засів"? — спитала здивована Міма.
— В цьому випадку: "Поворот козака Майка Смайлза".
— О, він був із цієї країни? — зрадів Волтер.
— Він походив з України. Приїхали сюди його предки дуже давно. У світовій війні попав він в Европу і після закінчення війни поїхав в Україну, щоб боротися за неї проти большевиків. Він нараз знов почув себе українцем — почув до такої міри, що коли большевики хотіли помилувати його, як американського громадянина...
—Таке писав Мосендз? — не зміг чомусь повірити Всеволод.
— Так, писав. Чи був такий Майк Смайлз, тобто Смільський, не можу ручитись; але що свідомість національної приналежносте може нараз відродитися в дуже далеких поколіннях — це правда...
Мовчанка.
— Я вам не вмію сказати, але я це все чую, — несміливо промовив Волтер.
— Ми це знаємо! — урочисто відповів Роман. — Але, до речі, я хотів вас спитати.. Отець парох радився мене, чи не назначити вас парохіяльним бібліотекарем.
Волтер видивився на Романа.
— Лайбреріяном! — поспішно пояснила Тамара. Всеволод змірив її смертоносним поглядом. А Роман продовжував:
— Бачите, за ці гроші, що ми зібрали при нагоді Листопадового Свята...
— Сто п'ятдесят три доляри двадцять чотири центи! — проказав вдоволений з себе Волтер.
— Отже власне ми вже замовили... отець замовив за ці гроші книжки у книгарні в Нью-Йорку. Поставимо в залі під церквою шафу (пан Нагнибіда вже навіть погодився дати свою стару), і ви будете випозичати ці книжки парохіянам. Раз у тиждень, скажемо...
— О, я виджу! То дуже добре...
— Так ви погодилися б?
— Чому б ні?! Я вже навіть вчуся читати по-українськи!
Знов колядували, і знов стало тепло й добре...
— Ну, "час до дому, час"! — піднявся нараз Роман.
— Ох, справді, я ще маю купити мамі шинку! — занепокоїлася Тамара. — Я до тебе, Мімочко, зайду ще в понеділок, тоді викінчимо все.
— Добре, дуже прошуі
— Міс... міс Мемі, чи як вас там кличуть... я ще зостануся.
Роман швидко підійшов до вікна.
— Еге, дощ паде!
— Ой, Тамаро, а ти в легеньких черевиках — щоб хоч не простудилася! — зажурилася не на жарт Міма.
— О, цим не варто турбуватися! — підхопив Роман. — Може попросимо пана Коцюбу, щоб відвіз нас автом! Правда, пане Коцюба? — звернувся до нього, мов питав про самозрозумілу річ.
Волтер то блід, то червонів, стискаючи ножиці в руках.
— Та я... я можу... мій кадильяк великий...
— Я була б вам дуже вдячна, пане Коцюба! Мені було б дуже ніяково відпускати гостей пішки в такий дощ!

***

На хвилинку Міма осталася сама в кімнаті, що дуже нагадувала руїни Трої: на всіх меблях були папірці та платочки, а долівку вкривали стружки. Бляшанки з фарбами, олівці, ножиці. Тільки пилочку і молоток забрав з собою Орест, мов найбільші скарби.
Ще не встигла подумати, від чого починати, коли хтось знов постукав. Міма не без остраху глянула на двері.
В них стояв Роман і вдоволено затирав руки.
— Ну, вже поїхали в добру годину!
— А ти? Місця не стало?
— Якось так склалося... Найважливіше, що переможно виправив у путь Волтера:
Пішов же еон, Адаме, з раю! Об 'ївся яблук, аж сопеш!
— Фе, Ромку, це вже нечесно!
— Вибач, я сказав це під різдвяно-бурсацький настрій... Чи, може, ти нерада, що я його "поїхав"?
— Ну, знаєш! Я лише кажу, що не слід тобі насміхатися з нього, коли при цій нагоді ти договорився про його бібліотекарство і дечого ще навчив.
— Говорячи поважно, Волтера я не відштовхую, не бійся!
Поїде з нами колядувати, і взагалі я буду вже з ним говорити.
— З нього можуть бути люди; бачиш, як він горнеться до всього українського!
— Боюся, що ти висловлюєшся трохи неточно, бо не береш під увагу ці "ривандзлі".
— Можеш їх забрати собі!
— Він приніс їх тобі!
— Ти розумієш, що значило б, якби я хоч торкнулася їх?
Роман уважно поглянув на Міму:
—Я міг би зрозуміти, тільки якось не годиться, бо це, мабуть, вийде на мою особисту користь, а я не хотів би...
— Та бери без надуми, а філософію залиши своїм професорам. Буде шкода, коли ласощі змарнуються.
Роман подумав хвилинку і сказав:
— Дякую, візьму! А тепер дозволь помогти тобі прибирати.
Отаман забув нагадати про це всім — а хіба ж годиться так залишати господу?
— Та що ти? Я сама...
— Як знаєш. То я піду.
— І забери коробку — не забудь!

***

Дощ перестав падати, і тільки молошна мла стелилася поміж домами. Крізь неї дивились освітлені ялинки в вікнах, і десь грали фортіссімо "Тиха ніч".
Роман поправив під пахою невигідно-велику коробку. Стрептоміцину мав якраз куплену. З цьоготижневої платні могло ще вистачити на оплату пересилки. А Іванові треба якраз добре відживлюватися...

***

— Панно Мімочко, я вас дуже прошу: я якраз поклала калачі в піч... Треба було б їх вчора спекти, та стільки іншої роботи було! То поки ви змелете мак, погляньте, будь ласка, хоч з два рази, щоб не припалилися! А я ще мушу скочити до крамниці по рибу. Казав наш німець, що аж біля десятої години сьогодні буде в нього. Мушу сама вибрати! Христуню, а ти вважай — не переверни макітри з масою до торта. Треба терти рівномірно... А коли б уже прийшли зі сестрицтва ліпити пироги, то ви, панно Мімо, знаєте, де стільниці та валки.
— Знаю, пані добродійко!
— Христю, а ти поглянь до хлопців. Хоч сьогодні і не слід їсти, але, може, хоч чаю нап'ються. Вони вже зранку бідні там прикрашають залю.
Вся кухня була гаряча, в ній вирувало святкові приготування.
— Тето Мімо, а ти мені скажеш казочку? — озвалася Христя, як тільки замкнулися двері за панею Боринською.
— Скажу.
— Ой, добре!
— Тільки ти, Христю, не розмахуй так макогоном, бо ще перевернеш макітру.
Машина (ще купована у Львові) скрипіла, і в мисці росла гора маку до куті.
— Знаєш — настало Різдво...
— Так, яку нас!
— Так само. Це були уродини маленького Ісусика, і хто б у той день чого не попросив у Нього, те могло і статися. Тільки не можна було приходити до Нього з порожніми руками. Та Ісусик не хотів собі якихсь багатих дарів, тільки щоб кожний дарував Йому щось зі щирого серця. Знала про це добре і Мати-Україна. А в той час червоний змій найлютіше панував на її землі, замикав її донечок у підземні тюрми, де ні сонця, ні місяця не видно...
— Тето, алеж Україна мала і тих других тисячу донечок, що в широкому світі! — ділово завважила Христя.
— О так! І до цих донечок післала вона отамана Волю з вісткою: "У Святий Вечір, коли прийдуть роковини народження Ісусика, нехай кожна із нас принесе Йому свій дар і просить Його, щоб прогнав змія червоного з моєї землі, бо вже не стає сил довше терпіти".
— І що?
Машинка поскрипувала щораз рідше, і макогін у макітрі приставав теж.
— І почули донечки в далекому світі вістку від матері і почали думати гадати, що б то їм принести в дарі Спасителеві за свою Україну.
— І справді щось давали?
— Ще ні, але дадуть сьогодні вечером..
— Тето, а коли б я теж дала, то щось поможе?
— Мені здається, що так.
— Тето, (голос Христі дрижав)... чи я маю, може, дати Івана?
— А якби треба було дати?
Міма приглядалася хвилиночку боротьбі, що відбувалася на личку Христі. І нараз їй стало жаль дитини.
— Але не треба, Христенько! Ні, Україна не хоче від тебе Івана, а Ісусик ще маленький тепер, щоб ним бавитися. Тобі треба лише зробити щось доброго сьогодні. Це буде найкращий дар.
Христя проясніла.
— А що?
— Побачимо, що можна буде...
— Обов'язково!
— Мімо, що тут у вас діється? Весь коридор повний згару!
— вбіг у кухню Роман.
Міма кинулася відчиняти піч. З неї бухнули клуби диму, і Міма аж закашлялась. Очі сльозавили — і тільки через силу побачила вона на дні печі три звуглілі зверху калачі.
У дверях з'явилась пані Боринська...

***

Роман поспішно запинав ґудзики сорочки і рівночасно читав листа.

Дорогий Друже!
Здоров будь із Різдвом! Нехай ці радісні дні скріплять у Тебе віру в здійснення того, що його дожиданням живемо...

(Відгадував, з яким напруженням були ставлені на папір ці карлючкуваті букви).

Бачиш — я вже й писати знов навчився! Правда, лікар не дозволяє цього, але його тепер нема. А сусід виходить уже на місто, приніс мені листи, позичив олівець і обіцяв кинути цього листа до скриньки...

Роман нараз усвідомив собі, що в нього в руці — відірваний від сорочки ґудзик. Нитки були в нього тільки чорні — отже такими і почав шити (і так закриє все краватка), просто на собі. Час до часу поглядав на лист.

Я був приготований на кінець — і це видавалося мені самозрозумілим. Лячно лиш було, чи простять мені друзі, що згину тут у постелі, а не з ними. Але з Твоїм першим листом, здається, прийшло мені немов прощення від них. Я цього ніяк не вмію собі пояснити, але з того часу почуваю, що я не винен перед ними.
А тепер цілими днями дивлюся на засніжені смерічки за вікном, і якась золота нитка вплітається у безвихідну темряву... Я знов не знаю, чому. Бож я далеко ще не здатний до ніякого діла, та й не знати, чи коли і буду здатний. Непотрібний я дальше нікому. Аж тепер бачу, яке напоєне змістом було колись у нас життя.
І нічого не в 'яже мене зі світом. Хто знає, де тепер мої хлопці? А ті, що їх поховав дорогою сюди, вже мене не потребують...

(Письмо було ледве можливо читати; букви були повикривлювані, рядок трохи не напливав на рядок).

Із рідних мав колись суджену. Ніхто не носив у собі такого глибокого і світлого віддзеркалення світу, як вона. Та вона згубилася десь у завірюсі... Не з моєї пам 'яті, звичайно.
Пробач, що пишу так широко, та й про себе. Та Ти, Друже, одинока мені рідна людина. А колись я мав стільки щирих хлопців, що готові були іти за мною всюди. Ти ж сам це знаєш.
Отже прощай і спасибіг Тобі за все добре, хоч боюся, що витрачаєш це все намарно.
Іван.

Останні слова Роман не стільки прочитав, скільки розшифрував. Зап'яв нарешті сорочку і хотів вдягнути блюзку, що висіла на спинці одинокого крісла. Глянув на неї — і злякався: на лікті роззявилася діра! Як іти на Вечерю? Не піти хіба?
Зідхнув, сів на ліжко і почав витягати з-під шва нитки, щоб замаскувати діру хоча зверху...
— "Боюся, що витрачаєш це все намарно", — прочитав ще раз.
На нього гляділи з усіх сторін чотири порожні, порепані стіни.

***

І починається річна
У пан-отця гостина,
Ціле село єднається,
Немов одна родина.

— почала деклямувати святочно заквітчана Христя після того, як закінчилися промови. Пані Боринська, сидячи за столом, утирала сльозу.
Біліли скатерті, і на імпровізованому покутті стояв справжній пшеничний дідух із фарми Андрійчука. За столом сиділи поважні старші і молоді парохіяни, а поміж столами увихалися їх діти. Лунала мішана мова, і зникали зі стола: борщ, вареники, голубці. Сестриці все доносили нові страви, гості галасливо припрошували одні одних.
Міма покликала всіх дітей ближче до вертепу, щоб добре бачили. Борисикові та Богдасикові навіть не треба було цього казати, бо вони вже й так трохи не повпихали своїх цікавих носиків до вертепної скриньки. Почали пропихатися поза кріслами малі голівки. Михайлишинова дбайливо піднесла свою Славочку в народньому одязі дочки Рощукової.
Притихли і старші, тільки час до часу чути було вигуки:
— Ади, який ангел! А ті хлопи то ніби сплять!
— Аво, звізда! І хто то таку комедію вигадав?
— Ади, як живі рухаються! Ха-ха-ха!
— Алеж це веселе! — лунало звідтіля, де сиділи молоді.
— Яке приємне!
— О, в нас у старім краю теж таке показували на ярмарках!
— говорила повчально Мельничучка.
Смерть якраз збиралася стинати голову Іродові, а Орест аж прів від страху, щоб добре потрапить напомацки косою.
І якраз у цю хвилину під вертепом розлягся неждано крик, а потім дует плачу.
На Ірода та смерть вже ніхто не звертав уваги. Хтось включив світло, бо при самих свічках годі було розібрати, що діється, і тоді всі побачили, як мала Беверлі, внучка Рощукової, стягала віночок зі стрічками з голови Михайлишинової Славки. Славка, глядячи з-під лоба, раз-по-раз відбивала кулачками напади, і відбивала вдатно, а Беверлі верещала несвоїм голосом і дальше торгала Славку за стрічки.
Обидві мами прискочили до дітей.
— Цяй, доню, цяй, не бий лялі! — зацитькувала Михай лишинова.
— Не плач, мій медку! Не плач, кохана! Лиши її саму, коли вона така недобра! — панькалася Ена Шустер зі своєю Беверлі.
— Я хочу таких квіток, які вона має! — кричала примхувато Беверлі.
— Гей, ти, дай квітки, коли вона хоче!
Але Славка ще більше набурмошилася.
— Місис Михайлишин, хай вона віддасть моїй Беверлі віночок, він і так був мій, моя мама вам дала!
Всі кругом стояли занімілі. Ромко з Мімою не знали: вилазити їм з вертепу і псувати враження до решти, чи ні? Отець Борин-ський даремно морщив чоло і силкувався надумати нашвидку, як покласти край прикрій ситуації.
Коли нараз з-поміж дітей, що залякано збилися в громадку, виступила Христя, скинула з голови свій віночок із малесеньких рожечок (ще з Австрії!) і поклала його на блискучі кучері Беверлі.
— От молодець ваша Христя, паніматко! — аж сплеснула в долоні Тетяна Гнатівна. Але пані Боринська лише зідхнула важко: якісь нещасливі були ці свята: раз калачі треба було
обстругувати (отець сміявся, що припалене здорове на шлунок), а тепер Христя не шанує своїх речей.
Але після цієї події в загалі стало так тихо, що "вертепники" знов могли гукнути "Не плач, Рахиле", і вистава пішла дальше.
А коли ввійшли колядники з жидиком-Орком та козою-Тамарою, настрій у всіх відразу поправився, і неприємність забулася, мов її й не було.

***

Вечеря кінчалась, і настрій ставав щораз свобідніший. Мельничукова Лорейн навіть спитала отця, чи не добре було б принести від неї патефон: це ж тільки через вулицю!
Діти вганяли поміж столами, штовхали старших, входили в зудари з кріслами, перевертали посуду. Борисик витягнув якимсь чудом чортика з вертепу і ганявся з ним за малим Гаррі Нагнибідою, кричачи:
— А тебе чортик з'їсть, а тебе чортик з'їсть!
Роман сидів біля професора якийсь пригноблений, дарма що по другій руці в нього була Тамара.
— Ромку, що тобі? — затурбувалася Міма, що сиділа навпроти.
— Не люблю непорядку!
— Зараз буде порядок! — і Міма схопилася з крісла. — Богдасику, поклич Бориса! Христю, приведи Славочку! Готові?
Ходіть до вертепу! Бавимося "Зайчика"!
Закрутилося маленьке колісце:

Була в ліску полянка
Поміж густих дерев...

Тільки дехто в залі помітив, що щось діється.

Росла там раз ялинка,
Маленький зайчик жив.

Із кутів почали несміливо наближатися діти.

Він з білочками грався,
Сміявся до синиць,

Діти плескали в долоні, а Славка так сміялася, що аж схопилася за животик.

В чагарнику ховався
Від лютих тих лисиць.

Всі присіли до землі. Коли встали, в крузі було вже шестеро: прибув Гаррі Нагнибіда, переконавшись, що Борисик уже не має чортика.
При черговій стрічці відважилася Беверлі Шустер. Посунули трохи стіл, і вже велике, хоч і не дуже рівне колесо крутилося під спів:

Сніг янголи промели
На стежечці у гай,
Дзвіночки задзвеніли,
Приїхав Миколай.

Хто старався повторювати слова за Мімою, хто лише так покрикував з утіхи, але опісля "Подоляночка" пішла вже без задержок.
— А видите, що моя Мері вміє! — хвалилася Дибайлиха.

***

— Тето Мімо, добре було? — спитала Христя, коли заля вже майже спустіла.
— Що саме?
— А те, що я дала Беверлі віночок.
— Так, це було добре: Беверлі захотіла українського віночка.
— І тепер Ісусик послухає мене?
— А звичайно!
— То я сьогодні помолюся Йому!
Міма погладила її розкудовчене в забаві волоссячко.

***

— Пані Рощукова, ось тут ваш стрій. І дякую вам файно.
— Та що ви, місис Михайлишин, та я вам його на все дала!
— Славці вже не треба буде. Беріть та й вже!
— Та не будьте такі, місис Михайлишин!
— Ось корсетка і плахта, і вінок, а сорочинку ще переперу та принесу вам зараз після свят.
— А в чім же ваша піде додому? Та там така страшна погода!
— Дякую, я вдягнула їй свій светер під плащик.
— Та щоби я давала та відбирала!?
— Все одно, я не хочу, щоб моїй дитині, як жебрачці якій, при людях випоминали. Ходім, Славцю, ходім до домцю! — і Михайлишинова поклала рівненько складений одяг на стіл перед Рощукову, а сама швидко відійшла, тягнучи за руку Славку.
— Та ходи, чого там так довго стирчиш! — воркотів на жінку Михайлишин, поводячи по залі мутними очима.
— Ади, — дивувалася Рощукова, — така-о скиталка, босими п’ятами, вибачте, світить, а така гонорна!
— Мамо, вона віддала тобі той кастюм? — підійшла до неї Ена.
— Абис знала, жи так! Не варто було давати!
— То, може, дай, я спробую на Беверлі. То дуже добре виглядає. Навіть Герман казав, що добре.
— Або я тобі вже давно не казала: бери! Най, здорова, зносить!

***

— Поїхав?
— Поїхав!
— То ходім!
Вулицями завивав вітер, а снігу насипало аж на височину коліс в автах.
— Їдемо?
— Ні, я радше перейшлася б...
Пішли вниз вулицею.
— Знаєш, Ромку, я чомусь почуваюся ніби винною...
— Перед ким і в чому?
— Перед Волтером...
— Ов!
— Як ти думаєш: чи не він намовив свойого батька, щоб той закликав при Вечері до збірки на залишенців?
— Мабуть, він...
— І ти бачив, як він скаталогував усі книжки в бібліотеці? Вони прийшли щолиш тиждень тому!
— Честь йому! І що з того?
— А ми втікаємо поза його плечима...
— Ти, може, хотіла б інакше?
— Можеш мене підозрівати в цьому?
— Важко було б...
— Отже бачиш! Мені тільки жаль їх усіх...
— Кого?
— Волтера, його батьків, Мельничуків, Дибайлів, Рощуків.
— Цікаво, чому?
— Бо вони всі такі бідні.
— Ой, ой!
— Власне так! Добрі люди, навіть дуже добрі, тільки не мають того, що робить життя напоєним, динамічним... взагалі вартісним у нашому розумінні. Я сьогодні слухала їх розмов, приглядалася...
— І що помітила?
— Що вони замало бачили, щоб зрозуміти нас. Моя Дибайлиха розказувала мені вже, мабуть, всоте, як то в "старому краю", в її селі "Соколи" обливали дах коршми, роблячи протипожежні вправи. Це, на її погляд, найвищий вияв патріотизму.
— Коли це було?
— Звичайно, перед тим, як вона приїхала сюди. Року Божого 1912-го. І це вона і досі розказує з такою гордістю. А все, що сталося опісля, майже не існує для неї.
Сніг сліпив очі.
— Можна співчувати їм, але нам теж! Чи ти не бачиш, що ми робимо?
— Те, що тут можливе. До речі, я сьогодні домовилася з батьками. Будуть приводити дітей під церкву щонеділі бавитися. Хоч стільки, що навчаться пісоньку-другу, будуть говорити поміж собою по-українськи...
— І це — життя?
Хвилину вони мовчали. Тільки вітер вив.
— А знаєш, як летіли під небо мости і як большевики піддавалися без спротиву, спаралізовані одним словом «повстанці»? І як визволені закерзонці цілували нам рубці одежі? Ти знаєш, як було ганятися з наганом у заграві горіючого паровоза та кричати наляканим виселенцям: «Воля! Воля!»
— Во-ля... — відповів глухо найближчий мур.
Мімі ставало моторошно...
— Ромку, хіба ж це не ти рішив, що нам призначено всюди, в усіх обставинах і всіма можливими засобами продовжувати це діло?
— Так, я...
— І мені здається — ми послідовно проводимо це в життя.
— Ой, Мімо, не вчи... Воно все добре — лише не сьогодні.
Іти було м'яко, і завірюха вщухала. Нараз Роман спитав, майже не до речі:
— Мімо, що ти робитимеш, коли прийдеш до хати?
— Засвічу свічку і буду глядіти в її світло.
— І що там побачиш?
— Те, чого не опишеш словами... Таке незрозуміле тремтіння... Щось таке безмежне, але водночас живе і дійсне. Я так глибоко це відчуваю.
— Він добре писав про тебе!
— Хто?
— Стефаник, здається, чи Черемшина, — пробурмотів, не думаючи.
— Про мене? Ромку, що з тобою?
Не слухав її...
— Так ти матимеш хоч свічку, а я...
—Я дам тобі половину. Засвіти собі теж і, побачиш, все буде добре! Ніч вже й так недовга. А завтра їдемо колядувати. Ось пожди...
Роман чекав, а Міма котячими кроками видиралася нагору, щоб Дибайлиха не чула, що вона щойно повернулася з Вечері...
— Прошу, засвітиш собі. А тут — сірники.
Міма стояла посеред снігових засипів у синій плетеній хусточці на голові, а в руках біліла свічка.
— Спасибіг тобі!
Він відчув, що повинен сказати щось більше.
— Спасибіг тобі, красная панно, що коляду подала! Дай тобі, Боже, щоб в городі зело, в хаті весело, в городі зілля, в хаті...
— Ромку! — голос Міми тихенько докоряв.
— Хто знає? Сьогодні ніч чудес і всяке бажання... А знаєш, що я робитиму? Я вже надумав: писатиму листа до мами!
— Знаєш... я не кажу... але ти можеш їй цим наробити клопоту.
— Не бійся, я навіть не знаю, де вона тепер: на Колимі, в Казахстані чи...
На небі вже тремтіли зорі, кругом синів сніг.
— Але я знаю, що якраз у цю ніч вона відчує кожен рух мойого пера. А потім... потім спалю листа на свічці.
— Так, будь певний: вона відчує...
Світ мовчав.
— Добраніч, Мімо!
— Добраніч! Христос родився!
— Славіте Його!
Швидко обернувся і попростував непротоптаним ще снігом.

***

Уже першого дня Різдва сніг розтанув. Добре, що випала субота: могли їздити від хати до хати з колядою. Богдасик вивчився старанно говорити: "Я — малий пахолок, вродився у второк, а в середу рано до школи віддано. Іду я та плачу, стежечки не бачу, сльози втираю і вас із празником поздоровляю". Говорив це в кожній хаті, аж вкінці таки простудився і мусів пролежати цілу неділю в ліжку. Всі по черзі грали з ним весь день "Перехід на Січ", хотіли того чи ні. На диво дивне, гра ще була й досі непопсована, хоч служила ще від Миколая.
А від Різдва почали шугати в повітрі ще майже невловні подихи весни. А в усіх розмовах падало щораз частіше слово "Крути". Дзвеніло воно в телефоні поміж Романом і Мімою, поміж Романом та отцем Боринським. Гомоніло поміж Мімою і Тамарою (хоч Дибайлиха добре кривилася на ті безконечні розмови телефоном!). Його вишіптували потайки Орест і Всеволод в одягальні біля ковзанки. Його повторювала Христя, сидячи з Мімою на канапці у затишній вітальні приходства, і навіть жебоніли його Борисик та Богдасик, розкладаючи на килимі своїх паперових дружинників. Воно звучало всюди.
І ще треба було особливо вважати, бо отаман приобіцяв, що відтепер може давати накази і кожному зокрема, і то не знати, де лист буде захований.
Так Тамара найшла його в течці поміж своїми нотами. Орест — під килимком перед дверима дитячої. (Правда, килимик був прив'язаний мотузком до клямки, так що сам відсувався, коли відчинили двері). Всеволод найшов скручений папірчик у своїй власній шапці, коли повернувся з дискусії в Романа, і навіть Христин Іван держав у руці листа для неї — зараз після того, як у них була Міма і читала їй "Хлопці з зеленого бору".
Ставало цікаво жити!

***

УКРАЇНСЬКИЙ ПЛАСТОВИЙ УЛАД
Уповноважений на ЗДА
ч. 82/49

До
Старшого Пластуна Скоба
Романа Тополі

Дорогий Друже!
Вашого листа та звіт із дотеперішньої діяльности Пластової Групи в ... одержали. Щиро радіємо, що знов змогли ми наладнати зв'язок із Вами, а ще більше, що зараз же після приїзду в нову країну поселення Ви взялися з власної ініціятиви організувати пластове життя. Коли б нам більше таких пластунів, як Ви!
Ваш експеримент із починанням пластової праці без того, щоб так її називати, як і експеримент із "невидним" провідником групи — незвичайно цікавий. Одначе ледве чи можна його застосувати в ширшому маштабі.
Покищо все ж таки будемо звертатись в усіх справах групи до Вас, хоч не мусите обов'язково приймати пост голови групи, якщо так дуже хочете його зректися на користь "отамана Волі".
Приймаємо рівночасно зголошення таких пластунів:
Старша пластунка розвідчиця Марія Лисовецька;
Юначка-прихильниця Тамара Рябенко;
Юнак-учасник Всеволод Рябенко (в нашій станиці є його колишній кошовий, що підтвердив його пробу);
Юнак-прихильник Орест Боринський;
Новачка Христина Боринська.
Важко нам одначе приймати, як дійсних пластунів чи навіть новаків, п 'ятилітніх чи молодших. Одначе "садок", що його веде ст. пл. Лисовецька, зачислюємо їй, як пластову діяльність. Змінюються умовини, і нові форми праці стають необхідні, алеж суть залишається завжди та сама.
Із щирим побажанням Вам якнайкращих успіхів у праці та з пластовим привітом:
СКОБ.

Роман затер руки з вдоволення, хоч Шопенгауер, розкритий на столі, не хотів ділити його радости.

***

— Я до вас тільки на хвилиночку, Еміліє Теофілівно...
— Алеж прошу, прошу! Так стужилася за вами, пані Таню, мов за рідною! Аж тепер розумію, як добре було нам дома: рідня, знайомі, що й не перечислиш! У мойого татка покійного, то ворота ціле літо не замикалися. В кожній кімнаті гості, а не стало місця, то спали в шпихлірі, а як і того не стало, то брати йшли спати на оборіг на сіно. Навіть не раз не знали ми, кого гостимо.
Куди ж на селі заїдеш, як не до священика? Щолиш ворота: ррип! — а мамунця зідхнуть тихенько та посилають Гануню різати нове курча...
— Та я так заговорилася, а ви, пані Тетяно, все ще стоїте! Сідайте ж, прошу дуже! Я зараз ще помию останній горщик і витру руки. Чогось стільки роботи в тій хаті... Правда, діти сьогодні ледве що їли. Нещастя правдиве! Орест і не торкнувся їжі від ранку, Христю хоч із бідою намовила, щоб сніданок з’їла, і навіть Борисик і Богдасик не хотіли їсти сьогодні цитринового киселю, хоч звичайно трохи не б’ються за ним.
— Та й мої не інакші!
— Десь вчора це Орест приніс, що сьогодні постять, бо Крути.
Я це розумію, треба шанувати такі річниці, але щоб не їсти? Хотіла не дозволити, бо це ж і не здорово, але Василько вмішався (дуже не люблю, пані Таню, коли мужчини до несвоїх справ мішаються!). Коли, каже, діти добровільно хочуть зробити таку жертву, не слід боронити.
— А в мене що? І слухати не хотіли, хоч ходили сьогодні в школу, як і щодня... А Тамарочка така недокровна. За сьогоднішній день зовсім позеленіла, а таки ні рісочки в рот не взяла! І в мене як почав Всеволод з Ігорем філософію розводити: і про Спарту, і про виховання сильної волі, і про необхідність активного патріотизму, і про моральне значення самовідречення. А Тамара, як звичайно, за ними тягне. Так і переговорили втрьох мене одну...
— А все той Тополя їх намовляє!
— Ну, за нього хоч нема кому турбуватися, а я за мою Тамарочку таки дуже сьогодні наклопоталася! Я вже не пішла на другу працю, щоб на цій панахиді бути.
— А, ось де вони всі тепер пропали!
— Ні, цього вони певно ні вам, Еміліє Теофілівно, ні мені не скажуть!
— Так, так, не те, що за наших часів бувало, пані Тетяно!

***

А тим часом у найдальшому куті городу, зарослому найвищим бур'яном та кущами, стояли вони всі кругом огника, лицем до золотого тризуба, приміщеного на стояку з гілляк. (Все роботи рук Орка, відморожених трохи при цій нагоді).
— Христю, поскладай букви, що їх ти мала останнього разу в себе!
(Мала на це заслужила: цілий місяць, день за днем, вона збирала з стола кришки і сипала їх голодним пташкам).
Отже тепер, з почервонілими під шапочкою ушками, вона поклала на подовгуватій поличці під тризубом напис "Україна". На хвилинку завагалася, коли було готове "Укр", і не могла вгадати, що тепер приходить: "А" чи "ї". Але продумала — і все вийшло добре.
— Із доручення отамана Волі, — почала святочно Міма, —ми зійшлися тут, щоб відчитати наші листи борцям з-під Крут. Вони були такі молоді, як і ми. І вони були такі відважні та сильні, що зуміли майже без зброї здержувати наступ большевицьких полчищ. Вони відійшли по нагороду, що належиться від Вічної Справедливосте борцям за правду. А проте вони близькі нам кожної хвилини, а тим більше сьогодні, в річницю їх геройської битви. І щоб ми не робили для нашого народу, в кожну хвилину ми відповідальні за наші вчинки перед їх пам’яттю.
— А тепер кожне по черзі відчитає свойого листа і зараз же кине його в огонь. А з димом огню, що підноситься вгору, почують і триста борців з-під Крут, що ми хотіли їм сказати...
— Роман!
Наші Друзі і світлі Предки наші, Борці з-під Крут!
Вся наша історія не дала нам так багато, як Ви своїм прикладом. Триста спартанців прославило Спарту на цілі віки. Алеж Леонід не мав можливости відступу. Ви мали її, і Ви все ж не відступили! Між: термопільцями був Ефіяльт, а між: Вами не знайшовся зрадник. І триста Вас створило новітнє поняття України і надхнуло поривом мільйони.

Сказав поет: "Спіть, хлопці, спіть ". А ми Вас просимо: не спіть, а жийте з нами і в ділах наших і благословіть увінчати перемогою розпочате Вами діло.
Лист попелів, і вітер закручував смужку диму в таємні знаки.
— Всеволод!
Всеволод поправив окуляри і відкашлявся:

Немає слів, нема пісень,
Щоб славити нам Вас, герої,
Щоб у важкий, кривавий день
В зневірі не склали ви зброї.

Міма з Романом переглянулися.

Ви стали прикладом усім;
Про Вас нікому не забути!
В понурій темряві віків
Будуть завжди світити Крути.
Під світлом тим розтане тьма!
Ви палко Рідний Край любили;
Любові ж Вашій меж: нема:
Вона живе і з-за могили!

Міма зробила рух, немов хотіла здержати Всеволода, але Роман одним поглядом звів нанівець її намір. І навіть огонь не дуже спішився нищити перший вірш Всеволода Рябенка.
— Тамара!

Рідні мої!
Ну, й що ж Вам писати? Ми з Мімою стільки говорили про Вас, що Ви нам справді мов знайомі! От мені тільки страшно, що мусіли Ви вмирати вночі у снігу... А проти Вас п'яні матроси з штиками! А ще й катували большевики Вас, поранених! Я пів ночі проплакала після того, як ми про Вас говорили!
Так останьтеся назавжди з нами! Ми всі думаємо про Вас!
Тамара.

Огонь кинувся захланно на рожевий листок.
— Орест!

Привіт Вам, Друзі, Борці з-під Крут!
Вимені дуже подобалися, бо Ви так добре били большевиків, хоч і не мали доброї зброї! Я живу не в Україні, але хочу туди повернутися і вбити за кожного з Вас хоч сотню большевиків.
Роман учить нас із Всеволодом стріляти з правдивої рушниці, і я минулого тижня вбив у парку ворону на лету. А поки виросту, ще краще стрілятиму. Чому про Вас не написали такої книжки, як про Батурин? Я дуже хотів би її прочитати!
Ваш Орест Боринський.

Димок вибухнув нараз і лист зник. Тільки тліли далі пеньки у ватрі.
— Христя!

Дорогі Вояки з-під Крут!
Я не знаю, що Вам писати. Мені дуже подобалося те все, що тета Міма знає відматері-України про Вас. Тільки найгірше, що Ви таки не перемогли червоного змія! Якби Ви жили, я б запросила Вас до нас. У нас хата велика, і мамця радо Вас прийняла б! А так Вас нема, але тета Міма каже, що Ви у Бога, бо згинули за Нього і за нас, щоб ми колись мали Україну.
Ваша Христя.

Христя обпекла руку, бо хотіла для повної певности не кинути, а покласти листа в огонь. Але тільки трошки скривилася і навіть не ахнула.
— Борисик і Богдасик!
Обидва простягнули Мімі картки паперу. На одній і другій був "вимучений" напис "Крути", а біля нього роїлися маленькі, мов мурашки, люди, по один бік мальовані червоним олівцем, по другий — синім. Сині мали навколо себе великий круг.
— Ви добре написали "Крути". А хто ці червоні?
— Ну червоні, погані, Роман казав...
— А сині?
— То наші Крути! Тільки нам жовта кредка зламалася...
— А навіщо ці загороди кругом них?
— Щоб їх червоні не забрали!
— А як таки схочуть забрати?
— То я не дам! — затиснув кулачки Богдасик.
— І я не дам! — гороїжився Борисик.
— Гарно!
— Можна палити? — не втерпів Богдасик.
— Ні, повісьте собі ці рисунки над ліжечками! Нехай вони вам завжди пригадують сьогоднішню хвилину.
Спершу промайнуло личками розчарування, але потім врятовані рисунки були міцно пригорнуті до серця.
Тоді почала читати Міма:

—Хто Вас післав, героїв триста, у хуртовину снігову в бій?
Хто вигнав Вас із білих хат, де матері квітками прикрашали святі ікони?
Адже Вам життя розкішне розцвітало... Адже у Вас в очах зорів рожевий ранок...
О, хто покрив його імлою вічною в снігу холоднім? Хто дав очам тим силу в останню мить вогнем великим спалахнути?
Хто кинув вас, огненних літер п 'ять, що творять слово "Крути", на шлях історії тернистий?
— Хто?
Питання наші падають у невідоме, і відгомін стихає за ними.
І в тиші напруженій ми чуємо, як ця непереможна сила, що в бій вела Крутянців, живе в серцях у нас.
І що рукам слабим вона дає нелюдську потугу. А очам дає огонь живущий.
Щоб на шляху історії тернистім засіяв новий тріюмф свобідного народу...

Прозорий димок довго мріяв понад головнями, що вже попеліли.
— А тепер будемо хвилинку тихо і будемо думати про Них...
Поміж кущі вдерся розхрістаний вітер із прерій. Вдерся і став: побачив невидані лиця в мідяних відблисках багаття та стягнуті напруженою думкою луки брів...

***

Пахло ладаном.
— Со святими упокой душі рабов Твоїх... Душі рабов Твоїх... — гудів хор.

Церква була майже повна (наслідок проповіді минулої неділі!) і робила враження таємних катакомб. Тільки біліли в півтемряві вишивані рушники та корогви.
Роман, у пластовому однострої, держав синьо-жовтий прапор перед чорно застеленим тетраподом.
— Ади, як генерал який! — шептав на останній лавці Нагнибіда Дибайлові.
— Абисте знали, я видів австріяцкого генерала, — докинув, обертаючись до них, старий Лозовий, — точнісінько так само виглядав!

... Ідіже ність болізни ні печали... — скандував хор.

Нараз щось сталося. Хор перервав спів на половині слова. Вчинилося замішання. Чогось перебіг церкву у повному розгоні Богдасик і щось сказав Рябенковій. Чути було поспішні кроки, схвильовані розмови. Люди почали оглядатися на хори, отець зніяковів.
І нараз альт Міми упевнено почав:

... Тілько жизнь безконечная.

Ще секунда — і весь хор уже співав знову. Тільки як Роман не вслухався, він ніяк не міг почути голосу Тамари. Глянув скоса поза себе і побачив, що в лавках не було ні професора, ні його дружини, ні паніматки...
Стиснув міцніше держак прапора. Лицем майже доторкався полотнища.
Знову біг церквою Орест і викликав — більше стривоженими рухами, ніж словами — доктора Шустера.
Романові здавалося, що свічки в ставниках починають кружляти. Нігті трохи не вгризалися в дерево.
Пролунала востаннє "Вічная пам'ять". Роман відніс прапор і вложив у мосяжний обруч біля першої лавки. Перехристився і вже хотів бігти довідатися, що сталося, коли нараз завважив, що рубець прапора лежав на спинці лавки неакуратно. Повернувся, розпростав прапор, розложив, щоб опадав рівно і щоб видно було і синю, і жовту барви, а потім швидко пішов з уже майже пустої церкви.

***

На канапці у вітальні Боринських лежала Тамара, вже притомна, але все ще бліда та тремка, як квітка, що виросла без сонця. Над нею стовпилися всі, навіть дехто з сестрицтва, а Тетяна Гнатівна безрадно держала чашку кави в руках. Роман майже підбіг до канапи:
— Тамарко, що тобі?!
— Я... я справді в цьому не винна! — проговорила та плачливо.
— Тамарко, хто ж таке каже? Ти якраз видержала голодівку до кінця!
— Пане Тополя, скажіть хоч ви їй, що вже може їсти. Вперлася і не хоче, а пан доктор каже, що їй конечно треба чогось напитися! — і паніматка глянула не дуже то привітно на Романа.
— Алеж очевидно; адже вже після панахиди...
Пані переглянулися, згіршені.

***

— Бачиш — кляпа!
— З Тамарою? Знаєш, я справді тривожуся нею.
— Та ні, просто ослабла на хвилину. Мені теж було це дуже прикре, але коли вже все проминуло...
— Легко тобі говорити, але я був аж до кінця унерухомлений...
— Ну, а ти хіба не бачив гіршого?
— Еее, це не так...
— Але мене що інше "добиває". Я маю на увазі помисл із хлопцями. Я не продумала справи до кінця.
— Тобто?
— Коли Борис та Богдась нарисували крутянців і готові були їх боронити, не можна було казати їм ці образки палити!
— Ну, й не спалили! Але тепер, коли я вже виконав твій наказ, скажи, будь ласка: адже ти взяла цей задум із листами від мене!
— Як?!
— Я говорив тобі, тямиш, на Святий Вечір?
— Мені чомусь здавалося, що це моя вигадка... А тепер, справді... Так, пригадую!
— Я ж сказав це тобі в повному довір'ї...
— А тепер жалуєш, що сказав? — збентежилася не на жарт.
— Та ні, тільки...
— Якщо я добре тебе зрозуміла, то ми якраз і повинні робити наш біль творчим і передавати його їм, як порив до дії.
— Теоретично беручи — так!
— Але, якщо воно, вийшло, може, надто жорстоко, то пробач.
Я не хотіла...
— Ой Мімо, тіточко золота, з тобою ще, мабуть, ніхто не виграв...
Засміялася, щоб не заплакати!

***

— Це ще з трипільського матріярхату, голубе! Нам слід додержуватися традицій!
Було пізно, і Терещиха крикнула Романові вже з замкненої кімнати, що для нього є лист.

Дорогий Ромку!
Щиро вдячний Тобі за листа! Я нетерпеливо жду тих Твоїх листів, і, можеш мені вірити, після кожного з них стає мені щораз краще. Вже навіть потрохи встаю. Думаю: чи зумів би я вдержати в руках автомат, чи ні? Нема на чому попробувати!
Стрінув тут діда з Ворохти; без однієї ноги, неборака, та й з легенями щось не теє, то й залишився сам, а діти вже в Канаді. Вміє різьбити в дереві — і мене вчить. Так цілими днями стружемо обидва, а сестра без кінця свариться, що моє ліжко та його околиця — в стружках. Хотів сам замітати — не дає!
За вікнами ще сніг. Добре, мабуть, намерзлися хлопці цієї зими! Коли б мені швидше дійти до того, щоб хоч тут за яку роботу взятися та трохи більше гідним стати тих, що залишилися. Бо досі ніколи не бувало, щоб я не ділив з людьми всіх труднощів...
Приїздив до мене Бурмило з Мюнхену. Привіз газет, книжок, поговорили ми з годинку-дві, і на диво — стало веселіше! Ще й обіцяв, що запише мене на заочні курси Вільного Університету. Я трохи не закінчив економії у Львові, не поталанило; отже треба кінчати тепер.
Щире спасибіг Тобі за листи, але грошей, ні харчів не присилай, бо направду більше не прийму пересилки!

***

Волтер Коцюба сидів за столиком перед шафою в бібліотеці і записував, не без труду, своїм "вотерманом":

Петро Нагнибіда — "Хмари ", дня березня шостого.
Орест Боринський — "Курилася доріженька ", дня березня шостого.

Закінчив і скривився: так мало люди випозичають! До того — найбільше скитальці. Хоч отець щонеділі нагадує! Пожурився, а тоді записав:

Володимир Коцюба — "Соняшний промінь ", "Під тихий вечір ", "Тіні забутих предків ", "Захар Беркут ", "Марія " — дня березня шостого.

Вибрав потрібні книжки і відклав собі на столик. Ще переглянув, кому слід вислати пригадки, що задовго вже держать книжки, а потім уже міг спокійно приглядатися, як Міма ставила в ряд з два десятки дітей і вчила їх вправ до "Думи мої". Тих, що не розуміли по-українськи як слід, Христя брала просто за руку і заводила на призначене місце. Борисик і Богдасик стояли перед рядом і за вказівками Міми підносили чи опускали руки, оберталися, схилялися, підводилися. Решта мала робити те, що вони. Обидва аж надувалися на гордощах, що всі виконують те, що вони покажуть.
Попід стінами сиділи мами та бабуні дітей, а в кутку куняв Михайлишин.
— Ну, дивіть, місис Нагнибіда, як ваш Гаррі зручно то робить!
— Але як тої Мері слухає, місис Савурак! А мене в хаті — не хоче!
— А Енину Беверлі то хоч за фільм-стар брати!
— А Андрійчукова аж з фарми свою Ольгу привезла вже третій раз!
— Гей, містер Михайлишин, а де ваша?
— Га? — пробудився Михайлишин.
— Та я питаю, де ваша Славка?
— Або я знаю?
— А чого ж ви її не привели?
— Я?
— Або то що, гріх? Аво містер Мельничук привіз синових дітей і прийде по них.
— Та що її брати, коли вона хвора!
— То так треба було і казати! Що їй бракує? Дуже хвора?
Може вайрус який?
— Вчора лежала в ліжку, — пригадав Михайлишин з бідою.
— А нині?
— Я... я ще не був у хаті.
— А десте були?
Михайлишин насупився.
— В барі сиділи в неділю святу?

Чом вас ві-тер не роз-ві-яв
В сте-пу, як пи-ли-ну...

— повторювали гуртом діти.
— Добре, ви вже гарно вмієте! А тепер забавимося.

Там, у ліску малі діти
І збирали гарні квіти...

Це вже була пісенька, що її всі знали, тому всі старалися співати її якнайголосніше, плескати при ній якнайсильніше, скакати якнайвище.
Нараз відчинилися двері, і в них з'явилася Михайлишинова з Славкою, завиненою в накривала, на руках. Щічки дитини пашіли нездорово.
— Славочко! — підбігла до неї Міма.
— Цьоцю, цьоцю! — зацьвірінькала Славка, як пташеня, що випало з гнізда.
— Пані Гафіє, і чого ж ви брали хвору дитину?
— Та плакала ще зранку, як тільки дзвони почула! "До цьоці, хочу бавитися, до дітей хочу!" А я боялася, що ще за плачем дитина збавиться; то завинула, як могла, та й принесла.
— Алеж вона хвора! — злякалася Міма.
—А певно, що хвора! По очах видно! — зауважила Нагнибіда.
— А ви в доктора були?
— А ліки давали?
— А що їй сталося? — обступили Михайлишинову жінки.
— Та я на ніч роблю, а мій мав прийти до хати, та й не прийшов, а воно, дурне, вибігло на двір та й промокло на дощі...
— О, це небезпечно, то може вам від того бейбка минутися!
— зажурилася Савуракова.
— Пані Гафіє, візьміть її зараз додому, треба її покласти в ліжечко... Славцю, ти підеш? Бачиш, уже всі діти йдуть до хатки. Ти — чемна дівчинка, — приговорювала Міма.
Але Славка сильно розплакалась і вчепилася за її шию.
— То прошу пань, прошу вже справді брати дітей. На сьогодні вже доволі, а я піду з панею Гафією...
— У-у-уммм... — невдоволено загуділи діти в один голос.
— Так, скажемо собі "до побачення", а на другу неділю знов прийдете...
— Ой, ще трошки!
— Ще раз "Ластівки з гнізда"! Ми будемо ґуд кідз! — репетував Гаррі.
Але нічого не помогло.
— Ходім, пані Гафіє! А лікар був уже у вас?
— Та який там лікар? Мій в п'ятницю платні не приніс...
— А бодай його! — не втерпіла Терещиха.
— То я зараз покличу моєї Ени Германа! — поспішилася Рощукова. — Він має тепер кард-парті, але то важніше! — і покотилася залею до телефону.
Міма швидко одягалась, а Славка рвалася до неї з рук Михайлишинової.
— Пане Коцюба, а якби ви так могли взяти їх автом! — затурбувалася нараз Терещиха, вдягаючи рівночасно свою внучку у плащик. — Щоби не чекали довго на автобус, бо надворі вері зимно.
Волтер підскочив, мов опарений:
— А звичайно, вже і так моя година скінчилася! — і в поспіху ніяк не міг перекрутити ключа у шафі.
Та нараз із темного кутка вийшов Михайлишин, розбуджений галасом. Сунув, як чорна хмара, просто на Волтера:
— Гей, а ти що, паничу, будеш мою жінку та й дитину своїм "кобиляком" возити? Гадаєш, що в Михайлишина на "баса" не
стати?
— Пане Михайлишин, дитина могла б так ще гірше простудитися, — просила його Міма з зів'ялою Славкою на руках.
— А ви, панунцю, не робіться такі ласкаві! О, подивіться, я маю сам гроші! — Михайлишин довго витягав з кишені заялозену мошонку, а коли вкінці відчинив її, звідтіля висипалися один п'ятак і три центи. Михайлишинова захлипала...
Михайлишин безрадно поглянув на мошонку, а потім по всіх лицях. Ні одно не виявляло ні крихітки співчуття.
— Все та бара... — пробурмотів, ніби на оправдання.
І тоді нараз прискочили до нього з усіх боків жінки і почали його лаяти: по-українськи, по-англійськи, з щирого серця, з святого переконання.
— Йой, та лишіть мене, я при людях кажу: більше мене в барі не побачать! — просився Михайлишин.
— Абисте то були скорше сказали, то було би добре, а тепер хто знає, чи не запізно! — погрозила Савуракова. Міма була справді щаслива, коли всіли до авта.

***

Ой, ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота...

За столом сиділа знеможена від сліз Михайлишинова, хропів, лежачи впоперек ліжка, Михайлишин, а Міма ходила по хаті з Славкою на руках. Кілька разів хотіла її класти, але дитина починала кричати так жалібно, що Міма, налякана, брала її знов. Славка скрикувала час до часу: "Вова, вова!" і закривала очі розгаряченими ручками.
— Нема вови, Славочко, нема, можеш спокійно спатоньки.
— Вова візьме Славцю!
— Не візьме! Я не дам! Ні-ні!
— Ні, ні... — заспокоювала сама себе Славка і знов попадала в забуття.
А потім приходила рівна година, і треба було вливати в дитину ліки — проти її волі, звичайно.
За вікном сірів похмурий ранок, а Мімі вже починали бігати чорні цятки перед очима. "Коли б лиш швидше до восьмої, коли то доктор Шустер обіцяв знов навідатися", — думала вона.

***

— Ой, місис Лозова! Я нині така була схвильована, що аж собі мусіла оглядини замовити в доктора! — кликала Дибай лиха з вікна.
— Або що? — і Лозова поклала кошик із біллям на камінну стежку на подвір'ї.
— Та во моя Мері, як пішла вчора до церкви, то аж нині в десятій ранком повернулася!
— Ого! — аж скрикнула зацікавлена Лозова.
— Я то знаю, що її в неділю ніколи нема дома, але вечером лишилося мені трохи перекладанця з шоколядою, хотіла їй занести, а її нема!
— Ой-ой-ой!
— Кличу до Коцюбів — нема; до отця — а там всі вже сплять.
Кликала і поліцію — нема! Цілу ніч не спала, чотири "ей-бі-сі" взяла, аж над ранком закликала Терещиху — а вона, знаєте, була з дончиною Еліс під церквою і каже, що Мері поїхала до Михайлишинів, бо їх Славка дуже хвора.
— Ну, а що вона вам казала, як прийшла?
— Та те саме. Геф напів жива прийшла і зараз поклалася спати... Навіть на роботу не пішла.
— То їй заплату скатують!
— Певно, а їй так треба хоч плащика якого на весну! Коли видно — таке м'яке серце має... Хібащо вже сама їй куплю.
— А ви що, місис Дибайлиха, ви вірите, що вона була в Михайлишинів?
Дибайлиха схопила валок, що лежав під рукою:
— Аби мене хто на чапси порубав, то що моя Мері каже, все правда, і нікому більше не вірю!
В цю ж хвилину задзвонив телефон у неї в хаті.
— Містер Тополя?... Та є в хаті, тілько спить...
Але Міма вже сходила сходами вниз.
— Так, це я.
— Слухай, мені господиня казала... Як тепер Славці?
— Куди краще... Лікар казав, що небезпека минула. Але була... Розумієш: була! Зайду туди ще вечером.
— На чергових сходинах дістанеш на переховання напис "Україна"...
— Дякую дуже! Не забирай цієї втіхи дітям!
— А знаєш, Мімо... (Голос заломився). Я так дуже хотів би сказати тобі щось гарне...
— Кажи, не гайся!
— Та... знаєш... може, колись іншим разом. Колись ще трошки пізніше. Ти — дуже кохана тіточка! Спи дальше спокійно...

***

Роман повісив слухальце, сів за прилавок в ленченетті, замовив зупу з салери (10 центів) і взявся читати листа, що його найшов у скриньці, йдучи на роботу.

"Дякую тобі за пораду їхати в Америку. Безперечно, я хотів би Тебе нарешті побачити, алеж твоя думка "через Америку в Україну " трохи фантастична. Тут я знаю дорогу домів насліпо.
Перейшов її раз власними ногами, то, може, і вдруге подужав би. Можливо, що це звичайне перевразливлення, але я справді не раз мов відчуваю тут подих вітру з України. А там? Чим дихати? Ні, таки, мабуть, не поїду!

Романові пробігли мурашки спиною. Ще хвилина — і був би Мімі все виталапав! Маючи цього листа в кишені! Але Бог не без милости! І Роман відітхнув з полегшою і зачерпнув ложкою безвиразної юшки. Дальше читав уже спокійно.

— Я вже трохи не до маршу здібний. Коли б так знов було куди та чого!...

На заводі загуділо. Роман побажав гудкові, щоб його качка копнула. Невимовно важко було йому діждатися п'ятої години, щоб відповісти на листа. Того пополудня попсував свою машину тільки тричі.

***

Дорогий Іване!
Твойого листа прочитав уважно. З першою частиною ніяк не погоджуюся. Ти мусиш сюди приїхати! З власної практики можу Тобі сказати, що подув вітру з України почуєш і тут — і, мабуть, почув би його і на Марсі. Неважно, що фізично ми далеко від Рідної Землі і вже не можемо тягнути з неї безпосередньо живущих соків. А дихати ми будемо завжди тим нашим питомим повітрям, бо іншим не зуміли б.
Може, інакше будеш глядіти на цю справу, коли напишу тобі, що тут жде Тебе...

Задумався. Годиться писати чи ні? Хіба слід втручатися так далеко в чужі особисті справи? А якби це був усе таки тільки випадковий збіг обставин? Як можна брати на себе відповідальність за щось таке?

І дописав:

... не менша та не менше потрібна з громадської точки погляду праця, ніж у Німеччині. Важко тобі було б повірити, які тут перелоги!

Похвалив себе в думці. Ще не знати, чи Іван справді подужає. Тоді каламутити спокій Міми лише на те, щоб пережила це все ще раз...

Коротко кажучи — починаю старання про документи на переїзд для Тебе.

Заліплював листа, і йому вчувалося, що шумлять смереки. А в тих шумах було щось невловне...

***

Коцюбиха трохи не розривалася коло Міми і Христі. Волтер теж крутився кругом них, мов несвій. Відразу посадили їх на м'які фотелі під стоячими зеленавими лямпами, принесли на мисочці горіхів, сухариків, подали морозиво.
— Таж ми прийшли не їсти, а писанки писати! — боронилася Міма. Христя не мала часу боронитися, бо завзято їла морозиво.
— Ну, то що? На все стане часу: вечір довгий.
— Але я обіцяла, що Христя прийде в дев'ятій домів.
— Нічого! Закличемо парафію і скажемо, що прийде пізніше.
А де та друга?
— Прийде незабаром, обіцяла прийти. Тепер ще має лекцію співу.
— То зле, бо не буде знати, як робити від початку.
— Може, зараз надійде, а ми починаймо. Я чула від пана Волтера, що ви, пані Коцюба, прекрасно пишете...
— А як же, які хочете! Я їх з дев’ятдесят різних знаю! Колись у Космачі то весь піст цілими ночами писала. А як до цієї країни приїхала, то мала працю в кафетерії, від четвертої ранку до півночі. А містер Коцюба працював в копальнях у Пенсилвенії, поки того фюнерел парльору доробилися. А ще поки Волтер у тім якімсь каледжі ся вівчив... То коли було писати?
— Але тепер уже не працюєте!
— То що з того? Сядеш у вітальні на фотелі, слухаєш радіо, сядеш та й сидиш... Та й ніхто тут писанок не пише...

***

Писанки стояли вже в жовтій фарбі, а Волтер, півсхований за холодильнею, слідкував із годинником у руках, щоб це тривало не задовго і не закоротко. В міжчасі міг глядіти на Міму.
— А тепер треба почекати, поки натягнуть краски.
— То й пождемо!
— А потім наложимо зелені цятки. На кожній писанці вони мусять бути.
— А чому? — вихопилася Христя.
— Бо то Матінка Божа, як малювала писанки для Пилата, аби Христа не вбивав, то плакала, небога, а то її сльози на писанках...
По хаті війнуло чимсь новим, і всі вслухалися в нього.
— А що ви робили, пані Коцюба, поки ждали на писанки?
— А що ж? То взори на бербеницях випалювала, то вишивала.
— О, я бачила ваші вишивки в церкві! Чудові!
— То не такі! То від тої пані. Я інші вишивала...
— А свої маєте?
— Та що там! Якісь онучки ще з бабиних сорочок, що неня були на дорогу дали!
— А можна поглянути?
— Та що будете на таке старе глядіти!
— Нам таки цікаво...
Полинялі фарби пахли ялівцем, а в куточках взорів заховалася мудрість поколінь. І не тільки в Христі, а і в Міми розблисли очі.
Міма попросила декілька платків, щоб відшити.
— Про мене, і все беріть! Май час уже вам вишивати сорочку
свому хлопцеві!
Міма швидко спитала Волтера, чи не час уже виймати писанки з фарби.
Міма розписувала решітки, а Христя за допомогою виставленого кінчика язика виводила писальцем безконечник. Правда, не дуже то рівно, але як же можна інакше, коли само яйце таке криве!
Знов ждали. Коцюбиха ставала якась інша над писанками.
— Бо що то, як я не раз замолоду до білого дня на скрипці леґіням до танку грала, а потім на полонину до маржини — і не було мені нічого. А тепер завжди щось болить... А ще як собі заспівала часом...
— А просимо і нам заспівати!
Навіть не треба було дуже просити.

Черемоше, Черемоше, бистра твоя вода,
Дівчинонько з верховини, яка ж твоя врода!

У блискучо-білій кухні запахло хвоєю. Пісня лилася широко, глибоко, а на поморщеному лиці Коцюбихи розцвіла усмішка.

Як си гуцул затанцює та як си заграє,
Чорнобриву дівчиноньку кругом обертає.

Голос, що співав, не був буденним голосом Коцюбихи!

Ой, на Кути доріженька, на Кути, на Кути,
Ой, як тебе, верховино, забути, забути?

І Коцюбиха вівкнула, аж вікна задзвонили, а Волтер мов злякався.
— Ой, добре там було, як передновок зараз по куті зачинався, а співала, а весела була, а жартувала з легінями... А на музиках, ади, ціла ґражда зі мною крутилася... А тут — ніби щодня Великдень, стільки скоромного! Піду на галю — сміюся; поїду на пікнік — сміюся; гляджу на телевізор — сміюся, але весела ще ніколи таки не була!

***

Писанки сохли у відкритій печі, наставленій на "низьку температуру". Білий годинник на стіні (на животику розсміяного "кухарика") показував уже таку пізню годину, що краще було й не глядіти на нього.
Коцюбиха нарікала, що фарби не такі, як були дома — з дубової кори та з цибулиння, але признала, що писанки вдалися незле. Просила прийти ще: покаже нові взори.
Христя присіла біля печі і не могла надивуватися, як на писанках цвіли рожі і сонця, красувались олені та півники.
Тамари не було, а Роман сидів, насуплений, по той бік стола і ждав, щоб забрати дівчат домів.

***

Дорогий Ромку!
Ну, бачиш, прийшов виклик з ІРО, і хто знає, чи я таки не рішуся їхати. Передумав все, що пишеш. Може, воно й правда, що нам треба звикати до сприймання Батьківщини, як нематеріяльного, якому можна служити всюди. Ти написав уже п'ять довгих листів на цю тему, то, мабуть, час мені вже скоритися.
Одне тільки — чи продумав Ти, що стану Тобі зайвим тягарем? Мабуть, знаєш, що мені це було б важче знести, як Тобі! Я не хочу думати про мою недугу. Роблю все можливе, щоб поводитися як здорова та нормальна людина. Починаю студіювати, побував у нашій вояцькій станиці, взяв трохи кореспонденційної роботи від них. Зголосився і до Пласту. Запропонували мені проводити теренові вправи на святі весни. Любо буде згадати наше лісове життя, а також колишнє таборування на Соколі.
Отже бачиш, роблю все, але таки відчуваю, що недуга причаїлася десь у мені і готова вискочити кожної хвилини. Вечером сестра завжди крутить носом над моїм термометром, лікар часто натякає на весну.
Дуже погано, що живу тепер весь час за Твої гроші. Але як мені їхати в країну, де треба безумовно міцних м'язів, коли знаю, що ледве чи подужав би фізичній праці? Подумай про це сам!...

Романові було на серці так, що годі описати: він уже не казав рішуче "ні", а волів "може". Щоб не заходити дальше в хиткі фантазії, сів читати Ангела Силезія. Це помогло відразу.

***

— Ромку, ти дістав у Всеволода копію його вірша "Крутянцям"?
— Умгм.
— А вислав її свойому професорові літератури до Детройту — так, як задумав?
— Умгм.
— А він ще не відписав?
— Якби відписав, я тобі похвалився б.
— Ромку, чого ти такий скислий?
— Не питай!
— Слава Богу, що дожили до цього виступу Тамари! А то відкладали його мільйон разів! Промине він — і Тамара знов буде наша. Бачиш, як живо вона захоплюється кожною річчю, що стрінеться їй на дорозі! На неї треба дуже вважати, але вкінці побачиш, що це промине разом із тим виступом.
— Тобі здається, що в мене тільки й журби, що дівчина!
— Чого ж кидаєшся?
— Та ні, я не теє... Пробач! Але бачиш, я трохи загруз...
— Де?
— На Сковороді.
Міма мусіла усміхнутися.
— Кому сміх — кому й ні! Я думаю про Сковороду з великої літери — про Григорія Савича.
— Аж тепер не розумію!
— Маю писати про нього доповідь і читати її перед авдиторією.
— Про Сковороду?
— Та так випало. При іспиті з Ґегеля згадав, що Сковорода теж побудував свою систему на протиріччях буття, професор зацікавився, і — бух! — пиши доповідь!
— Це ж добре: зможеш їх поінформувати.
— Та ніби...
— Так що ж? Матеріялів не маєш?
— Дістав від товариша з Шікаго Чижевського, а дещо тут найшов у бібліотеці, в слов'янському відділі...
— І коли ти їх читаєш, якщо кожний "славний четвер" ти з хлопцями? Хіба там випозичають книжки?
— Так, ввечері після викладу можу взяти, а ранком, трохи припізнившися на роботу, — повернути.
— А коли вчишся з них?
— Посередині! Та не в матеріялах справа. Незвичайно важко подати чужинцям все з їх точки погляду, не з нашої... Що для нас має значення, те для них «суєта, п’ята і хвіст», як писав Сковорода. На цьому якраз я і став. А до того здавав тепер іспит, щоб дістати дозвіл їздити вантажними автами.
— Що?
— І вже через два тижні буду це робити. Вже прийняли мене на нову працю.
— А це що за фантазія?
— А проста: відчуваю, що щоденне стояння у фабриці вбиває в мені всяку рухливість...
— Дай, Боже, всім такої нерухливости!
— Хвали мене, ротоньку! А так хоч матиму щоднини нові враження, мінливі краєвиди...
— Ой, вважай, щоб ти не перемудрував! Бачиш, і доповідь через це занедбав! Коли ж вона буде?
— На другий понеділок.
— То, може, порадься ще професора.
—Знаєш, у другій народній учитель хотів був в мене вмовити, що мені хтось помагав писати завдання, а я йому сказав: "Пане вчителю! Прошу раз назавжди навчитися, що я роблю кожну свою роботу сам".
Міма засміялась, але не цілком весело: її щось гнітило... Стрінули отців та професорів в елегантній брамі новозбудованоі середньої школи. Романом немов стрясло, коли їх побачив, хоч Тамари, самозрозуміло, коло них не було: вона давно вже була в школі, мала останню пробу.

***

І вони побачили Тамару.
У глибоко викроєній, вузесенькій суконці, з тисячами штучних самоцвітів на руках, на шиї, на волоссі.
Позад неї барабанила оркестра, а вона вигиналася на всі боки, тупотіла ногами, кривила уста, показувала руками на когось поміж глядачів, "стріляла" з пальців. А її спів — це була мішанина диких вигуків та безсилих стогонів...
Мімі раз-по-раз вдаряла до голови хвиля крови.
Біля Тамари появився партнер. У білій блюзі та з чорним "метеликом" під шиєю. Вони то йшли на себе з кулаками під немилосердний галас музики, то викручувалися, кожне окремо, а вкінці він взяв Тамару за стан... Міма кинула оком на Романа. Він дивився в землю, сперши лікті на коліна. Батьки збентежено поглядали на сцену — мов очам своїм не вірили.
Загуділи оплески. Тамара кланялась і посилала руками поцілунки в залю. А потім обидвоє взялися за руки і вибігли за сцену.

***

Досиділи мовчки до кінця. Добре було вже те, що кінець прийшов незабаром після Тамариного виступу.
— Ну, бачиш, вже й по всьому! — потішала Міма. — Тепер ходім до дверей, де виходять учні, — стрінути Тамару...
Лице Романа було мов камінне...
— Правдиву Тамару! — додала.
— Ти думаєш, що те все була лише маска? — спитав, не підносячи погляду.
— Думаю! — сказала навмисне голосно і рівночасно злякалася, щоб Роман не вичув у цьому слові чогось зайвого.
Пішли, протискаючися поміж сорокату юрбу. Дорогою "прилаталися" до них Всеволод та Орест.
—Знаєш, Ромку, татко казав, що забере Тамару і мене до іншої школи,—почав Всеволод, ніби оправдуючись. Але Роман мовчав.
У бічну вуличку, де стояло лише кілька авт, виходило двоє дверей з написами: "Для дівчат", "Для хлопців".
Ждали вчвірку, поки з обидвох дверей не висипалася гурмою молодь. У півсмерку почали щораз частіше поблискувати папіроски.
При вході з'явилася Тамара. На зеленавому плащі мерехтіла в срібних стрічках орхідея. Тамара голосно говорила і сміялася. Золоті кучері, зв'язані віночком штучних квіток, невпинно скакали по її плечах. За нею майже підбігав той самий, що співав на сцені. — Навіть не погляне на нас! — прошипів Роман Мімі над ухом, і в погляді його було щось дуже зловісне.
— Ну, чого ти? Просто нас не завважила!
Але ні: завважила! Всідаючи до "його" авта, оглянулась і з висоти свого щастя післала їм великодушно один помах руки. "Він" поклав їй руку на рам'я. Авто рушило...
— Ромку! — майже з острахом промовила Міма.
—Лиши! Ви всі однакові! — і Роман пішов важкими кроками просто перед себе.
Міма з Всеволодом і Орестом осталися самі на майже темній вулиці.

***

В понеділок Міма тричі телефонувала до Романа на працю, і тричі якийсь дуже немилий голос відповідав:
— А хто говорить?
— Це приватна розмова...
— Але хто говорить?
— Прошу тільки попросити пана Тополю!
Була мовчанка, а потім той самий чужий голос казав: — Тополі сьогодні немає...
А коли Міма подзвонила до Терещихи, то довідалася, що Роман вийшов до праці, як і звичайно...

***

Роман сидів у бібліотеці і півсвідомо глядів на довгі ряди запорошених книжок. Перед ним на столі лежали білі листки паперу.
— Треба починати писати — сьогодні ж одинокий вечір без викладів.
Власне для цього писання він і зробив вийняток, сказавши хлопцям, щоб вони самі рисували плян міста.
Перед його очима мигнули іскристі ковтки Тамари.
— Щоб лиш почати — дальше думка сама вже якось уложиться. Матеріял же відомий...
Книжки стояли німі, але їх вигляд неначе заспокоював.
— І як вона могла так легковажно махнути рукою? І кого це я любив? Любив?... Чи люблю?
Годинник показав, що вже минуло пів години.
— Писати, конечно писати!
Перо стануло на половині дороги.
— І хто ж вона така: Тамара? Без жалю перейшла в інший світ. Отже нема за ким побиватися... І через неї образив Міму?
Як можна було? На всіх лютував тоді, але образити Міму...
— Найкраще почати так:

"Визначний український філософ та письменник, Григорій Сковорода, народився в селі Чорнухах на Лубенщині..."

Написав і передер картку.
— На четверту гімназійну було б якраз добре... Мені, командирові Довбушеві, стояти мовчки та глядіти, як моя Тамара... Моя?...
Просив наставника, щоб казав, що його немає на праці, коли б хтось телефонував... Нехай ні Тамара, ні Міма. Але все ж — чим та Міма завинила?...
— Хіба ж Тамара перша перепросить?
Хотів знов писати, але вигляд передертої картки відразу його знеохотив.
— І чому ж не можна її забути?... Роздер би того блазня!
В неділю, після святочних сходин в честь Шевченка він говоритиме з Тамарою...
Мовчки потакували розумні книги.
— Вона ж зрозуміє... Бо все це просто якесь непорозуміння...
Вона ж гарна в своїй суті людина, не зважаючи на все... І
Всеволода сестра. А Всеволод такий цікавий до всього...
— А сьогодні тільки четвер...
Біліли докором картки паперу...
Вибила десята, і бібліотекар чемно нагадав, що йому час замикати бібліотеку.

***

Дорогий Ромку!
З санаторії мене вже випустили. Живу тепер з Бурмилом. Коломийка з моїм виїздом починається добре. Одно "решетування "*вже пройшов, дальших жду. За Твоєю порадою пізнав Мірка П., що працює на Функу. Він справді багато може і боюся, що мусітиму надуживати його ввічливості. Може, хоч колись зможу йому якось віддячитися. А то — ні під яким оглядом не надаюся до виїзду!
Споглядаю на це все, як на якусь гру, що нікому не шкодить. Отак сміху ради дужаюся з усім тим урядовим апаратом — чия візьме? Не з такими, було, вигравав!
Але мушу признатися Тобі, що попри таку поставу таки вже хотілося б заїхати. Мабуть, не підозріваєш, що того, щоб зажити нарешті в унормованих обставинах. Навпаки — до них мені важко було б звикнути. І звикати не хочу. Тобі ж це зрозуміле: коли життя не терпке, то й не життя. Але хотілося бпоговоритиз Тобою. На сьогодні Ти одинока рідна мені людина. І, може, нарешті перестала б моя доля важитися в руках кожного панка за столиком, бо це понижує, а понижуватися я не звик!"

Лист лежав, відірваний від решти життя, на столі. А життя капало, як за кару: була щойно п'ятниця... А в неділю...

* Тобто перевірку.

***

Сиділи всі в непросторій кімнаті Рябенків. На столі лежав на вишитому рушнику пожовклий та злинялий "Кобзар". Біля нього у склянці — китичка волошок. (За ними Міма їздила аж на другий кінець міста). Але настрій у всіх ніяк не підходив до свята.
Рябенки (так дорадив дружині професор) вибралися до отця Боринського, а дітей не було. "Це не для них",—так проголосив Всеволод, що відповідав за влаштування сходин.

Не забудьте пом'янути
Незлим, тихим словом...

Відспівали і сіли.
— Зараз я починаю доповідь, потім подруга Міма виголосить
"Три душі", а потім Тамара проспіває "У неділеньку та ранесенько", — якщо вона підготована до цього, — додав Всеволод задирчасто.
— Підготована... — вистогнала Тамара.
Всі прийняли це мовчки до відома. Тільки всі чомусь гляділи перед себе, і їх погляди не стрічалися.
Всеволод поправив окуляри і почав говорити про життєпис та творчість Тараса Шевченка.
Роман слухав і думав, що Всеволод говорить навіть незле, тільки міг би не так сухо, і що властиво слід було перевірити його писання. Про те, що після сходин відбудеться розмова між ним і Тамарою, розмова вирішна, він старався не думати. Зрештою він знав до подробиць, що саме казатиме.
"... Як бачимо, все життя Шевченка — це великий приклад вірности Батьківщині, що її не змогли зламати ні обіцянки всякого добра, ні страшні муки. Шевченко казав тим, що хотіли його завести в російські поети:

Теплий кожух, тільки шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.

А своїм катам казав:

Караюсь, мучусь, але не каюсь!

І правильно, бо вірність Батьківщині — це найкраща прикмета людини. А хто зрадив раз, тому вже ніколи ніхто не повірить. Хто зрадив, той не тільки вчинив кривду тим, що вірили йому, але самого себе зневажив...
Роман здивовано поглянув на Всеволода, але той читав далі і щораз більше зохоплювався:
— Як високо цінить Шевченко в "Невольнику" вірність Ярини, що таки діждалася свого милого, хоч і сліпого... (Міма здригнулася). І він остерігає всіх українських дівчат, що полюбити чужинця — це найпоганіша форма зради...

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями... "

Крісло Тамари загуркотіло, втратило рівновагу і перевернулося, стягаючи за собою зі стола скатерть. Тамара схопилася з нього і стрілою погналась у свою кімнату.
Міма старалася врятувати "Кобзаря" з калюжі води, що утворилася з розбитої склянки з квітами; Всеволод побіг до кухні по ганчірку. Орест хотів знов застелити скатерть і штовхнув книжки професора, що стояли високою горою просто на підлозі.
Святочні сходини не вдались — і не скінчились...

***

Міма підійшла до Тамари, що лежала непорушно на ліжку у своїй кімнаті, і сказала ледве чутно:
— Тамаро...
Тихо.
— Тамарко!...
Тихо.
— Тамаро, голубонько! — і торкнулася її рамена пальцями.
Відповіло здавлене ридання.
— Тамаронько, хлопці пішли з хати, ми осталися самі. Тепер можеш мені все розказати, дитино... Ти ж завжди розказувала мені про Романа...
Міма сіла на ліжко біля Тамари. Та нарешті підняла голову з пом'ятої подушки і недовірливо глянула на Міму.
— Я люблю Ларрі! — майже викрикнула нараз. — Нехай собі Всеволод каже, що хоче!
— Я знаю, Тамарко; чого ж хвилюватися? Я бачила тебе з ним на сцені і тоді, коли всідали до авта, їхали...
— Ми мали парті після концерту — в "Гаваї-Інн"...
Міма держала себе міцно в руках.
— Ну, добре — мали вечірку. Але ти ще мені не сказала, за віщо ти любиш Ларрі?
— Ларрі — чемпіон у бейзболі. За ним тужать усі дівчата в школі.
—А Романові цілували руки з вдячности малі діти та безсилі бабусі! — сказала ніби до себе Міма.
— Що ти кажеш? Цілували?
— Коли він визволяв їх із більшовицького транспорту на схід... Та це мені лиш так пригадалося, що Роман розказував.
Ти говори дальше про Ларрі.
— Ларрі і хлопці всі шанують!
— А Романа боялися на смерть большевики... Та я не даю тобі скінчити.
— Ларрі... Ну, як тобі сказати? Батько Ларрі має гуртівню цукорків, великий бізнес...
— Батько Романа вже понад сім років карається на засланні...
— Хіба Роман мав батьків? Я не думала про це...
— А звичайно! Але що ти ще знаєш про Ларрі?
— Він дістає щотижня від батьків по п'ятдесят долярів на що сам хоче...
— А Роман від шістнадцятого року життя сам заробляє собі на прожиток...
— Як — з шістнадцятого? Від того віку, в якому тепер я?
— Відколи большевики вивезли його батьків... Але ти кажи про Ларрі...
— Що тобі ще сказати? Він був найс, завжди, розумієш, чарівний був... Купував мені орчідз...
— Орхідеї? А знаєш ти, що міг би дати тобі Роман?
— А що? — зацікавилася.
— Тебе саму!
— Як це?
— Бо тепер ти — сама не своя...
— Ой, чого ж ти стільки говориш про нього?
— Бо ти його любила. Не так?
— Так...
— А любиш?
— Я не знаю...
Міма вже не могла довше говорити спокійно.
— Він забагато вартий, щоб ти гралася його почуваннями! — майже крикнула. — Розумієш?
— Але Ларрі є зі мною ін лав так, що аж плакав! — відповіла вперто.
— Романових сліз ніхто не побачить, хоч ти — одинока в нього на світі...
— Одинока?
— Хіба не знаєш? — голос Міми був суворий.
— То що я... що мені робити?
— Про це треба тобі самій подумати! А коли не знатимеш, спитай її! — і Міма показала в кут. Там майже чорніла на стіні під білим рушником Вишгородська Богомати.
Замість відповісти Тамара знову сховала голову в подушку. Міма вийшла навшпиньки з кімнати. В голові їй шуміло...

***

— Галло, пані Терешко?
— О так!
— Чи можу говорити з паном Тополею?
— Я думаю, що но!
— Нема його дома?
— Є! Прийшов десь так з годину тому.
— Так що ж?
— А то, що такий прийшов, як — не при вас кажучи — п'яний. Геть заточувався, навіть мені "гело" не сказав і пішов нагору.
— А не можна б його таки попросити? — настоювала Міма.
— Пробачте, що так вас турбую...
— Чому ні! Спробувати можна.
Міма чула навіть через телефон, як Терещиха стукала в двері нагорі...
— Нічого вам не поможу — не відзивається!
— Дуже вам дякую, пані Терешко, і пробачте, що завдала вам стільки труду...
— О-кееей!
Міма задумалася, сидячи в телефонній будці в сусідній крамниці, біля Рябенків.

***

Роман добрів до хати, замкнувся на ключ, і важко сів за стіл.
Аж тепер все скінчилося! Чи треба було від хвилини перших проблисків відчуття свого "я", кидатися, мов неприкаяному? Переносити крадьком пропаґандивну літературу, скликати друзів на таємні сходини, "вилітати" з гімназій за це? Чи треба було проходити в білий день кордони і милуватися всесильністю зброї в руках? І в цій завірюсі кожного дня, кожної години знаходити себе, здобувати знання, скріплювати і готовити себе на непередбачене велике? Чи потрібне було все це, щоб нараз, одним помахом білої ручки... Щоб через таку дурницю все це нараз було покінчене? Щоб його зневажили і щоб через те він так терпів? Щоб тепер... Туман з того Всеволода! І з ним, і з Довбушем усе покінчене...
В кімнаті поволі смеркало. Стукання Терещихи навіть не почув...
— Все покінчене? А, може, все таки є ще одна можлива проба? Найостанніша! Може, таки ще виграю?
Засвітив світло, вийняв з течки папір і почав писати:

В одній з найстаріших українських книг, ще з XII століття, написано: "Не сотвориться корабель без цвяхів, ані праведник без читання книг". Парафразуючи цей афоризм, можемо сказати, що не може появитися філософ великої міри, якщо нарід, із якого він вийшов, не стоїть на відповідно високому культурному рівні.
Розпочинаючи цю коротку доповідь про українського філософа-ідеаліста Григорія Сковороду, я не можу не згадати хоч у кількох словах про ступінь культурного розвитку його батьківщини-України в ті часи, тобто від половини до кінця XVIII сторіччя.

Прочитав і здивувався: писалося!

В ту пору доцвітало в Україні барокко в архітектурі, в літературі, в способі думання. В цей час давала свої найкращі плоди доба державного життя України, започаткована великим гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 році.
Це було незвичайне на ті часи явище. Сучасник Кромвела, Хмельницький вже на півтора сторіччя до французької революції проголосив практично її гасла: "Ліберте, еталіте,
фратерніте "* і побудував на них державу, де всякому здібному був доступ до освіти та здобування собі знання.
Чужинці-подорожні дивувалися, що в Україні майже не було в ті часи неписьменних, а багато жінок теж: мало доступ до шкіл. До речі, середні школи нараховувались тоді сотками, а університет, Могилянсько-Мазепинська Академія в столиці України — Києві, був науковим осередком для всієї Східньої та Полуднево-Східньої Европи...

Ледве встигав ловити думки на лету та заносити їх на папір. Відчував, як випливали вони невідомо звідкіля і вміщувалися саме там, де їх було треба.
Аж коли на близькому костелі пробило дванадцять разів, він перестав писати і почав числити записані аркуші. Праця поважно переступала за половину, і він її уже не "пхав вперед", а вона його тягнула. А до ранку було ще далеко!
Уже хотів був дальше писати, коли нараз біля дверей у коридорчику щось зашелестіло. Протер очі:
— А це що? Духи ходять чи я вже починаю спати? Невже я аж так розлінивів на еміграції? В найгіршому випадку — це миш. Сіромаха — не дуже тут поживиться!
Так пожалувавши жартома миш, Роман сів знову писати.

***

Ранком була бодай та вигода, що не мусів вставати та одягатися. Перечитав готову доповідь. Ствердив, що, якби і треба буде ще щось поправити, то це можна буде зробити тільки під час обіду, бо тепер голова відмовляла служби. Перекинув рушник через рам'я і хотів зійти вниз до лазнички — помитися перед тим, як іти на працю.
Відчинив двері в коридорчик, що ділив його стріх від сходів, які вели просто в город. Відчинив з розмахом — і нараз двері вдарилися об щось м'яке.
— Ов, а це що? — і Роман потиснув двері сильніше, аж те,
"щось" зойкнуло.
Блискавкою вискочив за двері — і вже держав за барки наляканого Всеволода.
— А... а ти що тут?

* Ці французькі слова значать: свобода, рівність, братерство.

— Я... я... — Всеволод не міг вимовити зі страху ні слова.
— Ну ходи, ходи в хату! Бачу, я добре тебе налякав! — зразу подобрів Роман...
Всеволод сидів напроти Романа і розказував:
— Після того, як ти пішов, ми з Орком пішли до кіна. З горя — розумієш... Повертаюся — а дома була лише Тамара. Ну, неважливо... Гляджу, а на одвірку олівцем стрілка нарисована.
Дивлюся за нею, аж за газоміром — лист. Від отамана...
— Щоо?
— Звичайною морзеткою...
— Ну, але від кого?
— Таж від отамана, кажу. Щоб Орест сторожив потайки біля твоїх дверей до півночі, а я — від півночі. Бо ти в небезпеці...
— Я? — Роман ледве зумів приховати здивування.
— Та ось поглянь!
Роман пізнав фарбу чорнила на клаптику паперу і густо почервонів. Здавалося, що ось-ось подре папір, а разом з ним і бідолашного Всеволода. Але ні — вмить заспокоївся.
— І ви це виконали?
— Сам бачиш!
Роман побачив під очима Всеволода синяві перстені. Вони були такі великі, що навіть окуляри не могли їх закрити.
— А Орест був?
— Не як же!
— А дома знали?
— Орест сказав, що йде до товариша вчитися, а я... таки втік.
Всі спали вже. Головне те, що тобі нічого не сталося...
— Мені? — знову здивувався Роман.
— Чи не скажеш ти мені, що це за небезпека? Комуністи? Бо навіть у нас в клясі кілька є...
— Вгадав! — бовкнув Роман таким тоном, що можна було і вірити, і не вірити. — Але ти біжи тепер домів, поки не прокинулися, а то — лихо буде...

***

Якийсь добрий дух спонукав Романа виглянути у вікно за Всеволодом. Просто під хвірткою Всеволод зустрінув свого батька. Професор Рябенко був вкрай зденервований і дуже розгніваний.
Роман шугнув сходами вниз і добіг на місце нещастя саме в ту хвилину, коли професор докоряв Всеволодові, що мама трохи не зімліла, побачивши, що його немає.
— Пане професоре, це я всьому винен! — станув поміж ними Роман.
Професор не знав, що йому казати.
— Мені було трохи погано, і Всеволод не схотів мене покидати. А потім стало дуже пізно, і не міг я пустити його
самого вночі...
Професор поправив полинялий капелюх.
— Та воно, теє, Романе Євгеновичу... Треба було нас якось повідомити.
— Як же, пане професоре, коли у вас немає телефону?
— А, справді... Та я нічого... Тепер, надіюсь, вам уже краще?
— О, дякую, безумовно!
— Та я нічого... У вас Всеволод безпечний... Слава Богу, що я хоч віднайшов його. Тільки Тетяна Гнатівна хвилюється дуже... Ну, ходім, Всеволоде! Всього доброго, Романе Євгеновичу!
Пішли. Але після кількох кроків професор спинився.
— Та воно все гаразд, але коли ми повернулися від панотця, так я заглянув у дитячу кімнату, і Всеволод був у своєму ліжку.
— Це неможливе, пане професоре! — заявив з розпучливою відвагою Роман.
— Тобі здавалося, татку! Хіба ти не бачив ранком, що моє ліжко не розстелене?
— А справді, я не приглядався... Схвильований був. Адже все можливе; тут і дітей залюбки крадуть... Ну, ходім, Всеволоде, а то ти спізнишся у школу, а я на працю...

***

А того дня склалося якесь чудо з телефоном у Міми на праці. Тричі її хтось викликав (наставниця тільки проводила її злосливим поглядом); але перше, ніж вона встигла підійти до будки в конторі, по другому боці хтось уже вішав слухальце. Тож сказала собі, що за четвертим разом не піде. Але вже ніхто не кликав.

***

Роман поправив краватку (чи хоч не виглядала з-під неї майстерно зашита діра на сорочці?) і став за столом в авдиторії. Все, що продумав, пишучи доповідь, кудись пропало. Сама доповідь виглядала рішуче недоречною, слова лежали недбало одне побіч одного, і годі було найти на це рятунок.
Кинув оком на залю — і злякався: під задньою стіною, на тлі чорної таблиці, біліли три колоратки: його професор історії філософії, професор, що Роман слухав у нього патристику, і сам декан філософічного факультету! Його лице не віщувало нічого доброго.
З почуванням людини, що кидається добровільно в крутіж, Роман почав непевно; але згодом його голос поплив рівно. І читав уже не автоматично, а з зрозумінням.
Крадькома глянув на залю. Товариші слухали, Стюарт усміхнувся заохочуюче. А над колоратками стояли нерозгадані обличчя єзуїтів.
І нараз перед очима з'явився образ Тамари. Як це було можливе, що цілий день якось не думав про неї? Стояла в тих злощасних самоцвітах. Одну секунду Роман не міг читати далі. Але диво: з'ява вже не лякала його, а викликала на прю!
Вона викрикувала щось безглузде, а він говорив дальше, нічим не захитаний:
— Беручи до уваги, що Сковорода жив у часи упадку державности, можемо легко зрозуміти, чому шукав він оновленої життєвої концепції в глибині людського «я», «в серці», як він це називав, а не в його зовнішніх проявах. Зворот уваги на вироблення одиниці — це здорова реакція спільноти, що її упадок носить в собі зародки нового життя. З цього аспекту треба розглядати і епітафію, що її склав сам собі Сковорода: «Світ ловив мене, та не спіймав»...
З'ява перед його очима ще вихилялась і викручувалась, але вже не так завзято.
— Коли прирівняємо думки Сковороди про антитетичність буття з поглядами німецьких містиків, а подекуди і отців церкви...
Тамара вже ледве ворушилася... Він певною рукою малював на таблиці то кола антитез, то змія, що держить свій хвіст у зубах, виписував імена, дати, назви творів...
— Отже бачимо, що Сковорода мав власну філософічну систему, дарма що в її викладі він послуговувався не точними термінами, а символами, порівняннями, а подекуди навіть байками.
— Але основна сила Сковороди — в суцільності його вчення і його способу життя...

***

Скінчив. Уже не боявся нічого. Схоплював вмить думки дискутантів і знав свою відповідь перше, ніж вони кінчали формулювати питання. Ченці завзялися загнати його в кут цитатами з Августина, але не так легко було розгризти їм в цю хвилину Романа Тополю. Саме в цю хвилину!

***

Вийшов із залі з піднесеною головою. Так і сходив будованими під готичний стиль сходами. Десь у темному кутку коридору догасали самоцвіти Тамари.
І нараз — уже при брамі — хтось приступив до нього. Пізнав витерту хутряну курточку Міми (ще зі Львова).
— Ну, як випала доповідь?
Роман заламав руки:
— Неможлива ти, тіточко! Хотів з тобою сваритися, тричі
брався за телефон і не відважився, а тепер уже зовсім не можу!
— А за що ж ти хотів сваритися?
— За те, що підшиваєшся під чесне ім'я отамана Волі!
— Я "підшиваюся"?
— Хто ж тоді казав хлопцям сторожити мене? Неначе б то я справді був такий уже ні до чого!
— Як "хто"? Отаман!
— Позичив твоєї ручки, щоб написати листа?
— Здебільшого позичає твоєї. Алеж він — ні я, ні ти...
— Це розкажеш Борисикові. А коли хочеш, Богдасикові теж!
— Або й тобі! Хіба ж отаман не поняття отого імперативу, що каже діяти, де треба і коли треба?
— Так що з того?
— Чи ж не треба було, щоб хлопці, для яких ти працюєш, стояли при тобі у важку хвилину? Може, їм треба було цього навіть більше, як тобі!
— І треба було, щоб Орест, вибачай за таке слово, збрехав батькам, а щоб я мусів грати дурня перед професором — таки на очах Всеволода?
— Видно, треба!
— Може, але ти...

— "Та ледве з ваших ослабілих рук
Сповзає зброя ворогам під ноги...
... Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить!"

— Мир душі Олени Теліги! Сьогодні я поклав у дискусії трьох єзуїтів на лопатки, доказам їм впливи Сковороди у Платона...
— Мабуть, навпаки!
— А чому б і не так? З ними трьома легше договоритися, як з тобою однією! До речі — ось іде один з них...
Вклонився.
— Доброї ночі, отче Джансон!
Чернець усміхнувся. Романові ця усмішка здалася з'їдливою.
— Він має рацію, Мімо! Година пізня; я відпроваджу тебе домів!
В повітрі було вогко, і Романові почала дошкулювати нога. Міма завважила:
— Що тобі? Чого криваєш?
— Ой, перестань мене "няньчити"! І найгірше, що навіть не можу на тебе гніватися, а ще мушу перепрошувати!
— За що б то?
— Знаєш, я поважно... Минулої неділі я образив тебе...
— Як, де, коли?
— Сказав, що ви з Тамарою однакові!
— Ага, так що в цьому злого?
— Я це подумав дуже погано!
— Бачиш, я навіть не помітила!
—- Ну, що тут вдієш, коли ти така... така добра? А мене це справді добивало цілий тиждень!
— Та не добило якось!
— Не смійся! Я поважно тебе перепрошую і готов зробити для тебе за те, що схочеш.
— То тепер і я не жартую: прости Тамарі!
— Ніколи!
— Хочеш, щоб розпалася наша група, а отаман пішов на емеритуру?
— Та ні...
—Бачиш, уже вшанували Шевченка так, що цар Микола десь у пеклі усміхнувся, а тепер як виглядатимемо перед людьми на концерті, коли ви з Тамарою знов будете такі понадувані?
— Зовнішньо — на це я згоден. Для добра загалу, звичайно...
Але не більше!
— А я кажу: більше!
— Слухай, Мімо, ти знаєш, чого вимагаєш від мене? Я щолиш поконав цю примару, що стояла переді мною і просто не давала жити!
— Яку примару?
— Тамару на сцені.
— її вона теж незабаром переможе!
— Хто?
— Тамара. А я, її виховниця—до речі кажучи, настановлена тобою — вимагаю рішуче: ти знов будеш для неї такий, як і колись!
— А коли не буду? — спитав насуплено.
— То вона пропаде. Власне ти її не розумієш. Вона — як виноград. На яку підпору натрапить, по такій і попнеться.
— Нас, здається, не так учили! Від нас вимагали характерности під кожним оглядом, навіть в особистих справах.
Чи не так?
—І якраз тому тобі не вільно її покинути! Вона може справді рости та набиратися вартости, тільки опершися на тебе, хоч сьогодні вона ще й сама цього не розуміє.
— Ой, Мімцю, але хіба можна так наказувати своїм почуванням?
— Якби я знала, що ти мусиш аж наказувати, то й не говорила б!
Розвів безрадно руками...

***

Наступного ранку найшов у скриньці листа від Івана.

"... От тобі й маєш! На мене був донос. Того й пишу так скоро знов. Мірко його пронюхав і змів з лиця землі, але таки на дні серця в мене залишилося багато дечого гіркого. Виявилося, що донос писали таки наші, і то не з політичних міркувань, а "так собі". Оце й лютить, бо коли б за те, що робив та роблю, то почувався б краще.
Хорони мене, Боже, від узагальнення мого жалю до тих людей на все наше громадянство! Чорні вівці є всюди, а мені назавжди осталася в пам'яті та бабуся, що винесла для мене з комори одиноку сорочку розстріляного емведистами сина. Я не просив, ні. Сама побачила, що моя була вся пошарпана та покривавлена, коли приступом здобували транспорт зброї.
Та я, бачиш, все про себе! А Ти теж: лиш про мене пишеш! Пиши, будь ласка, як Тобі живеться? Ти ж певно там не самотній, коли маєш нагоду, як писав, працювати для нашої справи!"

Роман усміхнувся. "Не самотній". Цікаво, як він розуміє це слово? Але в цю хвилину він сам не міг би висловитися точніше. У свідомості була біла, чиста пляма.

***

— От і ласку вчинили ви мені, Еміліє Теофілівно, що хоч навідалися. Я, як бачите, і на концерті не була, так погано почуваюся...
— Шкода, шкода, пані Танечко! Панна Міма так прекрасно вимуштрувала дітей! Таж вони до того здебільшого взагалі не вміли ні словечка по-українськи! Ну, я вже не кажу про моїх дітей, але всі і вправляли, і співали... А Беверлі Шустер мала лиш проказати: «Поклін тобі, Тарасе», а сказала: «Кінь Тасе», — але таки сказала! А як Тамарочка ваша заспівала "Садок вишневий", то я аж розплакалася... Вона і дальше вчиться співу?
— Та куди там! Після того нещасного виступу Ігор і до школи іншої дітей в середині року переписав, і на спів Тамари не пускає.
— Та воно ніби правда, що школа щось не дуже відповідна була...
— Та як же мені, Еміліє Теофілівно, було знати, котра школа добра, котра погана, коли я тільки що приїхала була? Порадила хазяйка, то й записала, а більше в нікого було радитися.
— То нема чого й жалувати, пані Таню кохана!
— Я й не жалую, та ось Ігор Павлович так забрався до Тамарочки сердешної... Нікуди її не пускає, всюди водить — і на проби хору, і на ці їх якісь сходини, і трохи не в школу.
Звичайно такий лагідний був до дітей, що мені доводилося не раз суворішою бути, а тепер — і не поступиться! Хоч як проси... А ще до того, відколи Всеволод був пропав...
— Ой чула я, чула... Я теж уже не дозволяю Оркові нікуди пізно ходити. Десята година —- мусиш бути в хаті!... Тоді, коли ваш Всеволод був пропав, Орко теж аж після півночі повернувся від товариша... Тут треба на дітей вважати, бо за нещастя не важко...
— Ой, Еміліє Теофілівно, тож і ви бідній Тамарочці немов докоряєте?
— Ну, чого ви такі перевразливлені? Я кажу, що в такому віці годі робити трагедію з кожної дурниці, що дитина вчинить. Замотоличив їй хлопчисько голову, — але це промине, мов і не було.
— Воно ж і мені так здається, але, правду кажучи, соромно мені. (На віях нависли сльози). І що найгірше — Романа Євгеновича жаль... Ігорчик з ним, було просто не наговориться. А як уже він умів Всеволодом опікуватися! То читають разом (він же і книжок відкілясь умів роздобути!), то на прогулянки ходять. Якийсь словник удвох пишуть... А я бачу: Всеволод так і росте.
— Не інакше ж і з моїми! Хто інший відучив Орка і від телевізора, і від ковбоїв? Комікси з хати, мов кадилом, викурив, а то лежало всюди того сміття... Я вже навіть нічого не кажу: просить Орко грошей на нову книжку, даю йому. Просив правдивої рушниці — і цю купила, хоч, вірте мені, пані Танечко, весь час лячно мені подумати, що вона в хаті! Однострою пластового захотів — і той пошила. Вже той Тополя таки знає, що дітям добре, хоч я сама спершу була дуже проти нього...
— Тому і жаль мені, що Тамарочка його покинула!
— А певно, так такого зятя мати...
— Так що ж поробиш? Вперлася і за тим — краще б не згадувати — тужить. І ніяк її вговорити, — жалілася Тетяна Гнатівна.
— А якби так її висповідати — може, помогло б?
— Правду кажете, Еміліє Теофілівно, та як же його? Самі знаєте, ми у вашу церкву ходимо, Тамарочка і в хорі у вас співає, але говіти у вас — хіба це годиться? А їхати аж туди, де владика живе, — це ж так далеко, що й згадувати страшно!
— Та хто б цим журився, пані Таню? Сяде пан Тополя на наше авто та повезе вас через суботу-неділю! А якби, не дай Боже, треба було в той час Василькові до хворого, то поїде
дяковим автом — і по всьому. Не журіться, я вже сама це полагоджу!
— Ой, золота ви душа, Еміліє Теофілівно! От і розрадили, голубонько моя! Та й всім нам — чому перед Великоднем та не одговіти?
— Та чого ви плачете, пані Таню? Нема злого, що б на добре не вийшло, як то моя бабуня покійна казали.
— Польською, словацькою, чеською... Хоч, може, не надто докладно.
— О, це прекрасно! Думаю, отець Джансон буде дуже радий такій допомозі! Чи ця думка вам подобається?
— Безумовно!
— Отже я зв’яжу вас з отцем Джансоном. Звичайно, я не знаю подробиць, але я певний, що з цією працею мусить бути зв’язана якась винагорода. А коли б ви залишилися там довше, матимете безплатні студії і дальші можливості самостійної наукової праці...
Романові пашіло лице. В його голові все це не хотіло поміститися.

***

Єзуїт поправився на шкіряному фотелі.
— Бачите, пане Тополя, я мушу вам сказати, що я ледве зрозумів ваші відповіді при першому іспиті. Щиро кажучи, я не віщував вам тоді великої будуччини.
— Я ще не знав тоді як слід мови... — пробурмотів Роман.
— Якраз це я і хотів вам сказати. Коли я дістав вашу другу контрольну вправу при кінці семестру, мене просто вразив ваш величезний поступ. Я спеціяльно запросив на вашу доповідь обох отців професорів і просив їх не жалувати вас, — і єзуїт примирливо усміхнувся. — Ви здивували нас усіх не тільки незвичайно широким знанням, але й умінням думати і викладати свої думки.
— Я дуже радий, отче!
— А я таки гордий вами! Але, до речі: протягом цих літніх ферій отець Джансон підготовлятиме ширшу працю про християнську філософію слов’янського світу, і йому треба буде когось до помочі. Як здогадуюся на основі вашої доповіді, ви знаєте українську мову.
— Це ж моя матірня мова!
— А тим самим, певно, й російську!
— Пробачте, отче, але не "тим самим"!
Єзуїт поглянув здивовано.
— Я володію російською мовою, бо Совєтська Росія примушує вчити її в усіх школах у поневолених нею країнах. Але російська мова різниться від української приблизно так, як англійська від німецької...
— Ну, добре, а ще якою?

***

На крик дітей прибігла пані Боринська з пивниці, де прала. Вибіг з канцелярії отець. Зірвали горіючу завісу з вікна, здавили огонь, погасили перевернену свічку, а спричинників лиха поставили у два протилежні кутки кімнати.
— Бійтеся Бога, діти! Ще хвилинка — і ціла хата була б пішла з димом!
— І то не наша, а парохіяльна, пане добродію! — докинув отець, ходячи схвильовано по кімнаті.
— І занавіска — ще з дому — пропала, і ціла стіна закопчена:
треба буде ще до Великодня ліпити нові тапети! — дорікала пані Боринська.
— І скажіть, що ви таке робили зі свічкою? — допитував отець Боринський, все ще ходячи.
— Ми... ми молилися... - вистогнав Борисик.
— То навіщо ж свічки? А я думала собі ще зранку, куди то мої сірники пропали з кухні!
— Бо... бо татко теж має свічки в церкві... Це ліпше помагає...
Отець трохи охолонув.
— Ну, а про що ж ви так молилися?
— Щоб Тамара і Всеволод не їхали в неділю...
— А це чого?
— Бо не буде кому йти по різги...
— Які знов різґи?
— А ті, що їх будемо продавати...
— Та хай же вас! По лозу на Квітну Неділю! — догадався врешті отець. — Та тут вам багато не поможе: мама так зарядила, і так буде. Ви ж знаєте, що маму всі повинні слухати!
Пані Боринська почала моргати отцеві, мовляв, непорозуміння між ними — це справа "не для дітей".
—Ну, а зрештою ви ще замалі, щоб це зрозуміти! — закінчив скоро отець. — Але на другий раз, якщо б ви зробили щось подібне, пане добродію, то буде ремінець у роботі!
Борисик і Богдасик сприйняли цю погрозу спокійно. Тим .більше, що Богдасик якраз найшов у своєму куті дірку, що з неї можна було видовбувати пальчиком вапно.

***

— Мілю, Мі-і-лю! - кликав отець Боринський з-над газети приблизно через пів години.
— Що, серденько?
— А поглянь, будь ласка, в мій календар, чи я маю на завтра якусь інтенцію?
— Є, за покійну Теклю, маму Андрійчука.
— А позавтра?
— Нема нічого. А чому питаєш?
— О, це добре! Бо я хотів би відправити службу Божу за соєдиненіє віри в нашім народі, пане добродію... А, крім цього — може, вже випустити б хлопців з кутів, хай собі йдуть бавитися!

***

Коли виходили з церкви, всі були трошки примучені, і це ще більше підкреслювало небуденність хвилини.
Але перше, ніж усі ввійшли до дому отців, Міма шепнула:
— Ромку, загаянь у город!
— Що? Чого?
— Отаман хоче похристосуватися з тобою.
— Мімо, якби сьогодні не Великдень... До чого ці жарти?
— Я не жартую!
— Отже?...
Міма сказала майже гостро:
— Остаточно — може вчиниш мені цю ласку, коли я прошу?
— Та нехай вже...
Весняний ранок був чистий і терпкий від запаху пупляшків на деревах.
Побачив Тамару в рожевій легкій суконці, біля "отаманового" дуба. Так і думав! Відступу, звичайно, не могло бути. Отже пішов стежкою просто туди.
Вона сперлася рукою на безлисту гілляку.
— Ромку, чому ти нічого мені не кажеш?
її голос дрижав, а він глядів у землю.
— Ні на сходинах, ні на співанках, ні навіть тоді, коли їхали говіти...
Мовчав.
—Ромку, хоч одно слово! Я не хочу доброго! Ось Міма скільки мені говорить, а Всеволод просто сказав, що я не сестра йому...
Корч зціпив на хвилину лице Романа, але він мовчав.
— Кажи, що хочеш! Докоряй, свари!... Я більше не буду! Я не знаю, як це сталося. Але коли вони говорять, мені легше стає... Так скажи хоч, що я погана... Скажи, прошу!
Нервово шарпала в руках береги хусточки.
— Ромку, скажи, а то... — урвала і гляділа за ним широко відкритими очима. А він схилявся раз-по-раз до землі, неначе чогось шукав...
Світлий ранок загострював обриси дерев, і кожна річ ставала прозорою.
Мовчки поклав їй у руки маленьку китичку фіялок. Поглянула на нього, як безпомічне пташеня, і схилила лице поміж оксамитні пелюстки.
Усміхнувся сумовито:
— Тут фіялки не пахнуть, Тамаро...
І тоді Тамара пізнала, що тільки один Роман міг торкатися її руки з такою пошаною.
— Я знаю... — шепнула ледве чутно. — Я вже знаю, — додала певніше.
Ранок був холоднуватий і до глибин правдивий. А Тамарі було так безпечно, заховавши лице в рам'я Романа, і вона шептала вже, може, всоте:
— Лише тебе одного...
Ларрі був похований і прибитий осиковим колом. А кругом них цвіла золотим дощем форситія...

***

— Ну?... — ніби ненароком нахилилася до Романа Міма, коли обоє ввійшли в кімнату.
— Та з вами, жінками... Маєте щастя, що сьогодні Великдень! — хоч тон його голосу викликав поважне підозріння, чи справді це хотів він сказати. Міма переможно всміхнулася.
— Всеволоде, подай своїй сестрі яку накидку, дивися, вона змерзла! — і Роман проникло глянув на Всеволода.
— А справді, я зараз... Панна Тамарочка так легко одягнена, щоб хоч не простудилася! — заметушилася паніматка. Всеволод здивувався, а потім дбайливо поміг Тамарі вдягнути вишиваний киптарик пані Боринської.
— Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся в онь, — повторював у піднесеному настрої отець Боринський, готовлячись посвятити багато заставлений стіл...

Далі

До змісту Леся Храплива ОТАМАН ВОЛЯ