РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казки та оповідання для дітей
білоруських письменників
у перекладах Данила КОНОНЕНКA

Михась ПЕТРОВСЬКИЙ
ЧАРІВНИЙ М’ЯЧ
Казка

Андрійко і вчився добре, і батьків слухався. Здається, все ладилось, але хлопчик часто сумував. І ось чому. Любив він футбол. Тільки з ним ніхто не хотів грати.
— Ти в цьому ділі ще нічого не можеш! — відмовляли одні хлоп’ята.
— Ти тільки заважатимеш, — відказували другі.
— Відійди, будь ласка, — просили треті.
Сьогодні Андрійка теж не прийняли до дворової команди, і він сумний приплентався додому.
«Що мені робити? — міркував хлопчик. — Добре дорослим футболістам, справжнім футбольним м’ячем і я зіграв би не згірш».
Андрійко заплющив очі і став мріяти: «Ех, якби у мене був чарівний футбольний м’яч!»
…Раптом почувся дзенькіт розбитої шибки і до кімнати улетів футбольний м’яч.
— Ой! Вікно розбили, — скрикнув хлопчик і виглянув у двір. Але там нікого не було. «Ага, мабуть, перелякалися й сховались!» — подумав хлопчик. Він уже відійшов од вікна, як несподівано хтось запитав:
— Хто тут кликав чарівний м’яч?
Андрійко знов підбіг до вікна.
— Та куди ти дивишся? — запитав незнайомий тоненький голосок. — Обернися, поглянь сюди!
Хлопчик обернувся і завмер від подиву: поруч підстрибував футбольний м’яч. Від несподіванки Андрійко не знав, що й казати.
— Це ти мене кликав? — ще раз перепитав футбольний м’яч.
— Ні, я нікого не кликав, я лише подумав, щоб у мене був чарівний м’яч… — Андрійко хотів було щось сказати, але м’яч випередив його:
— Все інше я знаю, бо я і є чарівний м’яч! Мій обов’язок допомогти тобі!
— Ти допоможеш? — поцікавився хлопчик. — Але як?
— Завтра побачиш, — відповів м’яч. — Головне, всюди бери мене з собою. — Чарівний м’яч стрибнув на підвіконня: — Дивися сюди!
І тої ж миті дрібні скалочки розбитої шибки знялися й склеїлися разом, ніби нічого й не трапилось.
Наступного дня хлоп’ята зібралися у дворі. Прийшов з чарівним м’ячем і Андрійко.
— Гляньте, хлопці, і Андрійко тут, — сказав один хлопчик.
— А який у Андрійка гарний м’яч! — вигукнув хлопчик у жовтій майці. — Давайте грати цим м’ячем.
— Атож, давайте! — погодилися й інші. І гра почалася. Що робилося, передати важко. Ось м’яч у Андрійка, він біжить, і йому ніхто не може перешкодити. Хлопчик ледь-ледь торкається до м’яча, і м’яч у воротах.
— Го-о-ол! — вигукнув Андрійко.
— Го-о-ол! — підхопили хлопчики.
Знов Андрійко біжить з м’ячем і знов забиває гол. Та і як не забити, коли чарівний м’яч все робить сам…
З того часу для хлопчика Андрійка настали веселі дні. Що не гра, він кращий, що не атака, він забиває гол.
…Минув місяць. Якось увечері до Андрійка підійшов тренер і запропонував:
— Хлопчику, якщо хочеш займатися футболом, приходь до нас у футбольну секцію.
Андрійко не знав, що відповісти: розгубився, почервонів. «І сорому ж буде, — подумав він. — Не можна зараз іти у футбольну секцію. Я ж тільки чарівним м’ячем і граю». Однак після недовгої мовчанки хлопчик відповів:
— Гаразд…
З невеселими думками повернувся Андрійко додому.
— Хлопчику, ти мене кликав? — запитав чарівний м’яч.
— Ні, з чого ти взяв?
— Тобі потрібна до-по-мо-га, так? — знов запитав чарівний м’яч.
— Так, відповів Андрійко, — а як ти здогадався?
М’яч зітхнув:
— Ну, коли ти вже звикнеш, що я чарівний?
— І то правда, — відповів Андрійко. — А що треба робити?
— Слухай мене уважно. Я довго чекав, коли ти зрозумієш свою помилку, — промовив чарівний м’яч. — Тобі було соромно, але це нічого, це можна поправити. Ми будемо тренуватися!
М’яч як і раніше допомагав хлопчику. Робив це непомітно, так, як може робити тільки чарівний м’яч. Та й Андрійко молодець, не пропускав жодного тренування.
І ось настав час — Андрійко прийшов у футбольну секцію. В першій же грі на справжньому футбольному полі Андрійко старався як ніколи. — І в ту мить, коли він забив гол, здалося хлопчику, що і цей м’яч чарівний.
Додому Андрійко повернувся радісний. Та і як тут не радіти — його прийняли у футбольну секцію.
Чарівний м’яч привітав Андрійка і мовив:
— А зараз, мій маленький футболісте, нам треба розпрощатися.
— Чому? — запитав хлопчик. — Невже я щось зробив не так?
— Не хвилюйся, Андрійку, ти все зробив так, як мусить робити сумлінний хлопчик. — Але на світі є ще багато хлопчиків, яким я повинен допомогти.
Сказав це чарівний м’яч і зник…

Олесь ПАЛЬЧЕВСЬКИЙ
ПУСТОТЛИВА РИБКА

По сусідству зі мною у невеличкій річечці батько ловив рибу, а його синок — бабок. Ті літали над водою, а хлопчик із сачком підкрадався до них. В річці йшло своє життя: одні риби шукали поживу, інші бавились, вистрибуючи з дзеркальної гладіні.
І раптом дзвінкий голос хлопчика порушив тишу:
— Тату, дивись, я спіймав рибку. Сама в сачок стрибнула.
Батько на мить відвів погляд від поплавця і зиркнув на синову здобич.
— Відпусти її у воду, синку. Це пустотлива рибка. Вона по глупоті своїй так зробила. Погналася за твоєю бабкою та втрапила в сачок.
Хлопчик скривився:
— Ой, татку, не відпущу, понесу додому.
— Відпусти, синку, відпусти. Її тато з мамою чекають десь. Перепаде їй за пустощі… От коли вона виросте та на гачок попадеться, тоді ми не відпустимо її.
Батькові докази переконали хлопчика. Він перевернув сачок, і рибка хлюпнулась у воду.
— Йди, йди, перепаде тобі від тата й мами, що не слухалася, — сказав хлопчик навздогін рибці.
Сказав і почав підкрадатися до бабки, сподіваючись зловити хоч одну.

Змитрок БЯДУЛЯ
СКАРБ
Казка

Біля річки, під вільшиною знайшов добрий гномик черепашку. Влаштував у ній кузню і почав червінці кувати. Робота в нього завжди кипіла вночі, коли майже все живе спало, коли лише один соловейко витьохкував та місяць-місяченько заливав річку срібним сяйвом.
В кузні у гномика було кілька помічників. Світлячок розпалював вогонь у горні. Цвіркун бив молотом по ковадлу. Жабка роздмухувала ковальським міх.
Під корінням вільшини, біля річки, кріт вирив потаємне підземелля, куди гномик ховав свій багатий скарб — скрині із золотом. По всій окрузі розлетілася чутка, що гномик дуже багатий і має незліченні скарби під вільшиною.
— Сама власними вухами чула, — казала маленька плотвичка у річці, — цілими ночами гномик кує та кує у своїй кузні, грюкає та стукає і нам, рибкам, спати не дає.
— Сама своїми очима бачила, — казала ворона, — весь час у його кузні щось поблискує й поблискує, немов блискавиця, аж очі засліплює, псує мені, старій, зір. І я змушена була купити собі темні окуляри: мене лікар деркач налякав, що зовсім осліпну на старість, якщо не берегтиму очі. Одне горе з цим гномом.
— Ку-ку! Ку-ку! Раз-два! Три-чотири! — кувала зозуля на вільшині. Вона теплого ранку, сидячи на дереві, все лічила-підраховувала багатство гнома. Але зозуля в лічбі не дуже кмітлива: лічить-лічить, зіб’ється, знову починає, і так щодня.
— З-з-з-м-м-м! З-з-з-м-м-м! — гудів ґедзь над річкою. — Це ж просто біда, одному все, а іншому нічого. Я літаю-літаю, б’юсь мов риба об лід і нічого не маю, а гном увесь світ загарбав.
— Ш-ш-ш! — шумів очерет. — Не заздріть, не допоможе вам шум і галас. Працюйте, і ви будете багаті, Я сам бачу, як гном зі своєю сім’єю трудиться до сьомого поту.
— Дурень, дурень, дурень! — крикнув дятел очерету. — Не лізь, куди тебе не просять. Мовчи та й годі. А ми, друзі, давайте будемо ділити гномове багатство.
— Давайте! Давайте! — загукали горобці.
— І ми, і ми з вами! — загукали комарі.
— Куд-куди всі, туди й ми! — закудкудахкали кури.
Здійнявся шум, гам, крик. Налетіли звідусіль птахи, прибігли звірі, і всі, хто тільки дізнався про багатство гнома, кинулися в кузню, щоб його пограбувати.
Але гномика так легко не взяти. Він заховав свій скарб надійно. Закопав по всій окрузі в різних місцях — у лісах, на лугах, під каменями, деревами. Не було
клаптика землі, де б не зберігалися його скарби. Але ніхто їх відшукати не може. Гребуться кури на смітниках, птахи на полі. Риються звірі під пнями, риба у воді. Шукають, шукають, але нічого з того не виходить.
Наслухався малий Савка від свого старого дідуся, який жив у млині біля річки, багато різних легенд про незліченні скарби, захованих у землі. Усі скрізь шукають та знайти не можуть.
— Їх треба шукати опівночі на Івана Купала, коли папороть цвіте, — казав дідусь.-Тільки тоді можна знайти.
І ось в купальську ніч, коли дідусь вже спав, малий Савка вийшов тихенько з хати. Узяв з собою лопату і пішов скарб шукати. Помітив він далеко в полі біля пня вогник, який поблискував і манив до себе.
— Це, мабуть, скарб! — вирішив Савка і попрямував на той вогник. Він до вогника, а вогник від нього все далі й далі завів хлопчика в темні хащі. Страшно й моторошно було в гущавині. Дерева, немов живі істоти,
перешіптувалися між собою і дивувалися, що такий малий хлопчик не боїться один блукати вночі по лісу. Тим часом вогник зник, а замість нього золотий півник зблиснув біля пня.
— Ось де скарб! — зрадів Савка й — тарах лопатою півника по голові. Півник кукурікнув і зник, а замість нього з’явився золотий зайчик. Савка зробив теж саме і з зайчиком. З’явилася золота лисичка... Потім — золотий вовчик... Золотий ведмідь... Але він люто заревів і проковтнув Савку.
Отямився Савка через кілька годин. Роззирається — стоїть він у підземеллі, а на нього дивиться й посміхається гном, маленький і тоненький, як билиночка, вирядженим весь у шовки. На голівці в нього золота корона з коштовним камінням.
— Ось ти й попався мені, Савко! — сказав гномик.
— А я тебе не боюся, — самовпевнено вигукнув Савка. — Спробуй-но лиш доторкнутись — і я тебе одним пальцем задушу! — й показав гномику свій палець. Та раптом він заціпенів від жаху: палець став тоненький, як павутинка. Тоді Савка взявся всього себе оглядати. І сам він був такий же маленький, як гномик. Тут Савка злякався й заплакав.
— Не плач, — сказав гномик. — Давай зараз, коли ти зростом такий же, як і я, будемо оглядати мої скарби під землею.
— На волю хочу, до дідуся, — ще голосніше заплакав Савка, бо в нього вже відпало бажання дивитися скарб.
— От тобі й сміливець, — почав насміхатися з нього гномик, — звірів страшних не боявся, а зараз плачеш. Соромно, а ще хлопець! Поглянь, Савко, ліворуч!..
Як глянув Савка ліворуч, відразу плакати перестав, тому що перед ним срібні палаци засяяли. Завів гномик Савка до палацу. Як засяяли золоті стіни й коштовне каміння на столах, Савка від радості аж засміявся й забувся про все на світі.
— Це мої палаци, — почав пояснювати йому гном. — Я тут живу з великою своєю сім’єю. Ми дуже багаті. Зараз всі розійшлися на роботу у різні куточки землі. Кожен гномик має багаті скарби — кує і кує золото й роздає багатство тим людям, які старанно працюють. У матінки-землі безліч скарбів. Вона щедра для тих, хто любить працювати. Без мозолів і поту ніякого скарбу не знайдеш.
Раптом полинув під землею шум. Зусебіч, з усіх щілин почали сипатися гномики, як золоті сніжинки, як брильянтовий мак, як живий барвистий дощ. Малесенькі-малесенькі, крихітні-крихітні і багато-багато їх. У Савки навіть в очах зарябіло. А всі вони, мабуть, робітники старанні, майстри чудові: хто з сокирою, хто з лопатою, хто з молотком, хто з мішечком за плечима, а хто з таким дивним інструментом, що Савка й не знав, що воно таке.
— Це моє сімейство на вечерю зібралося... — Гей, ти! — погукав гном одного з компанії. — Як росте хліб у того хлібороба, який раніше від усіх у селі на своє поле виходить?
— Дуже добре... Я сам доглядаю за зернятами жита, годую їх земними соками і напуваю росою.
— А ти що сьогодні зробив? — суворо запитав гном у іншого.
— Я пильнував, щоб сад добре розквітнув, щоб вітер пелюстки не зривав.
— Ну, дивись, тому що господар день і ніч в саду трудився, треба, щоб яблука виросли, як кавуни, а груші — мов глечики.
— А ти, шибенику, що робив? — звернувся він до третього.
— Я вартував город з огірками. Рахував і рахував, адже потрібно, щоб цього року було багато огірків. — І гномик почав рахувати на пальцях .— П’ять кіп господарю; шевцеві, що йому чоботи шив, — три копи; ковалеві — за лопату — три копи; хлопчику, який воду носив, — три...
— Ах ти, такий-сякий! — розгнівався старий гном. — Чому ти такий скупий? Дивись мені, щоб усім було не менше, як по десять кіп.
— Старатимусь, — злякано відповів робітник.
Підійшов інший гномик з книгою й почав читати, як діти у школах вчаться: хто старається, а хто тільки мух ловить. Довго він читав про це, перелічуючи всіх друзів і знайомих Савки.
— Готувати старанним хлоп’ятам найкращі подарунки, а ледарям і лежебокам нічого не давати! — наказав старший гном.
Після всіх розпитувань працьовиті гномики сіли вечеряти. Чого там тільки не було на вечерю: найсмачніші страви, які тільки є на землі. Савці, як гостеві, звичайно, перепало найсмачніше.
Наївшись вволю, Савка заснув і не встиг оглянутись, як опинився у своєму ліжку, в дідусевій хаті.
Відтоді Савка більше не шукав скарбів, бо знав, що у матінки-землі їх дуже багато, але вона дає їх тільки тим, хто працює. І Савка вирішив навчитися добре
працювати.

Василь ХОМЧЕНКО
ЦВЯХ

Йшов Василько вулицею й знайшов цвях. Цвях був новий, блискучий. Похвалився знахідкою сусідській Тані.
— А я цвях знайшов, от!
— Дай мені, — попросила вона.
— А навіщо він тобі? — спитав Василько.
Вона й не знала, для чого їй такий цвях. Це ж не лялька, з якою можна гратися.
Василько підійшов до тракториста, який щось лагодив у тракторі.
— Дядьку, я цвяха знайшов. Чи не ви, бува, загубили?
— Ні, не мій, — відповів тракторист. — Це, мабуть, дід Іван загубив. Він сьогодні купував цвяхи в магазині.
Василько пішов до дідуся Івана. Той майстрував нові ворота. Вони лежали на землі, а дідусь прибивав до них дошки такими ж, як і у Василька, цвяхами.
— Діду Іване, я на вулиці цвяха знайшов.
Дідусь взяв у Василька цвях, приміряв до свого.
— Такий, як мій. Може, й загубив, коли ніс.
— То візьміть собі, — сказав Василько.
— Що ж, дякую, згодиться.
Дід приставив того цвяха до воріт і трішки вбив його у дошку. Дав молоток Василькові й сказав:
— Забий ти.
Василько забив.
— Міцно триматиме дошку, — радів він, — не відірветься.
— Молодець, — похвалив дідусь Василька, — виручив твій цвях.
— Егеж, коли б не він, то одна дошка у воротах була б не прибита.

ВІНИКИ

Петрик нав’язав березових віників на зиму, щоб паритися в лазні, і підвісив їх під стріхою клуні.
"Вистачить нам на всю зиму", — радів він.
Настала зима, холодна й дуже сніжна, намела високі кучугури. Яблуні в саду по гілляччя потонули в снігу. А біля клуні, де висіли віники, кучугура сягала до самісінької стріхи.
Якось вийшов Петрик на город узяти віник і ледь не заплакав. Від віників одні обгризки лишилися. Усі віники з’їли козулі та зайці. Тільки сліди свої лишили. Не одну, певне, ніч звірі приходили годуватись.
Петрик привів батька до клуні, показав:
— Ось, глянь, усі віники з’їли.
— З’їли й спасибі сказали.
— Кому?
— Тобі. Підгодував їх в сувору зиму, виручив.
Наступного літа Петрик з товаришами нав’язав віників і для звірів. Різних: березових, осикових, вербових. А батько стіжок сіна поставив. Будь ласка, звірі, приходите ласувати, тільки наших віників не чіпайте. Звірі й приходили. Навіть лося бачили, скуб сіно з стіжка.

Микола ГАМОЛКА
НЕЗВИЧАЙНИЙ АВТОМОБІЛЬ

Петрик дуже любить машини. Кожного дня, стоячи на тротуарі, довго розглядав грузовики, прудкі легковички, автобуси, Милується, дивлячись, як переморгуються на перехресті вулиць світлофори — то червоним, то жовтим, то зеленим оком.
— Мабуть, внучку, будеш ти шофером, — часто повторяв дідусь і дарував нову іграшку — легковий автомобіль або самоскид.
Дома у Петрика є своя проїжджа дорога. На неї виводить він усі машини, ставить світлофори. І дорога-вулиця оживає, неначе б та, за їхнім будинком. Награвшися, Петрик дбайливо заганяє машини в "гараж" — затишне місце під сервантом.
Навесні, теплого травневого дня, усією сім’єю приїхали вони в село, де була дача. На городі дружно закипіла робота. Бабуся згрібала на купу торішнє листя. Тато й мама перекопували землю для грядок. А Петрик, вилізши на пліт, дивився як неподалік, на колгоспному полі, орав трактор.
Зарипіли ворота, і на подвір’я в’їхав підводою дідусь. Приземкуватий буланий кінь раз по раз помахував головою, тягнувся до молодої травиці, що росла біля плоту.
— Господарі, беріть лопати, будемо перегній возити, — подав команду дідусь. Петрик вперше побачив коня і миттю зістрибнув з плоту на землю.
— Дідусю, що це? — показав він пальцем на віз.
— Хіба не бачиш — автомобіль... Петрик здивовано перепитав:
— Автомобіль?
— Авжеж. Що, не бачив такого? — засміявся дідусь. — Ти придивись як слід. Бачиш, колеса є. Навіть на шинному ходу. Петрик довкруж обійшов "автомобіль". Колеса в нього справді такі, як у машини. Він присів, зазирнув під віз.
— А труба де, звідки дим виходить? Де руль, мотор?
— У цієї машини труби немає, — відповів дідусь. — А мотор? Невже не бачиш? Ось він, хвостом махає, — і показав на коня. — Зачекай, знайдемо і решту. Він підхопив Петрика під пахви, посадив на підводу.
— А тепер, дивись, — і взяв у руки віжки. — Це руль... — Піднявши із землі дубець, додав: — А ось, внучку, і швидкість. Поїхали!..
Вируливши з двору, "автомобіль" м’яко покотився вулицею. Як тільки ж дідусь змахнув дубцем, віз покотився швидше.
Час від часу Петрика легко підкидало, і під це погойдування він думав: "Цікаво, чи подарує мені дідусь такий автомобіль? І куди поставити його, де знайти у дворі місце для гаража?"

Василь ФЕРАНЦ
ЗАЙЧИКІВ ХЛІБ

Васильків тато працює лісником і додому повертається пізно ввечері. Ось і сьогодні засвітилися в небі зорі, а татуся все нема. І мама затрималася на роботі.
Василько сидить біля вікна, де трішки світліше, і пильно вдивляється на вулицю. До кімнати вповзають сутінки, а разом з ними закрадається в душу страх.
Рипнули двері, і в хату увійшов тато. Василько кинувся йому назустріч, повиснув на дужих руках. І одразу зник страх, як і не було.
— Відгадай, що я тобі приніс, — каже тато, опускаючи Василька на підлогу.
— Що? — Загорілися очі у хлопчика.
— Дарунок від зайчика. Йду я по лісу, дивлюся, лежить біля стежини на пенечку… зайчиків хліб.
І тато дістав із сумки окрайчик хліба.
— Зайчиків хліб? І його можна їсти?
— Звичайно, можна.
Василько покуштував — справді, дуже смачний. Ніколи не їв такого хліба! Не помітив, як і крихітки не залишилося від зайчикового подарунка.
— Тату, звідки ти знаєш, що хліб залишив зайчик? — запитав Василько.
— А хто ж іще? Зайчик! Бачив його в лісі, біля пенька...
Потім вже, лежачи в ліжечку, Василько думав про зайчика. Уявляв, як сидять довкруж пеньочка зайченята, чекають, доки спечеться хліб.
З цими думками Василько й заснув.

Олексій ДУДАРІВ
СИНЬООЧКА
Казка

У тихій лощині, під старою розлогою вербою, була собі маленька чиста криничка. Її звали Синьоочка. Кришталева вода вдень і вночі, влітку і взимку струменіла з кринички, немов ниточка-струмочок, і збігала в Зелену Сажалку, що жила по сусідству. Кучеряві хмарки щоранку, ніби в дзеркало, дивилися в Синьоочку і, перш ніж пливти у свої далекі мандри завжди говорили:
— Ой, яка красуня ця Синьоочка! Така чудова, така прозора! У спекотні літні дні в криничці купалося Сонечко, вночі на поверхні води разом із зірочками відпочивав гостророгий Місяць. Синьоочка була дуже доброю, вона з усіма дружила, і кожен, хто тільки захоче, міг підійти й напитися її срібної прохолодної водиці... За все це птахи і звірі, які жили в лощині, любили Синьоочку. І ще її любили за пісні, які вона співала в нічній тиші своїм дзвінким голосом... Навіть найчарівніший співак Соловейко і той прилітав до кринички, сідав на нижню гілку старої верби і слухав, як Синьоочка співає:

Тюр-ли, тюр-ли біля лоз
Струменить водиця,
І у спеку і в мороз
Приходь сюди напиться...

Лише одна Зелена Сажалка не любила Синьоочку. Вона була зла на криничку за те, що до неї всі приходять, з нею дружать, а Зелену Сажалку зовсім не помічають... Та й не люблять!
— Ква-ква-ква! — зареготало веселе Жабеня, коли Зелена Сажалка поскаржилася йому. — За що тебе любити? Адже ти сама нікого не любиш!
— Ну й що! — відповіла примхлива Зелена Сажалка. — Не люблю, а мене хай люблять...
— Так не буває, — сказало Жабеня. — І не буде! Синьоочка добра і лагідна... Співає для всіх, всіх у гості запрошує... А ти? Зелене слизьке жабуриння вдягла на себе, воду сховала. Усіх своїх мешканців прогнала геть... Старий Карась і той втік від тебе.
— Замовкни, плюгавче! — злобно закричала на Жабеня Сажалка.
— Розквакалось тут! Я все одно краща від вашої мізерної Синьоочки. У мене вода тепла, а в неї крижана...
— Ква-ква-ква! — знов зареготало Жабеня. — Так вона ж влітку, в спеку, холодна, а взимку — тепла... А з тебе он бульбашки йдуть... Ква-ква-ква!
Зелена Сажалка розлютувалась не на жарт.
— Якщо захочу, — погрозливо мовила вона, — то від вашої Синьоочки й сліду не залишиться.
— Дурненька! Синьоочка з Сонечком дружить. Воно тебе як припече, так за один день висохнеш геть.
— Не висохну! Я велика!
— Висохнеш... Ти велика тому, що тебе водою Синьоочка напуває, а так би... Ква-ква!
— Йди геть! — сердито булькнула на нього Сажалка.
— Ква на тебе! — відповіло Жабеня і пострибало далі. А зла Зелена Сажалка задумала чорну справу. Темної ночі, коли Синьоочка проспівала свою пісеньку і задрімала, Зелена Сажалка взяла своє слизьке жабуриння, сплела з нього важке покривало, нищечком підкралася до кринички та й накинула на неї... Обплела і заплутала. Цієї ночі над лощиною висів густий туман, і друзі Синьоочки не помітили того, що заподіяла Сажалка, і не змогли прийти на допомогу криничці.
Вранці, коли сонечко розігнало туман, коли прокинулися від сну звірі і птахи, всі здивувались, що в лощині не чути пісеньки Синьоочки... Кучеряві хмарки шукали свою подружку, шукав голосистий Соловейко, шукало веселе Жабеня, але Синьоочки ніде не було видно. Зелене жабуриння Сажалки притисло її до землі і сховало...
Як не билася криничка, як не намагалася виборсатись з-під жабуриння до своїх друзів, все було марно. Лише кілька крапельок просочилося крізь слизьке жабуриння, але всі подумали що це крапельки роси...
І ось Сонечко піднялося високо і теж почало шукати свою подругу. Воно так пильно вдивлялося в лощину, що береги Зеленої Сажалки відразу ж почали сохнути, а вона сама міліти просто на очах.
— Ой, — зарепетувала Зелена Сажалка. — Ой, рятуйте! Помираю! Допоможіть! Не буду більше! Пробачте!
Але ніхто не звертав уваги і ніхто не поспішав на допомогу пихатій і злій Сажалці. Всі шукали криничку і не могли відшукати.
На щастя, того теплого погожого ранку йшли лощиною в ліс по гриби хлопчик і дівчинка.
— Дивно! — сказав хлопчик, коли вони проходили мимо Синьоочки. — Тут же, біля верби, повинна бути криничка, а її чомусь нема...
— Це та, яку звуть Синьоочкою? — спиталась дівчинка.
— Та. Але де ж вона?
— Давай пошукаємо.
Вони залишили на стежині свої кошики і стали шукати криничку. Обійшли навколо старої верби.
— Ось! Ось вона! — радісно заплескала в долоньки дівчинка. — Бачиш крапельки? Заросла лише...
— А ми зараз її визволимо! — сказав хлопчик і вхопився руками за слизьке жабуриння Зеленої Сажалки. — Фу, бридота яка... Допомагай...
І вони разом взялися віддирати від бідної кринички бридке жабуриння... Воно опиралося, чіплялося за береги Синьоочки, але нарешті розірвалося, і криничка визволилась.
Голуба свіжа водичка знов заіскрилася під Сонечком. Хлопчик і дівчинка кинули слизьке жабуриння у пересохлу Сажалку, витерли об траву руки, напилися з Синьоочки чистої водички, підхопили свої козубки і помчали до лісу...
А вільна Синьоочка знов заспівала свою веселу пісеньку.

Марія ВОЙТЯШОНОК
ХТО ЗНАЄ ДОРОГУ ДО РІЧКИ?
Казка

Бабка літала неподалік від своєї хатки, біля річки, довго-довго, і не помітила, як заблудилась. Несподівано здійнявся сильний вітер, пішов дощ. Довелося спуститися на землю, куди попало, аби сховатися від негоди.
Щоб не промокли крильця, бабка дбайливо склала їх до футляра з-під сухого горохового стручка. Обдивилася.
Поруч стояла велика жовта квітка. Широке листя, неначе вуха, сторожко нашорошені вусібіч. Голова велика. І весела, як у Сонечка. "Сонце теж сховалося від дощу?" — здивувалася Бабка.
— Я Соняшник, і завжди живу в цьому городі, — заперечила вухата квітка: вона чула довкола себе усі звуки, навіть думки.
— Може, ти знаєш дорогу до річки?
Ні, Соняшник лише знав дорогу до Сонця. У безхмарну погоду, коли Сонечко гуляє по небу, він дивиться на нього, навіть не змигне, з ранку до вечора, повертає вслід за ним голову.
Зовсім близько хтось засопів, заквапився, голосно, на весь город лічачи свої кроки:
— Один, два, три... Я дощовий Черв’як-Землемір. Чотири, п’ять, шість... Я знаю всі дороги, люблю гуляти по них у дощ. Але ніколи не знаю, куди ті дороги ведуть... Вісім, дев’ять, десять...
А ще Бабка встигла дізнатися, що Черв’як-Землемір сьогодні дуже заклопотаний. Йому потрібно було виміряти усі грядки, усі борозни. Бо на городі пересварилися між собою Редиска Білохвоста з Кучерявою Петрушкою. Вони вже другий день товчуться на межі, штовхаються, доводячи, у кого краща грядка. Усі в городі дуже чекали цього дощу, аби Черв’як-Землемір (а він же працює тільки в дощ) на¬решті розв’язав їхню суперечку. Та й непосидючій Полуниці теж хочеться непомітно перелізти то на грядку до лежебоки Огірка, то до Замріяної Капусти — Полуниці завжди мало місця.
Несподівано Бабка помітила безліч дирижабликів. Вони повільно погойдувалися в повітрі. Кожен з них був, щоправ¬да, міцно прив’язаний до землі.
— Дирижаблики вміють літати високо, вони знають дорогу! Хочу до річки полетіти на дирижаблику! — зраділа Бабка.
— Нас багато-багато... Нас ніхто не може перелічити... У нас ніколи не буває вільних місць... — зашепотіли у відповідь сонні голоси за стіною одного дирижаблика.
Бабка підбігла до другого, до третього, до... десятого. Звідусіль чулося одне й теж.
— Ти помиляєшся. Це зовсім не аеродром, а просто звичайна грядка з маками. Вони ніколи нікуди не літають, а лише гойдаються собі маківки і сплять... Я теж нікуди не літаю далі Капусти, — висунувшись з тугого хрускотливого качана, як з накрохмаленої ковдри, сказав Білий Капустяний Метелик.
— Набридло мені їсти усе в прозелень! — скотилася з листка під ноги Бабці Зелена Гусениця, сопе, не може віддихатись, ненажерливо плямкаючи.
Бабка злякано підхопила свій футляр з крильцями і побігла з городу.
Довкола ані звуку, ні сліду. Тільки свіжа стежинка, витоптана грибами.
Несподівано майнув у траві чийсь капелюшок. Бабка погу¬кала щосили. Але капелюшок не озирнувся, певно, не почув.
— Що ви прошепотіли? — хтось делікатно доторкнувся до плеча. — У лісі в сиру погоду глухо. Луна, боячись, щоб не застудити горло, ховається в дуплі... Я молодий Боровик, — відрекомендувався Гриб, струшуючи дощові краплі зі свого оксамитового капелюшка.
— Чи не знаєте ви часом дороги до річки?
— Ні, — засмутився молодий Боровик. — Я тільки знаю стежки до сестер Лисичок, вони живуть на Вересовому пагорбку; до злих братів Мухоморів не раз доводилося ходити, ті люблять сидіти де-небудь неподалік від мого хутору; знаю стежину до веселих різнобарвних Сироїжок, це на Сухому болітці; до сусіда Підосичника...
Бабка слухала Боровика, опустивши очі, довго-довго, доки він не перелічив у своєму лісі всіх грибів-сусідів. А коли підвела очі, ... на місці молоденького Боровичка стояв... старий, зовсім старий Гриб.
— Під час дощу ми, гриби, швидко ростемо і швидко старіємо, — мудро усміхнувся старий Боровик. — Ось я за цей час і виріс, і постарів... Та на світі нема нічого солодшого, аніж рясний грибний дощ!
Бабка квапливо розпрощалася і побігла геть. Додому! До річки! Тільки б не зістарітись під цим хваленим грибним дощем!
Прикриваючи солодкий роток листочком-долонькою, позіхала, сховавшися від дощу, Суничка. Гидким сміхом проводжав Бабку, висунувшись із свого будиночка, холодний Слимак.
А Бабка була вже аж на лузі. Тут, збившися до гурту біля кущів, стояли Овечки. Вони слухняно підставляли дощу то лобик, то вушко, дощ старанно закручував овечкам тугі вовняні кучерики.
— Може, ви знаєте дорогу до річки? — ледь чутно запитала втомлена Бабка.
Овечки, дуже заклопотані своїми зачісками, не почули. Хтось зовсім низько, біля самісінької землі, прошепотів:
— Так, я знаю дорогу до річки. Я люблю ходити за ким-небудь услід... До річки біжать Овечки — я йду за слідами від ратичок. Йде до річки Вовк — йду за слідами від лап. Та найзручніше ходити до річки за Людиною, в неї широкі сліди від підошов. Моє насіннячко легко прилипає до них... Йди за мною.
Це була Трава Подорожник.
Листок за листком, листок за листком, і Бабка, нарешті, прийшла до річки. Вже и дощ перестав. Бабка дістала крильця з футляру, з того, що з-під сухого горохового стручка, і ... полетіла над водою, додому. Подорожник зупинився на березі, приліг там, де кінчалася дорога до річки. І там, де кінчалася... казка.

Станіслав ШУШКЕВИЧ
БДЖОЛА ТА ОВІД
Казка

Бджола летіла у свій вулик додому, а Овід — світ за очі. У нього ніякої хатини нема. По дорозі вони помітили квітучу липу. Бджола сіла на цвіт, а Овід учепився за листок і знічев’я почав гойдатися та гудіти. В цей час закрапав дощ. Бджола і Овід сховалися під широкий липовий листок, примостилися поруч.
— Для чого ти збираєш нектар і квітковий пилок? — запитує Овід у Бджоли.
— Щоб себе й сім’ю годувати, запас на зиму зробити, з людиною поділитися, — відповідала Бджола.
Овід залопотів крильцями. Йому стало смішно, що Бджола ділиться медом з людиною, яку він не раз кусав.
— А за що ж ти людину медом годуєш? — спитався Овід.
— Людина збудувала нам вулики, в яких ми живемо. Людина обнесла наші вулики плотом, щоб нас ніхто не турбував. Людина посадила довкола наших вуликів-будиночків яблуні, груші, вишні та сливи. Коли вони цвітуть, ми збираємо з їхнього квіту мед.
— Невже яблуні і груші цвітуть? А я й не знав.
— Невже ти не бував навесні у наших місцях? — поцікавилася Бджола. — А я й живу всього лише третій день. Мені ніхто про сади не розповідав. Оводи живуть недовго, їхній вік короткий, усього п’ять днів. Щоправда, є й серед нас такі, що доживають до двадцяти.
— У вас таким короткий вік, тому що ви ледарі, — сказала Бджола. — Ми живемо по кілька років. Щоправда, і в наших сім’ях є лежебоки, трутні. Їхній вік теж короткий. Весна, літо — а як настане холодна осінь, ми виганяємо їх з вуликів, і вони помирають від холоду і голоду.
— І вам їх не жаль?
— Хто не працює, той і їсти не має права, — прогула Бджола.
— А може, у вашім сім’ї тільки ти одна така сувора та сердита, а решта добрі та лагідні? — поцікавився Овід.
— У нашому вулику цілих сто тисяч таких, як я. І всі люб¬лять працювати. Ми з ранку до вечора збираємо з квітів пилок і нектар, робимо мед, — ще дужче загула Бджола.
— Ой, не гуди так сильно, — попросив Овід. — Вже дощ стихає, почує нашу розмову Горобець, прилетить і поклює нас.
— Горобці бджіл не їдять, — відповіла Бджола. — Мені ніколи з тобою теревенити, треба летіти до вулика, нести узяток.
— І мені треба летіти — їсти хочеться. Он на взгірку худоба пасеться, може, з якоїсь корови вдасться крові посмоктати, — дзикнув Овід.
— О-ого! Ти не тільки ледар, а ще й кровосос! — обурилася Бджола і вилетіла з-під листка. За нею, ніби навздогін, випурхнув і Овід.
З липи його помітив Горобець і тої ж миті кинувся услід. На льоту спіймав він Овода, на льоту його і проковтнув. Бджола бачила усе це. Можливо, вона й пожаліла свого недавнього співрозмовника, з яким кілька хвилин тому разом ховалися від дощу, тому що було чутно, як вона жалібно продзижчала:
— Невже цей ледар-кривосос жив лише три дні? Адже й за ці три дні можна було порозумнішати, а він анітрохи розуму не набрався.

Ядвіга БЯГАНСЬКА
ЯК НАСТУСЯ МАМІ ДОПОМАГАЛА

Повернулася мама з роботи та й почала в квартирі прибирати. Прибирала, прибирала, сіла в крісло й каже:
— Чогось голова розболілася. Відпочину я трішки, дочко, а опісля підлогу вимию.
Лягла вона на ліжко й заснула.
Подивилася Настуся, що мама спить, прикрила її вовняною хусткою, вийшла на пальчиках з спальні й двері за собою причинила. Хай поспить мама, а вона тут, в іншій кімнаті, посидить тихенько. І сіла у велике крісло.
А в кімнаті непорядок. Біля дверей відро з водою стоїть,
посеред кімнати крісла зіставлені. Незатишно, навіть уроки робити не хочеться. І стала Настуся думати, як мамі допомогти.
"Візьму та сама підлогу помию, — вирішила вона. — Немаленька вже, в школу ходжу". І взялася за роботу.
Нелегко справитись з великою ганчіркою, коли в тебе такі маленькі руки. Не слухається ганчірка Настусі, не хоче ніяк воду з себе випускати. Викручує, викручує її Настуся, з усіх сил старається, а вода все тече та й тече. І як це мама так спритно справляється з нею? Але і Настуся не відступиться, не така вона, щоб не подолати ганчірку. Потроху робота пішла на лад. Правда, від неслухняної ганчірки боліли руки, але Настусю це не дуже бентежило.
Вона раділа, що помила підлогу, мамі допомогла, і щаслива усмішка сяяла на її розпашілому від роботи личку.
-А тепер приготую вечерю, — сказала собі Настуся й стала порядкувати біля столу.
Коли чайник закипів, вона вимкнула плиту й пішла будити маму.
— Ой, як довго я спала! — зиркнувши на годинник, вигукнула мама. — Незабаром тато з роботи прийде, а ще підлога не мита і вечеря не готова.
Настуся посміхнулася, але нічого не сказала. А мама вийшла з спальні і очам своїм не повірила: і підлога помита, і вечеря стоїть на столі.
— Хто ж це у нас господарював? — здивувалася мама.
— Я! — весело відповіла Настуся.
Мама пригорнула дочку, поцілувала в одну, потім в другу щоку й мовила:
— Помічниця ти моя дорога! Господинька ти моя славна!

Євген РАДКЕВИЧ
СТАСИК

Стасик живе у великому місті. Він уже вміє дзвонити по телефону. Крутить телефонний диск, ставляючи палець в різні дірочки. По цифрах, які запам’ятав, набирає потрібний номер.
В трубці чуються довгі гудки, а затим дідусів голос. Стасик гукає: — Алло! Дідусю, відгадай, хто тобі дзвонить...
— Хто ж ще може так кричати по телефону? Звичайно, мій онучок Стасик.
— А ти знаєш, хто набрав мені номер?
— Мама, мабуть, або тато.
— Ні, я сам. Мама показала, а я запам’ятав і сам набрав.
— Молодець, Стасику, — хвалить дідусь. — Ти в мене зовсім уже дорослий.
— Дідусю, а ти не забувся, що мені незабаром п’ять років?
— Пам’ятаю, внучку, пам’ятаю про твій день народження. Я принесу тобі подарунок.
— Добре, — каже Стасик і просить: — Дідусю, подаруй мені на іменини ракету. Тільки справжню.
— А навіщо вона тобі — справжня?
— Полечу на ній високо-високо, до самісінького сонця. Прикріплю сонце до неба, щоб воно не утекло звідти ніколи, щоб у нас завжди був день.
— Он як! — дивується дідусь і каже: — Але ж сонце ходить по всій землі і всім дає світло. Коли в нас буде весь час день, то в когось — весь час ніч. Отже, ти інших людей хочеш залишити без сонця?
— Ні, я цього не хочу. А чи можна зробити так, щоб в усіх людей був світлий день без ночі?
— Неможливо, внучку...
— Ну, тоді мені не потрібно ракети. Знаєш, дідусю, — вирішує Стасик, — подаруй мені краще велосипед. Ми сядемо на нього з тобою і поїдемо у твоє село, добре?
— Гаразд, — погоджується дідусь.
Стасик кладе трубку і думає, кому б ще подзвонити.

Алоїза ТЬОТКА
ДОКИ НЕ В РУКАХ, НЕ КАЖИ, ЩО ТВОЄ

Йшов якось бідний чоловік через чисте поле, помітив зайчика, зупинився та й каже: «Ось де мені Бог шапку послав! Підкрадуся до зайчика, уб’ю його, принесу в містечко, продам і за ці гроші куплю свинку. Свинка опороситься, приведе дванадцять поросяток. Поросятка виростуть і приведуть знов по дванадцять поросяток. Тоді я їх усіх вигодую, заріжу, комору м’ясом завалю, м’ясо продам і за вторговані гроші хіба ж таку хату збудую, хіба ж так розбагатію! Сам тоді буду поживати та медок попивати! Ото буде життя!»
І так дуже голосно вигукнув, підкравшись до зайчика, що зайчик прокинувся і кинувся на втіки.

ЦИГАН

Одного разу до працьовитих людей приблудився циган. Сіли обідати. Спочатку принесли молозива. Один чоловік і питає: «Кому це молозиво їсти?» — «Мені!» — каже циган.
Затим принесли миску ковбас. "А ковбаси кому?" — питаються люди. "Мені!" — гукає циган.
Пообідали, встали із-за столу й кажуть: «Ну а тепер кому ж молотити іти?" — "Молотити не мені, — відповів циган, — я вже й так на себе дві роботи взяв, то вже на третю сили не маю».

Олесь АРКУШ
ЯК РУДЯ ВЕРТОЛІТ ЗМАЙСТРУВАВ
Казка

Мураш Рудя — відомий тесля. Майстер, як кажуть, на всі руки. А сокирка в нього ну просто чарівна: що не задумає Рудя — все зробить. Будували мурахи новий дім, бо в старому мурашнику тісно стало. Важкувато, звичайно, без техніки. І Рудя вирішив змайструвати вертоліт, щоб допомогти будівельникам. Не великий, як у людей, а маленький, завбільшки з дядечка Джмеля.
Ніхто не знав, що задумав Рудя. Вдень він працював разом з усіма, а опісля потай майстрував свій вертоліт. Працьовита сокирка не знала спочину до пізньої ночі.
Минуло кілька тижнів, і вертоліт був готовий. Повіт¬ряний гвинт, здавалося, не дочекається, коли закрутиться, щоб підняти вертоліт з пілотом над землею.
А Рудя як слід все продумав. Березовий пень біля нового мурашника пристосував для посадочного майданчика. Випросив у знайомого світлячка ліхтарик, щоб можна було злітати й приземлятися не лише вдень, а й вночі.
І от настав час пробного польоту. Під сосною-сухостоєм Рудя причепив до вертольота кілька жовтих голочок і поле¬тів до будівельників. А ті саме бралися за роботу. Помітили в небі такий маленький вертоліт і здивувалися: хто це летить? Тоді Рудя спустився нижче і помахав їм лапкою.
— Так це ж Рудя! Наш Рудя! — загукали мураші.
Рудя приземлився на березовий пень. Невдовзі біля нього зібралися майже всі мешканці мурашника. Прилетів навіть дядечко Джміль, теж дивується і радіє, разом з мурашками підкидає Рудю на лапках вгору.
А Рудя подарував вертоліт будівельникам, бо сам дуже любив працьовиту сокирку і не бажав з нею розлучатися.

Олесь НАВАРИЧ
ЧОГО В ЛІСІ НЕ ВИСТАЧАЛО
Казка

Сидить борсучок на галявинці та й плаче гіркими сльозами. Біжить лисичка, питається:
— Чого, борсучок, плачеш?
— Ой, біда! — скаржиться той. — Забіг вовк на наш куток, ухопив мого братика та й затягнув у глухий яр.
— Пробач, борсучок, нічим допомогти не можу, до кравчині поспішаю, — махнула лисичка хвостиком і зникла.
Зупинився біля борсучка дикий кабан, рохкає:
— Чого, бідолахо, плачеш?
Вислухав борсучка, ікла свої жовті об пень погострив, каже:
— Міг би я з вовком поговорити, але ж дітки-поросятка в мене малі... Ще щось трапиться. То ж вибачай, побіжу.
Вийшов на галявину ведмідь з колодою меду. Кинувся до нього борсучок:
— Дядьку Михайле, допоможіть!
І розповів про свою біду.
Поставив ведмідь колоду на землю, пошкріб лапою за вухом, та й каже:
— Ну гаразд! Поговорю з вовчиськом. Тільки почекай, занесу мед до хати!
Взяв колоду на плечі та й пішов. А борсучок повеселішав, навіть один раз підстрибнув на радощах — братика порятують! Але минає час, а ведмедя все нема та й нема. Кинувся борсучок до ведмежої барлоги, дивиться, а господар хропе собі, двері до барлоги колодою підпер, щоб ніхто не турбував його вдома.
— Все! — прошепотів нещасний борсучок. — Кінець моєму братику...
Повернувся на галявину й знову плаче, світу білого від сліз не бачить. Аж тут біжить заєць. Торкнувся лапкою до борсучка, і той розповів йому про своє горе:
— Немає в лісі такої сили, щоб вовка угомонити! Коли ведмідь не хоче зв’язуватись з цим волоцюгою, то хто ж тоді насмілиться?
— Послухай ти мене, друже! — мовить заєць. — Сили в них вистачає. І в дикого кабана, і в ведмедя. А от подумай, чого не вистачає... Не знаєш? Тоді показуй, де той яр!
Здивувався борсучок, але плакати перестав і повів зайця до вовчого яру.
— Ти, борсучок, сховайся під кущем, — повчає заєць .— А як помітиш, що вовк утікає, мерщій біжи до братика, визволяй його з неволі. Зустрінемося біля старого дуба, що на узліссі росте.
Ще більше здивувався борсучок, але поліз ховатися під кущ.
А заєць вибіг на поле, де мисливці ходили. Помітили ті зайця і собак нацькували. Зайцеві цього тільки й треба було. Мчить він крізь кущі прямісінько до яру. А за ним — зграя собак, мисливці. Почув вовк шалений гавкіт — і вискочив з лігвища. Собаки давай його тягати, кусати. Крутнувся вовк — та навтіки, — а собаки за ним далеко в ліс побігли. Вистрибнув борсучок з-під куща і мерщій до братика. Визволив його і привів до старого дуба. А там вже заєць сидить, усміхається:
— Ну що, борсучок, чого в лісі не вистачало?
— Ой, тепер знаю! Не вистачало сміливості, кмітливості, доброти. Сила не головне, я зрозумів...
От і живуть донині троє веселих друзів — два борсучки і заєць.

Марія ВОЙТЯШОНОК
КОМУ ПОДАРУВАТИ БДЖІЛ?
Казка

Буря в лісі затихла тільки опівночі, і Ведмідь, перечекавши негоду в сусіда Борсука, повертався додому потемки, коли вже всі давно спали. Йшов собі, йшов, йшов. Несподівано за щось зачепився і... впав. "Якщо в тебе чотири лапи, то можна ненароком і самому собі наступити на ногу", — забурмотів він, підвівся, обтрусився. І тут помітив перед собою на стежині скинуту бурею з дерева колоду бджіл. От удача! Тепер, нарешті, він заведе пасіку, і в нього буде свій мед! Мед на сніда¬нок! Мед на обід! Мед на вечерю! Треба обов’язково забрати колоду з собою!
Так і зробив.
Бджоли вставали раненько, поспішали на лісові галяви, на луки — на працю. А Ведмідь ще спить, солодку слинку ковтає, солодкі сни надивляє. Ніяких тобі турбот! "І чого це мені раніше не прийшло в голову завести таку дбайливу господиню?" — солодко потягувався Ведмідь, нарешті таки, проснувшись.
Та варто було йому вийти з дому до струмка, щоб вмити¬ся, як раптом почувся тріск, шурхіт крил, писк.
— Геть! Геть звідси! Хіба не знаєш, що тут сьогодні пролягає наш бджолиний шлях?!
Ведмідь дуже налякався, ледве встигнув пригнутися, як прямісінько над ним пронеслася чорна хмаровища бджіл. "Може, й справді тут більш не можна ходити", — почухав Ведмідь потилицю. І попрямував, як завжди, на вранішню прогулянку до старої липи. Знов почувся тріск, шурхіт крил і злі голоси. І тут, як з’ясувалося, вже проліг бджолиний шлях. Ведмідь не такий вже упертюх, він мав добрий характер, — збочив собі на стежинку, що вела в густий ягідник. А навздогін йому чулося:
— Ге-еть!
"Вони ж задля мене стараються, що вдієш? — міркував зовсім збентежений Ведмідь. — Треба якось миритись. Обійдуся солоними грибами, у мене їх з осені ціла діжа стоїть".
По дорозі додому він раз-у-раз кидався врізнобіч. Бо бджоли сиділи на кожній квітці, на кожній травинці, ще вжалить якась в голу п’ятку. Крутилась від утоми голова, рябіло в очах.
Опівдні він приліг відпочити. Ледь заплющив очі, як хтось постукав у двері.
— Хто там?
— Пробачте, я Трутень. Я трохи близорукий і от... заблукав, — сказав хтось дуже кудлатий, товстий, але дуже схожий на бджолу. .
Надвечір зовсім зіпсувалася погода, пішов дощ.
— Чи нема у вашій оселі доброї погоди? — прилетіли до Ведмедя бджоли-розвідниці, обнюхували шерсть, злилися.
— У мене нема ні погоди ні... терпіння! Зараз же забирайтеся до своєї колоди!
Про себе подумав: "Подарую я вас сусідці Зайчисі, вона молодша від мене, метка — справиться з бджолами і медку покуштує".
Зайчиха, як на те, гуляла в лузі, зовсім близько.
— Я неве-се-лий, я неве-се-лий, — чи то скаржилося, чи то хвалилося одне Зайченя.
— А я хочу скрізь порядкувати, — волало друге.
— Ой! Бою-ю-ся! — запищало третє, помітивши Ведмедя.
— А ти заплющ очі! — сміялося з братика четверте.
— Хочу взнати, чи любиш ти, Зайчихо, солодке? — почав Ведмідь здалеку свою розмову.
— Ні, я не куштувала, — відповіла та. — Я от тільки люблю солодко поспати. Але мені весь час заважає то старий лісовий Вітер, він, сам знаєш, все ходить по лісі та й ходить, то Вовчиця клацне зубами, то Білочка шишку
випустить з лапок, шуму наробить.
Ні, Зайчисі бджоли не потрібні. Але Ведмідь не засму¬тився. Занадто ж пустотливими здалися йому її діти, та й сама Зайчиха, правду кажучи, добра гультяйка — усе ніяк не виспиться. Де вже їм впоратися зі злими бджолами.
— Зозуле, Зозуле! Скільки років мені жити? — теж здалеку, щоб придивитись, почав Ведмідь свою розмову.
— Я сьогодні не ворожу, ніколи! Доки моїх сусідок Трясогузки та Мухоловки немає вдома, мені треба встигнути підкинути їм свої яйця. Сусідки добрі і не дуже перебірливі — не помітять підкидька, вигодують разом зі своїми пташенятами і моїх зозуленяток... Та ось вже й кошик підготувала в дорогу. Ку-ку! — безтурботно, весело розпрощалася Зозуля з гостем.
— Що правда, то правда, Зозуля не любить сімейних клопотів. І як же це він забувся про те, як ще торік повертався додому з гостей голодним? "Я вмію варити тільки одну кашу, і дві каші в моєму горщику не помістяться, пробач, сусіде. Ку-ку!" — сказала тоді Зозуля.
Навіщо їй бджоли?
"Ось той, кого я шукаю в нашому лісі, воно найменшеньке, найдобріше і найметкіше, йому й подарую своїх бджіл", — зрадів Ведмідь, помітивши Блакитне Мишенятко.
— Ні, я до солодкого не дуже. Я люблю розв’язувати вузлики із зернятами, вузлики з різним насінням і сушеними ягодами. А потім сидіти на полиці і довго дивитися на бабусину склянку, де вона ховає від мене смажені гарбузові зернята. Це, дядьку Ведмідь, моє найкраще і найсолодше кіно.
Довго ходив Ведмідь, стомився, прихилився на мить до дерева, задумався. Звідкись згори смачно запахло чимось печеним. Зирк туди, а це Білочка пече млинці і на мотузці їх розвішує, сушить на сонці на зиму. Невже літо кінча¬ється? Кому ж би подарувати бджоли? Треба поспішати, і йому самому вже незабаром треба буде залізати до барлоги.
Нарешті, Ведмідь, віддав своїх бджіл Людині. Лисиця порадила. Навідуючися до курника, вона зробила для себе висновок, що Людина з-поміж її знайомих у лісі, у полі і на лузі найсміливіша, найрозумніша і, навіть, хитріша за неї. І тримає людина повні хліви худобини й птаства, навіть Бусол живе в Людини на хаті і шпак у саду.
Людині саме й знадобилися Бджоли.
Залізши на зиму в барлогу, Ведмідь ще довго вовтузився, ніяк не міг заснути, йшов сніг. Сніжинки кружляли, роїлися перед очима. "Це зимові бджоли... — подумалося наляканому Ведмедеві, і він ще глибше зарився під перину з листя. — Що вони взимку роблять? Певно, закладають крижинки в скляні баночки..."
Холод забирався до барлоги. Навіть подушка і перина здавалися набитими сніжинками — зимовими бджолами. Все кололося, кусалося за ніс, ніяк не вдавалося заснути міцно-міцно, на всю зиму. З того часу Ведмідь більш ніколи не заводив собі бджіл. Щоправда, інколи, ніби ненароком, навідається до Людини на пасіку. Хочеться запитати, як там його бджоли, а за одно й медком поласувати.

Кастусь ТАРАСОВ
КНЯЗІВНА З ТРЬОМА ІМЕНАМИ
Історичне оповідання

Окрім людини, ніхто з живих істот не цікавиться своїм походженням, своїми коренями, справами своїх предків.
Багато що забулося на світі, а сумна доля князівни Рогніди залишилася в народній пам’яті, живе у легендах. Ось одна з них, почута мною в дитинстві від бабусі.
Колись давним-давно у полоцького князя Рогволода народилася донька, яку назвали Рогнідою. Коли князівні виповнилося чотирнадцять років, посваталися до неї два брати — київський князь Ярополк і новгородський князь Володимир. Брати поміж собою ворогували. Молодший Володимир не хотів підкорятися старшому — Ярополку. Назрівала війна. Брати розраховували, що князь Рогвілд допоможе своїм військом тому, хто стане чоловіком його дочки. Рогніді сподобався Ярополк. Володимиру, зі згоди батька, вона відмовила. Свати роз’їхалися: одні з сумною звісткою у Новгород, другі з радісною новиною до Києва. Було це взимку 980 року.
Рогніда чекала літа, коли до неї, за звичаями тих часів, повинен був приїхати жених. Але доля розпорядилася інакше. Володимир зібрав велике військо і, як тільки зійшов сніг, несподівано напав на Полоцьк. Цілий місяць тривала облога міста. Полочани мужньо оборонялися, але новгородське військо все ж перемогло. Загарбники увірвалися в Полоцьк, почали грабувати двори, підпалювати хати. Пораненого князя Рогвалода, його дружину і двох синів убили. А Рогніду Володимир силоміць примусив стати його дружиною.
Після цього Володимир з військом вирушив на Київ. Він переміг у битві брата Ярополка, наказав убити його, а сам став князем київським. Там, у Києві, святкував він свій шлюб з Рогнідою. За давнім звичаєм дівчина, коли виходила заміж, міняла ім’я. Рогніда назвалася Гориславою — на пам’ять про те, що згоріла слава Полоцька. Поселили Гориславу в селі поблизу Києва. Тут у неї народилися три сини і дві доньки. Але пам’ять про батька, матір, братів не давала їй спокою. І Рогніда вирішила помститися за рідних.
Якось уночі, підійшла до ліжка, де спав Володимир, і вдарила його ножем. Цілила у серце, але промахнулась. Князь скочив, схопився за меч і в люті хотів засікти Рогніду. На шум вибіг зі своєї кімнати старший син Ізяслав. Він заступив собою матір і сказав: "Батьку, раніше убий мене!" Князь прохолонув, а назавтра сповістив: менших дітей Рогніда не побачить ніколи, а зі старшим поїде під Мінськ, у невелику фортецю, яку він дарує Ізяславу. Звідси й пішла назва міста Заслав’є. Тоді це був глухий закуток посеред одвічної пущі, непрохідних боліт. Рогніда і Ізяслав прожили тут рік. Володимир тим часом прийняв християнство й розпочав хрещен¬ня в усіх містах. Послане ним військо прийшло і в Заслав’є. У Рогніди відняли сина, повезли у Полоцьк, а її силоміць постригли у монашки і під іменем Анастасії зачинили в тісній келії. Цілих дванадцять років перебувала колишня князівна у неволі. Нарешті Ізяслав, який уже був князем полоцьким, захотів визволити матір. І раптом, майже в один день, Рогніда помирає в Заслав’ї, а Ізяслав — у Полоцьку. Дев’ять століть хвилює людей загадка цієї одночасної смерті матері і сина. Можливо, обоє стали жертвами змови, отримали з келихом напою смертельну отруту...
Нині всі, хто приїздить до стародавнього Заслав’я, приходять до могили Рогніди, щоб уклонитися пам’яті полоцької князівни-мучениці, яка прожила за свій короткий вік три життя під трьома іменами.

Володимир ОРЛОВ
КЛЕНОЧОК
Казка

Якось восени вітер приніс звідкілясь і кинув на землю насінинку-крилатку. Всю зиму вона пролежала під білим сніговим покривалом, а навесні, коли сонечко з’їло сніг, з насінинки виріс кволенький листочок на тоненькій ніжці.
— Ти хто? — питали в нього сусіди.
— Не знаю, — тонким, ледь чутним голоском відповідав Листочок. — Пам’ятаю, коли я був насінинкою, то ріс на високому дереві.
— Так ми тобі й повірили, — сказала Кульбаба. — Як ти міг рости на високому дереві, коли ти нижчий від трави. Ти не бачиш навіть будки, де живе наш собака.
— Але я, напевно, ще виросту, — промовив листочок. — Мені дуже хочеться вирости.
— Що він каже, цей писклявий підкидьок? — зашелестіла Кропива-жалючка. — Він виросте! Як би ти міг вирости, давно був би великий. От я, наприклад, виростаю всього за кілька тижнів...
Восени Листок пожовтів і опав. Зате після зими, коли земля знову зазеленіла, на підрослій ніжці-стебелинці розпустилися вже три ніжні листочки.
— Мабуть, це лопух, — вголос міркувала Кульбаба. — Нещасний! Він ніколи не зацвіте!
— Це ще не найстрашніше, — додала Кропива. — Він не вміє жалити, і тому його ніхто не боїться. Будь-який перехожий може вирвати його з коренем.
На третю весну на стебельці було багато красивих рожево-зелених листочків.
— Ви тільки-но подивіться на цього зухвальця! — обурилася Кропива. — Куди він лізе поперед старших?!
Але винуватець її обурення мовчав. Він був дуже скромний, і йому справді робилось незручно перед сусідами за те, що він почав рости так швидко.
— Зазнався! — казала Кульбаба, — задираючи свою жовту голову.
Минуло ще кілька років, і на тому місці, де колись упала насінинка-крилатка, піднявся молодий Кленочок. Йому було видно далеко доокруж: не лише будку, в якій жив собака, а й хату, і шлях, і ліс по той бік голубого озера.
Між іншим, колись я була вдвічі вища за нього, — згадувала унизу Кульбаба.
— А я разів у п’ять, — завжди додавала в таких випадках Кропива.
— Не треба заздрити, — схилившись до них, сказав якось Кленочок. — Я високий, зате в тебе, Кропиво, незалежний характер. А ти, Кульбабо, теж гарно цвітеш. Коли б я заздрив тобі, я не зміг би милуватися твоїми квітами. У кожного з нас є щось хороше, таке, чого немає в інших.
Тож давайте будемо радіти цьому, а не заздрити одне одному. І тоді побачимо, що жити всім нам стало краще.
Кульбаба і Кропива нічого не відповіли, однак замислились.

Володимир ПАВЛОВ
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Мама сказала:
— Сергійку, завтра в тебе день народження. Тобі виповниться три роки. Скільки це, хлопчик не знав. Тоді мама взяла його за ручку й загнула в кулачок три пальчики.
— Ось стільки.
Сергійко довго ходив із затиснутим кулачком. Боявся, що коли розтисне, — рочки розбіжаться. Та мама заспокоїла: ніхто нічиїх років забрати не може, нікуди від людини вони не втікають.
День народження почався зранку. Прокинувся Сергійко і біля свого ліжка побачив великий корабель. Саме такий вони з татом бачили в магазині. А на табуретці, де звичай¬но роздягався, штанців, у яких він ходив, не було. Зникла і сорочечка. Замість них лежав новий синій гарнітурчик. З вишитим жовтим якорцем і з білими матроським смужечками на комірці.
На цьому день народження не закінчився. В гості до них зі своїми мамами завітали Сергійкові друзі — Ригорко й Михась. Вони принесли цукерки в яскравих обгортках і сказали:
— Це тобі, Сергійку. Адже у тебе сьогодні день народження.
Сергійко і його друзі довго гралися різними іграшками, особливо з новим корабликом. Потім обідали, ласували цукер¬ками. На прощання пили сік. Сік був томатним. Та чомусь подобалося говорити "автоматний". Так і говорили, й сміялися. Усім було весело.
Коли гості розійшлися, Сергійко запитав у мами:
— Мамо, а коли в мене буде ще день народження?
Мама підійшла, взяла Сергійкову ручку, відлічила вже чотири пальчики й мовила:
— Тоді, як загнемо четвертий пальчик.
— Давай сьогодні пальчик загнемо, — попросив Сергійко.
— Так не можна, — відповіла мама. — День народження розгнівається — зовсім не приїде. Тому що ходить він раз на рік.
Здавалося б, так просто, а бач — не можна. І, мабуть, правильно, що не можна. Інакше в усіх людей кожного дня був би день народження.

ВЗАЄМНА ДОПОМОГА

Дядьо Коля їздить на молоковозі. Є в нього й "Жигулі". Отже, в машинах він розуміється. А тут Сергійків самоскид взяв та й зіпсувався — колеса не крутяться. Хлопчик хотів попросити дядю Колю відремонтувати машину. Але дядько був зайнятий — у дворі колов дрова. Колов довго. А коли скінчив, забрав сокиру й пішов додому, дрова залишилися лежати порозкиданими довкола колоди. Сергійко подумав, що так не повинно бути. Він залишив свій самоскид біля стіни, а сам пішов до дров. Взяв полінця і відніс у дровітню дяді Колі.
Помітили це Сергійкові друзі.
— Що ти робиш? — запитав Ригорко.
— Дрова ношу, — відповів Сергійко. — Хто працює, той швидше росте. Так мій тато каже.
— І я хочу рости. Давай працювати разом, — запропонував Ригорко й теж почав носити полінця.
До них приєднався й Михась.
Працюють хлопці, стараються. Незабаром чимало дров вони занесли до дровітні.
Вийшов дядя Коля й очам своїм не повірив — здивувався:
— Чи не диво — стільки дров перенесено?! І хто мені так допоміг?
— Ми всі дрова носили, — відповіли діти.
— Молодці, — похвалив дядьо Коля. — А тепер покажи свій самоскид, Сергійку. Подивимось, що в ньому зіпсувалося, та відремонтуємо.
І став ремонтувати Сергійкову машину.

Євген РАДКЕВИЧ
ДЕНЬ ДИВ

Сонячного весняного дня бабуся привезла Стасика в село, де була дідусева дача — дерев’яний будиночок з широким двором і городом.
Дідусь зрадів онуку, повів його на город. Спершу скопали грядки. Дідусь великою лопатою, а Стасик — своєю, маленькою. Потім зробили на грядках неглибокі канавки, в які бабуся сипала насіння і загортала землю.
Насіння було різноманітне. Моркви — сіре, дрібненьке, як мак. Буряків — невеличкі колючі кульки. Огірків — немов малесенькі білі човники. Стасик і не розумів, чому ці човники-насінинки і важкі світло-зелені товстуни, які бабуся діставала з горщечків, називалися однакого — огірки. Хотів розпитати, але дід загадково посміхнувся:
— Почекай, сам узнаєш.
А потім бабуся принесла пакуночок з гарбузиками. Дід вилущив з білого лушпиння зеленувате зернятко і дав Стасикові:
— Покуштуй, онучку…
Коли в пакуночку лишилося всього кілька гарбузових зернят, дідусь сказав:
— То що, полущимо і ці чи зробимо з них диво?
Дуже смачними були гарбузики, але ж який хлопчик відмовиться від дива. І Стасик погодився на диво.
— Тоді бери гарбузики і закопуй у землю.
Стасик закопав.
— А коли диво буде?
— Почекай. Не все відразу. Треба полити гарбузики.
Принесли води, полили, І дідусь запевнив:
— Буде диво. Обов’язково.
Не дочекався однак, Стасик дива. Ні того дня, ні наступного. Мама забрала його і повезла до моря. Тільки в кінці літа знов приїхали в село. І Стасик не впізнав город. Все зеленіло, цвіло. Згадав про свої гарбузики і закричав:
— Діду! Де воно, твоє диво?
На тім місці, де Стасик садив гарбузове насіннячко, землю застилало широке зелене листя. Воно тяглося з довгих, немов вірьовки, стеблин. З цих же стеблин росли великі жовті квітки. То тут, то там лежали рябі, схожі на м’яч, кулі.
— Бачиш, якими стали твої гарбузики, — показав дідусь. — Не піднімеш!
Він водив Стасика по городу, зупинявся біля кожної грядки і проказував, де морква, де буряки, де огірки…
— А виросло все це, — сказав дідусь, — з тих маленьких зерняток, які ми саджали навесні в землю. Хіба не диво, не чудо це, онучку?
Стасик не міг відірвати очей від грядок. Тепер він знав, що весняний день справді був днем див.

Ярослав ПАРХУТА
ЯК СОРОКИ ДІЛИЛИ НАМИСТИНКУ
Казка

Одного разу Сорока знайшла на дорозі намистинку. Красиву, як вранішня росинка. Вхопила намистинку та й полетіла до річки, на осику — хвалитися подружкам.
Подруги побачили знахідку — заметушилися:
— Ой, яка гарнесенька намистинка! — загукали вони. — Давай розділимо. Аби кожній було хоч по дрібочці.
І почали копошитися, одна в одної відбирати ту намис¬тинку, аби відщепнути собі якомога більше, доки не зако¬тили в річку. А затим розсілися на осиці, позирають у воду, де виблискує намистинка і гадають: як її дістати?
Аж тут саме по дну річки Рак лізе. Сороки — до нього!:
— Зроби добру справу, дістань нашу намистинку. Он вона поміж камінчиків поблискує!
Вирячив Рак очі, поворушив вусами, помітив намистинку, а взяти не може, робота ж тонка! А в нього клешні як лопати...
— Своїх справ вистачає! — розізлився Рак і поліз назад, в нору.
А тут саме Бобер деревину сплавляє. Сороки — до нього:
— Виручай! Намистинка у річку закотилася. Рак діставав — не дістав. Може ти, Бобре, дістанеш?
Бобер причалив деревину до берега, набрав повні груди повітря і пірнув, довго не було Бобра. А виплив — висипав на берег пригорщу річкового піску:
— Шукайте. Тут вона мусить бути.
І погнав далі свою деревину.
Перетрусили Сороки пісок, а намистинки не знайшли.
А тут саме Чапля з броду летить. Сороки — до неї:
— Намистинку з річки не можемо виловити. Рак діставав — не дістав. Бобер діставав — не дістав, може ти, Чапле, дістанеш?
Чапля постояла, подумала і увійшла у воду. Стала дзьобом нишпорити по дну. Нишпорила, нишпорила, пускала бульбашки, а потім вийшла на берег і каже:
— Нічого не вийде, шия коротка. І полетіла на свій луг.
Сидять на осиці сороки та одна одну картають за пропажу Аж тут саме сіренька Качечка біжить. Сороки — до неї:
— Була в нас намистинка. Красива, як вранішня росинка. Та в річку наша намистинка закотилася. Рак діставав — не дістав. Бобер діставав — не дістав. Чапля діставала — не дістала. Може ти, Качечко, дістанеш?
Качечка як бігла плесом, так і побігла, тільки тепер — під воду. Крутнулася там, на річковому дні, і так само швиденько випливла назад. У дзьобику вона тримала намис¬тинку, у якій весь світ віддзеркалювався. Поклала її на пісок та й побігла далі.
А сороки шугонули з осики на берег і знову почали одна в одної відбирати намистинку. Копошаться, лементують. Над річкою такий галас здійняли — хоч вуха затикай.
Вони ще й досі ту намистинку ніяк розділити не можуть.

Хома РОМАШКА
ЯК ОЛЕНКА З ОСАМИ ПОТОВАРИШУВАЛА

Приїхала Оленка з мамою до бабусі та й відразу в сад побігла. Смачні груші там ростуть. Запашні, соковиті. І гілля ними всипане, і на землі вони лежать, груші-падалиці.
Взяла Оленка грушу. З’їла. Підняла другу. Тільки хотіла надкусити, як з дірочки в груші одна за одною почали вилітати... оси. Придивилася: груша — не груша. Оси м’якоть виїли, лише кірка залишилася.
Хотіла в хату бігти: оси ж кусаються! Але ті й не думали жалити. Кружеляли над Оленкою, а дві всілися прямісінько на Оленчину руку і поповзли до груші, яку вона їла.
Поласувала Оленка грушами, в хату увійшла.
Довго ж ти в саду бавилася, — сказала мама. — Певно, уволю сьогодні груш наїлася?
— А я не одна їх їла. З осами.
— З осами? Вони ж могли тебе покусати!
— А я з ними потоваришувала, — усміхнулася Оленка. — У бабусі груш багато. І мені вистачить, і осам.

Олесь ОСИПЕНКО
ЯК ВЕСНА ЗИМУ ПРОГНАЛА

Розляглася в полі зима, розпустила сиві косми. Лежить — і ні з місця. Ніяких у неї турбот. Служать зимі вірні слуги — колючий вітер та пекучий мороз. Обидва сердиті.
Колючий вітер листя з дерев обтрусив, траву в полі висушив, щоб зимі м’яко лежати було. А пекучий мороз скував землю і річки крижаними оковами. Лишилася в морозу і вітру одна турбота — вартувати спокій матінки-зими. Пекучий мороз по засніжених просторах шастає, пильнує, щоб ніхто без потреби не прокидався. А колючий вітер свою службу несе. Тільки-но вигляне сонечко — вітер як почне дути! Не може сонечко на небо забратися. Так і котиться горизонтом. Світить, а не гріє. А зима потішається: добрі в неї слуги!
Набридла дітям зима. Мами на вулицю не пускають, бояться, щоб не простудилися. Якщо й дозволять надвір вийти, то спочатку так вкутають, що й кроку не ступиш. А їм погратися хочеться.
Де та весна забарилася!
Чекали, чекали діти весну. Стали гукати:

— Весно-краса,
Золота коса!
Приходь, весно,
З білою хмаркою
І з припаркою,
З травою-муравою,
З пташиним граєм –
Ми тебе чекаєм,
Дуже чекаєм!

Почула весна, прибігла на край поля. Стала сонечко вгору підкидати. Що не день — все вище, даремно старався колючий вітер. Стомився, а не може здмухнути сонечка до горизонту. Поліз в очерети, притих, полагіднішав.
А мороз навтіки кинувся. Не озираючися, аж до Північного полюсу біг. Почав просити білих ведмедів:
— Пустіть весну й літо перечекати.
— Махнув білий ведмідь лапою:
— Будь ласка! Ми тебе не боїмося.
Залишилася зима без слуг. Сповзла з степових пагорбів у кущі, причаїлась. А весна тут як тут. Весела. Йде, квіти по луках розкидає.
Заплакала зима, питається:
— Чого ти прийшла? Хто тебе кликав?
Відповіла весна:
— Діти кликали. Тепер я їх забавлятиму. А ти, бабусю, йди собі геть.
Недобре зробилося зимі. Закінчилася її влада. Прикульгала вона до річки, сіла на останню крижину й попливла в море-океан.
А весна забралася на балкон, відчинила двері до кімнати. Сонячний зайчик стрибнув по стіні, із стіни — на ліжко. Прокинулися діти, а весна їхній теплий одяг в шафу складає. Може, ще знадобиться?..

Михась ПОРОХНЕВИЧ
ТРИТОН

Андрійку все подобається в селі: і бабусина хата біля березового гаю, і квітучий луг відразу за городами, і невелике озерце в тому лузі.
В гаю з ранку до вечора кувала зозуля. На лузі було багато метеликів — білих, зелених, червоних, літали бабки і джмелі. Андрійко взяв з собою сачок і тепер ловив їх в банку.
На березі озерця сидів хлопчик з вудкою. За віком він був, певно, таким як і Андрійко і в такому самому білому картузику. Андрійко зазирнув у відерце і з подивом вигукнув:
— Ого, скільки карасів!
Він присів поруч з хлопчиком і втупився поглядом у поп¬лавець. Ось поплавець легенько сіпнувся, потім повільно поплив убік.
— Тягни! — не витримав Андрійко.
— Це не карась, а тритон, — спокійно відповів хлопчик.
— Хто-хто? — не зрозумів Андрійко.
— Тритон. Він і в воді плаває, як риба, і по землі повзає.
— А ти злови його, — попросив Андрійко. — Я ніколи не бачив
тритона.
Хлопчик смикнув вудлище, на березі біля Андрійкових ніг забилося щось живе, подібне до ящірки.
— Знімай його з гачка, — дозволив хлопчик.
— Бо-юся, — тремтячим голосом відповів Андрійко.
— Смільчак ти, — посміхнувся хлопчик. — В школу ходиш?
— В другий клас перейшов.
— І я в другий. Тебе як звуть?
— Андрійко.
— А мене — Сашко.
Сашко обережно зняв тритона з гачка, і той, вертячи хвостом, поповз до води.
— Спритний який, — завважив Андрійко. — Він не кусається?
— Що там у тебе в банці? — ніби не почувши, спитав Сашко.
— Метеликів, джмелів наловив. У місті друзям покажу.
— Джмелі вжалити можуть, а тритон не кусається. Ти в місто тритона повези.
Сашко змотав вудку, взяв у руку відерце.
— Ходімо до мене, я тобі щось цікаве покажу.
Стежкою вздовж озерця вони піднялися на пагорбок, де стояла Сашкова хата.
— У тебе є акваріум? — спитав Сашко, коли увійшли в хату.
— Є. В ньому п’ять золотих рибок.
— А в мене ось такі золоті рибки, — Сашко підвів Андрійка до підвіконня, на якому стояв акваріум.
Сонячний промінь пробився крізь листя липи, і вода в акваріумі палала розплавленим золотом. На дні з-під гривок трави виглядали камінчики, і над ними туди й сюди повагом плавали, вертячи хвостами, тритони. Освітлені сонцем, вони нагадували казкових риб. Найбільший тритон,
піднявшись на поверхню, перевертався на спину, повільно ворушив чотирма лапками, і його очі горіли яскравими вогниками.
— Гарний! Немов маленький крокодильчик! — милувався Андрійко.
Сашко запустив руку в акваріум і витяг тритона.
— Бери його в банку, — сказав він Андрійку, — а джмелів і метеликів випусти на волю.
Андрійко тремтячою рукою взяв тритона. Холодні лапки лоскотали пальці, хотілось засміятися.
— Я тобі ще в’юнів наловлю, — пообіцяв Сашко. — Вони живучі,
як і тритони. Тоді в тебе буде справжній акваріум.

Хома РОМАШКА
ЧОГО ПЕРЕПІЛКА ПЛАЧЕ

Тато взяв Любочку на комбайн.
— Тобі не набридло, донечко? — запитав він, коли зажинали нову смужку жита.
— Аніскілечки! — пожвавішала Любочка.
Увечері поверталися в село. Йшли по стернищі. Пахло свіжою соломою. З житнього поля долинали якісь тужливі звуки.
— Це перепілка плаче, — мовив тато.
— А чого вона плаче? — поцікавилась Люба.
— Не знаю, — признався тато. — Мабуть, така в пташки пісня.
Любочка якусь мить подумала й каже:
— Глянь, тату, яке колюче стернище! Перепілка ніжки поколола, їй боляче. От тому вона й плаче. Треба маму попросити, щоб сандалики їй купила. Тільки не такі, як у мене, а маленькі.
— Гаразд, скажемо мамі, — радів тато, що в Любочки таке добре серце.
Вони йдуть польовою стежиною, і Любочка раз-у-раз озирається, ніби хоче побачити перепілку.

Ольга ЗОРЯНКА
НАМИСТИНКА
Казка

Вийшов Півник на подвір’я пошукати зерняток. Клюнув — а зернятко тверде-твердісіньке. Став Півник його роздивлятися: камінчик — не камінчик, скельце — не скельце.
— Та це ж намистинка! — здогадався Півник. — Тому й сяє так гарно на сонці.
Ні з ким не захотів він поділитися своєю знахідкою. Взяв у дзьоб і міцно затиснув, щоб не випала, ходить по двору мовчки, навіть воду на п’є — береже свою намистинку.
Помітили меншенькі сестрички, жовтенькі курчатка, який він невеселий, підбігли й питаються:
— Чому ти сьогодні такий сумний? Чи бува не захворів?
Ходімо до мами Квочки, нехай вона тебе полікує. А ми принесемо тобі найсмачніших зерняток — вони краще від будь-яких ліків допомагають.
Соромно стало Півнику, що ховає намистинку, і вирішив він подарувати її своїм сестричкам:
— Чи подобається вам така іграшка? Візьміть собі, грайтеся.
Зраділи курчатка. Почали катати намистинку по землі, підкидати дзьобиками вгору. А коли досхочу награлися, найменшенька сестричка сказала:
— Давайте віднесемо намистинку дівчинці, яка одна сумує в сусідському дворі.
Так і зробили.
Дівчинка нанизала намистинку на нитку, почепила на шию. І весело посміхнулася. І від її посмішки намистинка засяяла ще яскравіше.

Василь ХОМЧЕНКО
КЛАВА І ЛІНЬ

Хто така Лінь, з ким вона дружить?
А з тими вона дружить, хто не любить працювати, забуває про свої обов’язки, часто повторяю: «Ой, потім зроблю, встигну».
Потоваришувала Лінь і з Клавою.
Прийшла Клава зі школи, пообідала, відпочила, сіла уроки готувати. А Лінь і каже:
— Ой, приготуєш опісля. Погуляй краще.
Клава побігла на вулицю. Там пострибала через вірьовочку, погралася в класики. Час і додому йти, за уроки братися. Але подружка м’яч винесла, з ним позабавлялися. Потім подружки погукали на гойдалку.
— Ой, уроки ще не приготувала! — спохопилася нарешті Клава.
— Устигнеш, приготуєш, — шепнула їй Лінь.
Гойдалася Клава до самісінького вечора.
Пізно увечері сіла до столу, і сон зморив її. Очі злипа¬лися, рука писала не те, що треба. Замість "слон" написала "сон", замість "зоря" — "гора".
— Не мучся, — сказала Лінь, — завтра вранці зробиш.
Клава й заснула за столом, підклавши під щічку підруч¬ники. Наступного дня дала собі зарік: спочатку уроки приготує, а потім вже гуляти піде.
І ось повернулася Клава зі школи. Пообідала, подивилася телевізор.
— А зараз за уроки сяду, — сказала сама собі.
Але Лінь тут як тут:
— Що ти, Клаво, встигнеш ще з уроками, потім вивчиш.
"Потім вивчу", — погодилася Клава.
І цього дня гуляла вона до самого смерку. І в цей день не встигла вивчити уроки. Як же їх, Клаву і Лінь, розлучити? Може, ви підкажете, що треба зробити, аби вони посварилися?

Марат БАСКІН
ЧАЙНИК
Казка

Набридло чайникові вдома сидіти. Вийшов він надвір погуляти. Помітив його собака, загавкав:
— Гав, гав! Це слон! Я його по хоботу упізнав. І звідки він до нас завітав?
Чайнику сподобалось, що про нього так подумали, буцім він слон. Він повертів носиком-хоботом і засвистів, випускаючи пару: дивіться, який я!
Підлетів гусак:
— Га-га-га! Про кого подумали, що це слон! Це ж паровоз! Чуєте, як гуде! Бачите, як пара з нього йде!
Бути паровозом чайнику сподобалося ще більше, ніж слоном. Від задоволення він дужче закипів, аж капелюшок зверху почав підстрибувати і бряжчати: блям-блям-блям !
Не поминув чайника і півень.
— Кукуріку! Кукуріку! Вставайте, недотепи! Це ж не паровоз, а будильник. Тільки в будильника капелюшок може так брязкати.
Бути будильником теж непогано. І чайник загордився, задер носик вгору. Він був червоним в біленьку цяточку. Просто чудо!
— Ме-ме-ме! — втрутилась в розмову коза. — Це ж не буди¬льник, а мухомор! Такого добра повнісінький ліс!
— Пих-пих! Я не мухомор, — образився чайник. — Я слон! Я паровоз! Я будильник! — і він почав вертіти носиком, як слон, запихкав, як паровоз, задзенькав капелюшиком, як будильник.
— Няв, няв! Звичайно, не мухомор, — мовила кицька. — Невже ніхто його не впізнав? Це ж звичайнісінький чайник з хоботком-носиком, як у слона, з парою, як у паровоза, з капелюшиком-покришкою, як у будильника, з біленькими цяточками, як у мухомора. Щоправда, чайники бувають різні — і червоні, і коричневі, і жовті... Але кожен частує чаєм, якого не мають ні слон, ні паро¬воз, ні будильник.
Кішка принесла чашку й подала чайникові, щоб той налив їй чаю. За кілька хвилин усі пили запахущий чай і хвалили чайник: і собака, і гусак, і півень, і коза, і кішка.
А чайник був дуже задоволений, що він просто чайник, а не слон, не паровоз, не будильник. Просто чайник з духмяним чаєм.

Василь ХОМЧЕНКО
КАВАЛЕРИСТ

Подарували Тишкові дерев’яного коня-гойдалку. Грива в нього чорна, стремена — блискучі і дзвінкі, а сідло — з червоного оксамиту.
Вивів коня Тишко на вулицю, сів верхи, шаблю з піхов вийняв.
— Ура! — помчав він в атаку, вимахуючи шаблюкою. — Ура!
Всі, хто проходив мимо, хвалили коня й Тишка.
— Я — кавалерист, — казав він усім. — Я в атаку мчу. Ура!
Тишкові ровесники зібралися біля нього, їм також хотілося помчати на коні в атаку і шаблюкою помахати.
— Я ще трішки покатаюся, потім і вам дам, — пообіцяв їм Тишко.
Йшов мимо дідусь Федір з ковінькою.
— Дідусю Федоре, я кавалерист, як і ви, — похвалився і йому Тишко.
Дідусь Федір під час війни у кінноті воював. Він випростався, ніби йому скомандували "струнко", і ковіньку свою здійняв угору, як шаблю.
— Дідусю Федоре, сідайте на мого коня, — запропонував Тишко.
— Для мене твій кінь замалий, — відповів дідусь Федір.
Тишків дерев’яний кінь-гойдалка, іграшкова шабля нагадали йому своїх справжніх коней, справжню шаблю і справжні атаки, в які він ходив на війні.
— Сідаєте, не бійтеся, в мого коня куля не влучить, не вб’є його, — запрошував Тишко дідуся Федора.
«А піді мною за війну чотирьох коней вбило», — пригадав дідусь Федір.
І всі ті коні вмить постали перед очима: Грот, Барс, Орлик, Мамай. Які вони були прудкі, добрі та розумні! Знає дідусь Федір, де кожного коня могила. Вбитих в бою коней, як і солдатів, ховали в землю.
Дідусь Федір сказав Тишкові:
— Нехай тобі, хлопчику, доведеться лише ось так повоювати. На цьому дерев’яному коні.
І пішов додому старий кіннотник, збентежений спогадами про колишні кавалерійські атаки.
А Тишко поступився конем іншому хлопчикові.
— Ура! — вже мчав той, вимахуючи над головою шабелькою. — Ура, я в атаку мчу!

Ігор СИДОРУК
НА КОГО СОНЕЧКО СХОЖЕ?
Казка

Соняшник і Диня росли на городі поруч. Разом мокли під дощем. Разом загорали в сонячний день. Сонечко привітно усміхалося їм з високості, пестячи, лоскотало їх своїм лагідним промінням. Дружно жили Соняшник і Диня, неначе брат і сестра. Але якось вони засперечались: на кого більш схоже сонечко?
— Воно кругле, як і я, — гордо мовив Соняшник.
— Ні, — заперечила Диня. — Сонечко схоже на мене. Тому що тепле, як мої боки, і, певне, таке ж солодке всередині.
Соняшник аж листям замахав:
— Вигадала — солодке! Сонечко золотисте, як і я. І проміння його схоже на мої жовтенькі пелюстки.
Диня й на це заперечила:
— Зате сонечко не стоїть на одному місці, а перекочується по небу, як я по грядці...
Невідомо, скільки б ще тривала суперечка, коли б не втрутилося Опудало. Воно швидко підвело голову-горщик, подивилося на сонечко і сказало:
— Диваки! Придивіться краще — це не сонечко на вас, а ви на нього схожі!..
Соняшник і Диня перестали сперечатись. І знов зажили дружно, як брат і сестра.

Віра СУРСЬКА
МОЛОДІ ДУБКИ
Казка

У степу, обіч хлібних масивів, щоб захистити їх від вітру, люди посадили широку і довгу лісосмугу. Вони дбайливо доглядали за саджанцями. І от лісок підріс і зміцнів. Моло¬ді Дубки встали пліч-о-пліч, як молоді бійці.
Якось літо видалося дуже спекотним.
З далекої пустелі, накупавшися в гарячих пісках, прилетів у степ розбійник Суховій.
— О-го-го! — кричав він на льоту. — Ох і посушу тепер трави на луках! Ох і попалю хліб на полях! Є де розгулятися силі моїй богатирській!
Розбігся, розлетівся... і раптом — перед ним військо! Молоде, зелене військо — боєць біля бійця, молодець біля молодця — стоїть і не пускає його до хлібів.
— Що це? — жахнувся Суховій. — Звідкіль ви взялися? Як посміли стати на моїй дорозі?
Зашелестіли Дубки, але нічого не відповіли розбійнику.
— Розступіться! — заревів Суховій, і його руда борода зат¬ряслася від злості. — Пустіть мене до лугів і хлібних ланів!
— Не пустимо! — відповіли Дубки і ще тісніше переплелося їхнє могутнє гілля.
— А-а, так ви ще й сперечатися зі мною, з самим Суховієм! — грізно заревів розбійник Суховій. — А чи знаєте ви, що я з вами зроблю? Я вас спрагою заморю, на солому вас висушу!
— Не боїмося тебе, старий розбійнику! — відповіли Дубки і глибше ухопилися корінням за рідну землю.
Розлютувався Суховій. Розметалася по степу його кудлата борода, задихала його пащека нестерпною спекою. Ринувся він на Дубки, опалюючи листя, обхопив чіпкими пазуряками їхні стрункі стовбури і почав люто трясти.
Але Дубки трималися міцно і хльостали розбійника своїм пругким віттям. Та тільки з кожною новою сутичкою ставала бурішою їхня свіжа зелень, а Суховій скручував, м’яв і зри¬вав з них прекрасне убрання.
Особливо важко доводилося найменшому Дубку. Він стояв біля переднього краю, ще не зміцнілий. На нього ж найбільше напосідав Суховій. Прихилив Дубок до плеча старшого брата свою поруділу голову і прошепотів:
— Я не можу більше!..
— Тримайся міцніше! — підбадьорювали його брати Дубки. — Нас поставили люди, і ми мусимо вистояти, інакше Суховій ринеться на поля, і загине хліб.
Маленький Дубок струснув головою і приготувався до нових ударів.
А Суховій з новою силою накинувся на Дубки. Цілі хмаровиська розпеченого піску кидав він їм у обличчя.
І маленький Дубок похитнувся.
— Помираю... — прошелестів він.
Але брати простягнули до нього своє віття-руки.
— Тримайся! Якщо ти скажеш: "Можу!", — ти зможеш все — і переможеш!
І Дубок сказав:
— Мені не боляче! Мені не душно і я витримаю! Ми вистоїмо!
Він так затято повторяв ці слова! І йому здалося, що біль затихає, що дихати стає легше.
— А-а! Ви ще стоїте! — шаленів Суховій, відчуваючи, що втрачає сили у марній боротьбі. — Та я все одно проберуся туди, куди хочу!
— Спробуй! — відповідали Дубки.
Полетів Суховій вздовж лісосмуги. Він думав обійти її.
Та марно!
Довкіл усіх полів стояло на варті таке ж зелене воїнство, і не зламати було старому розбійнику його героїчного опору.
Тоді вирішив Суховій вдатися до хитрощів.
Припав він до землі і почав повзком пробиратися поміж стовбурами Дубків. Проліз між першими рядами, а назустріч йому вийшли нові. Протиснувся між ними — і знову наштовхнувся на свіжих бійців.
Недаремно посадили люди широку лісову смугу!
Хльоскають розбійника гіллям Дубки, а він ні випростатись, ні вдарити на повну силу на може: тісно! А Дубки шелестять:
— Нас багато! Нас багато! Нас багато! Ми сильніші від тебе! Не пройдеш! — і хльоскають його по кістлявих руках.
Заметався по лісу Суховій. Зачепилася за суччя його довжелезна борода.
А з глибини лісу, від недалекої річки, вже піднялася на допомогу Дубкам Лісова Прохолода, за нею пішли тумани, прим’яли, прибили до землі Суховія дощем.
І відступив Суховій. Бо волога для нього — то смерть!.. Ринувся він з останніх сил, та тільки клапті від бороди полетіли! І кинувся навтіки Суховій!
А Лісова Прохолода підвела своє військо до переднього краю Дубків і обсипала їх перлами роси, обмила листячко, освіжила крони.
Ожили Дубки. Підвели свої горді голови, розпростерли знеможене віття. Ожив і маленький Дубок, зітхнув на повні груди і радісно зашелестів:
— Перемогли! Ми перемогли!
А хлібні поля, які відстояли у нерівній боротьбі Дубки, переливалися позолотою. У пояс кланялось переможцям важке стигле колосся і шепотіло:
— Спасибі, спасибі, спасибі!
І люди, що працювали на полях, склали пісню про героїв Дубків, про дружбу людей і лісів і про золотий хліб.

Марія ВОЙТЯШОНОК
ЧОМУ КРІТ ЧОРНИЙ
Казка

«Де б краще збудувати собі дім? — думав-міркував Білий Кріт. — Живуть же у воді, і під водою, і в полі, і в лісі, і на дереві… Але де ж краще?»
Дядько Слимак, наприклад, любить гуляти на вулиці, коли піде дощ. Він збудував собі будиночок-парасольку, його зручно взяти з собою в будь-яку дорогу.
Ні, під час дощу, коли в домі сутінки, краще б погратися в піжмурки.
А Стриж живе навіть... на небі, — пригадував Білий Кріт. — Захотілося тобі відпочити, дістав з антресолей, ніби пухову ковдру, хмаринку, вкривсь і спи собі... Щоправда, високо трохи...»
А хто ж це в старому лісі ходить по ночах зі свічкою? Так, це Сова-а. Вона шукає порожнє гніздо якої-небудь великої-великої птахи. Сова любить жити в старому чужому домі. Білий Кріт знав: неподалік, в найглухішому лісо¬вому закутку, є добре ще гніздо Чорного Бусла. Але господар ще не швидко його покине, років може так через десять, не менше. Довго доведеться Сові марно блукати по лісі… А насправді, чого так заздрити? В будиночку на дереві в піжмурки не пограєшся, бо можна на землю звалитись. Ні, Білому Кроту таке житло не підходить.
Він мимоволі задивився, як спритно й добротно зліпили собі під дахом будиночок Ластівки. Одначе там дуже тісно. Білий Кріт пригадав: хтось в городі йому казав, що ластівки люблять жити, яким би великим будиночок не був, на самому краєчку, майже на порозі. Виходить, велике гніздо їм просто не потрібне?
— Якщо тобі так хочеться гратися в піжмурки, то треба селитися в темному місці, — порадив розгубленому Білому Кротові дядько Слимак.
— День-ніч, день-ніч, день-ніч, — погойдувались довкруж голубі дзвіночки.
— Ой, як вони мені надокучили, аж в очах від цих коливань — то темно, то світло, то темно, то світло, ніяк досхочу не нагуляєшся, — невдоволено пробурчав Білий Кріт і вирішив: збудую собі дім в темряві, під землею.
Будуватися йому допомагали брати: Кріт Жовтий і Кріт Рожевий. Коли все було готове, вони й жити стали разом.
Темні коридори розбігалися вусібіч, вгору-вниз, вгору-вниз. В кімнатах теж було темно, щоправда де-не-де тьмаво блимали ліхтарі. Нарешті, можна довго гратися і в піжмур¬ки, і в схованку!
— Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Я вже йду шукать! — лунало звідусіль по дому.
Але коридори були такі довгі, їх було так багато, що ніхто нікого не міг ані знайти, ані спіймати. Сходилися брати Кроти тільки на вечерю, та й то не завжди.
«Треба щось придумати, — занудьгував, награвшися в піж¬мурки та схованку, Білий Кріт. — А-а-а, знаю: просто всім набрид салат з кульбаби! Варто приготувати смачний обід, як брати облишать гру і заквапляться до столу. Та спершу треба вимурувати добру піч!»
Аби обід завжди був смачним, запросив до роботи Бджолу, адже в її хаті завжди так солодко пахне!
Бджола працювала старанно, весь день вона ліпила піч з найпахучішого воску. Але як тільки її затопили, віск розтанув.
Погукав Білий Кріт до себе Мурашок. Вони притягли найважчі деревини, вимурували з них велику піч. Тільки та піч згоріла разом з дровами. Дядько Слимак порадив покликати ластівку, мовляв, ластівка вміє ліпити піч з глини, а коли їй на допомогу прилетять Голуби, то піч не спалить навіть зла Блискавка, чистісінька правда, що Вогонь не відважується зачепити житло Голубів, так і сказав.
Нарешті Білий Кріт натопив піч. Жару-жару було! Варив, смажив, пік! Чорний дим клубами розходився по всіх коридорах, по всіх кімнатах. Шубка Білого Крота почорніла, Жовтий брат і Рожевий теж зробилися Чорними.
— Відчини димар! Відчини димар! — заволав дядько Слимак, довідавшись про біду в домі сусіда. До речі, його будиночок був схожий швидше не на парасольку, а на круглячок завжди відчиненої труби.
— Де той димар?! — заметушився Білий Кріт по коридорах. — Хто бачив у нашому домі димар? — питався у братів.
Всюди обшукали, обдивилися: під ліжком, під подушками, у скринях, але димаря ніде не було.
— Мабуть, димар десь на вулиці, — подумав Білий Кріт.
То тут, на лузі, то там, на городі, виростали свіжі горбики землі. Це вилазив чорний-чорний Кріт, шукав димар.
Так і не знайшов до цього часу.
І ніхто йому не вірить, що Кріт був білий.

Клавдія КАЛИНА
ПЕРЕСМІШНИК
Казка

Ходить Травень по гаю, на скрипочці грає, а довкруж нього пташки на різні голоси виспівують. Радісно їм, що повернулися з вирію на батьківщину, що все навколо цвіте, зеленіє... Один тільки дрозд мовчить.
— А ти чому не співаєш? — здивувався Травень.
— Я співав би... — сумно відповів дрозд. Але пісня у мене непримітна: тінь-тілінь — і все. Може, мені в інших птахів повчитися?
— Що ж, повчитися можна. Та тільки дивись, щоб своєї пісні не забув.
Але дрозд вже не чув, що казав йому Травень. Полетів до шпаківні.
— Братику шпачок, навчи мене співати!
— Будь ласка, повторюй за мною.
Повторив дрозд шпакову пісню і полетів далі.
Високо в небі жайворон бринить, дрозд — до нього:
— Братику, навчи мене співати по-твоєму!
— Будь ласка, вчися, якщо бажаєш!
Проспівав дрозд услід за жайворонком кілька його пере¬ливів — добре виходить!
Чує — ластівка щебече. Та так дзвінко, так заливчасто.
Перейняв дрозд і ластівчин спів.
Затим до соловейка полетів.
А соловейко на весь гай витьохкує. Дрозд сів поруч на кущ черемхи, слухав, слухав — і раптом сам як затьохкає! Геть чисто як соловей.
— Навчився! — зрадів дрозд. — Якщо я вже й солов’єм співаю, то більше мені вчитися не треба!
Прилетів він до своїх верболозів, погойдався на гілочці і давай співати. Що це був за спів! То шпачком посвище, то жайворонком забринить, то ластівкою защебече, то соловейком затьохкає, а своєї пісні й не згадав.
Послухав дрозда Травень та й каже:
— Ох же ж і майстер! Чужому навчився, а своє де? Забув?
Так з того часу й співає дрозд на всі пташині голоси та все чужі пісні... І звуть його люди за це дроздом-пересмішником.

Василь ХОМЧЕНКО
ОКУЛЯРИ

— Бабусю, — казав не раз Ваня, — не клади свої окуляри де попало, бо я візьму і необережно розіб’ю.
— А ти не бери — і не розіб’єш.
Ваня й намагався не чіпати, однак рука сама тягнулася до окулярів. Рука брала, одягала Вані їх на очі. Ваня підходив до люстерка і бачив, що він в окулярах був схожим на старенького дідуся. От якби йому ще вуса і бороду — був би справжнім дідом.
У бабусі було двоє окулярів. В одних вона читала й шила, в других ходила завжди.
Якось бабуся прилягла на канапу й почала читати газету. Читала, читала й заснула в окулярах.
— Бабусю, — покликав її тихенько Ваня, однак щоб не розбудити а переконатися, чи спить вона.
Бабуся не відгукнулась.
Ну й добре. Ваня зняв з її обличчя окуляри, підійшов до люстерка. Як цікаво! У Вані четверо очей стало: двоє своїх і двоє скляних. Крутнувся Ваня перед люстерком, дужки окулярів з’їхали з вух, і окуляри брязнулися на підлогу. Одне скельце тріснуло. Злякався Ваня — що ж тепер робити? Навшпиньки підій¬шов до бабусі, доки вона не проснулася, і почепив їй окуляри. Встане бабуся, помітить тріщинку в окулярах і подумає, що так
і було. Незабаром бабуся прокинулась, зняла окуляри, поклала на
подушку й потупцяла на кухню.
— Бабусю, ти добре спала? — запитав Ваня?
— Добре, навіть сон бачила.
— То розкажи сон.
Бабуся й почала розповідати:
— Ну, ніби я йшла... Де ж це я йшла? Ага, по вулиці. А дорога якась нерівна, з вибоїнами та камінцями. Йшла я і весь час під ноги дивилася, щоб не впасти.
— В окулярах дивилася?
— Атож, в окулярах. І все ж впала. Розпласталася на тій дорозі. Підвелася, а від моїх окулярів — лише скалки.
— Розбилися?
— Я ж кажу, одні скалки лишилися.
У Вані посмішка розпливлася на все обличчя.
— Бабусю, — промовив він, — окуляри не на скалки розбилися. А лише одне скельце тріснуло. Я бачив.
— Як це ти бачив? — засміялася бабуся.
— А я теж заснув і уві сні йшов тією ж вулицею, що й ти. І побачив, як ти впала. Не віриш?
Ваня взяв з подушки окуляри і показав бабусі:
— Ось бачиш, лише тріщинка. А друге скельце ціле.
Бабуся аж за голову схопилася і ніяк не могла зрозуміти, чому й від чого з’явилася тріщинка.
А Ваня став її заспокоювати:
— Бабусю, це ж краще, ніж коли б окуляри зовсім розбилися. Читати ж в них ти можеш?
— Можу.
— Ну тоді почитай мені казку!

Іван ШУТЬКО
БОЯГУЗИ
Казка

Ходила якось курочка Чубарка по дровах, що були складені під повіткою. Ходила, ходила, а дрова раптом взяли та й розвалилися. Ледь не вбили Чубарку. Злякалася курочка, кинулася навтіки і кричить:
— Ой, куд-куди!.. Ой, куд-куди!..
— Що таке? Що трапилося? — запитав у неї Півень, який поважно походжав по двору.
— Небо впало!.. Небо впало! — залементувала Чубарка.
— Хто тобі сказав? Від кого ти чула?
— Сама бачила, сама чула!..
Злякався Півень і побіг вслід за Чубаркою. Біжать вони й кричать:
— Небо впало!.. Небо впало!..
Бігли, бігли та й попадали в яму. Заволали обоє:
— Ой, ой… Небо впало і земля провалилася!
Недарма кажуть: у страху очі великі!

Петро РУНЕЦЬ
ЯК ЗАЄЦЬ ВЕДМЕДЮ ДОПОМАГАВ
Казка

В одному лісі воєводою був Ведмідь, шановний Михайло Іванович. Він був справедливим, дбайливим господарем і пильно стежив за порядком у своїх володіннях. Одного разу він вирішив перевірити, чи дружно живуть між собою лісові мешканці, чи не кривдять великі і дужі малих і слабких. Покликав Зайця, пояснив, про що хоче довідатись, і сказав:
— Ти бігаєш найпрудкіше, тому я доручаю тобі цю роботу. Зрозумів завдання?
— Зрозумів, — відповів Заєць.
— Тоді йди і виконуй.
І Заєць чимдуж помчав до лісу.
Першою йому зустрілася Білка. Заєць похвалився, що його послав з дорученням сам Ведмідь, і запитав, чи не кривдить хто її. Білка відповіла, що скривдити її ніхто не зможе, навіть, коли б і захотів, тому що жоден звір не перестрибує так спритно з дерева на дерево, як вона.
Не почув Заєць скарг і від інших звірів. Так він домчав до Борсукової нори. Але замість господаря зустрів Лисицю — сусідку Борсука. Вона саме вилізла із своєї нори і улесли¬вим голоском спитала:
— Що ти тут робиш, любий Зайчику?
Заєць розповів їй про завдання воєводи і запитав, чи не кривдить Борсук маленьких звірів і птахів. Лисиця озирнулася навсебіч і зашепотіла:
— Сама не знаю, що трапилося з моїм сусідом. Раніше жив тихо, мирно, а нині... Вийде вранці і давай гасати по узліссі. А затим, потренувавшися, біжить у село і хапає там курей, гусей, качок. — І вона показала купу пір’я, що лежали неподалік від її нори. — А найнеприємніше: усі думають, буцім це моя робота. А я ж з весни їм лише одну зелень. Щоправда, часом упіймаю мишку-полівку, так це ж шкідник... Так і передай Ведмедеві. Нехай покарає злодія Борсука.
— Неодмінно передам! — пообіцяв Заєць.
Михайло Іванович, вислухавши Зайця, покликав до себе Борсука.
— Ти, Борсуче, як поводиш себе? — сказав він. — Ганьбиш усіх лісових мешканців.
— А що таке? — не зрозумів Борсук.
— Як що? Бігаєш у село, крадеш там курей, гусей, качок...
— Це неправда! — заволав Борсук. — Хіба ви не знаєте, що я їм тільки черв’яків та жуків, а ще охоче їм гриби, ягоди те всілякі корінці! — старий Борсук заплакав від образи.
Ведмідь заспокоїв його. Сказав, що суворо покарає наклепника. Наступного дня Михайло Іванович знову покликав до себе Зайця.
— Навіщо ти зганьбив чесного Борсука? — погрозливо запитав він. — Навіщо обізвав його злодієм? Адже він ніколи нічого не крав! Він же не їсть м’яса! Р-ро-зірву тебе!
У Зайця від страху затремтіли вуха.
— Я нічого не брехав. Мені Лисиця сказала... Там і пір’я лежало...
— А-а, Лисиця?.. Тепер мені все зрозуміло, — трохи заспо¬коївся Ведмідь. — Зараз же знайди Борсука і попроси у нього вибачення. А Лисиці скажи, щоб прийшла до мене.
Заєць від радості, що уцілів перекинувся і помчав до покривдженого Борсука. Але його не було дома. Сорока-білобока, яка все про всіх знала, сказала, що Борсук не захотів більше бачити наклепницю-сусідку і переселився в інший ліс. Не знайшов Заєць і Лисиці: до неї дійшли чутки, що воєвода знає правду, і теж забігла невідомо куди...
І помчав далі бідний Заєць шукати Борсука і Лисицю. Так він бігає і до цього часу. І хатинки собі не будує. І ніяких запасів на зиму не робить. Немає, в зайця часу займатися цими справами.

Павло МИСЬКО
СТАРОМОДНИЙ ЗАЄЦЬ
Казка

Дуже давно це було. Так давно, коли ще в нашому краї зовсім не було зими, а все літо і літо.
І ось прокотилася чутка, що вже вічного літа не буде, а буде так: півроку — тепло, півроку — холодно. І що нібито в деяких краях давно так заведено і ніхто не досадує. Навіть радіють морозові, справляють собі на зиму обновки — білі, під колір снігу, хутра.
На узліссі, під горбочком-обривом, жила сім’я Зайця-кравця. Звичайна сім’я: тато, мамо, п’ятеро зайченят. Бідно жили, бо звірі собі обновки замовляли не часто — бігали в легкій літній одежі. Хіба що в когось лікоть бувало порветься чи коліно протреться, тоді й звертаються до Зайця: «Залатай, будь ласка!»
Почув якось і Заєць, що будуть великі переміни в природі, примчав додому:
— Чула Зайчихо? Це ж треба… Ось коли заживемо! Ось коли нам замовлення на пошиття одежі і підуть! Завалять!
Пострибали від радості, поперекидалися, побігали.
Справдилися чутки: настали холоди, закружляли в повітрі білі сніжинки. Заєць поспіхом вигріб під обривом глибоку нору, встановив двері, вікна — затишно, тепло стало. Зайчиха з зайченятами підмела, прибрала в хаті, понесла викинути сміття.
І раптом прибігає до хати, від страху зуб на зуб не попадає:
— Там!.. Там!..
А у вікнах потемніло вже, як перед грозою. Перелякався Заєць, за капелюх — і бігом надвір.
Бачить: навис над хатою, неначе чорна хмара, Ведмідь, пробує у вікна зазирнути.
— Тут живе цей… як його… швець?
— Тут, тут! — тремтить Заєць з переляку. — Це я і є… Тільки не швець, а кравець, — уклонився Заєць, капелюхом перед собою помахав.
Ну той, що шиє і поре… — Ведмідь гепнув об землю важкий мішок. — Поший мені оце… як його… хутро, з мого матеріалу.
Зазирнув Заєць у мішок, ого чудовий матеріал, нетканий, шерсть біла, густа і довга.
— Добре пошиєш — добре заплачу. Зіпсуєш — з тебе самого шкурку спущу! Го-го-го! — Зареготав Ведмідь, задоволений своїм дотепом. Розлігся: знімайте мірку!
Хоч і ліг Ведмідь, але як був велетнем, так велетнем і зостався. Довелося драбину нести, приставляти до Ведмедя. І Зайчиха з зайченятами осміліли, прийшли на допомогу. Всім вистачило роботи: Заєць Ведмедеву голову вимірював, Зайчиха — тулуб, зайченята — лапи. Найменшеньке зайченятко міряло ведмежий хвіст і не витримало:
— Хі-хі! Сам великий, а хвостик такий маленький!
Покрутився невдоволений Ведмідь:
— Ти, …як тебе там… шпінгалет, мовчи. А в самого який?
Наміряли вздовж, від носа до хвоста, півтора метра.
— Як це півтора?! — звівся Ведмідь на лапи. — Як півтора, коли я два метри важу?! Ой, не важу, а… як його…завдовжки такий! — Забрав у Зайця клейончастий метр, приклав стоячи до носа: Ну-у?!
І справді — два метри.
— Через місяць прийду по шкуру. Го-го-го! — зареготав і подибав до лісу, навіть не розпрощавшись.
Ох, і було куцим роботи! Поки розкроїли — сімдесят сім потів вийшло. А машинок швейних тоді не було, все вручну, все голкою доводилося шити. Зайчиха нитки зсукувала, а Заєць одне знав — шив і шив, шив і шив та все зайченят нахвалював, що добре нитки навощили, міцні будуть, добре хутро шиється. Забувся неборака про сон і про їжу, схуд, став як кістяк.
Прийшов Ведмідь через двадцять днів на примірку — а хутро вже готове!
Назбігалося різних звірів, як в театр, обступили довкола: всім цікаво, всі хочуть побачити Ведмедя в новому хутрі. І в кожного під пахвою чи в лапах торбинка або клунок, теж замовлення принесли.
Одягнув Ведмідь хутро — як на ньому і було! Був бурий, а став білий від носа до кінчика хвоста. Загомоніла, застрибала звірина громада: «Ура Зайцеві-кравцеві! Ура!»
— Ду-у-ушно! Де той, як його… сніг? Душно в новому хутрі! — заревів Ведмідь, намагаючись скинути з себе обновку. — Допоможіть розстібнути ці… як їх!!! О-о-о!!!
Злякалися звірі, кинулись хто куди: бояться трапити Ведмедеві під гарячу лапу. А Заєць з Зайчихою та зайченятами до хати сховалися та ще і двері кілком підперли.
— Душно-о-о-о-о-о!!! — ще лютіше заревів Ведмідь і помчав на Північ. А там шубовсть з крижини в холодну воду: «О-ох, до-о-обре!»
І залишився жити там, на березі холодного Льодовитого океану.
— Тату, а він же за роботу нам не заплатив! — вилізло з-під ліжка найменше Зайченя.
— Лихо з ним, нехай йому на пам’ять буде, — зітхнув Заєць і виліз з-під іншого ліжка. — Добре, що хоч самі вціліли.
— Ич, добренький знайшовся! — дорікнула зайчиха. — А як самі жити будемо, чим дітей годуватимемо? Віднині плату щоб наперед брав!
— Посоромися, — тільки і встиг сказати Заєць.
У двері постукали і в щілину просунулася голова Лисиці.
— Добридень вам!
— Добрий день вам!
— Кому добрий, а кому й ні, — буркнула Зайчиха. — Якщо принесла шитво — плату наперед!
— Зайчихо, посоромся! — зніяковів Заєць, вибачаючись, розвів перед Лисицею лапами: мовляв, даруйте їй, вона в нас у гарячій воді купана.
— Та я таких морквин навибирала вам! Одна в одну! І перемила, і в торбинку склала! А соло-о-денькі — ні в казці сказати, ні пером описати! — співала-заливалася Лисиця. — Але ж самі подумайте: віддам наперед схрумкаєте, а про хутро й забудете. Ну для чого так поспішати з платою? Зима ж, кажуть, довга буде, встигнете з’їсти.
— Тоді йди зі своїм замовленням звідки прийшла! Нас самих Заєць буде обшивати, самі ось в обносках ходимо! — стояла на своєму Зайчиха.
Але Заєць уже простягнув лапу до Лисиччиної торби:
— Показуй матеріал…
Оглянув його, переміряв Заєць, зняв мірку з Лисиці.
— Приходьте через два тижні.
Пішла Лисиця, а Зайчиха знов гризе Зайця:
— Телепень ти був, телепнем і зостався! Ну хто ж так вимірює тютілька в тютільку? З Ведмедевого і Лисиччиного матеріалу можна було б ще й мені хутерко викроїти. Зовсім про сім’ю не думаєш!
— Відчепися! — Заєць прочинив двері. — Хто наступний?
В нору-хатину встрибнув Горностай. І хвилини не міг посидіти спокійно: все круть-верть, круть-верть!
— І в мене нове хутро буде! — радіє, мов дитина.
— Та постривай ти, бо голкою вколю, — удає, ніби сердиться на нього Заєць. А сам міряє, пришпилює, де треба, усміхається задоволено — стільки щастя в малого!
Гарненько виміряв усе Заєць — і треба ж: не вистачає матеріалу, самісінький кінчик хвоста чорним залишається.
— Не біда, не переживай, — заспокоює Горностай Зайця. — Отак навіть краще — з чорним кінчиком. Хоч легше в снігу самі себе будемо знаходити! — і шмиг за двері.
Виглянув за Горностаєм Заєць — ой леле, снігу навалило! Все біле… І ціла черга зайців-сіряків: хто, мов пеньок, стирчить, хто пританцьовує, гріється. А зайченята-хлоп’ята ковзанку зробили — спускаються з гірки, з’їжджають на спинках і хвостиках. А що вже писку, а сміху!
— Завтра приходьте! — кричить Заєць.
— Як — завтра? А хутра білі? Безсовісний ти! Чужим шиєш, а нам, своякам — ні! — кинулись зайці на Зайця-кравця, мало за вуха не деруть.
— Ну, добре! Ну, тихо! Ну, чекайте! — ледве відбився Заєць. І швидше в хату. — Зайчихо, іди знімай мірки!
І почав шити.
Шиє Заєць, поспішає, старається. А Зайчиха все міряє і міряє, щоб якомога більше обрізків залишилося. Зайченятка кроїти наловчилися — тільки ножиці клацають… День і ніч, день і ніч — закрутилася артіль-карусель!
Аж тут і Лисиця прийшла хутро забирати. А моркви не принесла!
— Мені сестри наказали, щоб я в новому хутрі прийшла додому, вони хочуть оглянути-оцінити! Якщо похвалять роботу — у двох мішках плату — моркву принесемо!
Одягнула Лисиця хутро та шмиг із двору: тільки її й бачили. І досі її нема. Подейкують, аби не зустрітися із Зайцем-кравцем, вона аж в тундру, на північ дременула, і навіть ім’я поміняла, щоб не впізнали. Песцем стала зватися.
Три місяці вже минуло, зима закінчується. А черга біля кравецької майстерні не зменшується. І переважно — зайці!
— Коли ти вже собі пошиєш? Коли — нам? — гнівається Зайчиха.
— Швидко вже! Ось-ось… Нам у хаті і так тепло, а вони, бач, по снігу бігають, — думав відмахнутися Заєць.
— Хто — по снігу? Де ти той сніг бачиш? Засліп від цієї роботи… Весна прийшла…
…Немало літ минуло відтоді. А як було багато зайців-сіряків, так майже стільки ж і залишилося. Тільки придивіться уважніше: в деяких під животом та на хвостиках латочки біліють із обрізків, котрі встигла пришити собі і своїм дітям Зайчиха. А кого встиг обшити Заєць-кравець, ті ходять взимку в біленьких хутрах: «Ми — біляки!»
Гарні шубки, зносу їм нема. Передають їх діди батькам, батьки — дітям. І так з покоління в покоління передається і добра пам’ять про доброго зайця-кравця.
А про Зайчиху всі геть чисто забули!

Лідія АРАБЕЙ
ІТИ В РОЗВІДКУ
Оповідання

Прийшов Костик до Сергійка та й каже:
— Поїдемо зі мною в ліс по конвалії...
Сергійко подумав і відповів:
— А конвалії рвати не можна, їх в лісі мало залишилося.
Костик загарячкував:
— Це на букети рвати не можна, а мені дідусеві для ліків. Йому настій з конвалії потрібен, від серця.
Сергійко знов подумав і запитав:
— А хіба в аптеці немає?
— Немає. Мене дідусь посилав в аптеку, так сказали немає. А йому тільки конвалія помагає.
— Тоді поїдемо, — згодився Сергійко.
Наступного дня вони встали раненько, взяли з собою по шматочку хліба з маслом. Сергійко трішки подумав і ще й сірники в кишеню поклав. Сергійко, він такий, перш ніж щось сказати чи зробити, подумає. Це Костик гарячкує, — раніше зробить, а вже потім думає.
В ліс вони поїхали самоскидом: проголосували на шляху, і водій взяв їх у простору кабіну — там ще п’ять таких Сергійків та Костиків вмістилося б.
І ось він — травневий ліс. Кожен листочок на дереві ніби вилитий, такий він чистенький, і лискучий, і липкий — буцім клеєм намазаний. Виспівують, висвистують пташки. А під ногами квітів — квітів: і голубенькі — ніби очі в траві, і жовтенькі — аж палають на сонці, і білі — дрібненькі. Але не вони друзям потрібні, не вони. Де ж конвалії, конвалії де?
Приминаючи високу траву, пішли хлоп’ята по лісу. Сергійко — повагом, навсебіч роззираючись, а Костик — напролом, через корчі і сушняк. Але ні той, ні другий конвалій не бачать.
— Треба подалі від дороги шукати, — каже Костик.
Пішли далі від дороги. Ходили, блукали — не видно конвалій.
— На букетики порвали, — злився Костик.
Все глибше заходили хлопчики в ліс. Ось уже й гулу машин на шляху не чути, тільки пташки ще голосніше висвистують: — ф’ють — ф’ють... Ців — ців... Пі — пі — пі...
І раптом Костик радісно вигукнув:
— Конвалії, конвалії!
На галявині й справді між зелених листочків, що росли, здається, із самісінької землі, на тоненьких високих стебельцях звисали, ніби дзвіночки. І такі пахучі стояли над галявиною, начеб тут розлили відро парфумів.
Хлопчики багато не рвали, аби лишень вистачило дідусеві на ліки. А дідусь в Костика незвичайний, у війну партизаном був, має багато нагород.
Поклали хлопчики квіти у мішечок целофановий, подалися шукати дорогу назад. Сергійко, як завжди, не кваплячись, а Костик — через ями і купини. І раптом зачепився за суччя — геп! Полетів зі всього розмаху.
Підбіг до нього Сергійко, допомагає підвестися. А Костик на ногу ступити не може. Обличчя поблідло, лоб вкрився крапельками поту.
Постояв Сергійко, подумав і каже Костику:
— Давай я тебе понесу.
— Не подужаєш, важкий я, — ледь не плаче Костик.
— Давай спробую...
Виліз Костик другові на плечі, поніс його Сергійко. Та й правда важкий Костик, далеко не понесеш, а тут ще й під ногами земля нерівна — то горбик, то ямка.
Зупинився Сергійко, віддихався. А Костик ледь не плаче, так нога в нього болить. Однак мішечка з конваліями не кидає.
Відпочинув трішки Сергійко і знов поніс Костика. А ліс довкола зовсім незнайомий, і не знає Сергійко, чи вірно він іде.
— Давай погукаємо, — каже Костик. — Може, люди почують,
прийдуть, допоможуть.
Опустив Сергійко Костика на землю, почали вони обидва гукати:
— Агу! Люди! Допоможіть!
Але лісом тільки луна покотилась: «Гу... Ди... жіть!..» І жодної живої душі навколо, ніхто не відгукується.
Знов учепився Костик за Сергійкову шию, знов поніс його друг.
Ішли вони довго. Сергійко то відпочивав, то ніс Костика, а дороги не видно було. І нічого, окрім пташиного співу, не чути в лісі.
Сергійко вже ледве дихав, уже лише кілька кроків робив, несучи Костика, але ж не залишиш товариша в лісі, не побіжиш один додому.
А тим часом і сутеніти почало. Почорніли стовбури ялин і беріз, потьмяніли квіти, на небо виплив місяць. Куди тепер підеш по темному лісі?
Сіли хлопчики під ялиною, міркують: що робити?
Сергійко і каже:
— Ночуватимемо в лісі. У мене є сірники, багаття розкладемо.
— Атож, — погодився Костик. — Нині ж не зима... Мій дідусь у партизанах і взимку в лісі ночував.
— Ти тут посидь, я сухих гіллячок назбираю, щоб вогонь розпалити, — сказав Сергійко.
Але тільки-но відійшов він у ліс, ледь-ледь освітлений місяцем, як Костик злякався, заплакав:
— Не залишай мене...
Сергійко підбіг до друга.
— Ти чого! Як ти міг подумати? Не залишу!
Розпалив Сергійко вогнище, дістав хліб з маслом.
— Давай поїмо, — каже.
Але Костик навіть їсти не міг, так в нього нога боліла.
І раптом по лісі — шах, шах — кроки... Та такі важкі — галузки під ногами потріскують. І виходить до них чоловік — високий, у кашкеті з круглою кокардою — певно лісник.
— Що це ви тут робите? — накинувся він на хлопців.
Розповіли йому хлопчики про свою біду.
— Ну й ну, — тільки й сказав лісник. Взяв Костика на руки і
поніс. Поніс зовсім не в той бік, куди волік його Сергійко.
Незабаром вони вибралися на шлях, на якому їздили машини, світячи фарами. Зупинив лісник легкову машину, посадив до неї Сергійка з Костиком, попросив водія додому хлопчиків відвезти.
Наступного дня Сергійко прийшов провідати Костика. А той сидить на ліжку, ногу в гіпсі виставив. Біля нього — дідусь. На столі зів’ялі вже конвалії. Побачив дідусь Сергійка, усміхнувся йому, по голові погладив.
— Спасибі за конвалії... А з тобою, брат, можна ходити у розвідку, — сказав він.
— У яку розвідку? — не зрозумів Сергійко.
— Ну, розумієш... Це на війні так казали... Про того, хто друга в біді не залишає... Що з ним у розвідку можна ходити.

Дмитро БЕЗПАЛИЙ
ВОВЧА ДОБРОТА
Казка

Один сірий Вовк прожив довге лісове життя. Зістарівся. Вже й бігати швидко не міг, і зуби притупилися. Лось чи Олень були йому не по зубах. І вирішив Вовк піти на хитрощі — обманити яку-небудь худобину, щоб її м’ясцем поласувати.
Якось восени зустрів Сіроманець високого з розлогими рогами Лося.
Лось, як помітив Вовка, став біля величезного дуба, опустив голову і виставив наперед роги. Вовк близько не підходить, здалеку мовить Лосю:
— Любий Лосю, скажи, брате, для чого тобі такі великі роги? Адже їх дуже важко на голові носити. Скинь їх.
Подивився Лось на Сіроманця й відповів:
— Ношу я, Вовче, роги, щоб ти мені давав дорогу.
Піймавши облизня, побрів Вовк далі. Не наважився він нападати на Лося. Блукав по лісі Вовк всю осінь. Хотів ще раз зустріти Лося.
Взимку Лось скинув свої важкі роги. А невдовзі зустрівся йому той самий Сіроманець. Безрогий Лось як побачив Вовка, відразу ж став до дерева, трохи підняв довгу ногу з чорним копитом. Вовк подивився на гостре копито, зупинився віддалеки та й каже:
— Чуєш, Лосю, послухався ти мене, скинув важкі роги, але для чого тобі такі гострі копита?
— А для того, — відповів Лось, — щоб ти мене поважав і ближче як на десять кроків не підступався.
Почувши таке, побрів Сіроманець далі. Незабаром зустрів Дикого Кабана. Кабан, забачивши Вовка, став спиною до дерева і з силою клацнув іклами. Вовк зупинився віддалік і каже:
— Друже мій! Рило в тебе довге... Я розумію, для чого — ти ним землю риєш. Але навіщо ти відростив такі великі ікла-зуби? Он як стирчать. Морда від них у тебе некрасива.
Клацнув Кабан іклами, як кинджалами, і каже:
— Коли б не мої ікла, Вовчище, то ти в мене й не питався б, для чого вони.
Поплентався Вовк далі. Йде по лісу, ледь ноги переставляє, хвіст по снігу волочить. А назустріч йому вистрибнув з кущів Заєць. Помітив Вовка. Зупинився, мов укопаний. Від жаху тремтить.
«Ну, ось тебе я й з’їм», — подумав Вовк. І, щоб забити Зайцеві баки, почав:
— Та ти, я бачу, тремтиш. А знаєш — чому?
Заєць хотів відповісти, але Сіроманець його перебив:
— Це тому, що ти на одних задніх лапках стоїш. А чому тільки на задніх стоїш? Та тому, що в тебе передні короткі і ти не можеш стояти на всіх чотирьох лапках, як я. Бачиш, я ж не тремчу.
Вовк думав, що косоокий стане й на передні лапки, а він тоді стрибне — й Заєць потрапить йому в зуби. Але Заєць ніколи не довіряв Вовкові і відповів йому:
— Зате я бігаю на чотирьох, — і шмиг в кущі. Тільки його Сіроманець й бачив.
Ніхто Вовкові не довіряв, тому що і лосі, і кабани, й зайці знають вовчу доброту.

Василь ХОМЧЕНКО
КУДИ ПОДІВСЯ ГРИБ?

Костик з сестричкою пішли в ліс по гриби. У лісі розбрелися в різні боки. А щоб не загубитися, час від часу перегукувались.
Наталочка помітила під ялинкою гриб боровичок й радісно скрикнула: такий він був красивий і великий.
— Костику, — погукала вона братика, — йди-но поглянь на мого гриба!
Брат відгукнувся, однак не підійшов до Наталочки.
Наталочка поставила кошик біля ялинки, під якою ріс гриб, а сама побігла до Костика. Зазирнула до його кошика й сказала:
— Ой, та в тебе ж боровики маленькі. А ти на мого поглянь.
— Гаразд, потім, — сказав брат. — Їж чорницю, бачиш скільки її тут.
Коли наїлися ягід, Наталочка повела брата за собою.
Підійшовши до ялинки, вона мерщій підняла її нижню гілку й мовила:
— Глянь який...
Але там гриба не було.
— Нема? — здивувалась Наталочка. — Куди ж він подівся?
— Його тут й не було, — сказав брат. — Ти обманила.
— Був, я навіть торкалася до його шапочки...
Наталочка обдивилася довкола. Все правильно: та ж самісінька ялинка, кошик ось стоїть.
— Був гриб. Чесне слово, був. Ось тут, під цією гілкою.
Але Костик не вірив.
— Гриб хтось украв, — сказала Наталочка.
— У твого гриба ноги виросли, й він утік, — засміявся Костик.
Наталочка присіла навпочіпки й уважно обдивилася землю під ялинкою.
— Дивись, — вигукнула вона, — ось те місце, де він ріс.
Костик нагнувся й помітив у землі шматочок корінчика й гніздечко, де сидів гриб.
— Справді. Але хто ж узяв його? — задумався Костик.
— Такий красивий був гриб, — пожалкувала Наталочка. — Чому я відразу не поклала його до кошика? А то хтось підібрав.
— Стривай, ми зараз взнаємо, чи був тут хтось. Аго-о-ов!.. — щосили погукав Костик.
— О-ов!.. — відізвалась луна.
В цю мить на сосні щось хруснуло, і на дітей посипалася стара хвоя.
Подивилися вгору.
— Білка! — вигукнули разом.
На сучку сиділа білка й передніми лапками тримала великий гриб боровик.
— Мій гриб! — сплеснула в долоні Наталочка.
— Тепер все зрозуміло, — сказав Костик. — Гриб взяла білка. Вона висушить його на сонці й сховає. А взимку з’їсть. Запаслива...

Янка БРИЛЬ
НА РІЧЦІ
Оповідання

У неділю батько позичив вудку — у них все ще нічого немає, — взяв свій синій чайник і, нарешті, повів їх, Олеся й Толю, до річки.
Тихмінь — річка як річка, неширока, тихо плине в торф’янистому річищі, між берегів то крутих, то пологих, порослих лепехою. Одначе тоді, уперше в житті, вона здалася Олесеві великою і чарівною
Увійдеш по коліна чи ще вище, бо ти весь голенький, і — ех! -принишкнеш, дивишся у воду... Тут ось і пригадається море, далеке море... Але не так, щоб жалкувати, щоб не думати, що дуже ж приємно тепер підворушувати пальцями ноги жовтий і пругкий річковий пісочок на дні. Сірі рибки називаються пічкурами. Вони повзають зовсім близько біля ніг, ледь не в самісінькі пальчики тицяють... А тут Толя водою знічев’я — як хлюпне!.. Ти до нього, а він бовть, бовть, руками й ногами і поплив. Руками дістає до дна, а все ж таки пливе!..
Та хіба ж так він пливе, як тато! І хіба ж йому, тому Толі, так хороше тепер, як Олесю!.. Олесь лежить на татовій широчезній спині, вчепився обіруч за татову шию. І страшно плисти по великій воді, і радісно, — аж сльози у очах, аж мокре підборіддячко тремтить, ніби від холоду... ніби тільки тому, що дуже ж смішно!...
А потім над Тихмінню тиша. З дірок у чорному обривистому березі раз по раз вилітають стрімко, ніби іржею вкриті, ластівки-бережанки і з піском, черкаючи крильцями дзеркальну, майже нерухому воду, ширяють над річкою. Над очеретом і над лепехою у заводі зовсім беззвучно літають або тремтять на місці сині бабки. А білі квіти, що звуться лататтям, ще тихше лежать на воді, поміж великих зелених тарілок-листків. І лише жайворонки бринять десь вгорі, поміж зеленою землею і не захмареною небесною блакиттю. І тільки сонце, ласкаве надвечірнє сонце дивиться й бачить згори, хто там сидить у заводі, хто там принишк, боячись дихнути.
Всі принишкли — тато, Толя, Олесь. І все через поплавець, що лежить на воді, — біла пір’їнка з проткнутим корком. І все ніяк не-зворухнеться. Сто, тисячу, сто мільйонів років.... І навіть тато нічого не вдіє.
А потім він, поплавець, прокидається сам. Він гойднувся одним кінцем, потім рвучко сіпається вперед... Батько мовчки торкається Олесевої руки... Біла пір’їнка з корком пірнає у воду... Тоді вони з татом я-а-ак потягли!.. Олесь навіть очі заплющив од відблиску, який перелетів від латаття на берег, немов люстерком засвітивши хлопцеві в самісіньке обличчя!..
Пістрявий окунь борсався у отавці недавнього покосу, недавньої сіножаті, вусібіч наставляючи свій колючий, як пилка, гребінь. І так страшно було доторкнутись!.. Але тато його не злякався, підняв. А з батькової жмені, коли він другою рукою зачерпнув повненький чайник води, окунь пірнув у нього, заметався там і затих. І спокійно лежав, скільки хлопці туди не зазирали.
А їм вже не бажалося тиші. Додому, тільки додому, щоб показати здобич мамі, Володі, Стьопі і всім-всім, хто тут не був, розповісти ще раз!..

Михась ПЕТРОВСЬКИЙ
ЧАРІВНИЙ М’ЯЧ
Казка

Андрійко і вчився добре, і батьків слухався. Здається, все ладилось, але хлопчик часто сумував. І ось чому. Любив він футбол. Тільки з ним ніхто не хотів грати.
— Ти в цьому ділі ще нічого не можеш! — відмовляли одні хлоп’ята.
— Ти тільки заважатимеш, — відказували другі.
— Відійди, будь ласка, — просили треті.
Сьогодні Андрійка теж не прийняли до дворової команди, і він сумний приплентався додому.
«Що мені робити? — міркував хлопчик. — Добре дорослим футболістам, справжнім футбольним м’ячем і я зіграв би не згірш».
Андрійко заплющив очі і став мріяти: «Ех, якби у мене був чарівний футбольний м’яч!»
…Раптом почувся дзенькіт розбитої шибки і до кімнати улетів футбольний м’яч.
— Ой! Вікно розбили, — скрикнув хлопчик і виглянув у двір. Але там нікого не було. «Ага, мабуть, перелякалися й сховались!» — подумав хлопчик. Він уже відійшов од вікна, як несподівано хтось запитав:
— Хто тут кликав чарівний м’яч?
Андрійко знов підбіг до вікна.
— Та куди ти дивишся? — запитав незнайомий тоненький голосок. — Обернися, поглянь сюди!
Хлопчик обернувся і завмер від подиву: поруч підстрибував футбольний м’яч. Від несподіванки Андрійко не знав, що й казати.
— Це ти мене кликав? — ще раз перепитав футбольний м’яч.
— Ні, я нікого не кликав, я лише подумав, щоб у мене був чарівний м’яч… — Андрійко хотів було щось сказати, але м’яч випередив його:
— Все інше я знаю, бо я і є чарівний м’яч! Мій обов’язок допомогти тобі!
— Ти допоможеш? — поцікавився хлопчик. — Але як?
— Завтра побачиш, — відповів м’яч. — Головне, всюди бери мене з собою. — Чарівний м’яч стрибнув на підвіконня: — Дивися сюди!
І тої ж миті дрібні скалочки розбитої шибки знялися й склеїлися разом, ніби нічого й не трапилось.
Наступного дня хлоп’ята зібралися у дворі. Прийшов з чарівним м’ячем і Андрійко.
— Гляньте, хлопці, і Андрійко тут, — сказав один хлопчик.
— А який у Андрійка гарний м’яч! — вигукнув хлопчик у жовтій майці. — Давайте грати цим м’ячем.
— Атож, давайте! — погодилися й інші. І гра почалася. Що робилося, передати важко. Ось м’яч у Андрійка, він біжить, і йому ніхто не може перешкодити. Хлопчик ледь-ледь торкається до м’яча, і м’яч у воротах.
— Го-о-ол! — вигукнув Андрійко.
— Го-о-ол! — підхопили хлопчики.
Знов Андрійко біжить з м’ячем і знов забиває гол. Та і як не забити, коли чарівний м’яч все робить сам…
З того часу для хлопчика Андрійка настали веселі дні. Що не гра, він кращий, що не атака, він забиває гол.
…Минув місяць. Якось увечері до Андрійка підійшов тренер і запропонував:
— Хлопчику, якщо хочеш займатися футболом, приходь до нас у футбольну секцію.
Андрійко не знав, що відповісти: розгубився, почервонів. «І сорому ж буде, — подумав він. — Не можна зараз іти у футбольну секцію. Я ж тільки чарівним м’ячем і граю». Однак після недовгої мовчанки хлопчик відповів:
— Гаразд…
З невеселими думками повернувся Андрійко додому.
— Хлопчику, ти мене кликав? — запитав чарівний м’яч.
— Ні, з чого ти взяв?
— Тобі потрібна до-по-мо-га, так? — знов запитав чарівний м’яч.
— Так, відповів Андрійко, — а як ти здогадався?
М’яч зітхнув:
— Ну, коли ти вже звикнеш, що я чарівний?
— І то правда, — відповів Андрійко. — А що треба робити?
— Слухай мене уважно. Я довго чекав, коли ти зрозумієш свою помилку, — промовив чарівний м’яч. — Тобі було соромно, але це нічого, це можна поправити. Ми будемо тренуватися!
М’яч як і раніше допомагав хлопчику. Робив це непомітно, так, як може робити тільки чарівний м’яч. Та й Андрійко молодець, не пропускав жодного тренування.
І ось настав час — Андрійко прийшов у футбольну секцію. В першій же грі на справжньому футбольному полі Андрійко старався як ніколи. — І в ту мить, коли він забив гол, здалося хлопчику, що і цей м’яч чарівний.
Додому Андрійко повернувся радісний. Та і як тут не радіти — його прийняли у футбольну секцію.
Чарівний м’яч привітав Андрійка і мовив:
— А зараз, мій маленький футболісте, нам треба розпрощатися.
— Чому? — запитав хлопчик. — Невже я щось зробив не так?
— Не хвилюйся, Андрійку, ти все зробив так, як мусить робити сумлінний хлопчик. — Але на світі є ще багато хлопчиків, яким я повинен допомогти.
Сказав це чарівний м’яч і зник…

Олесь ПАЛЬЧЕВСЬКИЙ
ПУСТОТЛИВА РИБКА

По сусідству зі мною у невеличкій річечці батько ловив рибу, а його синок — бабок. Ті літали над водою, а хлопчик із сачком підкрадався до них. В річці йшло своє життя: одні риби шукали поживу, інші бавились, вистрибуючи з дзеркальної гладіні.
І раптом дзвінкий голос хлопчика порушив тишу:
— Тату, дивись, я спіймав рибку. Сама в сачок стрибнула.
Батько на мить відвів погляд від поплавця і зиркнув на синову здобич.
— Відпусти її у воду, синку. Це пустотлива рибка. Вона по глупоті своїй так зробила. Погналася за твоєю бабкою та втрапила в сачок.
Хлопчик скривився:
— Ой, татку, не відпущу, понесу додому.
— Відпусти, синку, відпусти. Її тато з мамою чекають десь. Перепаде їй за пустощі… От коли вона виросте та на гачок попадеться, тоді ми не відпустимо її.
Батькові докази переконали хлопчика. Він перевернув сачок, і рибка хлюпнулась у воду.
— Йди, йди, перепаде тобі від тата й мами, що не слухалася, — сказав хлопчик навздогін рибці.
Сказав і почав підкрадатися до бабки, сподіваючись зловити хоч одну.

Змитрок БЯДУЛЯ
СКАРБ
Казка

Біля річки, під вільшиною знайшов добрий гномик черепашку. Влаштував у ній кузню і почав червінці кувати. Робота в нього завжди кипіла вночі, коли майже все живе спало, коли лише один соловейко витьохкував та місяць-місяченько заливав річку срібним сяйвом.
В кузні у гномика було кілька помічників. Світлячок розпалював вогонь у горні. Цвіркун бив молотом по ковадлу. Жабка роздмухувала ковальським міх.
Під корінням вільшини, біля річки, кріт вирив потаємне підземелля, куди гномик ховав свій багатий скарб — скрині із золотом. По всій окрузі розлетілася чутка, що гномик дуже багатий і має незліченні скарби під вільшиною.
— Сама власними вухами чула, — казала маленька плотвичка у річці, — цілими ночами гномик кує та кує у своїй кузні, грюкає та стукає і нам, рибкам, спати не дає.
— Сама своїми очима бачила, — казала ворона, — весь час у його кузні щось поблискує й поблискує, немов блискавиця, аж очі засліплює, псує мені, старій, зір. І я змушена була купити собі темні окуляри: мене лікар деркач налякав, що зовсім осліпну на старість, якщо не берегтиму очі. Одне горе з цим гномом.
— Ку-ку! Ку-ку! Раз-два! Три-чотири! — кувала зозуля на вільшині. Вона теплого ранку, сидячи на дереві, все лічила-підраховувала багатство гнома. Але зозуля в лічбі не дуже кмітлива: лічить-лічить, зіб’ється, знову починає, і так щодня.
— З-з-з-м-м-м! З-з-з-м-м-м! — гудів ґедзь над річкою. — Це ж просто біда, одному все, а іншому нічого. Я літаю-літаю, б’юсь мов риба об лід і нічого не маю, а гном увесь світ загарбав.
— Ш-ш-ш! — шумів очерет. — Не заздріть, не допоможе вам шум і галас. Працюйте, і ви будете багаті, Я сам бачу, як гном зі своєю сім’єю трудиться до сьомого поту.
— Дурень, дурень, дурень! — крикнув дятел очерету. — Не лізь, куди тебе не просять. Мовчи та й годі. А ми, друзі, давайте будемо ділити гномове багатство.
— Давайте! Давайте! — загукали горобці.
— І ми, і ми з вами! — загукали комарі.
— Куд-куди всі, туди й ми! — закудкудахкали кури.
Здійнявся шум, гам, крик. Налетіли звідусіль птахи, прибігли звірі, і всі, хто тільки дізнався про багатство гнома, кинулися в кузню, щоб його пограбувати.
Але гномика так легко не взяти. Він заховав свій скарб надійно. Закопав по всій окрузі в різних місцях — у лісах, на лугах, під каменями, деревами. Не було
клаптика землі, де б не зберігалися його скарби. Але ніхто їх відшукати не може. Гребуться кури на смітниках, птахи на полі. Риються звірі під пнями, риба у воді. Шукають, шукають, але нічого з того не виходить.
Наслухався малий Савка від свого старого дідуся, який жив у млині біля річки, багато різних легенд про незліченні скарби, захованих у землі. Усі скрізь шукають та знайти не можуть.
— Їх треба шукати опівночі на Івана Купала, коли папороть цвіте, — казав дідусь.-Тільки тоді можна знайти.
І ось в купальську ніч, коли дідусь вже спав, малий Савка вийшов тихенько з хати. Узяв з собою лопату і пішов скарб шукати. Помітив він далеко в полі біля пня вогник, який поблискував і манив до себе.
— Це, мабуть, скарб! — вирішив Савка і попрямував на той вогник. Він до вогника, а вогник від нього все далі й далі завів хлопчика в темні хащі. Страшно й моторошно було в гущавині. Дерева, немов живі істоти,
перешіптувалися між собою і дивувалися, що такий малий хлопчик не боїться один блукати вночі по лісу. Тим часом вогник зник, а замість нього золотий півник зблиснув біля пня.
— Ось де скарб! — зрадів Савка й — тарах лопатою півника по голові. Півник кукурікнув і зник, а замість нього з’явився золотий зайчик. Савка зробив теж саме і з зайчиком. З’явилася золота лисичка... Потім — золотий вовчик... Золотий ведмідь... Але він люто заревів і проковтнув Савку.
Отямився Савка через кілька годин. Роззирається — стоїть він у підземеллі, а на нього дивиться й посміхається гном, маленький і тоненький, як билиночка, вирядженим весь у шовки. На голівці в нього золота корона з коштовним камінням.
— Ось ти й попався мені, Савко! — сказав гномик.
— А я тебе не боюся, — самовпевнено вигукнув Савка. — Спробуй-но лиш доторкнутись — і я тебе одним пальцем задушу! — й показав гномику свій палець. Та раптом він заціпенів від жаху: палець став тоненький, як павутинка. Тоді Савка взявся всього себе оглядати. І сам він був такий же маленький, як гномик. Тут Савка злякався й заплакав.
— Не плач, — сказав гномик. — Давай зараз, коли ти зростом такий же, як і я, будемо оглядати мої скарби під землею.
— На волю хочу, до дідуся, — ще голосніше заплакав Савка, бо в нього вже відпало бажання дивитися скарб.
— От тобі й сміливець, — почав насміхатися з нього гномик, — звірів страшних не боявся, а зараз плачеш. Соромно, а ще хлопець! Поглянь, Савко, ліворуч!..
Як глянув Савка ліворуч, відразу плакати перестав, тому що перед ним срібні палаци засяяли. Завів гномик Савка до палацу. Як засяяли золоті стіни й коштовне каміння на столах, Савка від радості аж засміявся й забувся про все на світі.
— Це мої палаци, — почав пояснювати йому гном. — Я тут живу з великою своєю сім’єю. Ми дуже багаті. Зараз всі розійшлися на роботу у різні куточки землі. Кожен гномик має багаті скарби — кує і кує золото й роздає багатство тим людям, які старанно працюють. У матінки-землі безліч скарбів. Вона щедра для тих, хто любить працювати. Без мозолів і поту ніякого скарбу не знайдеш.
Раптом полинув під землею шум. Зусебіч, з усіх щілин почали сипатися гномики, як золоті сніжинки, як брильянтовий мак, як живий барвистий дощ. Малесенькі-малесенькі, крихітні-крихітні і багато-багато їх. У Савки навіть в очах зарябіло. А всі вони, мабуть, робітники старанні, майстри чудові: хто з сокирою, хто з лопатою, хто з молотком, хто з мішечком за плечима, а хто з таким дивним інструментом, що Савка й не знав, що воно таке.
— Це моє сімейство на вечерю зібралося... — Гей, ти! — погукав гном одного з компанії. — Як росте хліб у того хлібороба, який раніше від усіх у селі на своє поле виходить?
— Дуже добре... Я сам доглядаю за зернятами жита, годую їх земними соками і напуваю росою.
— А ти що сьогодні зробив? — суворо запитав гном у іншого.
— Я пильнував, щоб сад добре розквітнув, щоб вітер пелюстки не зривав.
— Ну, дивись, тому що господар день і ніч в саду трудився, треба, щоб яблука виросли, як кавуни, а груші — мов глечики.
— А ти, шибенику, що робив? — звернувся він до третього.
— Я вартував город з огірками. Рахував і рахував, адже потрібно, щоб цього року було багато огірків. — І гномик почав рахувати на пальцях .— П’ять кіп господарю; шевцеві, що йому чоботи шив, — три копи; ковалеві — за лопату — три копи; хлопчику, який воду носив, — три...
— Ах ти, такий-сякий! — розгнівався старий гном. — Чому ти такий скупий? Дивись мені, щоб усім було не менше, як по десять кіп.
— Старатимусь, — злякано відповів робітник.
Підійшов інший гномик з книгою й почав читати, як діти у школах вчаться: хто старається, а хто тільки мух ловить. Довго він читав про це, перелічуючи всіх друзів і знайомих Савки.
— Готувати старанним хлоп’ятам найкращі подарунки, а ледарям і лежебокам нічого не давати! — наказав старший гном.
Після всіх розпитувань працьовиті гномики сіли вечеряти. Чого там тільки не було на вечерю: найсмачніші страви, які тільки є на землі. Савці, як гостеві, звичайно, перепало найсмачніше.
Наївшись вволю, Савка заснув і не встиг оглянутись, як опинився у своєму ліжку, в дідусевій хаті.
Відтоді Савка більше не шукав скарбів, бо знав, що у матінки-землі їх дуже багато, але вона дає їх тільки тим, хто працює. І Савка вирішив навчитися добре
працювати.

Василь ХОМЧЕНКО
ЦВЯХ

Йшов Василько вулицею й знайшов цвях. Цвях був новий, блискучий. Похвалився знахідкою сусідській Тані.
— А я цвях знайшов, от!
— Дай мені, — попросила вона.
— А навіщо він тобі? — спитав Василько.
Вона й не знала, для чого їй такий цвях. Це ж не лялька, з якою можна гратися.
Василько підійшов до тракториста, який щось лагодив у тракторі.
— Дядьку, я цвяха знайшов. Чи не ви, бува, загубили?
— Ні, не мій, — відповів тракторист. — Це, мабуть, дід Іван загубив. Він сьогодні купував цвяхи в магазині.
Василько пішов до дідуся Івана. Той майстрував нові ворота. Вони лежали на землі, а дідусь прибивав до них дошки такими ж, як і у Василька, цвяхами.
— Діду Іване, я на вулиці цвяха знайшов.
Дідусь взяв у Василька цвях, приміряв до свого.
— Такий, як мій. Може, й загубив, коли ніс.
— То візьміть собі, — сказав Василько.
— Що ж, дякую, згодиться.
Дід приставив того цвяха до воріт і трішки вбив його у дошку. Дав молоток Василькові й сказав:
— Забий ти.
Василько забив.
— Міцно триматиме дошку, — радів він, — не відірветься.
— Молодець, — похвалив дідусь Василька, — виручив твій цвях.
— Егеж, коли б не він, то одна дошка у воротах була б не прибита.

ВІНИКИ

Петрик нав’язав березових віників на зиму, щоб паритися в лазні, і підвісив їх під стріхою клуні.
"Вистачить нам на всю зиму", — радів він.
Настала зима, холодна й дуже сніжна, намела високі кучугури. Яблуні в саду по гілляччя потонули в снігу. А біля клуні, де висіли віники, кучугура сягала до самісінької стріхи.
Якось вийшов Петрик на город узяти віник і ледь не заплакав. Від віників одні обгризки лишилися. Усі віники з’їли козулі та зайці. Тільки сліди свої лишили. Не одну, певне, ніч звірі приходили годуватись.
Петрик привів батька до клуні, показав:
— Ось, глянь, усі віники з’їли.
— З’їли й спасибі сказали.
— Кому?
— Тобі. Підгодував їх в сувору зиму, виручив.
Наступного літа Петрик з товаришами нав’язав віників і для звірів. Різних: березових, осикових, вербових. А батько стіжок сіна поставив. Будь ласка, звірі, приходите ласувати, тільки наших віників не чіпайте. Звірі й приходили. Навіть лося бачили, скуб сіно з стіжка.

Микола ГАМОЛКА
НЕЗВИЧАЙНИЙ АВТОМОБІЛЬ

Петрик дуже любить машини. Кожного дня, стоячи на тротуарі, довго розглядав грузовики, прудкі легковички, автобуси, Милується, дивлячись, як переморгуються на перехресті вулиць світлофори — то червоним, то жовтим, то зеленим оком.
— Мабуть, внучку, будеш ти шофером, — часто повторяв дідусь і дарував нову іграшку — легковий автомобіль або самоскид.
Дома у Петрика є своя проїжджа дорога. На неї виводить він усі машини, ставить світлофори. І дорога-вулиця оживає, неначе б та, за їхнім будинком. Награвшися, Петрик дбайливо заганяє машини в "гараж" — затишне місце під сервантом.
Навесні, теплого травневого дня, усією сім’єю приїхали вони в село, де була дача. На городі дружно закипіла робота. Бабуся згрібала на купу торішнє листя. Тато й мама перекопували землю для грядок. А Петрик, вилізши на пліт, дивився як неподалік, на колгоспному полі, орав трактор.
Зарипіли ворота, і на подвір’я в’їхав підводою дідусь. Приземкуватий буланий кінь раз по раз помахував головою, тягнувся до молодої травиці, що росла біля плоту.
— Господарі, беріть лопати, будемо перегній возити, — подав команду дідусь. Петрик вперше побачив коня і миттю зістрибнув з плоту на землю.
— Дідусю, що це? — показав він пальцем на віз.
— Хіба не бачиш — автомобіль... Петрик здивовано перепитав:
— Автомобіль?
— Авжеж. Що, не бачив такого? — засміявся дідусь. — Ти придивись як слід. Бачиш, колеса є. Навіть на шинному ходу. Петрик довкруж обійшов "автомобіль". Колеса в нього справді такі, як у машини. Він присів, зазирнув під віз.
— А труба де, звідки дим виходить? Де руль, мотор?
— У цієї машини труби немає, — відповів дідусь. — А мотор? Невже не бачиш? Ось він, хвостом махає, — і показав на коня. — Зачекай, знайдемо і решту. Він підхопив Петрика під пахви, посадив на підводу.
— А тепер, дивись, — і взяв у руки віжки. — Це руль... — Піднявши із землі дубець, додав: — А ось, внучку, і швидкість. Поїхали!..
Вируливши з двору, "автомобіль" м’яко покотився вулицею. Як тільки ж дідусь змахнув дубцем, віз покотився швидше.
Час від часу Петрика легко підкидало, і під це погойдування він думав: "Цікаво, чи подарує мені дідусь такий автомобіль? І куди поставити його, де знайти у дворі місце для гаража?"

Василь ФЕРАНЦ
ЗАЙЧИКІВ ХЛІБ

Васильків тато працює лісником і додому повертається пізно ввечері. Ось і сьогодні засвітилися в небі зорі, а татуся все нема. І мама затрималася на роботі.
Василько сидить біля вікна, де трішки світліше, і пильно вдивляється на вулицю. До кімнати вповзають сутінки, а разом з ними закрадається в душу страх.
Рипнули двері, і в хату увійшов тато. Василько кинувся йому назустріч, повиснув на дужих руках. І одразу зник страх, як і не було.
— Відгадай, що я тобі приніс, — каже тато, опускаючи Василька на підлогу.
— Що? — Загорілися очі у хлопчика.
— Дарунок від зайчика. Йду я по лісу, дивлюся, лежить біля стежини на пенечку… зайчиків хліб.
І тато дістав із сумки окрайчик хліба.
— Зайчиків хліб? І його можна їсти?
— Звичайно, можна.
Василько покуштував — справді, дуже смачний. Ніколи не їв такого хліба! Не помітив, як і крихітки не залишилося від зайчикового подарунка.
— Тату, звідки ти знаєш, що хліб залишив зайчик? — запитав Василько.
— А хто ж іще? Зайчик! Бачив його в лісі, біля пенька...
Потім вже, лежачи в ліжечку, Василько думав про зайчика. Уявляв, як сидять довкруж пеньочка зайченята, чекають, доки спечеться хліб.
З цими думками Василько й заснув.

Олексій ДУДАРІВ
СИНЬООЧКА
Казка

У тихій лощині, під старою розлогою вербою, була собі маленька чиста криничка. Її звали Синьоочка. Кришталева вода вдень і вночі, влітку і взимку струменіла з кринички, немов ниточка-струмочок, і збігала в Зелену Сажалку, що жила по сусідству. Кучеряві хмарки щоранку, ніби в дзеркало, дивилися в Синьоочку і, перш ніж пливти у свої далекі мандри завжди говорили:
— Ой, яка красуня ця Синьоочка! Така чудова, така прозора! У спекотні літні дні в криничці купалося Сонечко, вночі на поверхні води разом із зірочками відпочивав гостророгий Місяць. Синьоочка була дуже доброю, вона з усіма дружила, і кожен, хто тільки захоче, міг підійти й напитися її срібної прохолодної водиці... За все це птахи і звірі, які жили в лощині, любили Синьоочку. І ще її любили за пісні, які вона співала в нічній тиші своїм дзвінким голосом... Навіть найчарівніший співак Соловейко і той прилітав до кринички, сідав на нижню гілку старої верби і слухав, як Синьоочка співає:

Тюр-ли, тюр-ли біля лоз
Струменить водиця,
І у спеку і в мороз
Приходь сюди напиться...

Лише одна Зелена Сажалка не любила Синьоочку. Вона була зла на криничку за те, що до неї всі приходять, з нею дружать, а Зелену Сажалку зовсім не помічають... Та й не люблять!
— Ква-ква-ква! — зареготало веселе Жабеня, коли Зелена Сажалка поскаржилася йому. — За що тебе любити? Адже ти сама нікого не любиш!
— Ну й що! — відповіла примхлива Зелена Сажалка. — Не люблю, а мене хай люблять...
— Так не буває, — сказало Жабеня. — І не буде! Синьоочка добра і лагідна... Співає для всіх, всіх у гості запрошує... А ти? Зелене слизьке жабуриння вдягла на себе, воду сховала. Усіх своїх мешканців прогнала геть... Старий Карась і той втік від тебе.
— Замовкни, плюгавче! — злобно закричала на Жабеня Сажалка.
— Розквакалось тут! Я все одно краща від вашої мізерної Синьоочки. У мене вода тепла, а в неї крижана...
— Ква-ква-ква! — знов зареготало Жабеня. — Так вона ж влітку, в спеку, холодна, а взимку — тепла... А з тебе он бульбашки йдуть... Ква-ква-ква!
Зелена Сажалка розлютувалась не на жарт.
— Якщо захочу, — погрозливо мовила вона, — то від вашої Синьоочки й сліду не залишиться.
— Дурненька! Синьоочка з Сонечком дружить. Воно тебе як припече, так за один день висохнеш геть.
— Не висохну! Я велика!
— Висохнеш... Ти велика тому, що тебе водою Синьоочка напуває, а так би... Ква-ква!
— Йди геть! — сердито булькнула на нього Сажалка.
— Ква на тебе! — відповіло Жабеня і пострибало далі. А зла Зелена Сажалка задумала чорну справу. Темної ночі, коли Синьоочка проспівала свою пісеньку і задрімала, Зелена Сажалка взяла своє слизьке жабуриння, сплела з нього важке покривало, нищечком підкралася до кринички та й накинула на неї... Обплела і заплутала. Цієї ночі над лощиною висів густий туман, і друзі Синьоочки не помітили того, що заподіяла Сажалка, і не змогли прийти на допомогу криничці.
Вранці, коли сонечко розігнало туман, коли прокинулися від сну звірі і птахи, всі здивувались, що в лощині не чути пісеньки Синьоочки... Кучеряві хмарки шукали свою подружку, шукав голосистий Соловейко, шукало веселе Жабеня, але Синьоочки ніде не було видно. Зелене жабуриння Сажалки притисло її до землі і сховало...
Як не билася криничка, як не намагалася виборсатись з-під жабуриння до своїх друзів, все було марно. Лише кілька крапельок просочилося крізь слизьке жабуриння, але всі подумали що це крапельки роси...
І ось Сонечко піднялося високо і теж почало шукати свою подругу. Воно так пильно вдивлялося в лощину, що береги Зеленої Сажалки відразу ж почали сохнути, а вона сама міліти просто на очах.
— Ой, — зарепетувала Зелена Сажалка. — Ой, рятуйте! Помираю! Допоможіть! Не буду більше! Пробачте!
Але ніхто не звертав уваги і ніхто не поспішав на допомогу пихатій і злій Сажалці. Всі шукали криничку і не могли відшукати.
На щастя, того теплого погожого ранку йшли лощиною в ліс по гриби хлопчик і дівчинка.
— Дивно! — сказав хлопчик, коли вони проходили мимо Синьоочки. — Тут же, біля верби, повинна бути криничка, а її чомусь нема...
— Це та, яку звуть Синьоочкою? — спиталась дівчинка.
— Та. Але де ж вона?
— Давай пошукаємо.
Вони залишили на стежині свої кошики і стали шукати криничку. Обійшли навколо старої верби.
— Ось! Ось вона! — радісно заплескала в долоньки дівчинка. — Бачиш крапельки? Заросла лише...
— А ми зараз її визволимо! — сказав хлопчик і вхопився руками за слизьке жабуриння Зеленої Сажалки. — Фу, бридота яка... Допомагай...
І вони разом взялися віддирати від бідної кринички бридке жабуриння... Воно опиралося, чіплялося за береги Синьоочки, але нарешті розірвалося, і криничка визволилась.
Голуба свіжа водичка знов заіскрилася під Сонечком. Хлопчик і дівчинка кинули слизьке жабуриння у пересохлу Сажалку, витерли об траву руки, напилися з Синьоочки чистої водички, підхопили свої козубки і помчали до лісу...
А вільна Синьоочка знов заспівала свою веселу пісеньку.

Марія ВОЙТЯШОНОК
ХТО ЗНАЄ ДОРОГУ ДО РІЧКИ?
Казка

Бабка літала неподалік від своєї хатки, біля річки, довго-довго, і не помітила, як заблудилась. Несподівано здійнявся сильний вітер, пішов дощ. Довелося спуститися на землю, куди попало, аби сховатися від негоди.
Щоб не промокли крильця, бабка дбайливо склала їх до футляра з-під сухого горохового стручка. Обдивилася.
Поруч стояла велика жовта квітка. Широке листя, неначе вуха, сторожко нашорошені вусібіч. Голова велика. І весела, як у Сонечка. "Сонце теж сховалося від дощу?" — здивувалася Бабка.
— Я Соняшник, і завжди живу в цьому городі, — заперечила вухата квітка: вона чула довкола себе усі звуки, навіть думки.
— Може, ти знаєш дорогу до річки?
Ні, Соняшник лише знав дорогу до Сонця. У безхмарну погоду, коли Сонечко гуляє по небу, він дивиться на нього, навіть не змигне, з ранку до вечора, повертає вслід за ним голову.
Зовсім близько хтось засопів, заквапився, голосно, на весь город лічачи свої кроки:
— Один, два, три... Я дощовий Черв’як-Землемір. Чотири, п’ять, шість... Я знаю всі дороги, люблю гуляти по них у дощ. Але ніколи не знаю, куди ті дороги ведуть... Вісім, дев’ять, десять...
А ще Бабка встигла дізнатися, що Черв’як-Землемір сьогодні дуже заклопотаний. Йому потрібно було виміряти усі грядки, усі борозни. Бо на городі пересварилися між собою Редиска Білохвоста з Кучерявою Петрушкою. Вони вже другий день товчуться на межі, штовхаються, доводячи, у кого краща грядка. Усі в городі дуже чекали цього дощу, аби Черв’як-Землемір (а він же працює тільки в дощ) на¬решті розв’язав їхню суперечку. Та й непосидючій Полуниці теж хочеться непомітно перелізти то на грядку до лежебоки Огірка, то до Замріяної Капусти — Полуниці завжди мало місця.
Несподівано Бабка помітила безліч дирижабликів. Вони повільно погойдувалися в повітрі. Кожен з них був, щоправда, міцно прив’язаний до землі.
— Дирижаблики вміють літати високо, вони знають дорогу! Хочу до річки полетіти на дирижаблику! — зраділа Бабка.
— Нас багато-багато... Нас ніхто не може перелічити... У нас ніколи не буває вільних місць... — зашепотіли у відповідь сонні голоси за стіною одного дирижаблика.
Бабка підбігла до другого, до третього, до... десятого. Звідусіль чулося одне й теж.
— Ти помиляєшся. Це зовсім не аеродром, а просто звичайна грядка з маками. Вони ніколи нікуди не літають, а лише гойдаються собі маківки і сплять... Я теж нікуди не літаю далі Капусти, — висунувшись з тугого хрускотливого качана, як з накрохмаленої ковдри, сказав Білий Капустяний Метелик.
— Набридло мені їсти усе в прозелень! — скотилася з листка під ноги Бабці Зелена Гусениця, сопе, не може віддихатись, ненажерливо плямкаючи.
Бабка злякано підхопила свій футляр з крильцями і побігла з городу.
Довкола ані звуку, ні сліду. Тільки свіжа стежинка, витоптана грибами.
Несподівано майнув у траві чийсь капелюшок. Бабка погу¬кала щосили. Але капелюшок не озирнувся, певно, не почув.
— Що ви прошепотіли? — хтось делікатно доторкнувся до плеча. — У лісі в сиру погоду глухо. Луна, боячись, щоб не застудити горло, ховається в дуплі... Я молодий Боровик, — відрекомендувався Гриб, струшуючи дощові краплі зі свого оксамитового капелюшка.
— Чи не знаєте ви часом дороги до річки?
— Ні, — засмутився молодий Боровик. — Я тільки знаю стежки до сестер Лисичок, вони живуть на Вересовому пагорбку; до злих братів Мухоморів не раз доводилося ходити, ті люблять сидіти де-небудь неподалік від мого хутору; знаю стежину до веселих різнобарвних Сироїжок, це на Сухому болітці; до сусіда Підосичника...
Бабка слухала Боровика, опустивши очі, довго-довго, доки він не перелічив у своєму лісі всіх грибів-сусідів. А коли підвела очі, ... на місці молоденького Боровичка стояв... старий, зовсім старий Гриб.
— Під час дощу ми, гриби, швидко ростемо і швидко старіємо, — мудро усміхнувся старий Боровик. — Ось я за цей час і виріс, і постарів... Та на світі нема нічого солодшого, аніж рясний грибний дощ!
Бабка квапливо розпрощалася і побігла геть. Додому! До річки! Тільки б не зістарітись під цим хваленим грибним дощем!
Прикриваючи солодкий роток листочком-долонькою, позіхала, сховавшися від дощу, Суничка. Гидким сміхом проводжав Бабку, висунувшись із свого будиночка, холодний Слимак.
А Бабка була вже аж на лузі. Тут, збившися до гурту біля кущів, стояли Овечки. Вони слухняно підставляли дощу то лобик, то вушко, дощ старанно закручував овечкам тугі вовняні кучерики.
— Може, ви знаєте дорогу до річки? — ледь чутно запитала втомлена Бабка.
Овечки, дуже заклопотані своїми зачісками, не почули. Хтось зовсім низько, біля самісінької землі, прошепотів:
— Так, я знаю дорогу до річки. Я люблю ходити за ким-небудь услід... До річки біжать Овечки — я йду за слідами від ратичок. Йде до річки Вовк — йду за слідами від лап. Та найзручніше ходити до річки за Людиною, в неї широкі сліди від підошов. Моє насіннячко легко прилипає до них... Йди за мною.
Це була Трава Подорожник.
Листок за листком, листок за листком, і Бабка, нарешті, прийшла до річки. Вже и дощ перестав. Бабка дістала крильця з футляру, з того, що з-під сухого горохового стручка, і ... полетіла над водою, додому. Подорожник зупинився на березі, приліг там, де кінчалася дорога до річки. І там, де кінчалася... казка.

Станіслав ШУШКЕВИЧ
БДЖОЛА ТА ОВІД
Казка

Бджола летіла у свій вулик додому, а Овід — світ за очі. У нього ніякої хатини нема. По дорозі вони помітили квітучу липу. Бджола сіла на цвіт, а Овід учепився за листок і знічев’я почав гойдатися та гудіти. В цей час закрапав дощ. Бджола і Овід сховалися під широкий липовий листок, примостилися поруч.
— Для чого ти збираєш нектар і квітковий пилок? — запитує Овід у Бджоли.
— Щоб себе й сім’ю годувати, запас на зиму зробити, з людиною поділитися, — відповідала Бджола.
Овід залопотів крильцями. Йому стало смішно, що Бджола ділиться медом з людиною, яку він не раз кусав.
— А за що ж ти людину медом годуєш? — спитався Овід.
— Людина збудувала нам вулики, в яких ми живемо. Людина обнесла наші вулики плотом, щоб нас ніхто не турбував. Людина посадила довкола наших вуликів-будиночків яблуні, груші, вишні та сливи. Коли вони цвітуть, ми збираємо з їхнього квіту мед.
— Невже яблуні і груші цвітуть? А я й не знав.
— Невже ти не бував навесні у наших місцях? — поцікавилася Бджола. — А я й живу всього лише третій день. Мені ніхто про сади не розповідав. Оводи живуть недовго, їхній вік короткий, усього п’ять днів. Щоправда, є й серед нас такі, що доживають до двадцяти.
— У вас таким короткий вік, тому що ви ледарі, — сказала Бджола. — Ми живемо по кілька років. Щоправда, і в наших сім’ях є лежебоки, трутні. Їхній вік теж короткий. Весна, літо — а як настане холодна осінь, ми виганяємо їх з вуликів, і вони помирають від холоду і голоду.
— І вам їх не жаль?
— Хто не працює, той і їсти не має права, — прогула Бджола.
— А може, у вашім сім’ї тільки ти одна така сувора та сердита, а решта добрі та лагідні? — поцікавився Овід.
— У нашому вулику цілих сто тисяч таких, як я. І всі люб¬лять працювати. Ми з ранку до вечора збираємо з квітів пилок і нектар, робимо мед, — ще дужче загула Бджола.
— Ой, не гуди так сильно, — попросив Овід. — Вже дощ стихає, почує нашу розмову Горобець, прилетить і поклює нас.
— Горобці бджіл не їдять, — відповіла Бджола. — Мені ніколи з тобою теревенити, треба летіти до вулика, нести узяток.
— І мені треба летіти — їсти хочеться. Он на взгірку худоба пасеться, може, з якоїсь корови вдасться крові посмоктати, — дзикнув Овід.
— О-ого! Ти не тільки ледар, а ще й кровосос! — обурилася Бджола і вилетіла з-під листка. За нею, ніби навздогін, випурхнув і Овід.
З липи його помітив Горобець і тої ж миті кинувся услід. На льоту спіймав він Овода, на льоту його і проковтнув. Бджола бачила усе це. Можливо, вона й пожаліла свого недавнього співрозмовника, з яким кілька хвилин тому разом ховалися від дощу, тому що було чутно, як вона жалібно продзижчала:
— Невже цей ледар-кривосос жив лише три дні? Адже й за ці три дні можна було порозумнішати, а він анітрохи розуму не набрався.

Ядвіга БЯГАНСЬКА
ЯК НАСТУСЯ МАМІ ДОПОМАГАЛА

Повернулася мама з роботи та й почала в квартирі прибирати. Прибирала, прибирала, сіла в крісло й каже:
— Чогось голова розболілася. Відпочину я трішки, дочко, а опісля підлогу вимию.
Лягла вона на ліжко й заснула.
Подивилася Настуся, що мама спить, прикрила її вовняною хусткою, вийшла на пальчиках з спальні й двері за собою причинила. Хай поспить мама, а вона тут, в іншій кімнаті, посидить тихенько. І сіла у велике крісло.
А в кімнаті непорядок. Біля дверей відро з водою стоїть,
посеред кімнати крісла зіставлені. Незатишно, навіть уроки робити не хочеться. І стала Настуся думати, як мамі допомогти.
"Візьму та сама підлогу помию, — вирішила вона. — Немаленька вже, в школу ходжу". І взялася за роботу.
Нелегко справитись з великою ганчіркою, коли в тебе такі маленькі руки. Не слухається ганчірка Настусі, не хоче ніяк воду з себе випускати. Викручує, викручує її Настуся, з усіх сил старається, а вода все тече та й тече. І як це мама так спритно справляється з нею? Але і Настуся не відступиться, не така вона, щоб не подолати ганчірку. Потроху робота пішла на лад. Правда, від неслухняної ганчірки боліли руки, але Настусю це не дуже бентежило.
Вона раділа, що помила підлогу, мамі допомогла, і щаслива усмішка сяяла на її розпашілому від роботи личку.
-А тепер приготую вечерю, — сказала собі Настуся й стала порядкувати біля столу.
Коли чайник закипів, вона вимкнула плиту й пішла будити маму.
— Ой, як довго я спала! — зиркнувши на годинник, вигукнула мама. — Незабаром тато з роботи прийде, а ще підлога не мита і вечеря не готова.
Настуся посміхнулася, але нічого не сказала. А мама вийшла з спальні і очам своїм не повірила: і підлога помита, і вечеря стоїть на столі.
— Хто ж це у нас господарював? — здивувалася мама.
— Я! — весело відповіла Настуся.
Мама пригорнула дочку, поцілувала в одну, потім в другу щоку й мовила:
— Помічниця ти моя дорога! Господинька ти моя славна!

Євген РАДКЕВИЧ
СТАСИК

Стасик живе у великому місті. Він уже вміє дзвонити по телефону. Крутить телефонний диск, ставляючи палець в різні дірочки. По цифрах, які запам’ятав, набирає потрібний номер.
В трубці чуються довгі гудки, а затим дідусів голос. Стасик гукає: — Алло! Дідусю, відгадай, хто тобі дзвонить...
— Хто ж ще може так кричати по телефону? Звичайно, мій онучок Стасик.
— А ти знаєш, хто набрав мені номер?
— Мама, мабуть, або тато.
— Ні, я сам. Мама показала, а я запам’ятав і сам набрав.
— Молодець, Стасику, — хвалить дідусь. — Ти в мене зовсім уже дорослий.
— Дідусю, а ти не забувся, що мені незабаром п’ять років?
— Пам’ятаю, внучку, пам’ятаю про твій день народження. Я принесу тобі подарунок.
— Добре, — каже Стасик і просить: — Дідусю, подаруй мені на іменини ракету. Тільки справжню.
— А навіщо вона тобі — справжня?
— Полечу на ній високо-високо, до самісінького сонця. Прикріплю сонце до неба, щоб воно не утекло звідти ніколи, щоб у нас завжди був день.
— Он як! — дивується дідусь і каже: — Але ж сонце ходить по всій землі і всім дає світло. Коли в нас буде весь час день, то в когось — весь час ніч. Отже, ти інших людей хочеш залишити без сонця?
— Ні, я цього не хочу. А чи можна зробити так, щоб в усіх людей був світлий день без ночі?
— Неможливо, внучку...
— Ну, тоді мені не потрібно ракети. Знаєш, дідусю, — вирішує Стасик, — подаруй мені краще велосипед. Ми сядемо на нього з тобою і поїдемо у твоє село, добре?
— Гаразд, — погоджується дідусь.
Стасик кладе трубку і думає, кому б ще подзвонити.

Алоїза ТЬОТКА
ДОКИ НЕ В РУКАХ, НЕ КАЖИ, ЩО ТВОЄ

Йшов якось бідний чоловік через чисте поле, помітив зайчика, зупинився та й каже: «Ось де мені Бог шапку послав! Підкрадуся до зайчика, уб’ю його, принесу в містечко, продам і за ці гроші куплю свинку. Свинка опороситься, приведе дванадцять поросяток. Поросятка виростуть і приведуть знов по дванадцять поросяток. Тоді я їх усіх вигодую, заріжу, комору м’ясом завалю, м’ясо продам і за вторговані гроші хіба ж таку хату збудую, хіба ж так розбагатію! Сам тоді буду поживати та медок попивати! Ото буде життя!»
І так дуже голосно вигукнув, підкравшись до зайчика, що зайчик прокинувся і кинувся на втіки.

ЦИГАН

Одного разу до працьовитих людей приблудився циган. Сіли обідати. Спочатку принесли молозива. Один чоловік і питає: «Кому це молозиво їсти?» — «Мені!» — каже циган.
Затим принесли миску ковбас. "А ковбаси кому?" — питаються люди. "Мені!" — гукає циган.
Пообідали, встали із-за столу й кажуть: «Ну а тепер кому ж молотити іти?" — "Молотити не мені, — відповів циган, — я вже й так на себе дві роботи взяв, то вже на третю сили не маю».

Олесь АРКУШ
ЯК РУДЯ ВЕРТОЛІТ ЗМАЙСТРУВАВ
Казка

Мураш Рудя — відомий тесля. Майстер, як кажуть, на всі руки. А сокирка в нього ну просто чарівна: що не задумає Рудя — все зробить. Будували мурахи новий дім, бо в старому мурашнику тісно стало. Важкувато, звичайно, без техніки. І Рудя вирішив змайструвати вертоліт, щоб допомогти будівельникам. Не великий, як у людей, а маленький, завбільшки з дядечка Джмеля.
Ніхто не знав, що задумав Рудя. Вдень він працював разом з усіма, а опісля потай майстрував свій вертоліт. Працьовита сокирка не знала спочину до пізньої ночі.
Минуло кілька тижнів, і вертоліт був готовий. Повіт¬ряний гвинт, здавалося, не дочекається, коли закрутиться, щоб підняти вертоліт з пілотом над землею.
А Рудя як слід все продумав. Березовий пень біля нового мурашника пристосував для посадочного майданчика. Випросив у знайомого світлячка ліхтарик, щоб можна було злітати й приземлятися не лише вдень, а й вночі.
І от настав час пробного польоту. Під сосною-сухостоєм Рудя причепив до вертольота кілька жовтих голочок і поле¬тів до будівельників. А ті саме бралися за роботу. Помітили в небі такий маленький вертоліт і здивувалися: хто це летить? Тоді Рудя спустився нижче і помахав їм лапкою.
— Так це ж Рудя! Наш Рудя! — загукали мураші.
Рудя приземлився на березовий пень. Невдовзі біля нього зібралися майже всі мешканці мурашника. Прилетів навіть дядечко Джміль, теж дивується і радіє, разом з мурашками підкидає Рудю на лапках вгору.
А Рудя подарував вертоліт будівельникам, бо сам дуже любив працьовиту сокирку і не бажав з нею розлучатися.

Олесь НАВАРИЧ
ЧОГО В ЛІСІ НЕ ВИСТАЧАЛО
Казка

Сидить борсучок на галявинці та й плаче гіркими сльозами. Біжить лисичка, питається:
— Чого, борсучок, плачеш?
— Ой, біда! — скаржиться той. — Забіг вовк на наш куток, ухопив мого братика та й затягнув у глухий яр.
— Пробач, борсучок, нічим допомогти не можу, до кравчині поспішаю, — махнула лисичка хвостиком і зникла.
Зупинився біля борсучка дикий кабан, рохкає:
— Чого, бідолахо, плачеш?
Вислухав борсучка, ікла свої жовті об пень погострив, каже:
— Міг би я з вовком поговорити, але ж дітки-поросятка в мене малі... Ще щось трапиться. То ж вибачай, побіжу.
Вийшов на галявину ведмідь з колодою меду. Кинувся до нього борсучок:
— Дядьку Михайле, допоможіть!
І розповів про свою біду.
Поставив ведмідь колоду на землю, пошкріб лапою за вухом, та й каже:
— Ну гаразд! Поговорю з вовчиськом. Тільки почекай, занесу мед до хати!
Взяв колоду на плечі та й пішов. А борсучок повеселішав, навіть один раз підстрибнув на радощах — братика порятують! Але минає час, а ведмедя все нема та й нема. Кинувся борсучок до ведмежої барлоги, дивиться, а господар хропе собі, двері до барлоги колодою підпер, щоб ніхто не турбував його вдома.
— Все! — прошепотів нещасний борсучок. — Кінець моєму братику...
Повернувся на галявину й знову плаче, світу білого від сліз не бачить. Аж тут біжить заєць. Торкнувся лапкою до борсучка, і той розповів йому про своє горе:
— Немає в лісі такої сили, щоб вовка угомонити! Коли ведмідь не хоче зв’язуватись з цим волоцюгою, то хто ж тоді насмілиться?
— Послухай ти мене, друже! — мовить заєць. — Сили в них вистачає. І в дикого кабана, і в ведмедя. А от подумай, чого не вистачає... Не знаєш? Тоді показуй, де той яр!
Здивувався борсучок, але плакати перестав і повів зайця до вовчого яру.
— Ти, борсучок, сховайся під кущем, — повчає заєць .— А як помітиш, що вовк утікає, мерщій біжи до братика, визволяй його з неволі. Зустрінемося біля старого дуба, що на узліссі росте.
Ще більше здивувався борсучок, але поліз ховатися під кущ.
А заєць вибіг на поле, де мисливці ходили. Помітили ті зайця і собак нацькували. Зайцеві цього тільки й треба було. Мчить він крізь кущі прямісінько до яру. А за ним — зграя собак, мисливці. Почув вовк шалений гавкіт — і вискочив з лігвища. Собаки давай його тягати, кусати. Крутнувся вовк — та навтіки, — а собаки за ним далеко в ліс побігли. Вистрибнув борсучок з-під куща і мерщій до братика. Визволив його і привів до старого дуба. А там вже заєць сидить, усміхається:
— Ну що, борсучок, чого в лісі не вистачало?
— Ой, тепер знаю! Не вистачало сміливості, кмітливості, доброти. Сила не головне, я зрозумів...
От і живуть донині троє веселих друзів — два борсучки і заєць.

Марія ВОЙТЯШОНОК
КОМУ ПОДАРУВАТИ БДЖІЛ?
Казка

Буря в лісі затихла тільки опівночі, і Ведмідь, перечекавши негоду в сусіда Борсука, повертався додому потемки, коли вже всі давно спали. Йшов собі, йшов, йшов. Несподівано за щось зачепився і... впав. "Якщо в тебе чотири лапи, то можна ненароком і самому собі наступити на ногу", — забурмотів він, підвівся, обтрусився. І тут помітив перед собою на стежині скинуту бурею з дерева колоду бджіл. От удача! Тепер, нарешті, він заведе пасіку, і в нього буде свій мед! Мед на сніда¬нок! Мед на обід! Мед на вечерю! Треба обов’язково забрати колоду з собою!
Так і зробив.
Бджоли вставали раненько, поспішали на лісові галяви, на луки — на працю. А Ведмідь ще спить, солодку слинку ковтає, солодкі сни надивляє. Ніяких тобі турбот! "І чого це мені раніше не прийшло в голову завести таку дбайливу господиню?" — солодко потягувався Ведмідь, нарешті таки, проснувшись.
Та варто було йому вийти з дому до струмка, щоб вмити¬ся, як раптом почувся тріск, шурхіт крил, писк.
— Геть! Геть звідси! Хіба не знаєш, що тут сьогодні пролягає наш бджолиний шлях?!
Ведмідь дуже налякався, ледве встигнув пригнутися, як прямісінько над ним пронеслася чорна хмаровища бджіл. "Може, й справді тут більш не можна ходити", — почухав Ведмідь потилицю. І попрямував, як завжди, на вранішню прогулянку до старої липи. Знов почувся тріск, шурхіт крил і злі голоси. І тут, як з’ясувалося, вже проліг бджолиний шлях. Ведмідь не такий вже упертюх, він мав добрий характер, — збочив собі на стежинку, що вела в густий ягідник. А навздогін йому чулося:
— Ге-еть!
"Вони ж задля мене стараються, що вдієш? — міркував зовсім збентежений Ведмідь. — Треба якось миритись. Обійдуся солоними грибами, у мене їх з осені ціла діжа стоїть".
По дорозі додому він раз-у-раз кидався врізнобіч. Бо бджоли сиділи на кожній квітці, на кожній травинці, ще вжалить якась в голу п’ятку. Крутилась від утоми голова, рябіло в очах.
Опівдні він приліг відпочити. Ледь заплющив очі, як хтось постукав у двері.
— Хто там?
— Пробачте, я Трутень. Я трохи близорукий і от... заблукав, — сказав хтось дуже кудлатий, товстий, але дуже схожий на бджолу. .
Надвечір зовсім зіпсувалася погода, пішов дощ.
— Чи нема у вашій оселі доброї погоди? — прилетіли до Ведмедя бджоли-розвідниці, обнюхували шерсть, злилися.
— У мене нема ні погоди ні... терпіння! Зараз же забирайтеся до своєї колоди!
Про себе подумав: "Подарую я вас сусідці Зайчисі, вона молодша від мене, метка — справиться з бджолами і медку покуштує".
Зайчиха, як на те, гуляла в лузі, зовсім близько.
— Я неве-се-лий, я неве-се-лий, — чи то скаржилося, чи то хвалилося одне Зайченя.
— А я хочу скрізь порядкувати, — волало друге.
— Ой! Бою-ю-ся! — запищало третє, помітивши Ведмедя.
— А ти заплющ очі! — сміялося з братика четверте.
— Хочу взнати, чи любиш ти, Зайчихо, солодке? — почав Ведмідь здалеку свою розмову.
— Ні, я не куштувала, — відповіла та. — Я от тільки люблю солодко поспати. Але мені весь час заважає то старий лісовий Вітер, він, сам знаєш, все ходить по лісі та й ходить, то Вовчиця клацне зубами, то Білочка шишку
випустить з лапок, шуму наробить.
Ні, Зайчисі бджоли не потрібні. Але Ведмідь не засмутився. Занадто ж пустотливими здалися йому її діти, та й сама Зайчиха, правду кажучи, добра гультяйка — усе ніяк не виспиться. Де вже їм впоратися зі злими бджолами.
— Зозуле, Зозуле! Скільки років мені жити? — теж здалеку, щоб придивитись, почав Ведмідь свою розмову.
— Я сьогодні не ворожу, ніколи! Доки моїх сусідок Трясогузки та Мухоловки немає вдома, мені треба встигнути підкинути їм свої яйця. Сусідки добрі і не дуже перебірливі — не помітять підкидька, вигодують разом зі своїми пташенятами і моїх зозуленяток... Та ось вже й кошик підготувала в дорогу. Ку-ку! — безтурботно, весело розпрощалася Зозуля з гостем.
— Що правда, то правда, Зозуля не любить сімейних клопотів. І як же це він забувся про те, як ще торік повертався додому з гостей голодним? "Я вмію варити тільки одну кашу, і дві каші в моєму горщику не помістяться, пробач, сусіде. Ку-ку!" — сказала тоді Зозуля.
Навіщо їй бджоли?
"Ось той, кого я шукаю в нашому лісі, воно найменшеньке, найдобріше і найметкіше, йому й подарую своїх бджіл", — зрадів Ведмідь, помітивши Блакитне Мишенятко.
— Ні, я до солодкого не дуже. Я люблю розв’язувати вузлики із зернятами, вузлики з різним насінням і сушеними ягодами. А потім сидіти на полиці і довго дивитися на бабусину склянку, де вона ховає від мене смажені гарбузові зернята. Це, дядьку Ведмідь, моє найкраще і найсолодше кіно.
Довго ходив Ведмідь, стомився, прихилився на мить до дерева, задумався. Звідкись згори смачно запахло чимось печеним. Зирк туди, а це Білочка пече млинці і на мотузці їх розвішує, сушить на сонці на зиму. Невже літо кінча¬ється? Кому ж би подарувати бджоли? Треба поспішати, і йому самому вже незабаром треба буде залізати до барлоги.
Нарешті, Ведмідь, віддав своїх бджіл Людині. Лисиця порадила. Навідуючися до курника, вона зробила для себе висновок, що Людина з-поміж її знайомих у лісі, у полі і на лузі найсміливіша, найрозумніша і, навіть, хитріша за неї. І тримає людина повні хліви худобини й птаства, навіть Бусол живе в Людини на хаті і шпак у саду.
Людині саме й знадобилися Бджоли.
Залізши на зиму в барлогу, Ведмідь ще довго вовтузився, ніяк не міг заснути, йшов сніг. Сніжинки кружляли, роїлися перед очима. "Це зимові бджоли... — подумалося наляканому Ведмедеві, і він ще глибше зарився під перину з листя. — Що вони взимку роблять? Певно, закладають крижинки в скляні баночки..."
Холод забирався до барлоги. Навіть подушка і перина здавалися набитими сніжинками — зимовими бджолами. Все кололося, кусалося за ніс, ніяк не вдавалося заснути міцно-міцно, на всю зиму. З того часу Ведмідь більш ніколи не заводив собі бджіл. Щоправда, інколи, ніби ненароком, навідається до Людини на пасіку. Хочеться запитати, як там його бджоли, а за одно й медком поласувати.

Кастусь ТАРАСОВ
КНЯЗІВНА З ТРЬОМА ІМЕНАМИ
Історичне оповідання

Окрім людини, ніхто з живих істот не цікавиться своїм походженням, своїми коренями, справами своїх предків.
Багато що забулося на світі, а сумна доля князівни Рогніди залишилася в народній пам’яті, живе у легендах. Ось одна з них, почута мною в дитинстві від бабусі.
Колись давним-давно у полоцького князя Рогволода народилася донька, яку назвали Рогнідою. Коли князівні виповнилося чотирнадцять років, посваталися до неї два брати — київський князь Ярополк і новгородський князь Володимир. Брати поміж собою ворогували. Молодший Володимир не хотів підкорятися старшому — Ярополку. Назрівала війна. Брати розраховували, що князь Рогвілд допоможе своїм військом тому, хто стане чоловіком його дочки. Рогніді сподобався Ярополк. Володимиру, зі згоди батька, вона відмовила. Свати роз’їхалися: одні з сумною звісткою у Новгород, другі з радісною новиною до Києва. Було це взимку 980 року.
Рогніда чекала літа, коли до неї, за звичаями тих часів, повинен був приїхати жених. Але доля розпорядилася інакше. Володимир зібрав велике військо і, як тільки зійшов сніг, несподівано напав на Полоцьк. Цілий місяць тривала облога міста. Полочани мужньо оборонялися, але новгородське військо все ж перемогло. Загарбники увірвалися в Полоцьк, почали грабувати двори, підпалювати хати. Пораненого князя Рогвалода, його дружину і двох синів убили. А Рогніду Володимир силоміць примусив стати його дружиною.
Після цього Володимир з військом вирушив на Київ. Він переміг у битві брата Ярополка, наказав убити його, а сам став князем київським. Там, у Києві, святкував він свій шлюб з Рогнідою. За давнім звичаєм дівчина, коли виходила заміж, міняла ім’я. Рогніда назвалася Гориславою — на пам’ять про те, що згоріла слава Полоцька. Поселили Гориславу в селі поблизу Києва. Тут у неї народилися три сини і дві доньки. Але пам’ять про батька, матір, братів не давала їй спокою. І Рогніда вирішила помститися за рідних.
Якось уночі, підійшла до ліжка, де спав Володимир, і вдарила його ножем. Цілила у серце, але промахнулась. Князь скочив, схопився за меч і в люті хотів засікти Рогніду. На шум вибіг зі своєї кімнати старший син Ізяслав. Він заступив собою матір і сказав: "Батьку, раніше убий мене!" Князь прохолонув, а назавтра сповістив: менших дітей Рогніда не побачить ніколи, а зі старшим поїде під Мінськ, у невелику фортецю, яку він дарує Ізяславу. Звідси й пішла назва міста Заслав’є. Тоді це був глухий закуток посеред одвічної пущі, непрохідних боліт. Рогніда і Ізяслав прожили тут рік. Володимир тим часом прийняв християнство й розпочав хрещен¬ня в усіх містах. Послане ним військо прийшло і в Заслав’є. У Рогніди відняли сина, повезли у Полоцьк, а її силоміць постригли у монашки і під іменем Анастасії зачинили в тісній келії. Цілих дванадцять років перебувала колишня кня¬зівна у неволі. Нарешті Ізяслав, який уже був князем полоцьким, захотів визволити матір. І раптом, майже в один день, Рогніда помирає в Заслав’ї, а Ізяслав — у Полоцьку. Дев’ять століть хвилює людей загадка цієї одночасної смерті матері і сина. Можливо, обоє стали жертвами змови, отримали з келихом напою смертельну отруту...
Нині всі, хто приїздить до стародавнього Заслав’я, приходять до могили Рогніди, щоб уклонитися пам’яті полоцької князівни-мучениці, яка прожила за свій короткий вік три життя під трьома іменами.

Володимир ОРЛОВ
КЛЕНОЧОК
Казка

Якось восени вітер приніс звідкілясь і кинув на землю насінинку-крилатку. Всю зиму вона пролежала під білим сніговим покривалом, а навесні, коли сонечко з’їло сніг, з насінинки виріс кволенький листочок на тоненькій ніжці.
— Ти хто? — питали в нього сусіди.
— Не знаю, — тонким, ледь чутним голоском відповідав Листочок. — Пам’ятаю, коли я був насінинкою, то ріс на високому дереві.
— Так ми тобі й повірили, — сказала Кульбаба. — Як ти міг рости на високому дереві, коли ти нижчий від трави. Ти не бачиш навіть будки, де живе наш собака.
— Але я, напевно, ще виросту, — промовив листочок. — Мені дуже хочеться вирости.
— Що він каже, цей писклявий підкидьок? — зашелестіла Кропива-жалючка. — Він виросте! Як би ти міг вирости, давно був би великий. От я, наприклад, виростаю всього за кілька тижнів...
Восени Листок пожовтів і опав. Зате після зими, коли земля знову зазеленіла, на підрослій ніжці-стебелинці розпустилися вже три ніжні листочки.
— Мабуть, це лопух, — вголос міркувала Кульбаба. — Нещасний! Він ніколи не зацвіте!
— Це ще не найстрашніше, — додала Кропива. — Він не вміє жалити, і тому його ніхто не боїться. Будь-який перехожий може вирвати його з коренем.
На третю весну на стебельці було багато красивих рожево-зелених листочків.
— Ви тільки-но подивіться на цього зухвальця! — обурилася Кропива. — Куди він лізе поперед старших?!
Але винуватець її обурення мовчав. Він був дуже скромний, і йому справді робилось незручно перед сусідами за те, що він почав рости так швидко.
— Зазнався! — казала Кульбаба, — задираючи свою жовту голову.
Минуло ще кілька років, і на тому місці, де колись упала насінинка-крилатка, піднявся молодий Кленочок. Йому було видно далеко доокруж: не лише будку, в якій жив собака, а й хату, і шлях, і ліс по той бік голубого озера.
Між іншим, колись я була вдвічі вища за нього, — згадувала унизу Кульбаба.
— А я разів у п’ять, — завжди додавала в таких випадках Кропива.
— Не треба заздрити, — схилившись до них, сказав якось Кленочок. — Я високий, зате в тебе, Кропиво, незалежний характер. А ти, Кульбабо, теж гарно цвітеш. Коли б я заздрив тобі, я не зміг би милуватися твоїми квітами. У кожного з нас є щось хороше, таке, чого немає в інших.
Тож давайте будемо радіти цьому, а не заздрити одне одному. І тоді побачимо, що жити всім нам стало краще.
Кульбаба і Кропива нічого не відповіли, однак замислились.

Володимир ПАВЛОВ
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Мама сказала:
— Сергійку, завтра в тебе день народження. Тобі виповниться три роки. Скільки це, хлопчик не знав. Тоді мама взяла його за ручку й загнула в кулачок три пальчики.
— Ось стільки.
Сергійко довго ходив із затиснутим кулачком. Боявся, що коли розтисне, — рочки розбіжаться. Та мама заспокоїла: ніхто нічиїх років забрати не може, нікуди від людини вони не втікають.
День народження почався зранку. Прокинувся Сергійко і біля свого ліжка побачив великий корабель. Саме такий вони з татом бачили в магазині. А на табуретці, де звичайно роздягався, штанців, у яких він ходив, не було. Зникла і сорочечка. Замість них лежав новий синій гарнітурчик. З вишитим жовтим якорцем і з білими матроським смужечками на комірці.
На цьому день народження не закінчився. В гості до них зі своїми мамами завітали Сергійкові друзі — Ригорко й Михась. Вони принесли цукерки в яскравих обгортках і сказали:
— Це тобі, Сергійку. Адже у тебе сьогодні день народження.
Сергійко і його друзі довго гралися різними іграшками, особливо з новим корабликом. Потім обідали, ласували цукерками. На прощання пили сік. Сік був томатним. Та чомусь подобалося говорити "автоматний". Так і говорили, й сміялися. Усім було весело.
Коли гості розійшлися, Сергійко запитав у мами:
— Мамо, а коли в мене буде ще день народження?
Мама підійшла, взяла Сергійкову ручку, відлічила вже чотири пальчики й мовила:
— Тоді, як загнемо четвертий пальчик.
— Давай сьогодні пальчик загнемо, — попросив Сергійко.
— Так не можна, — відповіла мама. — День народження розгнівається — зовсім не приїде. Тому що ходить він раз на рік.
Здавалося б, так просто, а бач — не можна. І, мабуть, правильно, що не можна. Інакше в усіх людей кожного дня був би день народження.

ВЗАЄМНА ДОПОМОГА

Дядьо Коля їздить на молоковозі. Є в нього й "Жигулі". Отже, в машинах він розуміється. А тут Сергійків самоскид взяв та й зіпсувався — колеса не крутяться. Хлопчик хотів попросити дядю Колю відремонтувати машину. Але дядько був зайнятий — у дворі колов дрова. Колов довго. А коли скінчив, забрав сокиру й пішов додому, дрова залишилися лежати порозкиданими довкола колоди. Сергійко подумав, що так не повинно бути. Він залишив свій самоскид біля стіни, а сам пішов до дров. Взяв полінця і відніс у дровітню дяді Колі.
Помітили це Сергійкові друзі.
— Що ти робиш? — запитав Ригорко.
— Дрова ношу, — відповів Сергійко. — Хто працює, той швидше росте. Так мій тато каже.
— І я хочу рости. Давай працювати разом, — запропонував Ригорко й теж почав носити полінця.
До них приєднався й Михась.
Працюють хлопці, стараються. Незабаром чимало дров вони занесли до дровітні.
Вийшов дядя Коля й очам своїм не повірив — здивувався:
— Чи не диво — стільки дров перенесено?! І хто мені так допоміг?
— Ми всі дрова носили, — відповіли діти.
— Молодці, — похвалив дядьо Коля. — А тепер покажи свій самоскид, Сергійку. Подивимось, що в ньому зіпсувалося, та відремонтуємо.
І став ремонтувати Сергійкову машину.

Євген РАДКЕВИЧ
ДЕНЬ ДИВ

Сонячного весняного дня бабуся привезла Стасика в село, де була дідусева дача — дерев’яний будиночок з широким двором і городом.
Дідусь зрадів онуку, повів його на город. Спершу скопали грядки. Дідусь великою лопатою, а Стасик — своєю, маленькою. Потім зробили на грядках неглибокі канавки, в які бабуся сипала насіння і загортала землю.
Насіння було різноманітне. Моркви — сіре, дрібненьке, як мак. Буряків — невеличкі колючі кульки. Огірків — немов малесенькі білі човники. Стасик і не розумів, чому ці човники-насінинки і важкі світло-зелені товстуни, які бабуся діставала з горщечків, називалися однакого — огірки. Хотів розпитати, але дід загадково посміхнувся:
— Почекай, сам узнаєш.
А потім бабуся принесла пакуночок з гарбузиками. Дід вилущив з білого лушпиння зеленувате зернятко і дав Стасикові:
— Покуштуй, онучку…
Коли в пакуночку лишилося всього кілька гарбузових зернят, дідусь сказав:
— То що, полущимо і ці чи зробимо з них диво?
Дуже смачними були гарбузики, але ж який хлопчик відмовиться від дива. І Стасик погодився на диво.
— Тоді бери гарбузики і закопуй у землю.
Стасик закопав.
— А коли диво буде?
— Почекай. Не все відразу. Треба полити гарбузики.
Принесли води, полили, І дідусь запевнив:
— Буде диво. Обов’язково.
Не дочекався однак, Стасик дива. Ні того дня, ні наступного. Мама забрала його і повезла до моря. Тільки в кінці літа знов приїхали в село. І Стасик не впізнав город. Все зеленіло, цвіло. Згадав про свої гарбузики і закричав:
— Діду! Де воно, твоє диво?
На тім місці, де Стасик садив гарбузове насіннячко, землю застилало широке зелене листя. Воно тяглося з довгих, немов вірьовки, стеблин. З цих же стеблин росли великі жовті квітки. То тут, то там лежали рябі, схожі на м’яч, кулі.
— Бачиш, якими стали твої гарбузики, — показав дідусь. — Не піднімеш!
Він водив Стасика по городу, зупинявся біля кожної грядки і проказував, де морква, де буряки, де огірки…
— А виросло все це, — сказав дідусь, — з тих маленьких зерняток, які ми саджали навесні в землю. Хіба не диво, не чудо це, онучку?
Стасик не міг відірвати очей від грядок. Тепер він знав, що весняний день справді був днем див.

Ярослав ПАРХУТА
ЯК СОРОКИ ДІЛИЛИ НАМИСТИНКУ
Казка

Одного разу Сорока знайшла на дорозі намистинку. Красиву, як вранішня росинка. Вхопила намистинку та й полетіла до річки, на осику — хвалитися подружкам.
Подруги побачили знахідку — заметушилися:
— Ой, яка гарнесенька намистинка! — загукали вони. — Давай розділимо. Аби кожній було хоч по дрібочці.
І почали копошитися, одна в одної відбирати ту намис¬тинку, аби відщепнути собі якомога більше, доки не зако¬тили в річку. А затим розсілися на осиці, позирають у воду, де виблискує намистинка і гадають: як її дістати?
Аж тут саме по дну річки Рак лізе. Сороки — до нього!:
— Зроби добру справу, дістань нашу намистинку. Он вона поміж камінчиків поблискує!
Вирячив Рак очі, поворушив вусами, помітив намистинку, а взяти не може, робота ж тонка! А в нього клешні як лопати...
— Своїх справ вистачає! — розізлився Рак і поліз назад, в нору.
А тут саме Бобер деревину сплавляє. Сороки — до нього:
— Виручай! Намистинка у річку закотилася. Рак діставав — не дістав. Може ти, Бобре, дістанеш?
Бобер причалив деревину до берега, набрав повні груди повітря і пірнув, довго не було Бобра. А виплив — висипав на берег пригорщу річкового піску:
— Шукайте. Тут вона мусить бути.
І погнав далі свою деревину.
Перетрусили Сороки пісок, а намистинки не знайшли.
А тут саме Чапля з броду летить. Сороки — до неї:
— Намистинку з річки не можемо виловити. Рак діставав — не дістав. Бобер діставав — не дістав, може ти, Чапле, дістанеш?
Чапля постояла, подумала і увійшла у воду. Стала дзьобом нишпорити по дну. Нишпорила, нишпорила, пускала бульбашки, а потім вийшла на берег і каже:
— Нічого не вийде, шия коротка. І полетіла на свій луг.
Сидять на осиці сороки та одна одну картають за пропажу Аж тут саме сіренька Качечка біжить. Сороки — до неї:
— Була в нас намистинка. Красива, як вранішня росинка. Та в річку наша намистинка закотилася. Рак діставав — не дістав. Бобер діставав — не дістав. Чапля діставала — не дістала. Може ти, Качечко, дістанеш?
Качечка як бігла плесом, так і побігла, тільки тепер — під воду. Крутнулася там, на річковому дні, і так само швиденько випливла назад. У дзьобику вона тримала намис¬тинку, у якій весь світ віддзеркалювався. Поклала її на пісок та й побігла далі.
А сороки шугонули з осики на берег і знову почали одна в одної відбирати намистинку. Копошаться, лементують. Над річкою такий галас здійняли — хоч вуха затикай.
Вони ще й досі ту намистинку ніяк розділити не можуть.

Хома РОМАШКА
ЯК ОЛЕНКА З ОСАМИ ПОТОВАРИШУВАЛА

Приїхала Оленка з мамою до бабусі та й відразу в сад побігла. Смачні груші там ростуть. Запашні, соковиті. І гілля ними всипане, і на землі вони лежать, груші-пада¬лиці.
Взяла Оленка грушу. З’їла. Підняла другу. Тільки хотіла надкусити, як з дірочки в груші одна за одною почали вилітати... оси. Придивилася: груша — не груша. Оси м’якоть виїли, лише кірка залишилася.
Хотіла в хату бігти: оси ж кусаються! Але ті й не думали жалити. Кружеляли над Оленкою, а дві всілися прямісінько на Оленчину руку і поповзли до груші, яку вона їла.
Поласувала Оленка грушами, в хату увійшла.
Довго ж ти в саду бавилася, — сказала мама. — Певно, уволю сьогодні груш наїлася?
— А я не одна їх їла. З осами.
— З осами? Вони ж могли тебе покусати!
— А я з ними потоваришувала, — усміхнулася Оленка. — У бабусі груш багато. І мені вистачить, і осам.

Олесь ОСИПЕНКО
ЯК ВЕСНА ЗИМУ ПРОГНАЛА

Розляглася в полі зима, розпустила сиві косми. Лежить — і ні з місця. Ніяких у неї турбот. Служать зимі вірні слуги — колючий вітер та пекучий мороз. Обидва сердиті.
Колючий вітер листя з дерев обтрусив, траву в полі вису¬шив, щоб зимі м’яко лежати було. А пекучий мороз скував землю і річки крижаними оковами. Лишилася в морозу і вітру одна турбота — вартувати спокій матінки-зими. Пекучий мороз по засніжених просторах шастає, пильнує, щоб ніхто без потреби не прокидався. А колючий вітер свою службу несе. Тільки-но вигляне сонечко — вітер як почне дути! Не може сонечко на небо забратися. Так і котиться горизонтом. Світить, а не гріє. А зима потішається: добрі в неї слуги!
Набридла дітям зима. Мами на вулицю не пускають, бояться, щоб не простудилися. Якщо й дозволять надвір вийти, то спочатку так вкутають, що й кроку не ступиш. А їм погратися хочеться.
Де та весна забарилася!
Чекали, чекали діти весну. Стали гукати:

— Весно-краса,
Золота коса!
Приходь, весно,
З білою хмаркою
І з припаркою,
З травою-муравою,
З пташиним граєм –
Ми тебе чекаєм,
Дуже чекаєм!

Почула весна, прибігла на край поля. Стала сонечко вгору підкидати. Що не день — все вище, даремно старався колючий вітер. Стомився, а не може здмухнути сонечка до горизонту. Поліз в очерети, притих, полагіднішав.
А мороз навтіки кинувся. Не озираючися, аж до Північного полюсу біг. Почав просити білих ведмедів:
— Пустіть весну й літо перечекати.
— Махнув білий ведмідь лапою:
— Будь ласка! Ми тебе не боїмося.
Залишилася зима без слуг. Сповзла з степових пагорбів у кущі, причаїлась. А весна тут як тут. Весела. Йде, квіти по луках розкидає.
Заплакала зима, питається:
— Чого ти прийшла? Хто тебе кликав?
Відповіла весна:
— Діти кликали. Тепер я їх забавлятиму. А ти, бабусю, йди собі геть.
Недобре зробилося зимі. Закінчилася її влада. Прикульгала вона до річки, сіла на останню крижину й попливла в море-океан.
А весна забралася на балкон, відчинила двері до кімнати. Сонячний зайчик стрибнув по стіні, із стіни — на ліжко. Прокинулися діти, а весна їхній теплий одяг в шафу складає. Може, ще знадобиться?..

Михась ПОРОХНЕВИЧ
ТРИТОН

Андрійку все подобається в селі: і бабусина хата біля березового гаю, і квітучий луг відразу за городами, і невелике озерце в тому лузі.
В гаю з ранку до вечора кувала зозуля. На лузі було багато метеликів — білих, зелених, червоних, літали бабки і джмелі. Андрійко взяв з собою сачок і тепер ловив їх в банку.
На березі озерця сидів хлопчик з вудкою. За віком він був, певно, таким як і Андрійко і в такому самому білому картузику. Андрійко зазирнув у відерце і з подивом вигук¬нув:
— Ого, скільки карасів!
Він присів поруч з хлопчиком і втупився поглядом у поп¬лавець. Ось поплавець легенько сіпнувся, потім повільно поплив убік.
— Тягни! — не витримав Андрійко.
— Це не карась, а тритон, — спокійно відповів хлопчик.
— Хто-хто? — не зрозумів Андрійко.
— Тритон. Він і в воді плаває, як риба, і по землі повзає.
— А ти злови його, — попросив Андрійко. — Я ніколи не бачив
тритона.
Хлопчик смикнув вудлище, на березі біля Андрійкових ніг забилося щось живе, подібне до ящірки.
— Знімай його з гачка, — дозволив хлопчик.
— Бо-юся, — тремтячим голосом відповів Андрійко.
— Смільчак ти, — посміхнувся хлопчик. — В школу ходиш?
— В другий клас перейшов.
— І я в другий. Тебе як звуть?
— Андрійко.
— А мене — Сашко.
Сашко обережно зняв тритона з гачка, і той, вертячи хвостом, поповз до води.
— Спритний який, — завважив Андрійко. — Він не кусається?
— Що там у тебе в банці? — ніби не почувши, спитав Сашко.
— Метеликів, джмелів наловив. У місті друзям покажу.
— Джмелі вжалити можуть, а тритон не кусається. Ти в місто тритона повези.
Сашко змотав вудку, взяв у руку відерце.
— Ходімо до мене, я тобі щось цікаве покажу.
Стежкою вздовж озерця вони піднялися на пагорбок, де стояла Сашкова хата.
— У тебе є акваріум? — спитав Сашко, коли увійшли в хату.
— Є. В ньому п’ять золотих рибок.
— А в мене ось такі золоті рибки, — Сашко підвів Андрійка до підвіконня, на якому стояв акваріум.
Сонячний промінь пробився крізь листя липи, і вода в акваріумі палала розплавленим золотом. На дні з-під гривок трави виглядали камінчики, і над ними туди й сюди повагом плавали, вертячи хвостами, тритони. Освітлені сонцем, вони нагадували казкових риб. Найбільший тритон,
піднявшись на поверхню, перевертався на спину, повільно ворушив чотирма лапками, і його очі горіли яскравими вогниками.
— Гарний! Немов маленький крокодильчик! — милувався Андрійко.
Сашко запустив руку в акваріум і витяг тритона.
— Бери його в банку, — сказав він Андрійку, — а джмелів і метеликів випусти на волю.
Андрійко тремтячою рукою взяв тритона. Холодні лапки лоскотали пальці, хотілось засміятися.
— Я тобі ще в’юнів наловлю, — пообіцяв Сашко. — Вони живучі,
як і тритони. Тоді в тебе буде справжній акваріум.

Хома РОМАШКА
ЧОГО ПЕРЕПІЛКА ПЛАЧЕ

Тато взяв Любочку на комбайн.
— Тобі не набридло, донечко? — запитав він, коли зажинали нову смужку жита.
— Аніскілечки! — пожвавішала Любочка.
Увечері поверталися в село. Йшли по стернищі. Пахло свіжою соломою. З житнього поля долинали якісь тужливі звуки.
— Це перепілка плаче, — мовив тато.
— А чого вона плаче? — поцікавилась Люба.
— Не знаю, — признався тато. — Мабуть, така в пташки пісня.
Любочка якусь мить подумала й каже:
— Глянь, тату, яке колюче стернище! Перепілка ніжки поколола, їй боляче. От тому вона й плаче. Треба маму попросити, щоб сандалики їй купила. Тільки не такі, як у мене, а маленькі.
— Гаразд, скажемо мамі, — радів тато, що в Любочки таке добре серце.
Вони йдуть польовою стежиною, і Любочка раз-у-раз озирається, ніби хоче побачити перепілку.

Ольга ЗОРЯНКА
НАМИСТИНКА
Казка

Вийшов Півник на подвір’я пошукати зерняток. Клюнув — а зернятко тверде-твердісіньке. Став Півник його роздивлятися: камінчик — не камінчик, скельце — не скельце.
— Та це ж намистинка! — здогадався Півник. — Тому й сяє так гарно на сонці.
Ні з ким не захотів він поділитися своєю знахідкою. Взяв у дзьоб і міцно затиснув, щоб не випала, ходить по двору мовчки, навіть воду на п’є — береже свою намистинку.
Помітили меншенькі сестрички, жовтенькі курчатка, який він невеселий, підбігли й питаються:
— Чому ти сьогодні такий сумний? Чи бува не захворів?
Ходімо до мами Квочки, нехай вона тебе полікує. А ми принесемо тобі найсмачніших зерняток — вони краще від будь-яких ліків допомагають.
Соромно стало Півнику, що ховає намистинку, і вирішив він подарувати її своїм сестричкам:
— Чи подобається вам така іграшка? Візьміть собі, грайтеся.
Зраділи курчатка. Почали катати намистинку по землі, підкидати дзьобиками вгору. А коли досхочу награлися, найменшенька сестричка сказала:
— Давайте віднесемо намистинку дівчинці, яка одна сумує в сусідському дворі.
Так і зробили.
Дівчинка нанизала намистинку на нитку, почепила на шию. І весело посміхнулася. І від її посмішки намистинка засяяла ще яскравіше.

Василь ХОМЧЕНКО
КЛАВА І ЛІНЬ

Хто така Лінь, з ким вона дружить?
А з тими вона дружить, хто не любить працювати, забуває про свої обов’язки, часто повторяю: «Ой, потім зроблю, встигну».
Потоваришувала Лінь і з Клавою.
Прийшла Клава зі школи, пообідала, відпочила, сіла уроки готувати. А Лінь і каже:
— Ой, приготуєш опісля. Погуляй краще.
Клава побігла на вулицю. Там пострибала через вірьовочку, погралася в класики. Час і додому йти, за уроки братися. Але подружка м’яч винесла, з ним позабавлялися. Потім подружки погукали на гойдалку.
— Ой, уроки ще не приготувала! — спохопилася нарешті Клава.
— Устигнеш, приготуєш, — шепнула їй Лінь.
Гойдалася Клава до самісінького вечора.
Пізно увечері сіла до столу, і сон зморив її. Очі злипа¬лися, рука писала не те, що треба. Замість "слон" написала "сон", замість "зоря" — "гора".
— Не мучся, — сказала Лінь, — завтра вранці зробиш.
Клава й заснула за столом, підклавши під щічку підруч¬ники. Наступного дня дала собі зарік: спочатку уроки приготує, а потім вже гуляти піде.
І ось повернулася Клава зі школи. Пообідала, подивилася телевізор.
— А зараз за уроки сяду, — сказала сама собі.
Але Лінь тут як тут:
— Що ти, Клаво, встигнеш ще з уроками, потім вивчиш.
"Потім вивчу", — погодилася Клава.
І цього дня гуляла вона до самого смерку. І в цей день не встигла вивчити уроки. Як же їх, Клаву і Лінь, розлучити? Може, ви підкажете, що треба зробити, аби вони посварилися?

Марат БАСКІН
ЧАЙНИК
Казка

Набридло чайникові вдома сидіти. Вийшов він надвір погуляти. Помітив його собака, загавкав:
— Гав, гав! Це слон! Я його по хоботу упізнав. І звідки він до нас завітав?
Чайнику сподобалось, що про нього так подумали, буцім він слон. Він повертів носиком-хоботом і засвистів, випускаючи пару: дивіться, який я!
Підлетів гусак:
— Га-га-га! Про кого подумали, що це слон! Це ж паровоз! Чуєте, як гуде! Бачите, як пара з нього йде!
Бути паровозом чайнику сподобалося ще більше, ніж слоном. Від задоволення він дужче закипів, аж капелюшок зверху почав підстрибувати і бряжчати: блям-блям-блям !
Не поминув чайника і півень.
— Кукуріку! Кукуріку! Вставайте, недотепи! Це ж не паровоз, а будильник. Тільки в будильника капелюшок може так брязкати.
Бути будильником теж непогано. І чайник загордився, задер носик вгору. Він був червоним в біленьку цяточку. Просто чудо!
— Ме-ме-ме! — втрутилась в розмову коза. — Це ж не буди¬льник, а мухомор! Такого добра повнісінький ліс!
— Пих-пих! Я не мухомор, — образився чайник. — Я слон! Я паровоз! Я будильник! — і він почав вертіти носиком, як слон, запихкав, як паровоз, задзенькав капелюшиком, як будильник.
— Няв, няв! Звичайно, не мухомор, — мовила кицька. — Невже ніхто його не впізнав? Це ж звичайнісінький чайник з хоботком-носиком, як у слона, з парою, як у паровоза, з капелюшиком-покришкою, як у будильника, з біленькими цяточками, як у мухомора. Щоправда, чайники бувають різні — і червоні, і коричневі, і жовті... Але кожен частує чаєм, якого не мають ні слон, ні паро¬воз, ні будильник.
Кішка принесла чашку й подала чайникові, щоб той налив їй чаю. За кілька хвилин усі пили запахущий чай і хвалили чайник: і собака, і гусак, і півень, і коза, і кішка.
А чайник був дуже задоволений, що він просто чайник, а не слон, не паровоз, не будильник. Просто чайник з духмяним чаєм.

Василь ХОМЧЕНКО
КАВАЛЕРИСТ

Подарували Тишкові дерев’яного коня-гойдалку. Грива в нього чорна, стремена — блискучі і дзвінкі, а сідло — з червоного оксамиту.
Вивів коня Тишко на вулицю, сів верхи, шаблю з піхов вийняв.
— Ура! — помчав він в атаку, вимахуючи шаблюкою. — Ура!
Всі, хто проходив мимо, хвалили коня й Тишка.
— Я — кавалерист, — казав він усім. — Я в атаку мчу. Ура!
Тишкові ровесники зібралися біля нього, їм також хотілося помчати на коні в атаку і шаблюкою помахати.
— Я ще трішки покатаюся, потім і вам дам, — пообіцяв їм Тишко.
Йшов мимо дідусь Федір з ковінькою.
— Дідусю Федоре, я кавалерист, як і ви, — похвалився і йому Тишко.
Дідусь Федір під час війни у кінноті воював. Він випростався, ніби йому скомандували "струнко", і ковіньку свою здійняв угору, як шаблю.
— Дідусю Федоре, сідайте на мого коня, — запропонував Тишко.
— Для мене твій кінь замалий, — відповів дідусь Федір.
Тишків дерев’яний кінь-гойдалка, іграшкова шабля нагадали йому своїх справжніх коней, справжню шаблю і справжні атаки, в які він ходив на війні.
— Сідаєте, не бійтеся, в мого коня куля не влучить, не вб’є його, — запрошував Тишко дідуся Федора.
«А піді мною за війну чотирьох коней вбило», — пригадав дідусь Федір.
І всі ті коні вмить постали перед очима: Грот, Барс, Орлик, Мамай. Які вони були прудкі, добрі та розумні! Знає дідусь Федір, де кожного коня могила. Вбитих в бою коней, як і солдатів, ховали в землю.
Дідусь Федір сказав Тишкові:
— Нехай тобі, хлопчику, доведеться лише ось так повоювати. На цьому дерев’яному коні.
І пішов додому старий кіннотник, збентежений спогадами про колишні кавалерійські атаки.
А Тишко поступився конем іншому хлопчикові.
— Ура! — вже мчав той, вимахуючи над головою шабелькою. — Ура, я в атаку мчу!

Ігор СИДОРУК
НА КОГО СОНЕЧКО СХОЖЕ?
Казка

Соняшник і Диня росли на городі поруч. Разом мокли під дощем. Разом загорали в сонячний день. Сонечко привітно усміхалося їм з високості, пестячи, лоскотало їх своїм лагідним промінням. Дружно жили Соняшник і Диня, неначе брат і сестра. Але якось вони засперечались: на кого більш
схоже сонечко?
— Воно кругле, як і я, — гордо мовив Соняшник.
— Ні, — заперечила Диня. — Сонечко схоже на мене. Тому що тепле, як мої боки, і, певне, таке ж солодке всередині.
Соняшник аж листям замахав:
— Вигадала — солодке! Сонечко золотисте, як і я. І проміння його схоже на мої жовтенькі пелюстки.
Диня й на це заперечила:
— Зате сонечко не стоїть на одному місці, а перекочується по небу, як я по грядці...
Невідомо, скільки б ще тривала суперечка, коли б не втрутилося Опудало. Воно швидко підвело голову-горщик, подивилося на сонечко і сказало:
— Диваки! Придивіться краще — це не сонечко на вас, а ви на нього схожі!..
Соняшник і Диня перестали сперечатись. І знов зажили дружно, як брат і сестра.

До змісту РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казки та оповідання для дітей білоруських письменників
у перекладах Данила КОНОНЕНКА

Далі