РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казки та оповідання для дітей
білоруських письменників
у перекладах Данила КОНОНЕНКA

Віра СУРСЬКА
МОЛОДІ ДУБКИ
Казка

У степу, обіч хлібних масивів, щоб захистити їх від вітру, люди посадили широку і довгу лісосмугу. Вони дбайливо доглядали за саджанцями. І от лісок підріс і зміцнів. Моло¬ді Дубки встали пліч-о-пліч, як молоді бійці.
Якось літо видалося дуже спекотним.
З далекої пустелі, накупавшися в гарячих пісках, прилетів у степ розбійник Суховій.
— О-го-го! — кричав він на льоту. — Ох і посушу тепер трави на луках! Ох і попалю хліб на полях! Є де розгулятися силі моїй богатирській!
Розбігся, розлетівся... і раптом — перед ним військо! Молоде, зелене військо — боєць біля бійця, молодець біля молодця — стоїть і не пускає його до хлібів.
— Що це? — жахнувся Суховій. — Звідкіль ви взялися? Як посміли стати на моїй дорозі?
Зашелестіли Дубки, але нічого не відповіли розбійнику.
— Розступіться! — заревів Суховій, і його руда борода затряслася від злості. — Пустіть мене до лугів і хлібних ланів!
— Не пустимо! — відповіли Дубки і ще тісніше переплелося їхнє могутнє гілля.
— А-а, так ви ще й сперечатися зі мною, з самим Суховієм! — грізно заревів розбійник Суховій. — А чи знаєте ви, що я з вами зроблю? Я вас спрагою заморю, на солому вас висушу!
— Не боїмося тебе, старий розбійнику! — відповіли Дубки і глибше ухопилися корінням за рідну землю.
Розлютувався Суховій. Розметалася по степу його кудлата борода, задихала його пащека нестерпною спекою. Ринувся він на Дубки, опалюючи листя, обхопив чіпкими пазуряками їхні стрункі стовбури і почав люто трясти.
Але Дубки трималися міцно і хльостали розбійника своїм пругким віттям. Та тільки з кожною новою сутичкою ставала бурішою їхня свіжа зелень, а Суховій скручував, м’яв і зривав з них прекрасне убрання.
Особливо важко доводилося найменшому Дубку. Він стояв біля переднього краю, ще не зміцнілий. На нього ж найбільше напосідав Суховій. Прихилив Дубок до плеча старшого брата свою поруділу голову і прошепотів:
— Я не можу більше!..
— Тримайся міцніше! — підбадьорювали його брати Дубки. — Нас поставили люди, і ми мусимо вистояти, інакше Суховій ринеться на поля, і загине хліб.
Маленький Дубок струснув головою і приготувався до нових ударів.
А Суховій з новою силою накинувся на Дубки. Цілі хмаровиська розпеченого піску кидав він їм у обличчя.
І маленький Дубок похитнувся.
— Помираю... — прошелестів він.
Але брати простягнули до нього своє віття-руки.
— Тримайся! Якщо ти скажеш: "Можу!", — ти зможеш все — і переможеш!
І Дубок сказав:
— Мені не боляче! Мені не душно і я витримаю! Ми вистоїмо!
Він так затято повторяв ці слова! І йому здалося, що біль затихає, що дихати стає легше.
— А-а! Ви ще стоїте! — шаленів Суховій, відчуваючи, що втрачає сили у марній боротьбі. — Та я все одно проберуся туди, куди хочу!
— Спробуй! — відповідали Дубки.
Полетів Суховій вздовж лісосмуги. Він думав обійти її.
Та марно!
Довкіл усіх полів стояло на варті таке ж зелене воїнство, і не зламати було старому розбійнику його героїчного опору.
Тоді вирішив Суховій вдатися до хитрощів.
Припав він до землі і почав повзком пробиратися поміж стовбурами Дубків. Проліз між першими рядами, а назустріч йому вийшли нові. Протиснувся між ними — і знову наштовхнувся на свіжих бійців.
Недаремно посадили люди широку лісову смугу!
Хльоскають розбійника гіллям Дубки, а він ні випростатись, ні вдарити на повну силу на може: тісно! А Дубки шелестять:
— Нас багато! Нас багато! Нас багато! Ми сильніші від тебе! Не пройдеш! — і хльоскають його по кістлявих руках.
Заметався по лісу Суховій. Зачепилася за суччя його дов¬железна борода.
А з глибини лісу, від недалекої річки, вже піднялася на допомогу Дубкам Лісова Прохолода, за нею пішли тумани, прим’яли, прибили до землі Суховія дощем.
І відступив Суховій. Бо волога для нього — то смерть!.. Ринувся він з останніх сил, та тільки клапті від бороди полетіли! І кинувся навтіки Суховій!
А Лісова Прохолода підвела своє військо до переднього краю Дубків і обсипала їх перлами роси, обмила листячко, освіжила крони.
Ожили Дубки. Підвели свої горді голови, розпростерли знеможене віття. Ожив і маленький Дубок, зітхнув на повні груди і радісно зашелестів:
— Перемогли! Ми перемогли!
А хлібні поля, які відстояли у нерівній боротьбі Дубки, переливалися позолотою. У пояс кланялось переможцям важке стигле колосся і шепотіло:
— Спасибі, спасибі, спасибі!
І люди, що працювали на полях, склали пісню про героїв Дубків, про дружбу людей і лісів і про золотий хліб.

Марія ВОЙТЯШОНОК
ЧОМУ КРІТ ЧОРНИЙ
Казка

«Де б краще збудувати собі дім? — думав-міркував Білий Кріт. — Живуть же у воді, і під водою, і в полі, і в лісі, і на дереві… Але де ж краще?»
Дядько Слимак, наприклад, любить гуляти на вулиці, коли піде дощ. Він збудував собі будиночок-парасольку, його зручно взяти з собою в будь-яку дорогу.
Ні, під час дощу, коли в домі сутінки, краще б погратися в піжмурки.
А Стриж живе навіть... на небі, — пригадував Білий Кріт. — Захотілося тобі відпочити, дістав з антресолей, ніби пухову ковдру, хмаринку, вкривсь і спи собі... Щоправда, високо трохи...»
А хто ж це в старому лісі ходить по ночах зі свічкою? Так, це Сова-а. Вона шукає порожнє гніздо якої-небудь великої-великої птахи. Сова любить жити в старому чужому домі. Білий Кріт знав: неподалік, в найглухішому лісо¬вому закутку, є добре ще гніздо Чорного Бусла. Але госпо¬дар ще не швидко його покине, років може так через десять, не менше. Довго доведеться Сові марно блукати по лісі… А насправді, чого так заздрити? В будиночку на дереві в піжмурки не пограєшся, бо можна на землю звалитись. Ні, Білому Кроту таке житло не підходить.
Він мимоволі задивився, як спритно й добротно зліпили собі під дахом будиночок Ластівки. Одначе там дуже тісно. Білий Кріт пригадав: хтось в городі йому казав, що ластівки люблять жити, яким би великим будиночок не був, на самому краєчку, майже на порозі. Виходить, велике гніздо їм просто не потрібне?
— Якщо тобі так хочеться гратися в піжмурки, то треба селитися в темному місці, — порадив розгубленому Білому Кротові дядько Слимак.
— День-ніч, день-ніч, день-ніч, — погойдувались довкруж голубі дзвіночки.
— Ой, як вони мені надокучили, аж в очах від цих коливань — то темно, то світло, то темно, то світло, ніяк досхочу не нагуляєшся, — невдоволено пробурчав Білий Кріт і вирішив: збудую собі дім в темряві, під землею.
Будуватися йому допомагали брати: Кріт Жовтий і Кріт Рожевий. Коли все було готове, вони й жити стали разом.
Темні коридори розбігалися вусібіч, вгору-вниз, вгору-вниз. В кімнатах теж було темно, щоправда де-не-де тьмаво блимали ліхтарі. Нарешті, можна довго гратися і в піжмур¬ки, і в схованку!
— Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Я вже йду шукать! — лунало звідусіль по дому.
Але коридори були такі довгі, їх було так багато, що ніхто нікого не міг ані знайти, ані спіймати. Сходилися брати Кроти тільки на вечерю, та й то не завжди.
«Треба щось придумати, — занудьгував, награвшися в піж¬мурки та схованку, Білий Кріт. — А-а-а, знаю: просто всім набрид салат з кульбаби! Варто приготувати смачний обід, як брати облишать гру і заквапляться до столу. Та спершу треба вимурувати добру піч!»
Аби обід завжди був смачним, запросив до роботи Бджолу, адже в її хаті завжди так солодко пахне!
Бджола працювала старанно, весь день вона ліпила піч з найпахучішого воску. Але як тільки її затопили, віск розтанув.
Погукав Білий Кріт до себе Мурашок. Вони притягли найважчі деревини, вимурували з них велику піч. Тільки та піч згоріла разом з дровами. Дядько Слимак порадив покликати ластівку, мовляв, ластівка вміє ліпити піч з глини, а коли їй на допомогу прилетять Голуби, то піч не спалить навіть зла Блискавка, чистісінька правда, що Вогонь не відважується зачепити житло Голубів, так і сказав.
Нарешті Білий Кріт натопив піч. Жару-жару було! Варив, смажив, пік! Чорний дим клубами розходився по всіх коридорах, по всіх кімнатах. Шубка Білого Крота почорніла, Жовтий брат і Рожевий теж зробилися Чорними.
— Відчини димар! Відчини димар! — заволав дядько Слимак, довідавшись про біду в домі сусіда. До речі, його будиночок був схожий швидше не на парасольку, а на круглячок завжди відчиненої труби.
— Де той димар?! — заметушився Білий Кріт по коридорах. — Хто бачив у нашому домі димар? — питався у братів.
Всюди обшукали, обдивилися: під ліжком, під подушками, у скринях, але димаря ніде не було.
— Мабуть, димар десь на вулиці, — подумав Білий Кріт.
То тут, на лузі, то там, на городі, виростали свіжі горбики землі. Це вилазив чорний-чорний Кріт, шукав димар.
Так і не знайшов до цього часу.
І ніхто йому не вірить, що Кріт був білий.

Клавдія КАЛИНА
ПЕРЕСМІШНИК
Казка

Ходить Травень по гаю, на скрипочці грає, а довкруж нього пташки на різні голоси виспівують. Радісно їм, що повернулися з вирію на батьківщину, що все навколо цвіте, зеленіє... Один тільки дрозд мовчить.
— А ти чому не співаєш? — здивувався Травень.
— Я співав би... — сумно відповів дрозд. Але пісня у мене непримітна: тінь-тілінь — і все. Може, мені в інших птахів повчитися?
— Що ж, повчитися можна. Та тільки дивись, щоб своєї пісні не забув.
Але дрозд вже не чув, що казав йому Травень. Полетів до шпаківні.
— Братику шпачок, навчи мене співати!
— Будь ласка, повторюй за мною.
Повторив дрозд шпакову пісню і полетів далі.
Високо в небі жайворон бринить, дрозд — до нього:
— Братику, навчи мене співати по-твоєму!
— Будь ласка, вчися, якщо бажаєш!
Проспівав дрозд услід за жайворонком кілька його пере¬ливів — добре виходить!
Чує — ластівка щебече. Та так дзвінко, так заливчасто.
Перейняв дрозд і ластівчин спів.
Затим до соловейка полетів.
А соловейко на весь гай витьохкує. Дрозд сів поруч на кущ черемхи, слухав, слухав — і раптом сам як затьохкає! Геть чисто як соловей.
— Навчився! — зрадів дрозд. — Якщо я вже й солов’єм співаю, то більше мені вчитися не треба!
Прилетів він до своїх верболозів, погойдався на гілочці і давай співати. Що це був за спів! То шпачком посвище, то жайворонком забринить, то ластівкою защебече, то соловейком затьохкає, а своєї пісні й не згадав.
Послухав дрозда Травень та й каже:
— Ох же ж і майстер! Чужому навчився, а своє де? Забув?
Так з того часу й співає дрозд на всі пташині голоси та все чужі пісні... І звуть його люди за це дроздом-пересмішником.

Василь ХОМЧЕНКО
ОКУЛЯРИ

— Бабусю, — казав не раз Ваня, — не клади свої окуляри де попало, бо я візьму і необережно розіб’ю.
— А ти не бери — і не розіб’єш.
Ваня й намагався не чіпати, однак рука сама тягнулася до окулярів. Рука брала, одягала Вані їх на очі. Ваня підходив до люстерка і бачив, що він в окулярах був схожим на старенького дідуся. От якби йому ще вуса і бороду — був би справжнім дідом.
У бабусі було двоє окулярів. В одних вона читала й шила, в других ходила завжди.
Якось бабуся прилягла на канапу й почала читати газету. Читала, читала й заснула в окулярах.
— Бабусю, — покликав її тихенько Ваня, однак щоб не розбудити а переконатися, чи спить вона.
Бабуся не відгукнулась.
Ну й добре. Ваня зняв з її обличчя окуляри, підійшов до люстерка. Як цікаво! У Вані четверо очей стало: двоє своїх і двоє скляних. Крутнувся Ваня перед люстерком, дужки окулярів з’їхали з вух, і окуляри брязнулися на підлогу. Одне скельце тріснуло. Злякався Ваня — що ж тепер робити? Навшпиньки підій¬шов до бабусі, доки вона не проснулася, і почепив їй окуляри. Встане бабуся, помітить тріщинку в окулярах і подумає, що так
і було. Незабаром бабуся прокинулась, зняла окуляри, поклала на
подушку й потупцяла на кухню.
— Бабусю, ти добре спала? — запитав Ваня?
— Добре, навіть сон бачила.
— То розкажи сон.
Бабуся й почала розповідати:
— Ну, ніби я йшла... Де ж це я йшла? Ага, по вулиці. А дорога якась нерівна, з вибоїнами та камінцями. Йшла я і весь час під ноги дивилася, щоб не впасти.
— В окулярах дивилася?
— Атож, в окулярах. І все ж впала. Розпласталася на тій дорозі. Підвелася, а від моїх окулярів — лише скалки.
— Розбилися?
— Я ж кажу, одні скалки лишилися.
У Вані посмішка розпливлася на все обличчя.
— Бабусю, — промовив він, — окуляри не на скалки розбилися. А лише одне скельце тріснуло. Я бачив.
— Як це ти бачив? — засміялася бабуся.
— А я теж заснув і уві сні йшов тією ж вулицею, що й ти. І побачив, як ти впала. Не віриш?
Ваня взяв з подушки окуляри і показав бабусі:
— Ось бачиш, лише тріщинка. А друге скельце ціле.
Бабуся аж за голову схопилася і ніяк не могла зрозуміти, чому й від чого з’явилася тріщинка.
А Ваня став її заспокоювати:
— Бабусю, це ж краще, ніж коли б окуляри зовсім розбилися. Читати ж в них ти можеш?
— Можу.
— Ну тоді почитай мені казку!

Іван ШУТЬКО
БОЯГУЗИ
Казка

Ходила якось курочка Чубарка по дровах, що були складені під повіткою. Ходила, ходила, а дрова раптом взяли та й розвалилися. Ледь не вбили Чубарку. Злякалася курочка, кинулася навтіки і кричить:
— Ой, куд-куди!.. Ой, куд-куди!..
— Що таке? Що трапилося? — запитав у неї Півень, який поважно походжав по двору.
— Небо впало!.. Небо впало! — залементувала Чубарка.
— Хто тобі сказав? Від кого ти чула?
— Сама бачила, сама чула!..
Злякався Півень і побіг вслід за Чубаркою. Біжать вони й кричать:
— Небо впало!.. Небо впало!..
Бігли, бігли та й попадали в яму. Заволали обоє:
— Ой, ой… Небо впало і земля провалилася!
Недарма кажуть: у страху очі великі!

Петро РУНЕЦЬ
ЯК ЗАЄЦЬ ВЕДМЕДЮ ДОПОМАГАВ
Казка

В одному лісі воєводою був Ведмідь, шановний Михайло Іванович. Він був справедливим, дбайливим господарем і пильно стежив за порядком у своїх володіннях. Одного разу він вирішив перевірити, чи дружно живуть між собою лісові мешканці, чи не кривдять великі і дужі малих і слабких. Покликав Зайця, пояснив, про що хоче довідатись, і сказав:
— Ти бігаєш найпрудкіше, тому я доручаю тобі цю роботу. Зрозумів завдання?
— Зрозумів, — відповів Заєць.
— Тоді йди і виконуй.
І Заєць чимдуж помчав до лісу.
Першою йому зустрілася Білка. Заєць похвалився, що його послав з дорученням сам Ведмідь, і запитав, чи не кривдить хто її. Білка відповіла, що скривдити її ніхто не зможе, навіть, коли б і захотів, тому що жоден звір не перестрибує так спритно з дерева на дерево, як вона.
Не почув Заєць скарг і від інших звірів. Так він домчав до Борсукової нори. Але замість господаря зустрів Лисицю — сусідку Борсука. Вона саме вилізла із своєї нори і улесли¬вим голоском спитала:
— Що ти тут робиш, любий Зайчику?
Заєць розповів їй про завдання воєводи і запитав, чи не кривдить Борсук маленьких звірів і птахів. Лисиця озирнулася навсебіч і зашепотіла:
— Сама не знаю, що трапилося з моїм сусідом. Раніше жив тихо, мирно, а нині... Вийде вранці і давай гасати по узліссі. А затим, потренувавшися, біжить у село і хапає там курей, гусей, качок. — І вона показала купу пір’я, що лежали неподалік від її нори. — А найнеприємніше: усі думають, буцім це моя робота. А я ж з весни їм лише одну зелень. Щоправда, часом упіймаю мишку-полівку, так це ж шкідник... Так і передай Ведмедеві. Нехай покарає злодія Борсука.
— Неодмінно передам! — пообіцяв Заєць.
Михайло Іванович, вислухавши Зайця, покликав до себе Борсука.
— Ти, Борсуче, як поводиш себе? — сказав він. — Ганьбиш усіх лісових мешканців.
— А що таке? — не зрозумів Борсук.
— Як що? Бігаєш у село, крадеш там курей, гусей, качок...
— Це неправда! — заволав Борсук. — Хіба ви не знаєте, що я їм тільки черв’яків та жуків, а ще охоче їм гриби, ягоди те всілякі корінці! — старий Борсук заплакав від образи.
Ведмідь заспокоїв його. Сказав, що суворо покарає наклепника. Наступного дня Михайло Іванович знову покликав до себе Зайця.
— Навіщо ти зганьбив чесного Борсука? — погрозливо запитав він. — Навіщо обізвав його злодієм? Адже він ніколи нічого не крав! Він же не їсть м’яса! Р-ро-зірву тебе!
У Зайця від страху затремтіли вуха.
— Я нічого не брехав. Мені Лисиця сказала... Там і пір’я лежало...
— А-а, Лисиця?.. Тепер мені все зрозуміло, — трохи заспо¬коївся Ведмідь. — Зараз же знайди Борсука і попроси у нього вибачення. А Лисиці скажи, щоб прийшла до мене.
Заєць від радості, що уцілів перекинувся і помчав до покривдженого Борсука. Але його не було дома. Сорока-білобока, яка все про всіх знала, сказала, що Борсук не захотів більше бачити наклепницю-сусідку і переселився в інший ліс. Не знайшов Заєць і Лисиці: до неї дійшли чутки, що воєвода знає правду, і теж забігла невідомо куди...
І помчав далі бідний Заєць шукати Борсука і Лисицю. Так він бігає і до цього часу. І хатинки собі не будує. І ніяких запасів на зиму не робить. Немає, в зайця часу займатися цими справами.

Павло МИСЬКО
СТАРОМОДНИЙ ЗАЄЦЬ
Казка

Дуже давно це було. Так давно, коли ще в нашому краї зовсім не було зими, а все літо і літо.
І ось прокотилася чутка, що вже вічного літа не буде, а буде так: півроку — тепло, півроку — холодно. І що нібито в деяких краях давно так заведено і ніхто не досадує. Навіть радіють морозові, справляють собі на зиму обновки — білі, під колір снігу, хутра.
На узліссі, під горбочком-обривом, жила сім’я Зайця-кравця. Звичайна сім’я: тато, мамо, п’ятеро зайченят. Бідно жили, бо звірі собі обновки замовляли не часто — бігали в легкій літній одежі. Хіба що в когось лікоть бувало порветься чи коліно протреться, тоді й звертаються до Зайця: «Залатай, будь ласка!»
Почув якось і Заєць, що будуть великі переміни в природі, примчав додому:
— Чула Зайчихо? Це ж треба… Ось коли заживемо! Ось коли нам замовлення на пошиття одежі і підуть! Завалять!
Пострибали від радості, поперекидалися, побігали.
Справдилися чутки: настали холоди, закружляли в повітрі білі сніжинки. Заєць поспіхом вигріб під обривом глибоку нору, встановив двері, вікна — затишно, тепло стало. Зайчиха з зайченятами підмела, прибрала в хаті, понесла викинути сміття.
І раптом прибігає до хати, від страху зуб на зуб не попадає:
— Там!.. Там!..
А у вікнах потемніло вже, як перед грозою. Перелякався Заєць, за капелюх — і бігом надвір.
Бачить: навис над хатою, неначе чорна хмара, Ведмідь, пробує у вікна зазирнути.
— Тут живе цей… як його… швець?
— Тут, тут! — тремтить Заєць з переляку. — Це я і є… Тільки не швець, а кравець, — уклонився Заєць, капелюхом перед собою помахав.
Ну той, що шиє і поре… — Ведмідь гепнув об землю важкий мішок. — Поший мені оце… як його… хутро, з мого матеріалу.
Зазирнув Заєць у мішок, ого чудовий матеріал, нетканий, шерсть біла, густа і довга.
— Добре пошиєш — добре заплачу. Зіпсуєш — з тебе самого шкурку спущу! Го-го-го! — Зареготав Ведмідь, задоволений своїм дотепом. Розлігся: знімайте мірку!
Хоч і ліг Ведмідь, але як був велетнем, так велетнем і зостався. Довелося драбину нести, приставляти до Ведмедя. І Зайчиха з зайченятами осміліли, прийшли на допомогу. Всім вистачило роботи: Заєць Ведмедеву голову вимірював, Зайчиха — тулуб, зайченята — лапи. Найменшеньке зайченятко міряло ведмежий хвіст і не витримало:
— Хі-хі! Сам великий, а хвостик такий маленький!
Покрутився невдоволений Ведмідь:
— Ти, …як тебе там… шпінгалет, мовчи. А в самого який?
Наміряли вздовж, від носа до хвоста, півтора метра.
— Як це півтора?! — звівся Ведмідь на лапи. — Як півтора, коли я два метри важу?! Ой, не важу, а… як його…завдовжки такий! — Забрав у Зайця клейончастий метр, приклав стоячи до носа: Ну-у?!
І справді — два метри.
— Через місяць прийду по шкуру. Го-го-го! — зареготав і подибав до лісу, навіть не розпрощавшись.
Ох, і було куцим роботи! Поки розкроїли — сімдесят сім потів вийшло. А машинок швейних тоді не було, все вручну, все голкою доводилося шити. Зайчиха нитки зсукувала, а Заєць одне знав — шив і шив, шив і шив та все зайченят нахвалював, що добре нитки навощили, міцні будуть, добре хутро шиється. Забувся неборака про сон і про їжу, схуд, став як кістяк.
Прийшов Ведмідь через двадцять днів на примірку — а хутро вже готове!
Назбігалося різних звірів, як в театр, обступили довкола: всім цікаво, всі хочуть побачити Ведмедя в новому хутрі. І в кожного під пахвою чи в лапах торбинка або клунок, теж замовлення принесли.
Одягнув Ведмідь хутро — як на ньому і було! Був бурий, а став білий від носа до кінчика хвоста. Загомоніла, застрибала звірина громада: «Ура Зайцеві-кравцеві! Ура!»
— Ду-у-ушно! Де той, як його… сніг? Душно в новому хутрі! — заревів Ведмідь, намагаючись скинути з себе обновку. — Допоможіть розстібнути ці… як їх!!! О-о-о!!!
Злякалися звірі, кинулись хто куди: бояться трапити Ведмедеві під гарячу лапу. А Заєць з Зайчихою та зайченятами до хати сховалися та ще і двері кілком підперли.
— Душно-о-о-о-о-о!!! — ще лютіше заревів Ведмідь і помчав на Північ. А там шубовсть з крижини в холодну воду: «О-ох, до-о-обре!»
І залишився жити там, на березі холодного Льодовитого океану.
— Тату, а він же за роботу нам не заплатив! — вилізло з-під ліжка найменше Зайченя.
— Лихо з ним, нехай йому на пам’ять буде, — зітхнув Заєць і виліз з-під іншого ліжка. — Добре, що хоч самі вціліли.
— Ич, добренький знайшовся! — дорікнула зайчиха. — А як самі жити будемо, чим дітей годуватимемо? Віднині плату щоб наперед брав!
— Посоромися, — тільки і встиг сказати Заєць.
У двері постукали і в щілину просунулася голова Лисиці.
— Добридень вам!
— Добрий день вам!
— Кому добрий, а кому й ні, — буркнула Зайчиха. — Якщо принесла шитво — плату наперед!
— Зайчихо, посоромся! — зніяковів Заєць, вибачаючись, розвів перед Лисицею лапами: мовляв, даруйте їй, вона в нас у гарячій воді купана.
— Та я таких морквин навибирала вам! Одна в одну! І перемила, і в торбинку склала! А соло-о-денькі — ні в казці сказати, ні пером описати! — співала-заливалася Лисиця. — Але ж самі подумайте: віддам наперед схрумкаєте, а про хутро й забудете. Ну для чого так поспішати з платою? Зима ж, кажуть, довга буде, встигнете з’їсти.
— Тоді йди зі своїм замовленням звідки прийшла! Нас самих Заєць буде обшивати, самі ось в обносках ходимо! — стояла на своєму Зайчиха.
Але Заєць уже простягнув лапу до Лисиччиної торби:
— Показуй матеріал…
Оглянув його, переміряв Заєць, зняв мірку з Лисиці.
— Приходьте через два тижні.
Пішла Лисиця, а Зайчиха знов гризе Зайця:
— Телепень ти був, телепнем і зостався! Ну хто ж так вимірює тютілька в тютільку? З Ведмедевого і Лисиччиного матеріалу можна було б ще й мені хутерко викроїти. Зовсім про сім’ю не думаєш!
— Відчепися! — Заєць прочинив двері. — Хто наступний?
В нору-хатину встрибнув Горностай. І хвилини не міг посидіти спокійно: все круть-верть, круть-верть!
— І в мене нове хутро буде! — радіє, мов дитина.
— Та постривай ти, бо голкою вколю, — удає, ніби сердиться на нього Заєць. А сам міряє, пришпилює, де треба, усміхається задоволено — стільки щастя в малого!
Гарненько виміряв усе Заєць — і треба ж: не вистачає матеріалу, самісінький кінчик хвоста чорним залишається.
— Не біда, не переживай, — заспокоює Горностай Зайця. — Отак навіть краще — з чорним кінчиком. Хоч легше в снігу самі себе будемо знаходити! — і шмиг за двері.
Виглянув за Горностаєм Заєць — ой леле, снігу навалило! Все біле… І ціла черга зайців-сіряків: хто, мов пеньок, стирчить, хто пританцьовує, гріється. А зайченята-хлоп’ята ковзанку зробили — спускаються з гірки, з’їжджають на спинках і хвостиках. А що вже писку, а сміху!
— Завтра приходьте! — кричить Заєць.
— Як — завтра? А хутра білі? Безсовісний ти! Чужим шиєш, а нам, своякам — ні! — кинулись зайці на Зайця-кравця, мало за вуха не деруть.
— Ну, добре! Ну, тихо! Ну, чекайте! — ледве відбився Заєць. І швидше в хату. — Зайчихо, іди знімай мірки!
І почав шити.
Шиє Заєць, поспішає, старається. А Зайчиха все міряє і міряє, щоб якомога більше обрізків залишилося. Зайченятка кроїти наловчилися — тільки ножиці клацають… День і ніч, день і ніч — закрутилася артіль-карусель!
Аж тут і Лисиця прийшла хутро забирати. А моркви не принесла!
— Мені сестри наказали, щоб я в новому хутрі прийшла додому, вони хочуть оглянути-оцінити! Якщо похвалять роботу — у двох мішках плату — моркву принесемо!
Одягнула Лисиця хутро та шмиг із двору: тільки її й бачили. І досі її нема. Подейкують, аби не зустрітися із Зайцем-кравцем, вона аж в тундру, на північ дременула, і навіть ім’я поміняла, щоб не впізнали. Песцем стала зватися.
Три місяці вже минуло, зима закінчується. А черга біля кравецької майстерні не зменшується. І переважно — зайці!
— Коли ти вже собі пошиєш? Коли — нам? — гнівається Зайчиха.
— Швидко вже! Ось-ось… Нам у хаті і так тепло, а вони, бач, по снігу бігають, — думав відмахнутися Заєць.
— Хто — по снігу? Де ти той сніг бачиш? Засліп від цієї роботи… Весна прийшла…
…Немало літ минуло відтоді. А як було багато зайців-сіряків, так майже стільки ж і залишилося. Тільки придивіться уважніше: в деяких під животом та на хвостиках латочки біліють із обрізків, котрі встигла пришити собі і своїм дітям Зайчиха. А кого встиг обшити Заєць-кравець, ті ходять взимку в біленьких хутрах: «Ми — біляки!»
Гарні шубки, зносу їм нема. Передають їх діди батькам, батьки — дітям. І так з покоління в покоління передається і добра пам’ять про доброго зайця-кравця.
А про Зайчиху всі геть чисто забули!

Лідія АРАБЕЙ
ІТИ В РОЗВІДКУ
Оповідання

Прийшов Костик до Сергійка та й каже:
— Поїдемо зі мною в ліс по конвалії...
Сергійко подумав і відповів:
— А конвалії рвати не можна, їх в лісі мало залишилося.
Костик загарячкував:
— Це на букети рвати не можна, а мені дідусеві для ліків. Йому настій з конвалії потрібен, від серця.
Сергійко знов подумав і запитав:
— А хіба в аптеці немає?
— Немає. Мене дідусь посилав в аптеку, так сказали немає. А йому тільки конвалія помагає.
— Тоді поїдемо, — згодився Сергійко.
Наступного дня вони встали раненько, взяли з собою по шматочку хліба з маслом. Сергійко трішки подумав і ще й сірники в кишеню поклав. Сергійко, він такий, перш ніж щось сказати чи зробити, подумає. Це Костик гарячкує, — раніше зробить, а вже потім думає.
В ліс вони поїхали самоскидом: проголосували на шляху, і водій взяв їх у простору кабіну — там ще п’ять таких Сергійків та Костиків вмістилося б.
І ось він — травневий ліс. Кожен листочок на дереві ніби вилитий, такий він чистенький, і лискучий, і липкий — буцім клеєм намазаний. Виспівують, висвистують пташки. А під ногами квітів — квітів: і голубенькі — ніби очі в траві, і жовтенькі — аж палають на сонці, і білі — дрібненькі. Але не вони друзям потрібні, не вони. Де ж конвалії, конвалії де?
Приминаючи високу траву, пішли хлоп’ята по лісу. Сергійко — повагом, навсебіч роззираючись, а Костик — напролом, через корчі і сушняк. Але ні той, ні другий конвалій не бачать.
— Треба подалі від дороги шукати, — каже Костик.
Пішли далі від дороги. Ходили, блукали — не видно конвалій.
— На букетики порвали, — злився Костик.
Все глибше заходили хлопчики в ліс. Ось уже й гулу машин на шляху не чути, тільки пташки ще голосніше висвистують: — ф’ють — ф’ють... Ців — ців... Пі — пі — пі...
І раптом Костик радісно вигукнув:
— Конвалії, конвалії!
На галявині й справді між зелених листочків, що росли, здається, із самісінької землі, на тоненьких високих стебельцях звисали, ніби дзвіночки. І такі пахучі стояли над галявиною, начеб тут розлили відро парфумів.
Хлопчики багато не рвали, аби лишень вистачило дідусеві на ліки. А дідусь в Костика незвичайний, у війну партизаном був, має багато нагород.
Поклали хлопчики квіти у мішечок целофановий, подалися шукати дорогу назад. Сергійко, як завжди, не кваплячись, а Костик — через ями і купини. І раптом зачепився за суччя — геп! Полетів зі всього розмаху.
Підбіг до нього Сергійко, допомагає підвестися. А Костик на ногу ступити не може. Обличчя поблідло, лоб вкрився крапельками поту.
Постояв Сергійко, подумав і каже Костику:
— Давай я тебе понесу.
— Не подужаєш, важкий я, — ледь не плаче Костик.
— Давай спробую...
Виліз Костик другові на плечі, поніс його Сергійко. Та й правда важкий Костик, далеко не понесеш, а тут ще й під ногами земля нерівна — то горбик, то ямка.
Зупинився Сергійко, віддихався. А Костик ледь не плаче, так нога в нього болить. Однак мішечка з конваліями не кидає.
Відпочинув трішки Сергійко і знов поніс Костика. А ліс довкола зовсім незнайомий, і не знає Сергійко, чи вірно він іде.
— Давай погукаємо, — каже Костик. — Може, люди почують,
прийдуть, допоможуть.
Опустив Сергійко Костика на землю, почали вони обидва гукати:
— Агу! Люди! Допоможіть!
Але лісом тільки луна покотилась: «Гу... Ди... жіть!..» І жодної живої душі навколо, ніхто не відгукується.
Знов учепився Костик за Сергійкову шию, знов поніс його друг.
Ішли вони довго. Сергійко то відпочивав, то ніс Костика, а дороги не видно було. І нічого, окрім пташиного співу, не чути в лісі.
Сергійко вже ледве дихав, уже лише кілька кроків робив, несучи Костика, але ж не залишиш товариша в лісі, не побіжиш один додому.
А тим часом і сутеніти почало. Почорніли стовбури ялин і беріз, потьмяніли квіти, на небо виплив місяць. Куди тепер підеш по темному лісі?
Сіли хлопчики під ялиною, міркують: що робити?
Сергійко і каже:
— Ночуватимемо в лісі. У мене є сірники, багаття розкладемо.
— Атож, — погодився Костик. — Нині ж не зима... Мій дідусь у партизанах і взимку в лісі ночував.
— Ти тут посидь, я сухих гіллячок назбираю, щоб вогонь розпалити, — сказав Сергійко.
Але тільки-но відійшов він у ліс, ледь-ледь освітлений місяцем, як Костик злякався, заплакав:
— Не залишай мене...
Сергійко підбіг до друга.
— Ти чого! Як ти міг подумати? Не залишу!
Розпалив Сергійко вогнище, дістав хліб з маслом.
— Давай поїмо, — каже.
Але Костик навіть їсти не міг, так в нього нога боліла.
І раптом по лісі — шах, шах — кроки... Та такі важкі — галузки під ногами потріскують. І виходить до них чоловік — високий, у кашкеті з круглою кокардою — певно лісник.
— Що це ви тут робите? — накинувся він на хлопців.
Розповіли йому хлопчики про свою біду.
— Ну й ну, — тільки й сказав лісник. Взяв Костика на руки і
поніс. Поніс зовсім не в той бік, куди волік його Сергійко.
Незабаром вони вибралися на шлях, на якому їздили машини, світячи фарами. Зупинив лісник легкову машину, посадив до неї Сергійка з Костиком, попросив водія додому хлопчиків відвезти.
Наступного дня Сергійко прийшов провідати Костика. А той сидить на ліжку, ногу в гіпсі виставив. Біля нього — дідусь. На столі зів’ялі вже конвалії. Побачив дідусь Сергійка, усміхнувся йому, по голові погладив.
— Спасибі за конвалії... А з тобою, брат, можна ходити у розвідку, — сказав він.
— У яку розвідку? — не зрозумів Сергійко.
— Ну, розумієш... Це на війні так казали... Про того, хто друга в
біді не залишає... Що з ним у розвідку можна ходити.

Дмитро БЕЗПАЛИЙ
ВОВЧА ДОБРОТА
Казка

Один сірий Вовк прожив довге лісове життя. Зістарівся. Вже й бігати швидко не міг, і зуби притупилися. Лось чи Олень були йому не по зубах. І вирішив Вовк піти на хитрощі — обманити яку-небудь худобину, щоб її м’ясцем поласувати.
Якось восени зустрів Сіроманець високого з розлогими рогами Лося.
Лось, як помітив Вовка, став біля величезного дуба, опустив голову і виставив наперед роги. Вовк близько не підходить, здалеку мовить Лосю:
— Любий Лосю, скажи, брате, для чого тобі такі великі роги? Адже їх дуже важко на голові носити. Скинь їх.
Подивився Лось на Сіроманця й відповів:
— Ношу я, Вовче, роги, щоб ти мені давав дорогу.
Піймавши облизня, побрів Вовк далі. Не наважився він нападати на Лося. Блукав по лісі Вовк всю осінь. Хотів ще раз зустріти Лося.
Взимку Лось скинув свої важкі роги. А невдовзі зустрівся йому той самий Сіроманець. Безрогий Лось як побачив Вовка, відразу ж став до дерева, трохи підняв довгу ногу з чорним копитом. Вовк подивився на гостре копито, зупинився віддалеки та й каже:
— Чуєш, Лосю, послухався ти мене, скинув важкі роги, але для чого тобі такі гострі копита?
— А для того, — відповів Лось, — щоб ти мене поважав і ближче як на десять кроків не підступався.
Почувши таке, побрів Сіроманець далі. Незабаром зустрів Дикого Кабана. Кабан, забачивши Вовка, став спиною до дерева і з силою клацнув іклами. Вовк зупинився віддалік і каже:
— Друже мій! Рило в тебе довге... Я розумію, для чого — ти ним землю риєш. Але навіщо ти відростив такі великі ікла-зуби? Он як стирчать. Морда від них у тебе некрасива.
Клацнув Кабан іклами, як кинджалами, і каже:
— Коли б не мої ікла, Вовчище, то ти в мене й не питався б, для чого вони.
Поплентався Вовк далі. Йде по лісу, ледь ноги переставляє, хвіст по снігу волочить. А назустріч йому вистрибнув з кущів Заєць. Помітив Вовка. Зупинився, мов укопаний. Від жаху тремтить.
«Ну, ось тебе я й з’їм», — подумав Вовк. І, щоб забити Зайцеві баки, почав:
— Та ти, я бачу, тремтиш. А знаєш — чому?
Заєць хотів відповісти, але Сіроманець його перебив:
— Це тому, що ти на одних задніх лапках стоїш. А чому тільки на задніх стоїш? Та тому, що в тебе передні короткі і ти не можеш стояти на всіх чотирьох лапках, як я. Бачиш, я ж не тремчу.
Вовк думав, що косоокий стане й на передні лапки, а він тоді стрибне — й Заєць потрапить йому в зуби. Але Заєць ніколи не довіряв Вовкові і відповів йому:
— Зате я бігаю на чотирьох, — і шмиг в кущі. Тільки його Сіроманець й бачив.
Ніхто Вовкові не довіряв, тому що і лосі, і кабани, й зайці знають вовчу доброту.

Василь ХОМЧЕНКО
КУДИ ПОДІВСЯ ГРИБ?

Костик з сестричкою пішли в ліс по гриби. У лісі розбрелися в різні боки. А щоб не загубитися, час від часу перегукувались.
Наталочка помітила під ялинкою гриб боровичок й радісно скрикнула: такий він був красивий і великий.
— Костику, — погукала вона братика, — йди-но поглянь на мого гриба!
Брат відгукнувся, однак не підійшов до Наталочки.
Наталочка поставила кошик біля ялинки, під якою ріс гриб, а сама побігла до Костика. Зазирнула до його кошика й сказала:
— Ой, та в тебе ж боровики маленькі. А ти на мого поглянь.
— Гаразд, потім, — сказав брат. — Їж чорницю, бачиш скільки її тут.
Коли наїлися ягід, Наталочка повела брата за собою.
Підійшовши до ялинки, вона мерщій підняла її нижню гілку й мовила:
— Глянь який...
Але там гриба не було.
— Нема? — здивувалась Наталочка. — Куди ж він подівся?
— Його тут й не було, — сказав брат. — Ти обманила.
— Був, я навіть торкалася до його шапочки...
Наталочка обдивилася довкола. Все правильно: та ж самісінька ялинка, кошик ось стоїть.
— Був гриб. Чесне слово, був. Ось тут, під цією гілкою.
Але Костик не вірив.
— Гриб хтось украв, — сказала Наталочка.
— У твого гриба ноги виросли, й він утік, — засміявся Костик.
Наталочка присіла навпочіпки й уважно обдивилася землю під ялинкою.
— Дивись, — вигукнула вона, — ось те місце, де він ріс.
Костик нагнувся й помітив у землі шматочок корінчика й гніздечко, де сидів гриб.
— Справді. Але хто ж узяв його? — задумався Костик.
— Такий красивий був гриб, — пожалкувала Наталочка. — Чому я відразу не поклала його до кошика? А то хтось підібрав.
— Стривай, ми зараз взнаємо, чи був тут хтось. Аго-о-ов!.. — щосили погукав Костик.
— О-ов!.. — відізвалась луна.
В цю мить на сосні щось хруснуло, і на дітей посипалася стара хвоя.
Подивилися вгору.
— Білка! — вигукнули разом.
На сучку сиділа білка й передніми лапками тримала великий гриб боровик.
— Мій гриб! — сплеснула в долоні Наталочка.
— Тепер все зрозуміло, — сказав Костик. — Гриб взяла білка. Вона висушить його на сонці й сховає. А взимку з’їсть. Запаслива...

Янка БРИЛЬ
НА РІЧЦІ
Оповідання

У неділю батько позичив вудку — у них все ще нічого немає, — взяв свій синій чайник і, нарешті, повів їх, Олеся й Толю, до річки.
Тихмінь — річка як річка, неширока, тихо плине в торф’янистому річищі, між берегів то крутих, то пологих, порослих лепехою. Одначе тоді, уперше в житті, вона здалася Олесеві великою і чарівною
Увійдеш по коліна чи ще вище, бо ти весь голенький, і — ех! -принишкнеш, дивишся у воду... Тут ось і пригадається море, далеке море... Але не так, щоб жалкувати, щоб не думати, що дуже ж приємно тепер підворушувати пальцями ноги жовтий і пругкий річковий пісочок на дні. Сірі рибки називаються пічкурами. Вони повзають зовсім близько біля ніг, ледь не в самісінькі пальчики тицяють... А тут Толя водою знічев’я — як хлюпне!.. Ти до нього, а він бовть, бовть, руками й ногами і поплив. Руками дістає до дна, а все ж таки пливе!..
Та хіба ж так він пливе, як тато! І хіба ж йому, тому Толі, так хороше тепер, як Олесю!.. Олесь лежить на татовій широчезній спині, вчепився обіруч за татову шию. І страшно плисти по великій воді, і радісно, — аж сльози у очах, аж мокре підборіддячко тремтить, ніби від холоду... ніби тільки тому, що дуже ж смішно!...
А потім над Тихмінню тиша. З дірок у чорному обривистому березі раз по раз вилітають стрімко, ніби іржею вкриті, ластівки-бережанки і з піском, черкаючи крильцями дзеркальну, майже нерухому воду, ширяють над річкою. Над очеретом і над лепехою у заводі зовсім беззвучно літають або тремтять на місці сині бабки. А білі квіти, що звуться лататтям, ще тихше лежать на воді, поміж великих зелених тарілок-листків. І лише жайворонки бринять десь вгорі, поміж зеленою землею і не захмареною небесною блакиттю. І тільки сонце, ласкаве надвечірнє сонце дивиться й бачить згори, хто там сидить у заводі, хто там принишк, боячись дихнути.
Всі принишкли — тато, Толя, Олесь. І все через поплавець, що лежить на воді, — біла пір’їнка з проткнутим корком. І все ніяк не-зворухнеться. Сто, тисячу, сто мільйонів років.... І навіть тато нічого не вдіє.
А потім він, поплавець, прокидається сам. Він гойднувся одним кінцем, потім рвучко сіпається вперед... Батько мовчки торкається Олесевої руки... Біла пір’їнка з корком пірнає у воду... Тоді вони з татом я-а-ак потягли!.. Олесь навіть очі заплющив од відблиску, який перелетів від латаття на берег, немов люстерком засвітивши хлопцеві в самісіньке обличчя!..
Пістрявий окунь борсався у отавці недавнього покосу, недавньої сіножаті, вусібіч наставляючи свій колючий, як пилка, гребінь. І так страшно було доторкнутись!.. Але тато його не злякався, підняв. А з батькової жмені, коли він другою рукою зачерпнув повненький чайник води, окунь пірнув у нього, заметався там і затих. І спокійно лежав, скільки хлопці туди не зазирали.
А їм вже не бажалося тиші. Додому, тільки додому, щоб показати здобич мамі, Володі, Стьопі і всім-всім, хто тут не був, розповісти ще раз!..

Лідія АРАБЕЙ
ПРИНЦЕСА ТАКХОЧУ
Казка

Жила собі в одному королівстві принцеса по імені Такхочу. Була вона одна дочка в тата і мами, батьки її дуже любили і пестили, дозволяли робити все, що їй заманеться.
Було в Такхочу троє друзів — Слухнявка, Сміливчик і Крихітка. Такхочу ними дуже командувала. І діти слухалися її. Слухнявка слухалася тому, що була дуже слухняна. Сміливчик тому, що боявся, аби принцеса не подумала, ніби він чогось злякався, а Крихітка тому, що була найменшенька і робила все так, як робили дорослі.
Тривалий час виконували діти усі накази принцеси, але одного разу...
Бавлячись за королівським палацом, відбігли вони трішечки далі і помітили ставок, береги якого поросли лепехою.
— Море, море! — загукала Такхочу.
— Море, море, — закивали голівками діти, які самі не бачили ніколи моря і повірили принцесі, що море таким і є насправді.
— Давайте купатися в морі, купатися в морі! — загукала принцеса і почала скидати свій сарафанчик.
І діти роздяглися, помчали до ставка. Слухнявка і Сміливчик відразу ж пострибали у воду, а дівчинка-Крихітка зупинилася на березі.
— Ой, тут жаби, — злякано запищала вона.
— Подумаєш, жаби! — завередувала принцеса. — Іди купатися, я так хочу!
Але Крихітка стояла на березі і вся тремтіла від страху. Дуже їй хотілося туди, де вже хлюпалися Сміливчик і Слухнявка, але ніяк не могла вона себе примусити переступити через жабу, що сиділа саме в тому місці на березі і дивилась на дівчинку-Крихітку своїми вирлоокими очима.
— Боюся я, тут жаби, — заплакала Крихітка.
— Сама ти жаба! — закричала на неї Такхочу.
І тільки-но вона так сказала, як Крихітка — лясь — і в жабу обернулася. Скік — і зникла у заростях лепехи!
Слухнявка і Сміливчик повистрибували із води, стали гукати:
— Крихітко, Крихітко, де ти поділась? Повернись!
— Ква, ква, — долинуло з лепехи.
І невідомо було, хто це квакає, чи звичайна жаба, чи дівчинка-Крихітка, яка обернулася в жабу.
Діти стояли, чекали, може, Крихітка повернеться, знов із жаби обернеться на дівчинку, але Крихітки ніде не було.
Сумні поверталися вони додому.
— Подумаєш, — сказала Такхочу. — І без неї обійдемося. Вона зумисне, на зло мені обернулася в жабу.
Наступного дня діти знову пішли гуляти. Вирушили в інший бік від палацу і незабаром опинилися посеред широкого зеленого поля. А над полем пташки літають, та все із золотим пір’ячком. Сяє їхнє пір’ячко, переливається на сонці. Сподобалися принцесі пташки. От вона й каже Сміливчикові:
— Спіймай мені пташку! Я її в клітку посаджу і милуватимуся нею!
Не хотілося Сміливчикові іти пташку ловити, жаль було йому пташки — так вільно, весело їй над цим зеленим полем літати, а Такхочу хоче посадити її в клітку. Хотів уже сказати принцесі, що не піде він ловити пташку, одначе злякався, що принцеса обізве його боягузом.
Дочекався Сміливчик, коли пташки на зелену траву посідали, почав до них підкрадатися нишком. Підкрався близенько, стрибнув, щоб зловити, а ті — пурх — і полетіли!
— Ґава ти, Ґава! — розгнівалася принцеса на Сміливчика. — Пташку проґавив!
І тільки-но сказала Такхочу на Сміливчика "ґава", як хлопчик р-раз — і обернувся на ґаву. Підняв чорну голову з твердим дзьобом, подивився на Такхочу, змахнув чорним крилом і полетів.
— Куди ж ти, Сміливчику? — погукала Слухнявка. — Вернися!
Але Сміливчик навіть не озирнувся, полетів собі геть.
— Подумаєш! — мовила Такхочу. — І без нього обійдемося! Це він на зло мені обернувся на ґаву, щоб пташки не ловити!
Залишилася в принцеси тільки одна подружка — Слухнявка. Лише з нею бавилася тепер принцеса, змушувала робити все, що їй самій хотілося. І Слухнявка слухалася.
Одного разу, гуляючи, забрели вони далеко в темний ліс. Заблудилися і довго блукали по тому лісу, доки на дорогу не вийшли. А до палацу ще далеко.
— Я стомилася, неси мене, — наказала принцеса Слухнявці.
Слухнявка — на те вона й слухнявка — присіла навпочіпки, підставила принцесі спину. Вилізла та їй на плечі, і Слухнявка понесла. Несе вона, несе, а сама потом обливається, ноги підкошуються від знемоги — важка принцеса. А та сидить та ще й підганяє:
— Що ти так повільно повзеш, так ми й до ночі додому не прийдемо!
А Слухнявка вже з останніх сил вибивається.
— Відпочину трішечки, — просить вона принцесу. — Важка ти.
— Брешеш, брешеш! Я зовсім не важка! Мої слуги кажуть мені, що я легенька, як метелик!
Знов іде Слухнявка, несе Принцесу, а в очах уже темні кола попливли, в грудях дихання спирає, спина, здається, ось-ось переламається.
— Швидше! Швидше! — підганяє Такхочу.
Напружилася Слухнявка, щоб прискорити ходу, і впала, вибившись із сил. І принцеса впала, платтячко в пилюці забруднила, дуже розізлилася.
— Ах ти, хитра лисице! Це ти зумисне впала, аби мене не нести! — зарепетувала вона.
І тільки-но вимовила принцеса "хитра лисиця", як Слухнявка -р-раз — і обернулася в Лисичку. Майнула рудим пухнастим хвостом і чкурнула до лісу.
Залишилася принцеса одна. Сама, своїми ногами пішла додому.
А наступного дня встала, поснідала і знов на прогулянку зібралася. І лише зараз помітила, що бавитися їй ні з ким.
Сіла Такхочу на золоту лавочку біля палацу, сидить, ногами погойдує. Та хоч лавочка й золота, коли сидиш ти на ній одна, все ж тобі весело не буде. І хоч ти найповажніша принцеса, але якщо в тебе нема друзів, жити тобі буде дуже сумно.
Пішла принцеса до жаб’ячого ставка, стала гукати:
— Крихітко, Крихітко, вернися, я більше не буду дражнитися!
Але Крихітки-дівчинки не було ніде.
Пішла принцеса на зелене поле, стала гукати Сміливчика:
— Сміливчику, Сміливчику, де ти, озовися?!
Одначе й Сміливчик мовчав.
Попрошкувала принцеса до зеленого лісу, стала гукати:
— Слухнявко, Слухнявко!
Та Слухнявки і слід пропав.
Так і залишилася принцеса одна.

Лідія АРАБЕЙ
ПРИНЦЕСА НЕХОЧУ
Казка

Жила-була на світі принцеса і звали її Нехочу. Вранці слуги будять її, а принцеса кричить:
— Не хочу вставати!
І валяється в ліжку, доки боки не відлежить та їсти не захоче. Лише тоді встає.
Слуги їй тазик з водою несуть, шматочок мила запашного, щоб умилася після сну. А вона те мило в тазик — бовть.
— Не хочу вмиватися!
Поснідає принцеса киселями та пирогами, — за уроки час сідати. Слуги їй підручники, зошити подають. А вона знов:
— Не хочу вчитися!..
Минали роки, принцеса підростала, от уже й заміж їй пора. Але хто візьме таку — невмиту та неосвічену?
Батьки самі вже раді збути принцесу з двору. Підмовили вони слуг. Ті схопили принцесу, силоміць помили, причесали, в гарненьку сукенку вбрали, на багате крісло посадили. І стали женихів зазивати.
Прискакав на коні королевич із Західного королівства. Принцеса глянула на нього й скривилася:
— Не хочу за нього заміж, в нього ніс довгий!
Образився королевич, поскакав назад у своє королівство.
Примчав на оленях царевич з Північного царства. Глянула на нього принцеса й поморщилася:
— Не хочу за нього заміж, в нього очі косі!
Образився царевич, помчав назад у своє царство.
Приїхав на верблюді хан з Південного ханства. Глянула на нього принцеса й губи закопилила:
— Не хочу за нього заміж, у нього рот кривий!
Образився хан, поїхав назад у своє ханство.
Хутко по світу поговір пішов, що принцеса всім женихам відмовляє, і перестали їздити до неї свати. Вона й сама вже сидить, чекає, може, ще хтось приїде. Але більше ніхто не з’являється.
Розізлилась принцеса, перестала вмиватися і зачісуватися, ще з більшою люттю кричала всім:
— Не хочу!
А роки котилися, котилися. Вже й батьки померли. Слуги не захотіли служити такій принцесі й порозбігалися. Лишилася вона одна у величезному палаці. Палац той з роками став старим — стеля в кімнатах потріскалася, підлога прогнила, печі похилились. І сама принцеса постаріла — волосся посивіло, обличчя зморщилось, спина зігнулася. Ходить одна по темному палацу в порваному одязі, і лише сови та кажани довкруж неї літають.
Усі люди говорити почали, що в палаці живе зла відьма. А хто бачив її зблизька, ніколи не міг подумати, що колись ця відьма була принцесою.

Марія ФИЛИПОВИЧ
РИГОРКІВ ГІСТЬ

Ригоркові лише п’ять років, і не дивно, що живого їжачка він бачить уперше. Дивився круглими від подиву і захоплення оченятами на сіренький колючий клубочок, якого приніс йому лісник — дядько Тиміш. Бігав довкруж клубочка, присідав низенько-низенько, навіть ницьма лягав поруч, а все одно нічого розгледіти не міг. Ні ніжок, ані голови.
Вийшла надвір бабуся Зося, побачила їжачка і Ригорка, в якого вже сльози наверталися на очі, і порадила:
— Ти, онучку, не сиди так близько біля нього. Їжачок боїться тебе,
тому й згорнувся в клубочок.
— Чого ж йому боятися мене? — здивувався Ригорко. — Я тільки хочу, щоб він погрався зі мною трішечки.
— Це тобі іграшки. А йому горе...
— Яке горе? Хіба йому не подобається в нашому дворі? — запитав Ригорко.
— А ти сам поміркуй, — порадила бабуся Зося.
Ригорко сховався на причілку хати і почав спостерігати за їжачком здалеку. Деякий час сірий клубочок лежав нерухомо, потім заворушився, з гострих голочок раптом визирнула мордочка. Клубочок припіднявся, витягнувся і, швидко-швидко перебираючи коротенькими ніжками, покотився по землі. Ригорко радісно засміявся і кинувсь до їжачка. Але тої ж миті їжачок знов згорнувся в сіренький клубочок і завмер. Ригорко постояв біля нього, зітхнув і відійшов.
І так повторювалося багато разів. Залишаючись сам на сам, їжачок оживав і з усіх ніг кидався навтіки. Зачувши кроки, згортався в клубочок. Щоб він і справді не втік, Ригорко усі дірки у дворі позамощував цеглою і дошками. Намагався піддобритися до їжачка: приніс гостинців — яблук, цукерок, молочка в бляшанці. Розказав, який чудовий будиночок зробить йому тато, коли повернеться з роботи. Їжачок слухати слухав, але голочки в нього як і раніше були настовбурчені, і розгортатися він не поспішав.
— Що, не хоче з тобою дружити? — запитала бабуся Зося.
— Не хоче, — сумно відповів Ригорко.
— Злякався. Маленький ще, дурненький. Уперше, мабуть, від дому
відбився.
— А де його дім, бабусю?
— В лісі.
— І в нього є тато й мама?
— Атож! І тато, й мама, і братики...
Деякий час Ригорко сидів мовчки, вдивляючись у напрямі лісу, ніби хотів розгледіти там, у густому хвойнику, будиночок, в якому живе дружна сім’я їжачків.
— А як він заблудився, бабусю?
— Та вже ж, мабуть, неслух такий, як і ти. Мама, може, не раз казала:
«Не бігай далеко від дому! Не бігай!» А він не слухався. От і потрапив до дядька Тимоша в шапку.
— А мама з татом переживають десь, — зі співчуттям подивився Ригорко на їжачка.
— Авжеж! З ніг збилися шукаючи...
— Бабусю! — голосно мовив Ригорко за кілька хвилин. — Нехай буде так, буцім їжачок до мене в гості приходив. А тепер йому час додому збиратися, бо незабаром смеркне і його мама буде сваритись...
Бабуся Зося пильно глянула на внука.
— Тільки він може заблудитися, маленький ще... Давайте, бабусю,
віднесемо його в ліс...
— Мабуть, доведеться віднести. Нехай там батько вуха намне цьому втікачеві-неслуху...
Ригорко уявив, як тато-їжак шукатиме в колючому клубочку вуха, щоб нам’яти їх, та й сам лиш поколеться, і весело засміявся. Дивлячись на нього, засміялася й бабуся Зося.
Гість — це так весело!

Галина КОРЖАНЕВСЬКА
РОЗУМНИЦЯ

Маленька Лерочка підбігала до мами і звично підставляла щічку. Це означало, що зроблено щось хороше: прибрані іграшки, підметена кухня або помита чашка. Мама з усмішкою цілувала рум’яну, неначе яблуко, щічку і примовляла: «Розумниця моя...».
І Лерочка підросла, але як і раніше домагалася від мами поцілунків і похвали за кожну добру справу. Навіть за п’ятірки, які вона, першокласниця, заробляла досить часто.
Якось навесні поїхала сім’я на дачу. Мама з татом, нерозгинаючись, доводили до ладу город — копали, садили, носили воду. А Лерочка каталася на велосипеді, гралася з сусідським собакою та час від часу виконувала незначні батьківські доручення.
Перед обідом, миючи руки, Лерочка гордо заявила:
— Мамочко, я сьогодні виконала тринадцять робіт.
Батьки перезирнулись: так багато?
Донька почала перелічувати на пальчиках:
— Тричі відкрутила кран і тричі закрутила — вже шість. Підмела ґанок — цілих три східці. Помила чотири ніжки в табуретки. От вам і тринадцять.
Батьки знов перезирнулись. Було у самий раз засміятися, поцілувати і назвати доньку «Розумницею», але мама чомусь зволікала. Врешті засміялася, але невесело, не так, як завжди.
Лерочка надула губки. Куриний бульйон вона пити й не подумала, тільки лапки обгризла якось неохоче. І понесла собачці кісточки. Але і він, як на зло, не зрадів: байдуже обнюхав частування і відвернувся.
Усі, усі сьогодні наважилися Лерочку кривдити! А тут ще й джміль прилетів звідкись, сердито загув над її головою.
Батько розігнувся на грядці й погукав:
— Йди сюди, він відчепиться.
І мама подобрішала:
— Йди, донечко, а то вжалить.
До батьків Лерочка не пішла. Вони ще пожалкують, що не оцінили її допомоги, її старання. Тринадцять робіт виконала — і жодного поцілунку!
Джміль нарешті відчепився, полетів. Дівчинка присіла на валун і, кусаючи травинку, позирала на високий дах, під яким ластівки ліпили собі гніздо.
Батько встромив у землю лопату і підійшов до доньки.
— Послухай казочку, — примирливо сказав він.
Казка була дивна, і Лерочка з недовірою позирала на батька: чи не придумав він її сам?
— В одному вулику жила собі бджілка, — розповідав батько. — Як і всі, вона перелітала з квітки на квіту, збирала пилок. А ввечері всі бджілки-трудівниці звітували старшій бджолі-матці.
— Я облетіла за день п’ятдесят квіток, — похвалилася одна бджілка.
— І я п’ятдесят, — підтвердила інша.
А третя всіх здивувала:
— А я — п’ятсот!
Ніхто їй не повірив. Бджілки пожвавішали, загули, а хитра подружка їм розтлумачила: на кожній квітці безліч тичинок. Доки з тичинки на тичинку перелізеш — п’ятсот і набереться.
Батько замовк і пильно подивився на доньку:
— Ти згідна з бджілкою?
А Лерочка продовжувала кусати травинку, не відводячи очей.
Підійшла з відром мама, попросила:
— Доню, відкрути кран.
Кран був далеченько, за будиночком. Лерочка підхопилася і побігла відкручувати. А повернувшись, мовила:
— А я ту бджілку все ж похвалила б, тату.
— За що?
— Вона краще за всіх лічити вміє!
Батько не стримався і погладив доньку по голівці:
— Ти й справді розумниця. А тепер йди допоможи мамі грядки полити.

Альона КОБЕЦЬ-ФИЛИМОНОВА
СІМ ХУДОЖНИКІВ
Казка

В одному місті жили собі сім художників. Місто, в якому вони жили, було дуже похмурим, тому що над ним висіли чорні хмари. І від них на все місто падала сіра тінь. З-за хмар не було видно блакитного неба і рожевого сонця. Не було видно зеленого листя. І усе, що малювали художники, було сірим і некрасивим. Адже вони думали, що небо тільки сірого кольору. І листя — тільки сірого кольору, все довкола — тільки сірого кольору. Тому й фарби в них були тільки сірі. Вони не могли малювати інакше.
Якось у місто прилетів вітер і розігнав хмари. Художники вибігли на вулицю — і не повірили своїм очам.
— Ой, яке красиве небо! — вигукнули вони.
— Ой, яке красиве сонце! — вигукнули вони.
— Ой, яке красиве листя! — вигукнули вони.
І відразу ж почали малювати. Але вийшло некрасиво. Тому що в них була тільки сіра фарба.
Сім художників тяжко зітхнули. Що ж їм робити? Як навчитися гарно малювати? Тоді один сказав:
— Друзі! Ходімо фарби шукати.
Взяли художники сім пензликів і сім відерець та й пішли фарби шукати. Довго мандрували вони по білому світу і усьому дивувалися. А дивуватися було чому. Адже вони все життя прожили в похмурому місті й не знали, що є на світі червоний-червоний мак, що квітне в зеленому лузі; що є білосніжна ромашка із золотисто-жовтою серцевинкою; що сонце вдень оранжеве, а увечері -малинове. Вони милувалися природою, багато про що дізнавалися і все запам’ятовували.
Одного разу художники піднялися на вершину найвищої гори. Звідти було видно все довкруж: і річки, і ліси, і луги — весь шлях, який вони подолали. Замилувались художники й почали мріяти.
— Ой, як би я хотів намалювати мак! — сказав один.
— А я сонце! — сказав другий.
— А я кульбабку! — сказав третій.
— А я листочок! — сказав четвертий.
— А я небо! — сказав п’ятий.
— А я дзвіночок! — сказав шостий.
— А я фіалку! — сказав сьомий.
І як тільки-но вони це сказали, на небі з’явилася семибарвна райдуга.
Побачили художники райдугу — і очам своїм не повірили.
— Ой, які фарби! — зітхнули вони.
— Я бачу фарбу, як мак! — сказав один.
— А я, як сонце! — сказав другий.
— А я, як кульбабку! — сказав третій.
— А я, як листочок! — сказав четвертий.
— А я, як небо! — сказав п’ятий.
— А я, як дзвіночок! — сказав шостий.
— А я, як фіалку! — сказав сьомий.
І раптом один кінець райдуги опустився біля самісіньких ніг художників. І вони побачили перед собою сім кольорових доріжок.
Червону, як мак.
Оранжеву, як сонце.
Жовту, як кульбабку.
Зелену, як листочок.
Голубу, як небо.
Синю, як дзвіночок.
Фіолетову, як фіалка.
— Ура! — вигукнули художники. — Нарешті ми знайшли фарби!
Кожен вибрав собі улюблену доріжку і пішов по ній. Пройшли художники всю райдугу. І відразу ж почали малювати. Їм не терпілося взнати, якого кольору фарби в їхніх відерцях.
Взяли художники великий аркуш паперу й кожен по черзі провів по ньому лінію своїм пензликом. Вийшла яскрава семибарвна райдуга. Художники були щасливі. Тепер вони могли намалювати те, про що мріяли.
А що сталося з райдугою? Вона зникла. Тому що віддала усі свої фарби. А коли її підуть шукати інші художники, вона знову з’явиться і віддасть їм свої нові фарби.

Леонід ПРОКША
ПОЧЕКАЄМО ДО ПОНЕДІЛКА

Оленка прибігла із школи і, піднявши руку з розчепіреними пальцями, оголосила:
— П’ять з плюсом!..
— Молодець, — похвалила мама.
— А хіба такі оцінки ставлять? — засумнівалася бабуся. — Покажи зошит.
Однак Оленка не показала бабусі зошит. Відвела її вбік… і шепнула на вухо:
— Тільки п’ять. Плюса не було.
-А навіщо ж обманювати? П’ятірка й так, без плюса, гарна оцінка...
Це було в п’ятницю. А в неділю Оленка прибігла до бабусі, ледь не плачучи:
— Половина сумки пропала...
— Знову «п’ять з плюсом»? — усміхнулася бабуся.
— Та ні! Почала готувати уроки, а підручників, олівців, пеналу нема.
Зникли кудись.
— А ти як слід перевірила?
— Не один раз! Вкрали, не інакше.
— Хто ж міг украсти в класі? Кожен має свої підручники й олівці.
— Я так гадаю: це Женька. Недаремно він позиркував на мій пенал...
— Постривай, постривай... Можливо, ти поспішила і не все поклала до сумки після дзвоника?
— Все!.. Женька взяв — більш ніхто.
— Не кажи, коли добре не знаєш, — не повірила бабуся.
— Ні, я впевнена — він, — наполягала на своєму Оленка.
— Почекаємо до понеділка, а там побачимо...
В понеділок бабуся разом з внучкою пішла в школу. В роздягальні Оленка помітила однокласника Вітю й не змогла промовчати:
— А в мене половина сумки пропала!
— Як це — половина сумки? — здивувався Вітя. — Хіба її розпиляли?
— Не сумку розпиляли, а половину речей забрали...
Вітя підхопив новину, з криком помчав по коридору:
— В Оленки половину сумки вкрали!..
— Навіщо ж ти говориш абищо, — дорікнула внучці бачуся. — Ходімо перевіримо твою парту.
В класі нікого не було. Оленка підбігла до парти. Підняла вічко і розвела руками від подиву: «вкрадені» речі лежали на своєму місці.
Підійшла бабуся:
— Бачиш! А ти казала — Женька...
А з коридору долинав голос Віті:
— В Оленки сумку вкрали...
Оленка не знала, куди подітись від сорому.

Іван СИНЯВСЬКИЙ
КРИВА ТОПОЛЯ

Андрійко не знав чим зайнятися. Нарешті придумав: виліз на молоду берізку, що росла за селом, почав обламувати гілки й кидати на землю. Неподалік проходив дідусь Михей. Помітив, що робить хлопчик, і погукав:
— Навіщо дерево псуєш?
— Віників вам нав’яжу, — анітрохи не збентежившись, відповів Андрійко. — У лазню ходитимете.
Хлопчик не слухався навіть мами. І, може, інший хтось тихо пройшов би мимо, а дідусь Михей наказав:
— Ану, злазь з дерева!
Андрійко зістрибнув на землю, хотів утекти. Але чіпка дідусева рука лягла йому на плече:
— Ходімо зі мною!..
Невдовзі вони йшли вулицею. Обабіч стояли тополі, з кінця в кінець вулиці-неначе зелений тунель. Добре тут влітку, в спекотну днину. Всюди сонце, а на вулиці — прохолода, бо рідко де пробивається крізь листя сонячне проміння. Тільки в одному місці росла крива тополя. Біля неї зупинився дідусь Михей.
— Бачиш?
— Егеж, тополя..
— А яка вона?
— Кривувата, — відповів Андрійко, не розуміючи, чого добивається дідусь Михей.
— Так, каліка, крива й недоросла. А вона ж ровесниця всім цим тополям.
— Звідки ви знаєте? — здивувався Андрійко.
— Я сам їх колись посадив. Всі до одної. І цю тополю теж. Було в неї дві гілки. Так я одну зрізав...
— Навіщо?
— На рогатку. Досі не можу собі простити. Бачиш, тополя виросла не така, як всі. І менша, й крива... як докір мені, на все життя... Хіба з берізкою таке не може трапитися?..
— Та я... не думав, щоб скалічити...
Андрійко понурив голову й побрів по вулиці.

Василь ХОМЧЕНКО
ХУДОЖНИКИ
Оповідання

Яша стояв у під’їзді і чекав тата.
Вийшов з дому сусіда Толик, спитав, чого він тут стоїть.
— Зараз підемо з татом купувати мені новий ліхтарик.
І вони замовкли — більше їм не було про що говорити. У школі набалакалися. Сидять за одною партою.
Потім Толик дістав з кишені коробочку з кольоровою крейдою.
— Це мені мама купила.
Яша взяв червону крейду, Толик — синю. Яша сів навпочіпки й почав на підлозі малювати чоловічка.
— Це ти, — сказав він Толику. — Схожий?
Поки Яша підправляв вуха, Толик під малюнком вивів — Яша. Яша розсердився й почав на стіні малювати Толика. А Толик узявся малювати поруч Яшин портрет:
— Крапка, крапка, ось і пичка вже знайома...
Під портретом, який малював Толик, Яша підписав його ім’я і спитав:
— Ти не образився?
— Ні, відповів Толик. — Хіба я маленький.
Потім вони намалювали корову. Толик синьою крейдою малював роги, голову, шию, передні ноги, а Яша червоною — хвіст, задні ноги, тулуб. Корова вийшла на диво — велика. Після корови на стіні з’явився літак, танк, ракета. А внизу Толик написав: «Яша + Толик — художники».
І тут до під’їзду увійшов Яшин тато. Зупинився й почав роздивлятися їхні малюнки.
— Яша плюс Толик — художники, — прочитав він вслух. — Це ваша робота?
Тільки зараз хлопчики зрозуміли, що вчинили негарно. Спробували зітерти — не стирається.
— Тату, — сказав Яша, аби відвернути його увагу, — ти обіцяв мені купити ліхтарик. Не забув?
— Ні, не забув, — відповів тато, — ходімо.
У магазині Яша відразу ж попрямував до відділу електротоварів, але тато пішов до іншого прилавку.
— Ось на ці гроші, — сказав він, — я збирався купити тобі ліхтарик. А тепер куплю мило й дві щітки. А відро з водою знайдуться вдома. Зрозумів?
...Толик і Яша вимили обидві стіни. Сусіди, проходячи мимо, хвалили хлопчиків:
— Молодці, добру справу робите!
Під кінець хлопчики стомилися, сіли відпочити. Тато сказав:
— Попрацювали? А козу чого не змили?
— Яку ще козу? — здивувались вони — Це ж корова.
Ось за це їм було найбільш прикро. Старались-старались, таку корову намалювали, а тато каже — коза...

ОЛЕГ ФОМЧЕНКО
ГРИБНА НАУКА

Спочатку вони їхали в метро, а на залізничному вокзалі пересіли на електричку. Юрасик дивився у вікно і все допитувався:
— А коли буде наш ліс?
— Скоро, скоро, синку, — відповідав тато.
— А коли це скоро? — невгавав Юрасик. — Ну, коли?
— Ось машиніст оголосить нашу зупинку — тоді й вийдемо, — сказала мама. — Через три станції.
Юрасик замовк, бо лічив станції і боявся збитися з ліку. Він навіть пропустив мимо вух, коли в гучномовцеві заскрипіло, а потім почулося:
— Станція Колосова...
— Тут і буде наш ліс, — сказав тато, — тут і виходимо..
До залізничної колії підступав темний і таємничий ліс. Хлопчик подумав, що тут, напевно, живуть вовки і ведмеді, про яких йому читали в книжці, і від жаху навіть заплющив очі.
— Чого принишк, грибнику? — штовхнув його тато. — Анумо, лівою, лівою!..
Людей на зупинці вийшло багато, і Юрасик стривожено запитав:
— Тату, а грибів всім вистачить?
— Всім, синку, всім, — засміявся голосно тато, і його так само весело підтримала мама. — Ліс великий. Люди розійдуться — не побачиш жодного.
І знову Юрасику зробилося страшно, що вони залишаться одні у великому і таємничому лісі.
Незабаром стежинка привела їх в лісову хащу. Раптом біля невеличкої ялинки Юрасик помітив гриб. Та такий великий, такий гарний — на високій біленькій ніжці, в червонястій шапочці, з білими цяточками. Не гриб, а чарівна парасолька!
— Ура! Мамо, тату, гляньте, що я знайшов! Гляньте! Ур-ра!..
— Не чіпай цей гриб! — вигукнув тато. — Він поганий, він отруйний! Зветься мухомор!
Малий розчаровано відвів руку. Та за кілька хвилин знов долинув його радісний голос:
— Дивіться, ось гарний, не отруйний гриб!
— Ні, і цей поганий, вовчий, — покрутив у руках зеленувато-бурий гриб тато. — Ось подивись, які треба збирати.
Тато підняв своє відерце — там лежали жовті лисички, червоноголові підосичники... Юрасик ще не знав назви грибів — тато їх так називав.
У мами теж відерце було важке.
Лиш Юрасик поки що нічого не зібрав.
— Не сумуй, — сказала мама. — Напочатку завжди так. Справжнім грибником стають не відразу.
— Уважніше дивись під ноги, — додав тато і зрізав ножиком червоноголового велета.
Але як Юрасик не придивлявся під ноги, грибів чомусь не помічав. А от тато йшов слідом і лише встигав підбирати то боровика, то підберезника.
Непомітно минав час. Треба було повертатися додому. А Юрасиків кошик, як і раніш, був порожнім.
Тато зиркнув на маму, мама — на тата. І вони зрозуміли одне одного. Мовчки відсипали Юрасикові своїх грибів. Тепер вже в нього був повнісінький кошик.
На пероні зібралося багато людей, які чекали електричку.
Якась дівчинка з бантиками в кісках показала на Юрасика.
— Бабусю, дивися, — сказала дівчинка, — який маленький, а скільки грибів назбирав — молодець!
— Еге ж, молодець, — погодилася стара жінка і звернулася до Юрасика: — Як же ти, дитинко, стільки грибів зібрав?
Юрасик почервонів і нічого не відповів. Він наздогнав тата й маму, які відійшли трохи вперед і, не кажучи ані слова, швиденько пересипав гриби з кошика в їхні відерця.
На його порожній кошик більш ніхто не звертав уваги. Тато доторкнувся до синового плеча і сказав:
— Тепер я впевнений, що з тебе вийде справжній грибник.

Василь ХОМЧЕНКО
МИХАЙЛИКІВ САД

В парку саджали молоді деревця. Михайлик випросив у дядька тоненький кленочок, приніс на своє подвір’я, викопав ямку і посадив.
— Рости, клен, великий-превеликий, — сказав Михайлик.
І став кленочок рости.
Всі у дворі почали називати його Михайликовим кленочком.
Другий хлопчик з цього ж двору забив у землю палку і підв’язав до неї кленочок — щоб бува не зламало деревце вітром.
А хтось прикріпив до палки дощечку з Надписом: «Листячко не обривати, гілочки не ламати!».
Кленочкові одному скучно було рости. І двірник посадив біля нього берізку. Берізка прижилася, і весело затріпотіло на вітерці її листячко. Побачили мешканці будинку, що погарнішало на подвір’ї, й дружно вийшли на суботник з лопатами.
Розрівняли усі горбики, винесли сміття з двору. До кленочка і берізки підсадили ще молоді деревця й кущики. Розбили клумби для квітів.
І став двір — не двір, а красивий сад: з альтанкою, лавочками, гойдалками.
Михайликового кленочка й не відшукати серед дерев.
Та люди й понині за звичкою називають сад Михайликовим.
Всі у дворі кажуть:
— Ходімо в Михайликів сад погуляємо...

ТЕРЕМ-РУКАВИЧКА

Якось ранньої весни копав Федько на городі грядки й загубив рукавичку. Шукав-шукав — не знайшов.
Тижнів за два Федько знову прийшов на город і побачив на тину свою загублену рукавичку. Вона висіла на цвяшку. Хлопчик простягнув руку, щоб дістати її, а з рукавички пташка — пурх! — й полетіла.
«Що вона там робила?» — подумав Федько.
Він обережно заглянув до рукавички. А там — гніздечко й четверо маленьких яєчок.
Хлопчик здивувався. Адже ні разу не бачив, щоб пташки звивали гніздечка в рукавичках.
Зовсім недалечко на жердинці стрибали два горобчики. Це вони й оселились у Фединій рукавичці.
Влітку вивелись пташенята, неспокійні, галасливі. Вони час від часу відкривали ротики, пищали, витягували шийки.
Федько почав допомагати горобчикам годувати пташенят.
Він ловив мух, підходив до рукавички й казав:
— Терем-теремок, хто в теремі живе? Ага, це горобчики — славні хлопчики. Їсти хочете?
Й кидав найгаласливішому пташеняті у роззявлений дзьобик муху.

Лідія АРАБЕЙ
МОЄ І ТВОЄ
Оповідання

У Миколи був день народження і йому принесли багато подарунків — і металевий конструктор, і гру «Футбол». А книжок скільки! Та найкращим був подарунок тата — велосипед! І не дивно, що Миколка радів найбільше цьому подарунку. Його товариші давно вже мали велосипеди — і Мишко, і Вовчик, і Казик. А в нього не було. Щоправда, друзі давали йому, покататися, та все ж це не те, що мати свою машину...
Тепер і в Миколки є велосипед. І не маленький, як у хлопчиків, які мешкають у цьому дворі, а значно більший і, що найголовніше, з великим дзвінком-сигналом. Прикріплений до руля, дзвінок дзвонив дуже дзвінко і весело, не так, як у машинах його друзів — ледь-ледь бринькають.
Наступного дня Миколка весь ранок катався по кімнаті, а коли на його шляху появлялася мама, він сильно дзвонив і гукав:
— Стережися! Велосипед!
Мама спочатку сміялася, а згодом почала сваритися:
— Набрид ти мені зі своїм велосипедом, носишся як навіжений, дзвониш. Іди надвір і катайся!
Миколка зрадів. Як це він і сам досі не здогадався похвастатися хлоп’ятам своєю машиною?
Мерщій ухопив велосипед і потягнув його вниз, по східцях.
Був теплий літній день, у дворі гуляло багато дітей. Мишко, Вовка і Казик теж каталися на своїх велосипедах. Вони щойно зупинилися в кінці подвір’я. Казик намислив зробити з велосипедів поїзд. І тільки-но хотіли хлопчики розпочати таку гру, як з’явився Миколка. Він глянув на машини своїх друзів, потім на свою і усміхнувся. Їхні велосипеди були вже старі, з облізлою фарбою. У Мишкової машини руль зовсім погнутий, у Казикової половини спиць немає в колесах. А в нього, у Миколки, машина новенька, вся виблискує, особливо руль і дзвіночок.
Миколка швидко-швидко помчав по двору і сильно-сильно задзвонив. Хлопчики забули відразу про свою гру і побігли йому назустріч. А Миколка під’їхав до товаришів і важно зупинився перед ними.
— Оце так велосипед! — аж присів від захоплення Мишко.
— Здорово! — мовив Казик, обійшовши машину.
— А з яким сигналом! — похвастався Миколка.
Натискуючи на педалі, він повільно зробив коло перед товаришами, весь час дзвонячи в дзвіночок.
— Дай проїхати! — попросив Мишко.
Миколка намірився було злізти, аби дати покататися Мишкові, та раптом передумав. Він нахмурив брови, зручніше усівся на сидінні і сказав:
— Не дам… Ти ще поламаєш!
— Ми обережненько, — попросив і Вовка.
Миколка зиркнув на товариша. У того аж крапельки поту виступили під носом — так хотілося йому покататися на новенькому велосипеді.
Миколка від’їхав трішки назад і знов коротко, буркнув:
— Не дам!
— А ми ж тобі давали, коли в тебе не було, — дорікнув Мишко.
— Зрівняв! Ваші були старі, а мій новий... І моїм дзвіночком ви дзвонити не вмієте!
— Усі не вміють, тільки ти вмієш, — образився Вовка.
— Якби ми тобі велосипеди не давали, то ти й кататися не вмів би, — сказав Мишко.
— І не просіть в нього, якщо він такий, — мовив Казик. — Ходімо краще в поїзд гратися.
Тут хлопчики згадали, що збиралися гратися в поїзд, і побігли до своїх велосипедів.
Миколка один почав кружляти по двору.
Але дивно, як тільки хлопчики відійшли і почали гратися без нього, новий велосипед з таким дзвінким сигналом ніби перестав бути цікавим. Миколка байдуже натискував на педалі і повертав руль, байдуже видзвонював своїм голосним дзвіночком.
А Мишко, Казик і Вовка так захопилися грою, що геть забули про Колю. Їм було весело. Миколка понуро сидів на своєму новенькому велосипеді і все дзвонив, дзвонив, однак на нього ніхто не звертав уваги. Нарешті Миколка не витримав і, коли «поїзд» зробив зупинку, під’їхав до товаришів.
— Якщо хочете, то візьміть, покатайтеся, — сказав він, зіскочивши зі свого велосипеда.
Хлопчики дивилися на Миколку, на його винувате обличчя, їм, певно, хотілося покататися на новій машині, але ще не забулася і образа.
— Що, сумно одному? — запитав Казик. — Сам до нас приїхав?
Миколка нічого не відповів.
— Ну, гаразд, — погодився Мишко. — Ти на моєму покатайся, а я на твоєму попробую.
— Зачекайте, зачекайте, — замахав руками Казик. — Нехай Миколкин велосипед буде нашим паровозом! Мишко, сідай на нього, і коли поїзд рушить, ти будеш сигналити, ніби машиніст на паровозі!
— А потім ми всі по черзі будемо машиністами! — додав Вовка.
— Правильно, правильно? — загукали хлоп’ята.
І ось поїзд почав набирати швидкість. Казик і Вовка сильно чахкали:
— Чах, чах!
Потім Мишко дзвонив, а Миколка гукав:
— До-ро-гу!
З веселим гамом і сміхом хлопчаки рушили з місця. На поворотах Мишко сильно сигналив і хоч дзвінок велосипеда був зовсім не схожий на гудок паровоза, друзям все одно здавалося, що вони їдуть на справжньому поїзді, їдуть далеко-далеко, можливо, навіть у країну райської пташки.

Сергій ТАРАСОВ
УПЕРТІ ХМАРИНКИ
Казка

Зустрілися в небі дві хмарини. Одна — чорна, важка, летіла на північ. Друга -
сіра, спритніша, летіла на південь.
— Зійди з дороги! — сказала Чорна хмарина.
— Ні, ти зійди! — буркнула Сіра.
— Я дуже поспішаю, не можу чекати, — заперечила Чорна.
— А я теж поспішаю, — відповіла Сіра.
Так вони висіли в повітрі й сперечалися, а тим часом два вітри — північний і південний — все ближче й ближче підштовхували їх навстріч одна одній.
Раптом хмарини зіштовхнулись — тра-а-ах! І з’явилася Блискавка.
— Про що сперечаєтесь? — запитала вона.
— Мені не поступаються дорогою, — сказала Чорна хмарина, — а я поспішаю.
— І я поспішаю, — сказала Сіра хмарина.
— Я дуже поспішаю!
— А я ще більш!
— Зійди з дороги!
— Ні, не зійду!
— Досить вам сперечатися! — зупинила їх Блискавка. — Я вже оглухла від вашого крику. Хіба так вирішують суперечки? Послухайте мене: хто програє в змаганні, той і з дороги зійде. Згода?
— Згода! — в один голос відповіли хмарини.
— Тоді зробимо так. У вас в обох багато води. Вилийте її на землю. Хто більше виллє, той і переможе.
— Але ж зараз ніч, — сказали хмарини, — як ти вгледиш, хто більше вилив води?
— А я світитиму, — відповіла Блискавка. — А мій брат Грім вас трохи потрясе, щоб води не залишилося. Раз, два, три почали!
І полився на землю щедрий теплий дощ. Якби він лив лише з однієї хмарини, то так і звався б — дощ. Але дощ, який ллється, з двох хмарин — це вже злива.
Чорна й Сіра хмарини старалися з усіх сил. Великі краплини дощу видзвонювали по шибках вікон, стукотіли по дахах будинків, шелестіли в листі дерев і булькали в калюжах. А в і темному небі то тут, то там спалахувала Блискавка.
Припадаючи до землі, вона дивилася, скільки налилося і води, з якої хмарини більше. Брат Грім щосили шарпав їх, витрушуючи останні краплини дощу.
Нарешті вода у хмарин вичерпалась. І вслід за останньою краплиною вони почали пильно вдивлятися в землю. Але визначити, де, в якій калюжі і скільки чиєї води, було неможливо. Хмарини переглянулися й... здивувались. Вони не впізнали себе. Це були вже не хмарини, а дві білі кучеряві хмаринки.
— Ха-ха-ха! — відлунював Грім, сховавшись за лісом.
Хмаринки ще раз зиркнули на землю, на своє відображення в калюжах, одна на одну і — теж залилися веселим дзвінким сміхом. А теплий вітерець підхопив і поніс їх далеко-далеко, вслід за Громом і Блискавицею.

Олексій ІЛЛЮШЕНКО
ЗЕРНЯТКО
Казка

Ходила по двору курочка. Бачить — на землі зернятко пшеничне лежить. Повне, золотисте.
Хотіла курочка клюнути зернятко, а воно й каже:
— Не їж мене, чубарочко. Кинь краще до плоту. Я тобі за це щось дивне покажу.
Жаль було курочці кидати смачне зернятко, але й на диво подивитися хотілося. Зважила вона на прохання зернятка.
Минув час, і біля плоту виріс пшеничний колосок. Високий, спілий, зерняток у ньому багато.
Кинулася чубарочка до колоска, хотіла клюнути, а він став просити:
— Не чіпай мене, курочко. Віднеси краще на город. Я тобі за це диво покажу.
Послухалася курочка. А через рік дивиться — на городі колосся шумить. Сумно стало чубарочці. І тут вона знову помітила на землі зернятко. Може, й не те саме, але дуже схоже.
— Ти підмануло мене, — розгнівалася курочка. — Обіцяло диво показати. А де ж воно, твоє диво?
Образилося зернятко:
— І не думало я підманювати тебе. У нас, зерняток, слово тверде.
І покликало воно чубарочку до магазину. А там — ціле багатство: запашні паляниці і бублики, печиво й калачі... Аж очі розбігаються.
— Ось, — каже, — подивися. І усе це з пшеничного зерняти.
В чубарки й подих перехопило:
— Справді диво. Невже з одного зернятка?
— Не з одного, а з багатьох, таких же, як я.
Розчулилась курочка, підняла зернятко й віднесла його в поле. А на прощання сказала:
— Рости й колосися усім на диво!

Лідія АРАБЕЙ
РОЗБИТИЙ НІС
Оповідання

Іринка з мамою і татом переїхали в новий будинок. В цей будинок переїхало багато дітей, і незабаром вони помітили, що значно цікавіше і швидше збігати у двір не на сходинках, а з’їжджати вниз по поручнях. Мами і тати сварили за це дітей, одначе ті їх не слухалися.
З’їжджали вниз по поручнях старшенькі, а менші боялися. Та ось відважилася на таке й Іринка. Вона з’їхала і раз, і вдруге, і це дуже їй сподобалося. Аж серце заходилося від радісного страху, коли по гладенькому поручні летіла згори униз. А на третій раз щось під Іринкою ніби гойднулося, крутнулося, і вона беркицьнулась носом униз. Здалося їй, що аж будинок дзвякнув від того удару.
Іринка підвелася на ноги, схопилася рукою за ніс і тут же відчула, як він почав пухнути.
З плачем побігла вона додому.
— Хто ж тебе так? — злякалася мама, побачивши в доньки розбитий ніс.
«Якщо скажу, що по поручнях з’їжджала, мама сваритиме», — подумала Іринка.
— То хто ж тебе, хто? — оскіпувалась мама, ведучи доньку до умивальника.
— Во-овка, — крізь плач сказала Іринка.
— Який Вовка? З десятої квартири?
— Еге-еж, — мовила Іринка, аби лиш відвести від себе покарання.
— Це ж треба, — хвилювалася мама, витираючи рушником обличчя дочки. — Так же і вбити людину можна! Я ось піду до його батька, скажу, який у нього синок росте, нехай йому добряче всипле...
Як тільки-но мама сказала це, Іринка перестала плакати. Здалося навіть, що й ніс вже не так болить. А коли мама пішла, залишивши її одну в квартирі,
дівчинка і зовсім занепокоїлася.
«Що ж це буде? Думала вона, шморгаючи носом. — Я ж збрехала, мене ж ніхто не бив, я сама по поручнях з’їжджала…»
Тут повернулася мама.
— Бач який, не признається, каже, не бив… Але батько в нього людина і строга і справедлива, поставив Володьку в куток, нехай той постоїть там, доки не порозумнішає.
— І він стоїть? — запитала Іринка.
— Так йому й треба, іншого разу битись не буде. А як твій ніс? Болить ще?
— Б-болить… Ні… Б-болить ще, не знала, що відповісти Іринка, бо то їй здавалося, що ніс ще болить, то здавалося, що й зовсім не болить.
Мама пішла на кухню. Тепер Іринка вже добре відчувала, що ніс не болить зовсім. Але чому їй все одно так недобре, ніби ніс усе ще болить? Що це з нею таке?
Дівчинка підійшла до вікна. На вулиці гралися діти. «Он Коля зі своїм м’ячиком, Ігор з велосипедом... А Вовка? Вовка десь в кутку стоїть... Бо я збрехала, — думала Іринка, і усередині в неї ніби щось переверталося. — А коли б мене так? Безвинну та в куток?»
Іринка озирнулася. Мама брязкала каструлями на кухні. Потихеньку, щоб вона не помітила, дівчинка шмигнула в двері і вибігла на вулицю. Десята квартира на першому поверсі, і вікна її виходять у двір. Ставши на лавочку, Іринка зазирнула до кімнати. Ну ось… Вовка стоїть у кутку і плаче… Той самий Вовка, який хоче стати космонавтом, який не боїться великого кудлатого собаки з двадцятої квартири і який не плакав, коли цвяхом ногу наштрикнув і ранку заливали йодом!..
«Це ж він плаче від образи. Він зовсім не винуватий, а його покарали!» — подумала Іринка і побігла до Вовки.
— Дядю, дядю, — говорила вона Вовиному татові, який збирався кудись іти, — пустіть Вовку гуляти, це не він, це я сама... Я збрехала, щоб мене мама не сварила!..
Вовин тато здивовано дивився то на Іринку, то на свого сина.
— Я ж казав, що не бив, так мені не повірили! — витираючи сльози, говорив Вовка.
Іринка, червона від сорому, з розпухлим носом, дивилася вниз, не наважуючись підняти очі.
— Ну, добре, синку, іди гуляй, якщо так, — сказав Вовин тато. Потім обернувся до Іринки: — І ти іди гуляй, тільки більше носа не розбивай... І не обманюй більше... І молодець, що призналася, — додав він, усміхнувшись.
І так радісно й легко зробилось Іринці, ніби камінь з плечей звалився.

Василь ХОМЧЕНКО
ГАЧОК

Коли Толикова мама підходила до дверей квартири з повною сумкою, то, щоб дістати ключ і відімкнути замок, ставила її на підлогу. А це було незручно, та й сумка часто на бік падала.
Помітив Толик таке і вирішив допомогти мамі. На уроках праці зробив гачок, приніс додому і прибив біля дверей, на одвірку.
Прийшла мама з магазину, хотіла, як завжди, сумку на підлогу поставити і помітила гачок.
«От як добре хтось зробив», — зраділа вона й почепила сумку на гачок.
Сусідці захотілося, щоб і біля їхніх дверей такий гачок прибили.
Толик їй сказав:
— Це я прибив. Я вам, тьотю, теж приб’ю.
Толик зробив гачки для неї і ще для двох сусідів. Сам і прибив біля їхніх дверей.
Маленька, здається, послуга людям, а добра, радісна. За неї хвалили Толика, казали, що в нього роботящі руки.

СВИСТОК

Дідусь відрізав від верби гілочку, зробив свисток і подарував Тишкові.
Тишко взяв свисток, продув у нього: фю-ї-ть!..
— Свище! — зрадів Тишко і почав свистіти.
Свистів, свистів, доки бабуся й дідусь не витримали і не сказали:
— Пішов би ти, внучку, на вулицю погуляти.
День був сонячний, веселий. Тишко йшов по вулиці і хвалився усім, кого зустрічав:
— А мені дідусь свисток зробив! От! — і свистів.
— Гарний свисток, — казали одні.
— І свистун гарний, — посміхалися інші.
Так пройшов Тишко по вулиці в кінець села. А там була річка і починався ліс. Привілля було.
Тишко засвистів на повні груди, скільки стачило духу. І на його свист все живе відгукнулося.
Верба тихо зашелестіла листям, довідавшись, що це її гілочки такі звуки народжують.
Коники-стрибунці в траві дружно засюрчали у відповідь.
Пташки хором заспівали на різні голоси: цінь-цінь, ф’їть-ф’їть, цюр-р... Їм сподобалося, що Тишків свист схожий на їхні співи.
Не втрималися й жаби. Повисували голови з води, слухали, слухали, а потім вплелися в пташиний хор і заквакали: ква, ква, ква...
Усі вітали Тишків свист, всі відгукнулися на нього.
Лише риби в річці мовчали. Та й як же вони відгукнуться, якщо вони води в рот набрали?

Георгій МАРЧУК
НЕСТІРКО І ЧОРТ
Казка

Застала якось Нестірка ніч в лісі. Блукав він у гущавині, аж доки не заблукав. Сів на пень, чекаючи світанку. Звідкіль не візьмись — Чорт. Здивувався, як це людина до його царства потрапила. Зізнався Нестірко, що заблудився, просить, щоб вивів до людей.
— А що ти мені за це даси? — пожвавішав Чорт.
— Подякую, — відповідає Нестірко.
Чорт як зарегоче на весь ліс:
— Твоєю подякою я ситий не буду. Знайди, чим віддячити, тоді й виведу з лісу.
Нестірко нічого при собі не мав. Останнім шматочком хліба повечеряв. Але ж треба рятуватися, і він сказав:
— Якщо ти, Чорте, такий голодний, ходімо разом у село, нагодую тебе, ще й з собою дам.
Погодився Чорт. Привів Нестірка в село, до його хати. Чим багатий був Нестірко, все на стіл виставив. Наївся Чорт і каже:
— Я тобі допоміг і тепер за це приходитиму до тебе харчуватися.
— І скільки ж ходитимеш? — запитує Нестірко.
— Доки сльози на моїй щоці не побачиш, — весело відповідає Чорт, бо добре знає, що чорти не плачуть. — А не послухаєшся, затягну тебе сонного назад у ліс.
Що робити? Змирився Нестірко з чортовою пропозицією, але попросив:
— Давай хоч урожай навпіл ділитимемо, а то я помру від голоду і не зможу тебе годувати.
Чорт погодився.
Настала весна. Нестірко заповзято працює на городі, капусту садить. А Чорт тут як тут. За роботою пильно стежить, всім цікавиться.
— Ну що, Чорте, яку половину собі береш: вершки чи корінці? — питає Нестірко.
— Вибирай ти перший, — каже Чорт.
— Я беру вершки, — каже Нестірко, а сам думає: «Нехай дурний Чорт їсть коріння капусти».
Тільки Чорта не просто обманити.
— І мені вершки, — каже він Нестірку.
Виросла капуста, позрізав Чорт усі головки, склав на віз і поїхав у своє лісове болото. Сидить на призьбі Нестірко голодний, думає, як обманити Чорта.
Навесні, коли розтанув сніг, знову прибіг Чорт:
— Давай ділитися, — квапить Нестірка, а сам радіє, що той багато грядок скопав, добре засіяв.
— Тепер твоя черга вибирати, — хитрувато примружує одне око Нестірко.
Кривиться Чорт, не хочеться йому першому починати, а раптом не вгадає. Та виходу нема — треба вибирати.
— Нехай... мені вершки.
— Гаразд. Тоді мені корінці, — погоджується Нестірко.
Чорт як замахає довгими руками, як залупцює хвостом об землю.
— Ні, не згоден я, — кричить. — Мені корінці, а тобі вершки.
— Гаразд. Нехай мені вершки, — знову погоджується Нестірко.
Тут зовсім Чорт розгубився. Не втямить ніяк, що ж йому вибирати. Вирішив постежити за Нестірком. Поливає той город — і Чорт воду носить. Прополює бур’яни Нестірко — і Чорт допомагає. А пробилося із
землі щось зелене, гостреньке, почало сили набиратися, Нестірко й каже:
— Давай, Чорте, ділитися, а то харч перезріє.
Чорт все вагається, не знає, що вибрати. Нарешті зважився:
— Давай мені вершки! Ухопив Чорт жменю, другу, все
в рот запхав та як завиє, як забіга довколо хати. Подих йому перехопило, в кутику ока сльоза зблисла. Кинувся він до Нестірка:
— Обманщик! Я хотів корінці, а ти навмисне мені голову заморочив: вершки — корінці, корінці — вершки. Віддавай мені корінці!
— Бери, — не перечить Нестірко. Вирвав Чорт із землі корінці та
мерщій в рот, щоб Нестірко не передумав, не відібрав. Та знов як залементує, як заскімлить, ще дужче, ніж від вершків. Важко сопе, а з очей сльози течуть. Узяв Нестірко палицю і підступає до Чорта.
— От ти й заплакав, нечистий. Отже, квити ми з тобою. А щоб на чуже не зазіхав та з селянського горба не жив, покуштуй ще й палиці.
І палицею — трах!
Чорту сльози очі залили, світу білого не бачить, жалібно питає:
— Чим ти мене, Нестірко, нагодував?
— Цибулею, цибулею, Чорте! — відповідає Нестірко, замахуючись палицею.
Чорт і про їжу забув та навтіки, тільки п’ятки зблиснули. Відтоді живе один, більше до людей не ходить.

Лідія АРАБЕЙ
НОВИЙ ЗОШИТ

Костик дуже любив починати новий зошит. І перші сторінки писав завжди охайно, старанно. Літери виходили рівні й гарні.
Але чим далі писалося в зошиті, тим бруднішими ставали сторінки, кривішими літери. А як переходило за половину, тут вже невідомо що діялось. Літери починали начеб стрибати — то вилазили зверху на лінійку, то стрибали під лінійку, робилися ніби горбаті.
Костику й самому бридко було дивитися на зіпсований зошит. І він, не дописавши до кінця, лишав його й брався за новий. Але з новим зошитом виходило те ж саме: знову мазанина, криві літери. Й знову доводилося брати новий.
Якось тато зупинився біля столу, за яким готував уроки Костик, взяв у руки відкинутий зошит.
— Бачу, синку, не цінуєш ти людської праці, — сказав він.
— Яка праця? — заперечив син.
— Копійки зошит коштує.
— Копійки... — покивав з докором головою тато. — А чи знаєш ти, скільки треба докласти зусиль, аби такий зошит виготовити?
— Подумаєш, — мовив Костик.
— Кілька аркушів зшити...
— А звідки ті аркуші беруться, ти знаєш?
— З паперу.
— Так, з паперу. А папір з чого роблять?
Костик мовчав.
— Папір з дерева виготовляють, — почав розповідати тато. — Отже, щоб зробити зошит, потрібно дерево спиляти... А щоб дерево спиляти, бензопилка потрібна... А пилку з металу роблять. Щоб метал отримати, треба спочатку руду знайти... Потім вивезти її з шахти на машинах, на поїздах... А машини й поїзди теж зробити треба.
Так що на твій зошит сотні людей працюють. Геологи — руду шукають, сталевари — метал виплавляють, робітники — машини роблять, машиністи та шофери водять поїзди, самоскиди. А для тієї пилки, для самоскиду ще й бензин потрібен, виходить, і нафту з глибин землі треба добути...
Костик слухав тата й дивувався. Він ніколи не думав, що звичайнісінький зошит, який коштує в крамниці копійки, виготовляє так багато людей.
— А те дерево? — продовжував тато. — Воно росло, можливо, сто років, а його треба спиляти, завезти на фабрику, щоб папір для твого зошита зробити. У клітинку чи в лінійку. А ти допишеш зошит до половини й викинеш... І починаєш новий...
«Цікаво, — думав Костик. — Коли на звичайнісінький зошит працюють сотні людей, то як же на решту речей?» І він запитав:
— А штани мої теж багато людей робило?
— Так, синку, — відповів тато. — Спочатку треба було льон посіяти. Та доглядати льон, аби він виріс. Потім на верстатах нитки прясти. Фарбувати їх. З тих ниток тканину ткати. Потім на машинах з тканини штани шити. А верстати та машини знову ж таки — з металу роблять, а метал з руди…
Всюди праці людська. Аби не вона, нічогісінько не мав би ти, а жив — як первісна людина в печері.
Костик окинув поглядом свій стіл. На ньому лежали підручники, зошити, кольорові олівці, ручка, лінійка. Він взяв у руки лінійку. І раптом уявив, скільки людей виготовляли це нехитре приладдя. Обережно поклав лінійку на стіл, підсунув до себе недописаний зошит. І твердо вирішив — доки цього не допише, нового не почне.

Ядвіга БЯГАНСЬКА
КОМУ СКАЗАТЬ СПАСИБІ

Принесла бабуся глечик молока й почала пригощати своїх онуків:
— Пийте, дітки, молоко. Воно смачне, корисне, будете здорові й дужі.
— Спасибі вам, бабусю, — випивши молоко, сказали внуки.
— А ви не мені дякуйте, а моїй корівці. Це ж вона дає молоко.
Побігли діти надвір і стали дякувати корові, яка стояла біля криниці:
— Спасибі тобі, корівко, за смачне молоко.
— Добре, що молоко моє вам сподобалося. Але дякувати треба не мені, а траві, яку я скубу, — відповіла корова.
Побігли діти на зелений луг, поклонились низько траві:
— Спасибі тобі травичко, що годуєш нашу корівку, яка дає смачне молоко.
— Корова весь день пасеться на лузі. От і подякуйте землі, на якій я росту.
Поклонилися діти землі й мовили:
— Спасибі, тобі, земле, за і траву, яку скубе наша корівка і дає смачне молоко.
— Подякуйте воді, яка напуває травицю, — відповіла земля.
Помчали діти до річки, поклонились воді:
— Спасибі тобі, водичко, що напуваєш траву, яку скубе бабусина корівка, щоб пригостити нас молоком.
— Це правда, я допомагаю землі вирощувати траву. Але ж подякуйте й сонцю за тепло. І пам’ятайте, що тільки наша спільна праця дає вашій корівці смачне молоко.

Василь ХОМЧЕНКО
ЛАВОЧКА

Сашко з Толиком змайстрували у дворі лавочку. Зручну, зі спинкою. Змайстрували, сіли й сидять. Гарно їм сидіти в затінку під липою. Сиди скільки завгодно, кого хочеш запрошуй — лавочка їхня.
З дому вийшов сусід дідусь Андрій. Здивувався: нічого не було і раптом — лавочка.
Хлопчики посунулися.
— Будь ласка... Цю лавочку ми зробили.
Сидять утрьох. Дідусь хвалить і лавочку, й Сашка з Толиком. Гарно, каже, посидіти в холодочку.
З третього під’їзду вийшов ще один дідусь.
— Йди-но, Іване, посидь, — покликав його дідусь Андрій.
Підійшов дідусь Іван, запитав:
— Це ти, Андрію, зробив лавочку?
— Це ми з Толиком, — похвалився Сашко й поступився місцем дідусеві Івану. Потім Толик поступився місцем бабусі, що підійшла до них.
Толик і Сашко стоять, а два дідусі і бабуся сидять на їхній лавочці.
Погралися хлопчики у дворі. Побігали на вулиці. Повернулися до лавочки, а на ній сидять три тьоті. Пішли подивилися кіно, пообідали, вийшли надвір — знову лавочка зайнята: сидять два дяді з малюком. Так того дня вони й не дочекалися, коли можна буде посидіти на своїй лавочці. І другого, й третього дня те ж саме — сидять на ній, відпочивають.
І хай собі сидять. Хіба їм шкода?..

Сергій ТАРАСОВ
ЧОМУ ЗЕБРА СМУГАСТА
Казка

Жив собі художник.
Він фарбував міста в найрізноманітніші кольори, бо жити в сірих і одноманітних — сумно. На великих стінах будинків малював узори, в парках і садах розфарбовував дерева, квіти, малював пішохідні доріжки, аби всі знали, де слід переходити вулицю. У червоний, жовтий і зелений кольори фарбував світлофори, птахів, тварин і навіть домашніх собачок та котів, котрих приносили до нього господині.
Щоранку до майстерні Художника прилітали метелики. Вони сідали на чистий аркуш паперу й чекали своєї черги, щоб стати яскравими й барвистими.
Жила у Художника маленька мавпочка. Але вона не вміла малювати так, як господар, а тому тільки носила його фарби і пензлі.
Одного разу Художник поїхав до іншого міста. Мавпочка залишилася вдома одна. Їй дуже захотілося щось намалювати й стати відомою, як художник. Вона взяла фарби й пішла до міста. Там зустріла собачку.
— Хочеш, я тебе пофарбую? — запитала мавпочка.
— Хочу, — відповіла собачка.
І мавпочка пофарбувала її в рожевий колір. А оскільки вона ніколи нічого не фарбувала, окрім паркана, то й собачку розфарбувала в рожеві смужки. Потім
мавпочка зустріла кішку.
— Хочеш, я й тебе пофарбую? — запитала вона в кішечки.
— Хочу, — відповіла у та.
І мавпочка пофарбувала кішку в зелені смужечки. Фарбувала всіх, кого зустрічала. Бегемота — в жовті смужки, верблюда — в сині, ворону — в червоні, а горобчика — у фіолетові. Розфарбувала всі будинки, вулиці, парки й сади. Місто стало барвистим, яскравим і смугастим. Мавпочка дивилася на свою роботу й думала: «Молодець я! Таким гарним зробила місто!» І в цю мить до неї підійшов кінь.
— Хочу, щоб ти й мене пофарбувала, — сказав він. — Певно, смужки нині в моді?
Мавпочка дістала пензлі, але фарб уже не було. Лишились тільки чорні.
— Гаразд, фарбуй в чорну. Модний не колір, а узор.
І мавпочка розфарбувала коня від вух аж до хвоста в чорні смужки.
А через два дні до міста повернувся Художник. Як побачив він смугасті будинки, дерева, смугастих собак, птахів, котів, — за голову вхопився. Побіг додому, взяв нові фарби й почав усе і всіх перефарбовувати. А коли все зробив, прийшов до нього кінь.
— Перефарбуй і мене, — попросив він.
— А яким би ти хотів бути? — запитав Художник.
— А мені все одно. Головне, не відстати від моди.
— Ну, якщо ти такий модник, — посміхнувся Художник, — ходи смугастим. Смужка нині наймодніша. І кінь пішов, переконаний, що наймодніший, звичайно ж, він. Відтоді кінь-модник так і ходить смугастий. А щоб його не сплутали з іншими, називає себе Зеброю.

Галина БОРИСОВА
ДЕЛЬФІН

На небі — ні хмаринки. Все море, скільки сягає око, залите яскравим сонячним сяйвом.
Для дітей на пляжі привілля: купаються, загорають на гарячому піску, граються з іграшками. Сміх, вигуки — весело всім. І раптом долинув плач, сильний і невтішний.
Дівчинка вчила плавати свою улюблену ляльку. Але набігла хвиля. Підхопила ляльку і відносить у море, за буйки, все далі від берега.
— Олю, не плач! — заспокоює мама. — Я куплю тобі нову ляльку.
Однак дівчинка ніяк не може заспокоїтись. Долоньками витирає сльози, знов схлипує — таке в неї горе.
— Дивіться, дивіться, дельфін! — загукали на березі.
І дорослі й діти збіглися до води. Дельфін плив, підштовхуючи ляльку, і вона швидко наближалася до берега. На мілководді, у прозорій воді, дельфін повернув назад у море. Відплив за буйки, змахнув хвостом і зник у морській глибині.
Старші діти дістали ляльку з води. Оля пригорнула її до грудей і стала заспокоювати, колисаючи, як живу.

Наталя ГРОМИКА
ПОДАРУНОК ДІДА МОРОЗА

Морозного передноворічного вечора Петрик гуляв на вулиці. У вікнах будинків загоралися кольорові вогники ялинок. Всі готувалися зустрічати Новий рік.
«Цікаво, який подарунок знайду я завтра під ялинкою?» — подумалося хлопчику.
Раптом він почув жалібне скавуління. Зупинився, озирнувся. Під ліхтарем сидів невеличкий песик. Він увесь тремтів.
«Взяти б тебе додому... Але що скаже мама?» — думав Петрик, обтрушуючи сніг з собачої шерсті.
Неподалік зупинився автомобіль і з нього вийшов Дід Мороз в довгому вишиваному кожусі. У руках він тримав блакитне цуценя з картатим бантом на шиї.
Поруч з Дідом Морозом відразу опинилася дівчинка Оля. Вона не зводила очей з красивої іграшки.
— Скажи мені, хлопчику, — звернувся Дід Мороз до Петрика як до старшого, — де тут будинок номер сімнадцять?
— У дворі. Я там живу. А ви часом не до нас? Можна, я скажу вам щось по секрету?
Петрик відвів Діда Мороза трохи вбік, і вони кілька хвилин про щось шепталися.
Потім Дід Мороз підійшов до змерзлого песика, взяв його на руки і поїхав.
А Петрик дістав із-за пазухи іграшкового собачку і простягнув його Олі:
— Бери. Він же тобі дуже сподобався. Увечері, коли Петрик разом з мамою і татом прикрашав ялинку, у двері подзвонили. Це приїхав Дід Мороз!
— Вітаю вас з Новим роком! Бажаю щастя і радості! — сказав він з порогу. — А це подарунок вашому синочкові. — І Дід Мороз опустив на підлогу симпатичного собачку з картатим бантом.
— Гав! Гав! — весело загавкав той.
Мама дуже здивувалася. Вона гадала, що Дід Мороз ніколи не приносить живих подарунків. А тато сказав: «Під Новий рік і не такі дива бувають...».

Василь ХОМЧЕНКО
ДІДУСЕВА ЖОВТА ВАЛІЗКА
Оповідання

Безліч різних іграшок у Сергійка, книжок цілісінька полиця, та найбільше цікавить його дідусева жовта валізка. Валізка старенька, обшарпана, ручка обмотана мотузочком. Скільки живе на світі Сергійко, стільки й пам’ятає цю валізку. Сергійко повертається зі школи — а він ходить в другий клас — і відразу ж зиркає в куток коридору. Стоїть там валізка — значить, дідусь вдома. Нема валізки — немає й дідуся.
Коли Сергійко був малим, то лазити до валізки йому не дозволяли. Валізка ніколи не замикалася. І все, що лежало в ній, хлопчик, бувало, порозтягає по квартирі, порозкидає де попало, а потім усією сім’єю шукають і визбирують.
У дідусевій валізці лежали дуже цікаві для Сергійка речі: слюсарні ключі, викрутки, напильники, пилка метал різати, ніж, ножиці, молоток, зубило... Були там і коробочка з різними шурупами і цвяшками, гайки, гвинтики, крани й краники. Жмут клоччя, дріт. І чого тільки там не було!
Сергійків дідусь Павло працює слюсарем-водопровідником, або, як його ще називають, санітарним техніком. І у валізці тій всі його інструменти. Дідусь і бабуся називають цю валізку — наша годувальниця, бо вона всю сім’ю годує. Професія дідуся Павла дуже необхідна людям. От хтось крутнув кран, а він й зламався. Засвистіла вода, тече, хоч купайся. Біжать до дідуся:
— Павле Васильовичу, любий, заливає!
Або ще гірш — у когось в квартирі труба лопнула. Цілий фонтан б’є. Дзвонять дідусеві — аварія в квартирі! Кличуть мерщій допомогти.
Дідусь Павло хапає свою жовту валізку й поспішає на допомогу людям.
А коли в будинку нічого такого не трапляється, дідусь Павло сам завітає в одну, другу квартиру, перевірить, чи справні крани, труби. Якщо з якогось крана тече, підправить, підкрутить, і текти перестане. Дідусь каже, що цівка води завтовшки з соломинку за добу цілу велику бочку наповнить. А це ж вода чиста, дорога, її он звідки по трубах в місто перекачують.
Дідуся Павла всі знають і шанують в будинку, а будинок же великий — дев’ять поверхів і шість під’їздів. Йде дідусь подвір’ям, а люди з ним вітаються, про здоров’я розпитують.
Інколи й Сергійко ходить з дідусем на виклики. Валізку тоді несе не дідусь, а він. Коли зустрічаються знайомі люди, запитують:
— Що, Васильовичу, з помічником йдеш?
— З помічником, — відповідає дідусь, — без його допомоги не знаю, чи справлюсь.
Сергійкові дуже приємно це чути. Валізка хоч важкувата, однак дідусеві Сергійко її не віддає, несе через увесь двір — з нею і в квартиру заходить. Хай знають, що й Сергійко йде на працю, щоб робити людям добре й корисне.

Сергій ГРАХОВСЬКИЙ
КР-Я-Я… КР-Я-Я…

Дикі качки зазимували на Свіслочі. Доки не замерзла річка, вони плавали біля берегів: люди кидали їм скоринки, шматочки батона, бубликів. Сильні морози закували річку в товсту кригу, лише неподалік від пекарні стоки теплої води не давали замерзнути невеличкій прогалинці. В ній і рятувалися качки. Змерзлі і голодні, вони вилазили на крайку криги, підгинали нахололі лапки, голови ховали під крило і сиділи нерухомо, припорошені снігом.
На березі, біля бетонного парапету, стояв хлопчик років одинадцяти й жбурляв качкам невеличкі сніжки. На них інколи кидалася скуйовджена ворона, але відразу відстрибувала, помітивши, що її обдурили. Качки сиділи нерухомо. До хлопчика підійшов дідусь у чорному пальто і цигейковій шапці. Постояв, подивився й запитує:
— Нащо ти лякаєш їх?
— Щоб не замерзли зовсім, нехай плавають, а то загинуть.
— Тобі шкода їх?
— Шкода. І вони жити хочуть.
— Не полохай їх. Вони стомились, заслабли. Краще б погодував.
— А чим? В мене нічого нема.
— Як тебе звуть?
— Вовка.
— Ось що, Вовко, на тобі двадцять копійок, збігай в булочну, купи батон, і ми їх погодуємо.
Вовка затис монету, засунув кулачок до кишені і помчав вузенькою стежинкою поміж кучугурами.
Дідусь чекав-чекав, дивився, як хлоп’ята катаються з гірки на санчатах, а Вовки все не було. Похитав дідусь головою і пішов. Жаль не так качок, як Вовку. Невже за двадцять копійок можна втратити совість?
Вовка прибіг до булочної, а там два хлопчики з їхнього двору стоять в куточку і ласують морозивом. І Вовці т-а-к забаглося солодкого! Він кілька разів підступавсь до полиць, металевим щупом пробував свіжі батони, довго вагався: і качок шкода, і дідусь чекає, і морозива хочеться.
Що робити?
І Вовка все ж купив порцію морозива. Він вилизував його з вафельного стаканчика, щоб той залишився цілим. Коли поїв, вологі, липкі шматочки стаканчика поклав до кишені, вимчав на взгірок. Дідуся не було. Вовка з полегшенням підійшов до промоїни, почав кидати вафельні шматочки у воду.
Качки стрепенулися, хлюпнулися у воду й попливли до поживи. Качур ухопив шматочок, решта потонули. Поплавали ще трохи качки, вилізли на кригу, обтрусилися та й знов всілися. З голої липи злетіла ворона, політала, над промоїною, але нічого не вхопила.
— Кр-а-а, кр-а-а, кр-а-а, — залементувала вона, закружляла над хлопчаком, ніби хотіла клюнути його.
Вовці стало страшно. Йому почулося, що ворона кричить: «Ук-р-р-р-ав! Ук-р-р-р-ав!» І він кинувся навтіки. Здавалось, всі хлопчаки, які каталися біля річки, вже знають, що він украв у качок батон.
І вночі Вовці снилися качки, суворий дідусь і воронячий лемент: «Ук-рр-рр-ав! Ук-рр-рр-ав!»
Йдучи в школу, він озирався, боячись лементу ворон. На великій перерві в їдальні Вовка не доїв хліба, залишив шматочок батона й половинку рисової запіканки. Щоб ніхто не помітив, все загорнув у папір і сховав до портфеля. Наступного дня він зібрав рештки обіду з інших столів. Після останнього дзвоника помчав не додому, а до річки. «Що йому там потрібно?» — зацікавились однокласники. «Рибу принаджує», — здогадались деякі, але ж у нього ніколи не було ні вудки, ні наживок. Підгледіли. Рештками їжі зі шкільної їдальні Вовка годував зголоднілих качок. Ті здалеку відгукувалися на його голос і відразу пливли до берега.
Друзі більше не залишали на столах недоїдків — усе віддавали Вовці і самі бігали годувати качок.
Якось Вовка відчув, що хтось зупинися біля нього. Озирнувся.
— Добрий день, Вово. Годуєш?
— Вже третій тиждень годую.
— І все одним батоном?
— Егеж, — буркнув Вовка.
— Молодець! Гарною людиною будеш, — посміхнувся той самий дідусь, що колись дав йому двадцять копійок.

Лідія АРАБЕЙ
МИКИТЧИН СОН
Оповідання

На вулиці було дуже спечно. Микитка зняв і сорочку, і майку, і навіть штанці, лишився в самих трусиках і сандаликах, але все одно не було рятунку від спеки. Сонце смажило тіло, нагрівало стіни будинків, билося вшибки і віддзеркалювалось від них новим гарячим промінням. Було так млосно, що не хотілося гратись, і хлопчики сиділи у дворі, як осоловілі.
І раптом Костик, який завжди був вдатний до вигадок, зиркнув на всіх повеселіло і вигукнув:
— Давайте обливатися водою?
З хлопчиків вмить-злетіла млявість, всі ожили, підхопилися з лавки і помчали додому за пляшечками.
Пляшечки ці були не скляні, а такі, що їх можна було стискувати руками, як гумові. В них наливали воду, в корках робили дірочку — і пляшечка-поливалочка готова. Діти не раз забавлялися таким обливанням, і тепер, в спеку, чи ж можна було вигадати забаву веселішу!
Незабаром хлоп’ята бігали по двору з тими пляшечками і обливали один одного. Холодна вода струменем била в розпашіле тіло і повзла, лоскочучи бік, спину, до самих трусиків. Бувало, струмінь влучав у лоб, і тоді вода текла по носі і по бороді. Струмінь бив то спереду, то ззаду, то з боків, і невдовзі хлоп’ята були мокрі з ніг до голови.
Більше не було спечно, холодна вода освіжала, і хлоп’ята обливалися б, може, до вечора, якби кожного з дому не погукали на обід.
Примчав додому і Микитка. Бабуся аж в долоні сплеснула, побачивши такого мокрого внука, почала його обтирати, а потім нагодувала і наказала:
— Спати! Після обіду — година відпочинку!
Звик Микитка слухатися бабусю. Спати так спати. Ліг у своє ліжко і відразу ж заснув.
І приснилося йому, що бігають вони з хлоп’ятами і водою з пляшечок обливаються. І так їм весело, так хороше! І несподівано — голосочок, тоненький, кволий. Чи то скарга, чи то пісенька. Прислухався Микитка — і справді голос, пісенька:
Не можу я з дітками забавлятися
І водою з пляшечки обливатися.
Приросла я ніжкою до землі,
Хоч би ти, Микитко, мене полив...
Озирнувся Микитка уві сні і бачить: квіточка, що росла в них на грядці під вікном, понурила голівку, зів’яла листочками, зігнулася стебелинкою ледь не до землі і плаче, але плаче без сліз. На сльози вода потрібна, а квіточка жодної крапельки води не має, усю висушило пекуче сонце.
І цікаво уві сні Микитці — невже квіточка вміє співати, розмовляти? Невже вона жива?
А коли прокинувся, відразу ж побіг у двір і під вікно, туди, де й справді росла квіточка. Дивиться -ну й диво! Зовсім як уві сні — зів’яла квіточка, голівку похилила, листочки обвисають, тільки нічого не говорить квіточка, не співає свої пісеньки, мовчить. А Микитка ж пам’ятає тую пісеньку слово в слово:
Не можу я з дітками забавлятися
І водою з пляшечки обливатися.
Приросла я ніжкою до землі,
Хоч би ти, Микитко, мне полив...
Помчав Микитка додому, набрав повну пляшечку води і мерщій у двір. Нахилився до квіточки і почав цівочкою лиш воду під її ніжку.
Квіточка спрагло пила. Микитка лив, лив, а вона все ніяк не могла напитись. Швидко пляшечка спорожніла, і Микитка побіг додому, щоб набрати ще води. Коли з повною пляшечкою повернувся назад, то помітив диво. Стебелинка випросталася, листочки підвелися вгору, а повеселіла квіточка дивилася на Микитку і посміхалася.
А тут мама з роботи іде, присіла біля Микитки подивитися, з чого він дивується. Микитка в неї і питається:
— Мамо, а хіба квіточка жива?
— Звичайно, жива, — відповіла мама.

Ригор ІГНАТЕНКО
ТЕТЕРУКИ НА БЕРЕЗАХ

По дорозі вздовж лісу їдуть сани. Конем править бородатий дідусь. Поруч з ним сидить хлопчик. Раптом він, зацікавившись чимось, аж подається вперед, жвавішає:
— Дідусю, що це за птахи на березах сидять?
— Тетеруки, внучку.
— А чому їх ніхто не зловить, таких гарних?
— Це, внучку, надзвичайно обережні птахи, — пояснює дідусь. — Нащо вже яструб добрий літун, а й той не може тетерука наздогнати в польоті.
— А що вони роблять на деревах?
— Добувають їжу.
— Яку?
— Березові бруньки. Коли нема нічого кращого, то й цьому радий будеш.
— А де вони на ніч ховаються?
— В снігу, онучку.
— В снігу?! — дивується хлопчик, не розуміючи, як можна, спати в снігу.
— Надвечір злетять зграйкою десь на лісовій галявині, зариються в пухкий сніг та й сплять.
— І не холодно їм?
— Краще, ніж на голому вітті, і на морозі. Затишніше, як не як.
Хлопчик з цікавістю вдивляється у тетеруків на білих і березах. Що за гарні птахи! Самі чорні, неначе вугілля, брови червоні. На крилах ніби люстерка срібні поблискують.
Ось вони зачули гомін і з шумом зірвалися з беріз. Великі, гарні, швидко летять над білим полем. А хлопчик, немов зачарований, дивиться їм услід.

Микола КАПИЛОВИЧ
НАСТУСИНА ГІЛКА

Під вікном Настусиного будинку росла яблуня. Навесні, коли вона цвіла, налетів вітер. Він так згинав і шарпав віття, що одна гілка не витримала, надломилась. Пожаліла Настуся гілочку: замазала глиною, обмотала клаптиком, немов забинтувала рану.
Подружка Світланка в цей час сиділа на лавочці й посміхалася:
— Все одно цвіт зав’яне, гілочка засохне, яблук на ній не буде!
Минув день, другий, а цвіт не зів’янув. Над білою яблунькою гули золотисті бджоли.
— Прижилася моя гілочка! — раділа Настуся.
Яблуня відцвіла, з’явилася зав’язь, а потім — і яблучка. Вони росли, наливалися, почали рожевіти.
Прийшла якось Світланка, сіла на лавочку й знов посміхається:
— Опадуть твої яблука. Спека он яка стоїть!..
Кожного дня Настуся носила воду від кринички, поливала яблуню.
В кінці літа яблука доспіли. Як рожеві м’ячики, висіли вони, налиті солодким соком. Зірвала Настуся яблуко, зі смаком з’їла. І хоч на яблуні було багато яблук, найсмачнішим було те, що виросло на її, Настусиній, гілочці.

Василь ХОМЧЕНКО
ОБРАЗА

Повернувся Костик із школи сердитий.
— Ти чого такий? — спитала мама.
— Мені «двійку» поставили. За кота.
— З якого кота?
— Ось, — Костик розгорнув зошит. — Хіба я погано його намалював?
Кіт був красивий. Хвіст — трубою, вуса — білі, розкішні, спина, немов у тигра, смугаста.
— Гарний кіт, — сказала мама.
— А вчительці не сподобався. «Двійку» поставила.
— Може, ти бешкетував на уроці малювання?
— Ні, відповів Костик. — У нас сьогодні не було малювання. Я намалював того кота на уроці математики.

ДОЩ-БАГАТОНІЖКА

Давно не було дощу, а його чекали. Чекало жито у полі, чекали ягоди і гриби, в лісі, огірки та картопля на городі.
Чекала й Галинка, їй набридли спека та пилюга. І ось небо нахмурилося. Хмари загускли, понижчали й пролили на землю дощ.
Галинка зраділа дощу, вибігла на вулицю босоніж і давай стрибати.
Дощ йшов, стрибав на своїх тоненьких ніжках. І Галинка стрибала під дощем. Хотіла скоріш вирости.
— Дощику, дощику, не стихай, мене з двору не проганяй! — вигукувала вона.
Дощ кап-кап-кап… А Галинка туп-туп-туп…
А потім дощ, наливши калюжі на вулиці, побіг у поле жито напоїти.
І Галинка слідом побігла. Але ж хіба вгонишся за дощем! У Галинки тільки дві ноги, а в дощу он скільки їх, ніжок! Так і не наздогнала його, повернулася до свого двору, уся вимокла, але весела.
Прострибала Галинка під дощем, отже, скоріше ростиме!

Лідія АРАБЕЙ
ВОЛОШКОВИЙ БАНТ
Оповідання

Катя вчиться в третьому класі. У неї голубі, як волошки, очі і такого ж кольору широкі стрічки у косах, зав’язані бантами-пропелерами. Коли Катя стрибає через скакалку, коси з бантами підстрибують теж, і здається, що Катя, як вертоліт, зараз підніметься і полетить у небо.
Тепер вона йде зі школи додому. Коси з бантами акуратно лежать на спині, пальтечко розстебнуте, хоч і подуває прохолодний весняний вітерець.
Біля калюжі дівчинка спинилася, міркуючи, чи обійти її чи пройтися по воді в нових лискучих гумових чобітках. І тут вона відчула, як хтось сильно смикнув її ззаду за кіску. Катя озирнулася. За нею стояли два хлопчики. Один білобрисий, у хизуватій шапці, з великою плямою від кулькової ручки біля вуха. Другий — чорнявий, у смугастих штанцях і жовтій курточці. Білобрисий тримав у руках її волошковий бант.
— Віддай стрічку! — вигукнула Катя і схопилася за кіску, аби переконатися, що це справді її бант тримає в руках хлопчик.
— Ха-ха-ха! — зареготав той, відступаючи.
— Віддай! — знов вигукнула Катя.
— А ти підстрибни, дістань! — і хлопчик здійняв руку з бантом угору, дражнячись з Катею, як з цуценям.
Катя крутилася довкола нього, підстрибувала, але стрічки дістати не могла, бо хлопчик був, може, на голову вищим від неї.
— Віддай стрічку. Я мамі скажу, — ледь не плакала дівчинка.
— Віддай їй, а то, бачиш, зараз рюмсати почне, — сказав чорнявий, в смугастих штанцях і жовтій курточці.
— Авжеж, так я їй і віддам, — не погодився білобрисий. — Нехай похлипає трішки… Ану, покажи, як умієш, — і він почав кривлятися, удаючи, ніби збирає сльози з очей у кулак.
Катя трималася, щоб не заплакати, хоч очі у неї були, як два повні голубі озерця. А хлопчик з Катрусиним бантом несподівано обернувся і пішов. За ним рушив і його дружок.
Не знаючи, що робити, як рятувати свою стрічку, Катя побрела за ними. А білобрисий трішечки відійшов, зупинився, озирнувся, а відтак підбіг до високого плоту, розмахнувся і перекинув через нього бант.
— Шукай! — гукнув він Каті, а сам, насвистуючи і ще більш заломивши шапку, швидко пішов по вулиці. Його дружок побрів за ним, а Катя лишилася стояти біля плоту. Сльозинки одна за одною покотилися по її щоках. «Ну чому він так… — утирала сльози дівчинка. — я ж йому нічого поганого не зробила, я ж його уперше в житті побачила…»
Треба було якось діставати бант. Катя подивилася на пліт. Він був високий, перелізти через нього нічого було й думати. Зиркнула вздовж плоту і побачила неподалік хвіртку у великих червоних воротах.
Вона вже взялася за клямку, щоб відчинити ту хвіртку, але раптом подумала: «А що, коли там, у дворі, злий собака? Як Пальма в дядька Захара?» Щоправда, Пальма хоч і велика і ніби страшна, але не кусається, тільки гавкає. А з Катею вони навіть дружать. Пальми Катя не боїться, але ж то Пальма, а тут, у чужому дворі, мало що може бути… Дівчинка трималася за клямку і ніяк не могла відважитись відчинити хвіртку. Нарешті відважилась.
У дворі було тихо. Катя все ж несміло ступила уперед і озирнулася. «Та ось же він, бант!» — зраділа вона, помітивши свою волошкову стрічку. Бант плавав у воді, що натекла у борозенку поміж грядок.
Але хоч бант було добре видно, дістати його було не так легко. Щоб узяти свою стрічку, Каті довелося добряче помісити своїми новими чобітками грязюку в палісаднику, в однім місце вона підсковзнулася, ліва нога її потрапила в глибоку калюжу, в чобіток набралося води.
Нарешті бант в Катиних руках, і вона, забруднена, набравши повний чобіток води і повне серце образи, іде додому.
«Жаль, що нема в мене старшого брата, — міркує Катя. — Він би провчив його бешкетника, як приставати до дівчаток… А так… Що я мамі скажу?.. я ж така брудна…»
Катя була вже недалеко від дому, як раптом почула заливистий гавкіт Пальми.
«Мабуть, дядька Захара дома нема і хтось випустив Пальму на вулицю», — подумала дівчинка.
А Пальма аж захлиналася.
«На кого вона так?» — подумала Катя і, притискуючи до грудей свій забруднений бант, побігла додому.
Проминувши ріг вулиці, від якого до їхнього дому було вже всього кілька кроків, Катя зупинилася як укопана. Посеред вулиці стояв хлопчик, той самий, білобрисий, який зовсім недавно перекинув через пліт її стрічку, а довкола нього стрибала і гавкала Пальма.
Хлопчик крутився на місці, одмахуючись від собаки шапкою, і очі в нього були повні страху і відчаю.
— Ма-мо! — зарепетував раптом він і кинувся навтіки. Але Пальма одним махом догнала його і ухопила зубами за шапку. Це вона так гралася, Катя добре знала веселу вдачу Пальми.
— Ма-мо! — ще голосніше погукав білобрисий.
«Так тобі й треба, нехай полякає, будеш знати, як банти за пліт кидати!» — подумала Катя. Але тут же сам злякалася: «Пальма не любить боягузів, візьме раптом та й вкусить білобрисого?»
— Пальмо! Пальмо! Назад! — погукала Катя.
І великий кудлатий собака, який щойно так голосно і злісно брехав, повернувся, замахав хвостом і побіг до дівчинки.
Катя гладила рукою, в якій тримала все той же бант, вологу руду шерсть собаки і зиркала на хлопчика. А той теж позирав на Катю. Він упізнав її і тепер винувато кліпав своїми білими віями. Куди поділися його відвага і зухвалість.
Ще раз глипнувши очима, він повернувся, аби побігти.
— Шапку візьми, сміливцю! — гукнула Катя, бо той навіть забувся підняти з землі свою шапку.

Іван СИНІВСЬКИЙ
В ГРОЗУ

Сумно одному вдома. Діти щодня ходять по суниці, а Женю з собою не беруть: ноги у нього хворі.
— Мамо, скажи, щоб і мене взяли в ліс, — попросив Женя.
І ось одного ранку тітка Ганна зупинила біля хати трьох друзів: Костика, Вову і найменшого Дмитрика, розповіла, про що попросив син.
— Гаразд, — згодилися хлопчики, — хай збирається.
Галявина, на яку привели Женю, була густо всипана суницями — великими, яскраво-червоними і дуже смачними. Вкинеш ягідку в рот — сама тане. Женя радів: нарешті він у лісі! Слухає, як виспівують пташки, дихає запахущим повітрям, збирає суниці.
Швидко наповнювались кошики. І раптом — грім. Він долинув звідкись здалеку і був ледь чутним. Заклопотані ягодами, хлопчики й не гадали, що наближається гроза. Спохватилися тільки тоді, коли грім заклекотав, здалось, над самісінькою галявиною.
— Зараз поллє дощ, — зиркнув на хмару Костик. — Біжимо мерщій додому!..
Женя теж було кинувся за хлопчиками, але спіткнувся. Кошик випав з рук, суниці розсипалися.
Костик і Вова бігли чимдуж, не оглядаючись. Їх підганяли удари грому і великі краплі дощу, що вже лопотів у кронах дерев.
Страшно в лісі, коли осяває небо блискавиця і сильно гримкоче грім, коли дощ ллє неначе з відра.
— Допоможіть! — погукав Женя, впавши на землю.
І помітив Дмитрика. Той взяв його під руку, допоміг підвестися.
— Ходімо, Женю.
— А ягоди?
— За ягоди не переживай, — сказав Дмитрик. — Я своїх відсиплю тобі в кошик…
Тітка Ганна повернулася з роботи, коли дощ тільки починався. Бачить — Жені вдома немає. Накинула на голову клейонку і вибігла з хати.
За селом зустріла Костика й Вову. Вони швидко промчали мимо. Не зупинилися, ніби не впізнали її, Женину маму. «Мабуть, щось трапилось, — ще дужче забилося в грудях серце. — Не треба було пускати дитину в ліс по ті суниці…»
Сина побачила вона на узліссі. Його підтримував під руку Дмитрик. З вдячністю подумала: «Найменшенький, а не залишив Женю одного в лісі…»
Грозова хмара відпливла за небокрай. В блакиті неба знов яскраво засяяло сонце. А Женя вдома пригощав маму суницями, які йому відсипав Дмитрик із свого кошика.

Раїса БОРОВИКОВА
МАЙСТЕР ДВІ ЗОЛОЧЕНІ ДУЖКИ

Сонце ховалося в ліс, на краю якого батько сказав синові:
— Чує моє серце — помираю я. Нічого не можу залишити тобі, окрім слів: хай ніколи не залишає твій розум кмітливість, а доброта — твоє серце.
Мовив ці слова і помер. А син поховав батька і поспішив у велике місто. Не знав він, що в тому місті саме помирав відомий чоловік — майстер Дві Золочені Дужки. Ще вранці він покликав слугу і наказав йому:
— Немає в мене ні доньки, ні сина, але є талант виготовляти окуляри. Я передаю цей талант з домом і майстернею тому, хто перший ввійде у місто після моєї смерті.
Майстер помер. А слуга побіг на міський вал, щоб дочекатися того, хто перший увійде в місто. І не встиг добігти, як почув голос:
— Скажи мені, добрий чоловіче, де я можу заночувати?
— На тебе чекає великий дім у нашому місті й майстерня, — сказав слуга. — Ти віднині будеш майстром Дві Золоченні Дужки.
Новий майстер швидко звикся з приємною несподіванкою. За кілька днів його вже можна було бачити біля найвищої вежі королівського палацу, і добрі люди казали:
— Он стоїть майстер Дві Золочені Дужки. Він продає окуляри.
Одного разу в палаці, в Рожевому залі, король зібрав своїх мудреців. Йому захотілося взнати, яка найшкідливіша річ в королівстві.
— Найшкідливіша річ — окуляри! — мовив найстарший мудрець. — Вони допомагають бачити те, що не кожному дозволено.
Король заплескав у долоні, і всі, хто був у Рожевому залі, загукали:
— Найшкідливіша річ в королівстві — окуляри!
Того ж дня зусібіч поскакали гінці, розносячи цю новину. А королівська варта схопила майстра Дві Золочені Дужки і привела до Рожевого залу, де зібралися придворні, щоб у велику срібну чашу короля лити єлей — надзвичайно смачний сиропчик, настояний на пелюстках південної ружі, найгарнішої квітки в тому королівстві.
— Відрубайте йому голову! — наказав король.
Варта кинулася до майстра Дві Золочені Дужки, але він рукою зупинив стражників і сказав:
— Ясновельможний королю! Я продаю незвичайні окуляри. Вони — чарівні. Ти можеш в цьому переконатися!
І майстер Дві Золочені Дужки обвів поглядом Рожевий зал. Він помітив у далекому кутку похмурого чоловіка і звернувся до короля:
— Нехай цей чоловік візьме мої окуляри і скаже тобі, що він бачить довкола.
Як тільки той чоловік надів окуляри, король спитався:
— Ну, що ти бачиш?
— Що бачу? — сумно посміхнувся чоловік. — Краще б мені не бачити цих нікчемних людей! — показав він рукою на придворних.
— Вони приходять у Рожевий зал лити єлей у твою срібну чашу і запевняють тебе, що це солодкий сирпопчик настояний на пелюстках південної ружі. Мені шкода тебе, мій королю! Шкода, бо ти не бачиш, що єлей настояний не на пелюстках південної ружі, а на дрібненьких жовтеньких квіточках, які ростуть під стінами нашого міста. Вони такі мізерні, ці квіточки, що навіть назви не мають.
Майстер Дві Золочені Дужки помітив, як червоніють обличчя придворних. А придворні помітили, як червоніє обличчя короля. Нарешті король підвівся зі свого трону й сказав:
— Дякую тобі, майстер Дві Золочені Дужки. Твої окуляри справді чарівні. А ти найсправедливіший чоловік у моєму королівстві, і я вношу тебе до списку своїх мудреців.
Від королівської милості майстер Дві Золочені Дужки скромно відмовився. Його щодня можна бачити біля найвищої вежі королівського палацу, і всі добрі люди кажуть:
— Он стоїть майстер Дві Золочені Дужки. Він продає чарівні окуляри!
А король викинув геть свою срібну чашу і більш ніколи не питався, яка найшкідливіша річ у королівстві.

Дмитро БЕЗПАЛИЙ
ЧОМУ ЛЕЛЕКИ ЛОВЛЯТЬ ЖАБ
Казка

На березі найбільшої річки, яка тече через найбільше болото Синього лісу, на найвищому дубі, у найбільшому гнізді живе старий Лелека. Він найстарший над усіма лелеками, як на інших дубах живуть біля річки, на болоті.
Бувало так: як тільки найстарший Лелека вкладеться спати, прокидаються жаби. Та такий концерт затівають, що оглухнути можна. Де тут заснути! Не дають жаби найстаршому Лелеці спати-відпочивати. Розгнівався найстарший Лелека. Ледь дочекався ранку. А вранці став на свої цибаті червоні ноги, закинув голову на спину й заклекотав:
— Кло-кло-кло!.. Скликаю всіх лелек до себе…
Злетілися лелеки з усього болота, з усієї річки. Повсідалися на дубове віття довкруж найстаршого Лелеки. Ті, кому місця не вистачило, примостилися на землі.
І тоді найстарший Лелека знов заклекотав:
— Кло-кло-кло!.. Ви знаєте, мої братове й сестри, що увечері жаби починають лементувати, не дають нам, лелекам, спати. Наказую вам розлетітися по всьому болоту й усіх жаб переловити-перенищити.
Розлетілися лелеки вусібіч. Цілий день снували по болоту та ловили горластих жаб. Жаби у воду, під листя ховалися. Завмирали від жаху. Жодна вдень не квакнула. Надвечері повернулися лелеки до найстаршого Лелеки й заклекотали:
— Кло-кло-кло!.. Клянемося тобі, що всіх жаб половили-понищили.
І розлетілися по своїх гніздах спати-відпочивати.
А тим часом живі жаби, великі й малі, зібралися з усього болота в найбільшій калюжі, де жила найстарша Жаба. Обступили її й сказали:
— Просимо тебе, шановна Жабо, піти до найстаршого Лелеки й попросити, щоб він відмінив свій наказ, бо нашому жаб’ячому роду недалеко до загину.
Пострибала найстарша Жаба до найстаршого Лелеки. Розігналася й стрибнула під самісіньке небо, в лелече гніздо, заквакала:
— Найстарший, наймудріший, відміни свій наказ, бо переведеться наш жаб’ячий рід.
— Відміню наказ, якщо ввечері і вночі горлати не будете.
— Гаразд! Як кажеш, так і зробимо, — пообіцяла найстарша Жаба й стрибнула з гнізда вниз, на землю. Обмацала, чи цілі кісточки, та хутчіш назад, до своєї великої калюжі.
Доки найстарша Жаба вела переговори, всі жаби мовчали, очікували яку звістку вона принесе.
Прискакала найстарша Жаба, всілася на найширший зелений листок і заквакала:
— Найстарший Лелека відповів так: якщо ввечері і вночі мовчатимемо, лелеки нас не чіпатимуть.
На радощах жаби закричали ще дужче. Весь вечір кричали, всю ніч кричали, лелекам спати не давали.
До самісінького ранку не склепив повік найстарший Лелека. А коли розвиднилося, він покликав усіх лелек до себе й гнівно заклекотав:
— Кло-кло-кло!.. Ви обманили мене, що всіх жаб переловили. За це вам така покара: ловитимете жаб доти, доки всіх не переловите. І ви запам’ятайте, мої брати й сестри, і жаби нехай запам’ятають на все життя, що за обман по голівці не гладять.
З того часу всі лелеки ловлять жаб, та всіх ніяк переловити не можуть. Ті жаби, які живими лишаються, на радощах весь вечір, всеньку ніч кричать-горлають, не дають лелекам спати-відпочивати.
І так триває вже не рік, не два, а тисячоліття.
Хто коли кого переможе — ніхто сказати не може.

Олег ЧАРНОВ
ПОРОСЯ, ЯКЕ ВСІХ ПОВЧАЛО
Казка

Поросятко Роха лежало на сонечку у дворі. Мимо перевальцем йшла стара Качка з каченятами.
— Ти куди, Качко?! — ліниво запитало порося.
— Йду каченяток вчити.
— А чому ти їх навчатимеш?
— Плавати.
Лежало, лежало порося та й надумало: піду і я вчителювати.
Покликало кошеня Мурку та собачку Жульку.
— Буду вчити вас тому, що в житті знадобиться, — мовило порося і привело їх на лужок.
— Корінці смачні шукати вмієте? — запитує.
— Ні! — хором відповідають Мурка й Жулька.
— Тоді дивіться, як це робиться!
Порося вткнулося рильцем в землю та як почало рити — тільки земля вусібіч розлітається. Риється, корінчиками ласує. Наїлося й каже:
— Тепер ти, Мурко, спробуй! !
Кошенятко щосили вчепилося в траву, старається, хвостом допомагає — нічого не виходить.
— Ну, що ж, — зітхнуло порося, — двійка тобі!
Заплакало кошенятко гірко-гірко. Кому приємно у двієчниках ходити?!
А порося кличе собачку Жульку.
— Подивимось, — каже, — на що ти вдатна.
Підійшли вони до дуба. Під ним багато жолудів нападало.
— Покажи, Жулько, як ти вмієш жолуді підбирати!
Попробувала собачка Жулька жолудь, поморщилася і виплюнула:
— Ні, не можу!
— Так ти ніколи не навчишся! — розгнівано сказало порося. — Двійка тобі теж!
Заплакала Жулька гірко-гірко. Кому приємно у двієчниках ходити?!
Наїлося поросятко Роха жолудів та й пішло додому. А кошенятко Мурка та собачка Жулька сидять та все ще гірко плачуть.
Саме в цей час поверталася від річки стара Качка з каченятами.
— Чого ви плачете? — питає.
Кошенятко й собачка розповіли про свого вчителя.
— Ох, порося, порося! — докірливо похитала головою стара Качка й стала утішати:
— Не сумуйте, я сама вас навчатиму.
Повернулися вони додому. А там кози в город забралися, і капусту гризуть.
— От зараз, Жулько, й зробиш те, що тобі в житті знадобиться...
— Зачекайте хвильку, тьотю Качко! Я лише кіз з городу прожену!
Загавкала Жулька на кіз. Кози злякалися й утекли.
— А тепер давайте мені завдання, тьотю Качко!
— Ти вже виконала своє завдання, — лагідно відповіла стара Качка.
Від радості Жулька залилася гавкотом.
Підійшли вони до току, де хліб змолотили. Чують, щось зашелестіло в соломі.
— Зачекайте хвильку, тьотю Качко!
Кошенятко Мурка кинулося до соломи й спіймало мишку, яка крала зерно на току.
Повернулося й каже:
— А тепер давайте завдання, тьотю Качко!
— Ти вже виконало його! — лагідно мовила стара Качка.
Від радості Мурка навіть мишку випустила з лап. А стара Качка сказала:
— От і вся наука! Тепер ви знаєте, що повинні робити в житті.

Анатоль КОРОЛЕНКО
ДВІ РІЧКИ
Казка

Бігли поруч дві річки.
В одній річці вода була прозора, як кришталь. Окунці та плотички в ній зграйками ходили, раки вусаті по дну повзали.
А друга річка була чорна, безрибна.
Над нею пара отруйна звивалася. Навіть трава не росла біля берегів.
Почали ці річки перемовлятися між собою. Біла й каже чорній:
— Дуже тобі не поталанило, мертва ти річка. Твоя пара й мені отруює життя.
— Що ж робити?
— Ти мусиш зникнути.
— Але як? Доки мої джерела б’ють із земних глибин, я житиму.
В цей час підійшла людина. І річки попросили, щоб вона розсудила їх.
— Ти, біла річко, течеш з давніх давен, — мовила людина. — На тобі я побудую електростанцію, по воді пущу пароплави, ловитиму рибу... А ти, чорна річко, не проста, а з нафти, яка дуже потрібна людям. На жаль, ти не вічна... А щоб ви дружили, я і допоможу вам. Як? Самі побачите...
Мовила людина і кудись заспішила.
Прокинулася якось біла річка, поглянула в бік чорної, а від неї й сліду не лишилось.
— Ой, як добре, що вона нарешті зникла! — зраділа біла річка. — Не буде мені життя отруювати.
Тече біла річка місяць, другий... І раптом засумувала: ні з ким навіть словом перемовитись.
— Де ти, чорна річко? Відгукнись, — почала просити біла річка.
— Я тут, — почувся знайомий голос. — Людина переселила мене в сталеві труби.
Розговорилися річки.
Біла річка розповідала про свою електростанцію, про те, скільки по ній пароплавів плаває, яку рибу в ній люди ловлять.
Чорна річка розповіла, що з її нафти виробляють не тільки пальне для машин, а й хутро, килими, іграшки для малят...
Течуть поруч дві річки — біла й чорна. А яка з них корисніша для людей, поміркуйте самі.

До змісту РОЗУМНИЙ ПІВНИК
Казки та оповідання для дітей білоруських письменників
у перекладах Данила КОНОНЕНКА

Далі