Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

КОЛИСЬ ВЕСНОЮ НА ВОЛИНІ1)

Надворі будилася весна. Сніг уже танув, і на дорозі, що вела крізь село Колодяжне, стояли тут і там великі калюжі. Подекуди земля вже просихала, а при шляху несміливо показувалася соковита весняна травичка. Дорогою поміж хатами бігло біляве дівчатко, років, може, дванадцяти. На ньому — по-волинському вишивана сорочка, свитка2) і спідниця. Бігло воно, уважно оминаючи калюжі, і все щось стиха собі підспівувало.
Дівчинка добігла до останньої хати, що за нею вже починався ліс, густий та дрімучий. Під хатою сиділа старенька бабуся і перебирала якесь сухе зілля.
— А куди це ти, дитинко, йдеш? — спитала бабуся.
Дівчатко спинилося, всміхнулось:
— До лісу, бабусю.
— До лісу? А хіба ж ти лісовика3) чи русалки4) не боїшся?
— Чого мені боятися? Ось я читала в книжечці про Вілу,5) то вона зовсім не страшна.
— У книжечці, кажеш? А хіба ти читати вмієш?
— Вмію. А хіба що? Всі ж уміють!
— Дивна ти, дівчино! — зачудувалася бабуся. — Убрана, як усі люди в селі, і по-нашому говориш, а от і читати вмієш. Хто тебе навчив?
— Матуся. Вона і мене, і брата Михайлика навчила і книжечки нам спроваджує. Батенько хотів був нас у школу віддати, та матуся нас у чужу, московську
школу посилати не схотіла.
— То, кажеш, і мати твоя читати вміє? А чия ти будеш? Щось я тебе ні під церквою, ні на вигоні між дівчатами не бачила.
— Бо я лише недавно зі Зв'ягеля приїхала. Я — Косачівна, а звуть мене Леся, он там із двору, знаєте, з-за гаю...
— То ти панова донечка! — здивувалася старенька.
— А я й не знала, що з панночкою говорю... Бо як же тут пізнати? І одягнена, як усі дівчата, і говориш, як усі... Я думала, що всі пани, прости Боже, лише помосковському балакають та з-панська носяться ...6)
— Може, інші й по-чужому розмовляють, а нам чого своєї рідної мови соромитися? Ми всі вдома лише по-своєму говоримо: і матуся, і Михайлик,7) і родичі наші Старицькі8) та Лисенки,9) і дядько Драгоманів,'") і ті
точка ...
Аж тут у дівчини так і стали на очах сльози. Трохи-трохи не розплачеться.
— Чого ти так посумніла нараз, дитино? Отака веселенька була, мов пташка...
— Бо... тіточку москалі в Сибір вивезли за те, що по-нашому говорила і була українкою. Я її так любила!
І знов оченята в Лесі зайшли сльозами, і устонька вона прикусила. Жаль стало старенькій:
— Бог милостив, дитино! Із Сибіру люди вертаються! А ось коли тіточку засудили, то тобі хіба не страшно по-нашому говорити і вдягатися, та ще, як кажеш, і книжки читати?
Тут Леся, мов огонь, спалахнула:
— Ой ні, бабусю! Нізащо в світі мови не покину! Я читала книжечку про відважного лицаря, що його вже з коня скинули, до землі списом прибили, а він ще говорив: «Убий — не здамся!» То знов писали, як то перших християн посилали на муки, вогнем палили, диким звірам на поталу кидали, а вони своєї віри таки не зрадили. Так і ми свого ніколи не покинемо!
— Що ж, дитино; бачу, ти мудра, на книжках учена та ще й завзята вдалася. Але в ліс таки не йди! Тепер весна — таке там у лісі твориться, що й не здумаєш!
Небезпечно тепер людині туди заходити!
А в Лесі оченята новим огником загорілися.
— Що там таке твориться? Розкажіть, бабусю! — почала просити.
— О, багато, багато чого! Ліс зимові білі шати скидає, у весняні, в зелені одягається. А з ним і цар його, лісовик. А лісовик такий: ти з ним добра, то й він з то бою добрий. Та коли розгнівається за щонебудь — горе тобі! З озера, що на поляні, водяник11) виглядає, а з ним і донечка його, русалка. Вона дуже любить затягати у воду рибалок молодих! А до неї заходить той, що греблі рве. Хорони Боже, щоб він цього року знов такої потопи не вчинив, як торішньої весни! А зі старої верби виходить мавка. Там вона всю зиму спала. Приходить до неї перелесник, та такий меткий, такий палкий, як сам огонь. Коли його розгнівиш, він відразу хату спалити може! А потерчата понад болотом огники палять — людей у трясовиння заманюють. Треба, доню, добре знати, яке зілля з собою носити, щоб у біду не попасти: чи мак-відюк, чи терлич, чи полин...
— А ви, бабусенько, маєте таке зілля? Як же вам його не мати, коли ви так близько лісу живете!? Багато його отут довкруги вас на призьбі. Дайте ж мені, рідненька, щоб я теж у лісі хоч русалку, хоч мавочку побачила! Так дуже я їх побачити хотіла б!
Довго-довго просила вона, аж поки бабуся не всміхнулася ласкаво, не вибрала з усього зілля маленького пучечка. Дунула на нього тричі, перехрестила, щось пошептала та подала Лесі. Подякувала, вклонилася дівчинка, заткнула пучечок за пояс і побігла в ліс.
Не знати, чи бачила вона в лісі мавку, чи ні. За нею незабаром прибігла наймичка з двору, бо приїхали дядько Старицький з тіткою, а з ними і їх донечка, посестра Лесі, Людка.12)
Та мавку вона, мабуть, таки бачила, бо багато років пізніше, як уже виросла, написала про неї в «Лісовій пісні»! І як чудово написала!
І про лицарів писала, і про перших християн, і про всіх, що за правду з неправдою боролися. Бо маленька Леся — це була велика письменниця Леся Українка.

1) Волинь — земля на заході України.

2) Свитка — сукняна блюзка. Одягають її поверх сорочки.

3) Лісовик — наш нарід уявляв собі, що є такий дідусь, півбожок, що опікується лісом.

4) Русалка — так називає наш народ дівчину, яка ніби живе у воді.

5) Віла — мавка (в повір'ях південних слов'ян).

6) Це було в минулому сторіччі. Тоді українською мовою говорили здебільшого тільки селяни, бо московська влада забороняла говорити нею освіченим людям. Багаті пани, хоч і були часто українці, соромилися своєї мови.

7) Михайлик Косач — молодший брат Лесі Українки.

8) Михайло Старицький — визначний український письменник.

9) Микола Лисенко — найславніший український музика-композитор.

10) Михайло Драгоманів — український учений.

11) Водяник, мавка, той, що греблі рве, перелесник, потерчата — все це уявні постаті, що про них наш нарід розказував у казках.

12) Людмила Старицька-Черняхівська — українська письменниця.

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ