Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

ЯК «ОЧАЙДУШКИ» ЗБИРАЛИ СВОЇ СКАРБИ

Старша сестра Талі, Оксана, належить до юнацького роя «Синички». І вже на кілька днів перед сходинами Талиного новацького роя, що називається «Очайдушки»1), Таля шептала всім «очайдушкам» на ушко, що на сходинах напевно буде якась несподіванка. Бо Таля сама бачила, як Христя, гурткова «Синичок», була щось два рази в її Оксанки. Щось приносила, щось показувала, про щось перешіптувалася з нею. А коли Таля схотіла знати, про що вони говорять, то Христя нараз замовкла. А Оксанка сказала:
— Талечко, ти ж іще маєш писати завдання на завтра, а ми тут таке говоримо, що не для тебе.
Таля пішла писати завдання, бо вона знала, що старшої сестрички треба слухати. Тільки розказала про це всім «Очайдушкам», бо їх рій — неначе одна маленька родина і тайн поміж ними немає. Тож усі вони нетерпеливо і дали четверга, коли то мали бути сходини.
В четвер Таля була на місці вже на пів години перед сходинами. Приходить у домівку, а тут уже зібрались майже всі новачки. Сяня та Уля сушать голову над загадками в найновішому «Готуйсь»,2) Рая та Мотруся пригадують одна одній, як то було з тим боєм на Маківці3) (про це говорили вони на попередніх сходинах, і сестричка напевно буде про це питати), Таня та Ляля сидять над своїми вишивками. Хоч усі зайняті (сестричка казала, що новачка часу не марнує!), одначе дуже цікаві, що воно буде на сходинах?
Та ось побачили «очайдушки» на порозі сестричку і всі (такий їх звичай!) якнайскоріше поховалися. Хто куди: Сяня та Мотруся — під стіл, Таля та Рая — за шафу, Уля притулилася до стіни за вішаком на плащі, Ляля втекла під полички з книжками. Таня просто скочила за двері, що ними мала прийти сестричка.
Сестричка ввійшла, поклала свою торбу на стіл («очайдушки» вже навіть із своїх схованок помітили, що торба щось дуже «надулася») і почала говорити, як звичайно:

Гей, ви, душки-очайдушки,
З зеленого бору,
Вибігайте, нехай з вами
Собі поговорю !

Це таке «очайдушківське замовлювання», і хто хоче, щоб «очайдушки» йому появилися, мусить це замовлення знати. А знає його власне лише сестричка!
Та за першим разом ще не вилазиться; це замовлення треба сказати аж тричі, як в усіх добрих казках водиться.
І справді, аж за третім разом у пустій, здавалося б, домівці, аж закишіло від «очайдушків». Появилися вони з-під стола, з-за шафи, з-під полички, з-за вішака, з-за дверей, взялися за руки кругом сестрички і заспівали:

А ми, душки-очайдушки,
Малі, невеличкі,
Ось прийшли ми на сходини
Усі до сестрички!

Тоді сестричка спитала:

А чи душки-очайдушки
Всі посходились до купки?

— Всі, всі! — закричали в один голос «очайдушки», бо хто ж би не прийшов, коли має бути несподіванка?!
А тоді сестричка знов спитала:

А ви, душки-очайдушки,
Чи чистенькі у вас ручки?

Всі показали свої руки. Руки у всіх були чисті, тільки Ляля мала на них сліди з чорнила.
— Чому ти рук не помила? — заклопоталася сестричка.
— Бо, бо прошу сестрички, коли я ішла на сходини, то мама вже пішла на роботу і поклала мило — я не знала де, а я не знала, де в мами сховане друге...
— Бачите, дівчатка, Лялі сталася така прикрість!
Ану, порадьте їй, що треба робити в такому випадку, щоб вона на другий раз знала і щоб ми всі знали!
— Піти та купити мило в крамниці! — порадила Таня.
— А коли я не мала грошей!
— Помити без мила!
— Я пробувала, але не пускало!
— А поглянути, поки ще мама не пішла, чи є мило, чи ні! — пригадала собі Таля.
— А бачите, — сказала сестричка, — треба завжди поглянути, поки мама не пішла, чи чого тобі в неї не треба. Тепер подякуй, Лялю, Талі за пораду!
— Дякую! — сказала Ляля, і в голосі чути було щось, ніби сльози. Вона подумала, що куди приємніше було на попередніх сходинах радити Уті, коли та прийшла в роздертій суконці. Ляля тоді їй порадила, як за шити. Це було куди краще, як слухати поради! І Ляля подумала, що відтепер вона завжди приходитиме на сходини з чистими руками.
Аж після цього всі, разом із сестричкою, поклали собі руки на рамена і проговорили:

А ми, душки-очайдушки,
Ми в чужині у чужій,
Всі готуємось служити
Україні дорогій!

Це так відкривалися кожні сходини, і щойно тоді сестричка сказала всім сісти. Для цього «очайдушки» мали справжні пеньки, що стояли, рівно поскладані, в кутку домівки. І сестричка почала:
— Ви ж знаєте, дівчатка, що ви — «очайдушки».
— Бачиш, зараз щось буде! — шепнула Мотруся Раї.
— Очайдушки живуть у підземних печерах, у глибоких — глибоких печерах в скалах, що входу до них ніхто й не знає, — продовжувала сестричка. — А знаєте, що вони мають у своїх печерах?
— Ні-і!
— А що таке!
— Просимо нам сказати!
— Вони там мають свої скарби. Знаєте, що це таке «скарби»?
— Я знаю! — вихопилася Рая. — Це такі ... ну, такі ... ну, я не знаю, як сказати!
Всі розсміялися.
— Може, хто інший знає?
— То, може, це якесь таке золото-срібло?
— Або перли-самоцвіти?
— Або щось таке гарне?
— Або дороге! — вгадували дівчатка одна за одною.
— Добре, добре, дівчатка, а що це значить: дороге?
— Таке, що багато грошей коштує! — поспішилася Таня.
— Але чи тільки таке?
— Ні...
Але ніхто не знав, що казати дальше.
— А ось, — допомагала сестричка, — ми кажемо «Україні дорогій». То що це значить?
— Що ми Україну дуже любимо! — озвалися всі хором, бо про це недавно говорилося, коли пояснювали клич «очайдушків».
— Бачите, скарби є не тільки такі, що їх можна здобути за гроші; є ще і скарби, які нічого не коштують, а вони нам все ж таки дуже дорогі. Та тепер, коли ви вже знаєте, що таке скарби, скажіть мені: чи ви, добрі очайдушки, хотіли б мати свої скарби?
— Так, так, так! Дуже хочемо!
— Коли так, то й добре, але знайте: очайдушкам ні хто тих скарбів не дарує. їх мусить кожний очайдушок сам собі здобути. Хочете їх собі здобути?
— Так, так!
—- Гарно. Ось я вам принесла і коробочки на ці скарби. — І сестричка сягнула рукою в торбу, а «очайдушки» аж горіли з цікавости. Сестричка вийняла з торби сім картоників, якось так дивно повирізуваних та розмальованих. Щось там поскладала, позакладала, і дивись! — з картоника зробилася коробка, і то не звичайна, а ніби моримушок, з червоною шапочкою в білі крапки.
— А тепер ось маєте! Кожна дістає такий картоник
і нехай кожна спробує скласти свою коробку!
Кому пішло гладко, а хто таки й добре намучився! Раї аж Мотруся помагала! Але вкінці сім коробок таки пишалося на столі.
— Ой, які гарні! Очайдушки мають моримушки!
— Ой, які чудові!
— А я знаю! Це «Синички» нам зробили! — не втерпіла Таля.
— Так, це я вам і хотіла сказати! Це «Синички» нам
зробили, і тому треба буде на сходини «Синичок» у суботу вислати делегацію від нашого роя з подякою.
— А що це «ледеґація»?
— Делеґація — це посольство. Піде вас дві чи три і в імені роя подякує «Синичкам» за їх труд. Так годиться зробити!
— То ми всі підемо!
— Я піду!
— І я!
— І я!
— Ми всі хочемо йти в ле... делегації!
— Добре, можете всі піти! — згодилася сестричка.
— А тепер слухайте дальше! На чергові сходини кожна з вас принесе свою коробку, а в ній — свої скарби.
Тепер уже знаєте, що таке скарби, то можете про них постаратися! Тільки пам'ятайте: до самих сходин ніхто не сміє знати, що інші мають у коробках. Це — тайна кожної з вас, а ви ж знаєте, що новачка повинна вміти зберегти тайну.
— Знаємо!
— Добре. Отже тепер нехай кожний візьме свою коробку, а зараз будемо повторювати ті вправи, що їх має вивести наш рій на весняній ватрі.
І почалися вправи, опісля пісні, потім гри, як звичайно на сходинах. Не поминули і бою на Маківці. Алеж вони про нього «і так» знали!
Проминув тиждень. «Очайдушки» ходили з таємничими мінами. А Сяня таки не втерпіла і спитала Талю:
— А скажи мені, що ти маєш уже в коробці?
Але Таля відповіла поважно:
— Дещо вже маю, але це, на жаль, тайна, і побачиш аж на сходинах!
Важко було мовчати, бо «очайдушки» звикли нічого не таїти одна перед одною. Та коли сестричка сказала, то вже нема ради! Всі таки додержали тайни!
А вже на сходинах були всі на час, навіть трохи за-скоро. Правда, їх рій мав цього тижня чергувати і пильнувати чистоти в домівці, а «очайдушки» шурувати вміють, ого! Але все ж таки залишилося ще багато вільного часу, і вони з притаєним віддихом ждали приходу сестрички, дивилися на коробки своїх подруг і додумувалися, що там у них може бути?
Сестричка прийшла, і обряд відкриття сходин відбувся, як звичайно. Тільки цим разом сестричка спитала:
Гей, ви, душки, невеличкі, Чи чистенькі у вас личка?
Личка були справді чистенькі. Коли ж засіли на пеньках, сестричка сказала їм покласти всі коробки на підлозі перед собою.
— Ну, а тепер, очайдушки, розглянемо ваші скарби.
Поглянемо, чи це справжні скарби, чи ні. Починай ти, Мотрусю! Ти ж ройова!
Мотруся відкрила шапочку свого моримушка і вийняла з нього малесенький медалик з образочком Київської Богоматері, новацьке «орлятко» і світлини свого татка та мамусі. Сестричка поглянула на все це і спитала:
— А скажи нам, Мотрусю, чому ти вибрала якраз ці речі?
— Бо медалик святий, а наша відзначка — це гордість кожної новачки, а мамусю і татка я дуже люблю!
— Так, я бачу, що ти добре мене зрозуміла! Це справді наші великі скарби. А тепер ти, Лялю!
Ляля вийняла з своєї коробки маленьку вишивану серветочку, одне число «Готуйсь» і кольорові олівці.
— А чому ти якраз це вибрала? — спитала сестричка.
— Бо серветка дуже гарна, і мама завжди мені каже, що українські вишивки — це наші найбільші скарби.
«Готуйсь» я люблю читати, а олівці я якраз нові дістала і я ними дуже люблю рисувати!
І справді, всі знали, що Ляля дуже гарно рисує, бо це ж вона нарисувала «очайдушка», що стоїть у кутку домівки і держить напис: «Готуйсь»!
— Добре, а тепер ти, Раєчко!
Рая, трохи засоромлена, вийняла з своєї коробки малу лялечку в українському одягу, кусок стяжечки і відзначку-тризубець.
— О, вона ляльку принесла! — покликнула Таня.
Але сестричка поглянула на Таню з таким докором, що Таня відразу замовкла.
— Ну, Раєчко, ми всі хотіли б дуже знати, чому ти якраз це принесла?
— Бо цю стяжечку дала мені на Святі Весни одна сестричка з Ульму.4) Бо я була загубилась і не знала, де наше шатро, а вона запровадила мене і дала мені цю стяжечку на пам'ятку. Тризуб дав мені вуйко Миросьо, коли відходив з хати битися з большевиками. Я не пам'ятаю, але мама казала, що це від нього. А лялю... ляля — моя, і я не хочу ніколи з нею розлучатися...
— Гарно, а тепер ти, Таню! — сказала сестричка.
Таня з гордістю вийняла з своєї коробки золотий перстенець, шнурок намиста і маленьку спряжку з блискучим камінцем.
— А чому ти це вибрала? — спитала сестричка. І Та ня, що завжди любила хвалитися, почала розказувати:
— Бо, прошу сестрички, цей перстенець — справжнє золото! Він коштував дуже багато, а намисто теж дуже дороге, а спряжка має справжній дорогий камінець!
Але — диво! Замість подивляти її скарбам, всі чомусь замовкли, і сестричка теж! Ніби якимсь холодом повіяло. Тані аж ніяково стало.
— А тепер Сяня! — сказала сестричка.
Сяня вже перебирала щось у своїй коробці. Вона почала виймати з неї: один дитячий черевичок з діркою на великому пальчику, свою новацьку книжечку і за-бавочку-собачку зі шматки. Але Таня вже з неї за собачку не сміялася.
— Це черевичок мого маленького братчика, Ярка. Це був його перший черевичок, і мама один сховала собі, а один дозволила мені взяти. В мою книжечку я записую мої добрі діла. А собачку я сама пошила. То була
така гарна, м'якенька шматочка з маминого халатика! А тато завжди каже, що найбільшу вартість має те, що самі собі зробимо!
— Добре, а тепер ти, Талю!
Таля вийняла аж цілий платок, нашитий різними пластовими відзнаками, книжку Бориса Грінченка «Олеся», свій молитовничок і ... прапорець роя.
— Таж він не твій, а всього роя! — трохи не обурилася Мотруся.
— Це я знаю, але якщо весь рій доручив мені опікуватися ним, то хіба це не мій найбільший скарб? Відзначки привезла мені Оксанка з міжнародньої зустрічі;
ось тут — німецька, там мадярська, тут литовська...
Оксанка розказувала мені, як то вони мали спільну
ватру та тереновий змаг і як наші юначки виграли!
А «Олеся» така чудова, що я аж плакала, коли її вбили!
А молитовник... це молитовник!
— Тепер нам залишилася ще Утя. Що ж ти принесла?
Утя вийняла з коробки кусочок скла. Більше нічого вона немала.
— Що це значить, Утю?
— Це, прошу сестрички, коли нашу хату обстрілювали німці... бо брат мій був повстанець і замкнувся в хаті з тітчиним Іваном та з Михайлом із Вільшини.
А ми сиділи в льоху... То тоді шиби порозбивали. А коли ми вийшли з льоху, то мама так казала... То...
І Утя розплакалася.
І всім, навіть сестричці, заблисли сльози в очах. І всі мовчали довгу хвилину, бо всі добре знали, що вони побачили ...
А згодом сестричка промовила:
— Я бачу, очайдушки, що ви майже всі добре мене зрозуміли!
При слові «майже» вона поглянула на Таню.
— Всі ви добре вибрали ваші скарби: не золото, не срібло, не самоцвіти, а те, що цінне для вас, українських новачок. Те, що нагадує вам ваші про новацькі обов'язки, про вірність Богові та Україні, як ось медалик,
молитовник, тризубець. Те, що нагадує нам про наше славне минуле, як твоя, Утю, скалка скла чи «Олеся». Те, що в'яже нас із Пластом: вірлятко, прапорець, «Готуйсь», відзнаки. Те, що нагадує нам про наших рідних: світлини, черевичок. Те, що свідчить про наші добрі вчинки, як ось новацька книжечка. Або те, що гарне і викликає в нас гарні спогади, як ось вишивка чи лялечка. Або те, що ми самі зробили, як твій, Сяню, собачка. Хоч це на перший погляд — дрібничка, але якраз вони мають куди більшу вартість, ніж усякі дорогі цяцьки.
І коли ви виростете, не шукайте ніколи в житті інших скарбів, окрім таких!

1) Очайдушки — карлики, дровенята, видумані маленькі люди, що про них часто говориться в казках.

2) «Готуйсь» — новацький клич, а рівночасно назва новацької газетки.

3) Маківка — гора в Карпатах, де в 1915 році Українські Січові Стрільці перемогли москалів.

4) Ульм — місто в Німеччині.

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ