Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

ПРИГОДИ ВЕДМЕДИКА

Я — малий, бурий, оксамитний ведмедик. Як мене рухати, то я моргаю чорними очима, а як потиснути за животик, то я вмію пищати.
Колись я був у маленької Вірці. Вона дістала мене на свої уродини від тети. Тета принесла мене з крамниці, завиненого в синій папір. Вірця враз роздерла папір, а коли мене побачила, то аж заніміла з дива і поклала пальчик в уста. А потім вхопила мене за задню ніжку і обнесла кругом стола, показуючи мамці, таткові та всім тетам.
Мене назвали «Медьо» і зав'язали синю стрічку на шиї. З того дня я став найлюбішою забавкою Вірці, хоч вона мала їх дуже багато, і всі вони були такі гарні! Коли Вірця не хотіла їсти кашки, мама нібито годувала мене ложкою каші, а потім давала її Вірці. І Вірця їла і вже не ґримасила, що кашка засолодка.
Коли Вірця йшла спати, вона клала мене на своєму столику, коло білого ліжечка, і я сторожив її цілу ніч. Я теж ходив на проходи з Вірцею і тетою. Вірця несла мене всю дорогу на руках. Коли ми доходили до міського парку, тета сідала на лавці, а ми з Вірцею йшли гратися в піску. Туди приходили також Мірко та Юрко. Вони разом будували з піску твердині, садовили мене в них і починали кидати в твердиню камінцями. Пісок розсипався, і з-під нього показувалася моя голова. Це був знак, що твердиня здобута.
Часом ми бавилися інакше: Мірко приносив свого човника; мене садовили в нього і пускали на маленький ставок у парку. Пливати було дуже-дуже приємно. Тільки одного разу повіяв сильніший вітер, човник перевернувся, і я впав у воду. Добре, що близько був садівник: він витягнув мене з води граблями. Тета несла мене цілу дорогу домів за вухо, тримаючи мене дальше від себе, бо з мене капала вода. А дома.., мені ще й досі лячно про це згадувати! Мене причепили до шнура на подвір'ї за обидва вуха, так ніби я був якесь мокре білля, щоб я висох. Я весь час боявся, що котресь вухо обірветься і я впаду. А до того на подвір'ї крутилися весь час два бурі коти. Вони певно були б подерли мене на куски, якби я попався між них!
Увечорі, коли в кімнатах засвітили, я побачив крізь вікно, як Вірця йшла спати, а на столику біля неї сиділа замість мене хутряна мавпочка Фрузя. Я хотів з усієї сили крикнути: «Вірцю, я тут, твій Медьо!» — але не було нікого, щоб потиснув мою спружинку, а без цього я зовсім німий. Так провисів я аж до ранку. Щойно тоді мама Вірці мене здійняла, бо я вже висох. Вірця на радощах хотіла почастувати мене шоколя-дою і замазала мені нею весь носик.
І так я жив у Вірці довго-довго. Аж раз, під осінь, склалося нещастя. До Вірці прийшли Мірко та Юрко та ще Ксеня і О ля. Мама давала їм морозиво і тісточ-ка з кремом. Потім мене посадили на електричну за-лізничку, що сама їздила. Я був нібито за машиніста, і всі дуже сміялися. Тоді почали бавитися в хованку. Спершу Оля ховала м'ячика, потім Юрко книжечку з образками, а вкінці Вірця — мене. М'ячик і книжечку знайшли легко. А Вірця хвалилася, що так мене заховає, що ніхто мене не знайде. І сховала мене в ліжко під подушки. Мене шукали всюди, але нікому не прийшло на думку, що я — в ліжку. Діти, втомившись шуканням, просили Вірцю, щоб сказала, де я. Але Вірця не хотіла сказати. Потім про мене забули і почали бавитися в козаків і татарів. Вірця, Оля і Ксеня були татари, а Юрко і Мірко — козаки. Почали товктися по всій хаті. Козаки так завзято гонили татарів, що Вірця не мала вже куди втікати, і скочила з розгону на ліжко. Вона всією вагою впала якраз на ту подушку, що під нею я лежав, — і спружинка в моєму животі запищала. Діти відразу розкидали ліжко і знайшли мене. Тоді почали сміятися з Вірці, що вона сама показала, куди мене заховала. Вірця розплакалася і з усієї сили шпурнула мене, свого Медя, далеко під шафу.
"Гам я пролежав у поросі дуже-дуже довго. Не знав навіть, коли був день, а коли ніч. Аж раз витягнули мене мітлою з-під шафи і вичистили щіткою мій запорошений кожушок. Я тільки почув, як мама сказала до Вірці: «Коли ти вже не хочеш бавитися Медем, то вишлемо його бідним українським дітям. Вони ним дуже втішаться!»
Сльози з'явилися в моїх ведмежих очах. Я хотів кричати, просити Вірцю, щоб не посилала мене нікуди. Але моя нещасна спружинка мовчала, бо ніхто її не тиснув. Та й не було часу говорити, бо мама вклала мене у велику скриньку поміж Вірчин плащик та коробку з цукорками. Замкнула вічко, і я залишився в темряві. Не знаю, як довго я там пролежав. Мені здавалося, що я гогаваю, як колись на Мірковому човнику. А іншим разом мною кидали, ніби Вірця своїм зеленим м'ячиком.
Аж вкінці стало ясно. Мене витягнули зі скриньки. Хтось пригорнув мене до себе і крикнув: «Мамочко, дивися — ведмедик! Я назву його „Муцьо"!»
І я став Муцьом. Дівчинка, що мене дістала, називалася Галя. Але скоро я побачив, що куди краще було бути Медем, ніж Муцьом! Галя не мала інших забавок, тільки мене, і я був дуже самотній. Галі ніхто не годував. Коли ЇЇ мамуся йшла ранком на роботу, Галя ще спала. А коли будилася, то на столі стояло горнятко зимної кави і кусок чорного хліба. Галя їла дуже скоренько, та ще й оглядалась, неначе боялася, що хтось їй і це відбере.
Галя не мала тети, що її водила б на прохід. Вона цілими днями сиділа зі мною в хаті. А бувало ще гірше: Галя часто кашляла і му сіла лежати в ліжку. З нею лежав і я, бо вона не випускала мене з рук і на хвилину. Я не жалівся б, якби це було біленьке ліжечко Вірці. А це було таке старе, дерев'яне і дуже скрипіло. А на ньому було тільки тоненьке, діраве рядно. Під ним зовсім не було тепло, і я весь дрижав з холоду. А до того Галя так кашляла, що мені аж лячно ставало.
Так я мучився, а вкінці сказав собі: «Годі! Піду в світ-заочі, не буду більше в Галі!»
Галя, втомлена кашлем, задрімала. Тоді я випав з ліжка і покотився під піч, за дрова. Тут якийсь час пролежу, — думав я, — а коли мама входитиме, ви-ховзнуся з хати через двері і подамся геть. Так я лежав за дровами, аж нараз почув дивний звук. То не був кашель. То Галя пробудилась і важко ридала. Зовсім не так, як плакала Вірця, коли хотіла нової лялі! Щось стиснуло моє ведмеже серце. Я висунувся трохи з-за дров, щоб побачити Галю востаннє. Галя плакала великими, гіркими сльозами і заломлювала в розпуці
свої худенькі ручки.
— Муцю, мій Муціньку, ведмедику, — хлипала вона. — Інші діти мають такі гарні забавки, а я тільки тебе одного! А тепер і ти пішов кудись! Я така сама в хаті! Мама все на роботі, а татко помер ще торік... Муцю, М-уу-у-у-цю !
І вона знов почала кашляти... Я висунувся з-за дров ще більше. І тоді Галя побачила мене. О, як вона зраділа! Вискочила мерщій боса на холодну долівку, вхопила мене і побігла до ліжка. Я обтер своїми оксамитними лапками її сльози і притулився до неї, щоб загріти її своїм м'якеньким кожушком. Вона потиснула мою спружинку, а я моргнув до неї і запищав: «Бідненька Галюсю! Не плач! Я вже більше тебе не покину!»
Може, хтось подумає, що я запищав так собі, аби тільки запищати. Ні, Галя добре зрозуміла мене, бо її бліденьке личко усміхнулось.
І так я залишився в Галі назавжди.

ВЕДМЕДИК МУЦЬО

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ


"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.