Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

ЯК МАРТУСЯ З МАМОЮ ЇЗДИЛИ В УКРАЇНУ

Коли Мартуся прибігла з подвір'я в хату, вона побачила, що на стіні біля вікна висіла якась нова світлина. Мартуся підійшла до неї і почала розглядати. Там була якась хатка — тільки не така, які тут, великі, на багато поверхів. А така мала-малесенька, що дах трохи не покривав віконець. Перед хаткою цвіли квіти і стояла лавочка, а на ній сиділо двоє стареньких людей. Все це Мартуся пізнала зразу. Та вона хотіла знати щось більше. Хотіла знати, що це за хатка, як називаються ці квіти, що це за люди на світлині. Отже Мартуся почала питати маму. Мама сиділа задумана над вишиванням, але на питання Мартусі почала відповідати дуже уважно:
— Це, доню, хатка твого діда і бабуні. Ось тут вони й сидять на призьбі перед своєю хатою. А ці квіти — це соняшники та мальви. Під самим вікном простелився барвінок.
Мартуся знала пісеньку про барвінок: «Стелися, барвінку, низько, низенько» і почала її наспівувати півголосом. Опісля нараз запитала:
— А це моя бабуся?
— Твоя, дитинко.
— І дідо мій?
— Також твій. А мої це батько і мати. Так, як я — твоя мати, а тато — твій тато.
— Ага! — І Мартуся почала думати, яке то воно все дивно, що мами мама — її бабуся. А потім спитала:
— А ти любиш бабусю?
— Певно, що так!
— А бабуся тебе любить?
— Дуже любить!
— А мене?
— І тебе любить, моя кришечко, хоч вона тебе ще й не бачила. Я тільки змогла їй листа передати, що в неї внучечка така маленька. Та й то не знаю, чи знайшов він бабусю, чи ні.
— А чому бабуся мене не бачила?
— Бо вона залишилася дома, в Україні, у своїй хатці.
— А чому ми не можемо поїхати до неї? Я дуже хочу їхати до бабусі!
— О, це дуже далеко, моя дитино. Пригадуєш, як ми приїхали сюди кораблем; а це ще куди, куди дальше.
— А я поїду далеко-далеко! Я хочу до бабусі! — і Мартуся вже починала кривитися, мов до плачу. Тоді мама взяла Мартусю на коліна і сказала:
— Знаєш що, ми зараз так ніби поїдемо в Україну.
Добре? Приготов скоренько всі свої речі, а ці два стільці — це буде наша залізниця. Добре?
— Добре!
І Мартуся швидко принесла свою ляльку у вишитій сорочці, що то її тато чомусь називав Наталка-Полтавка,1) свою книжечку з образками та козака без одної ноги. Мама каже, що то йому татари2) ногу в бою відрубали. Марта поскладала свої скарби на стільці, сама видряпалася на нього і почала плескати в долоні:
— А я вже готова, готова, а я поїду, поїду, поїду!
— А вважай, чи двері в залізниці добре зачинені, щоб ляля не випала, коли почнемо швидко їхати! Хто хоче на Україну, прошу відразу всідати! Через одну хвилину від'їжджаємо! Фю-ю-ю-ууу! Чах, чах, чах... А правда, як швидко їде поїзд?
Мартуся ще не дуже розуміла, як то поїзд їде, але повторила згідливо:
— Швидко їде!
— Чах-чах-чах! Фю-ю-ю-уууу! Ми приїхали над море. Прошу всіх висідати! Поїзд дальше вже не йде! Корабель в Україну відпливає через кілька хвилин!
Прошу швидко пересідати!
І мама помогла Мартусі перенести все її добро на крісла по тому боці стола.
— Гу-у-у-у! Чуєш, як гудок гуде? Це знак, що ми вже відпливаємо. Тільки вважай, не підходь заблизько до краю чардака3) щоб ти не впала у воду.
Для певности Мартуся притулилася до мами, щоб, бува, не впасти.
— Чуєш, як хитає кораблем? Це, мабуть, буря буде. Бо й небо захмарилося!
— А яка це буря?
— А така, що на морі встають такі великі, великі хвилі, що аж через верх корабля переливаються, і вітер віє, і громи б'ють. А ти боїшся бурі?
Мартуся подумала, подумала і сказала:
— Ні, бо я козачка! (Це так тета навчила її говорити).
Мама погладила Мартусю по голівці:
— От і добре. Та вже здалека видно і берег. Зараз будемо висідати.
— А це вже Україна?
— Ні, дитино. Ми ще їхатимемо довго, довго поїздом, щоб доїхати туди.
Мартуся скривилася:
— Ще так далеко?
— Далеко, дитино, та це нічого. Доїдемо на Україну, то й не жалуватимеш. Гу-у-у! Заїжджаємо в пристань. Прошу висідати! Поїзд на Україну стоїть на
станції справа, на четвертих рейках!
І Мартуся з мамою заметушилися, щоб забрати всі свої речі та перейти до поїзду.
— Фю-ю-уууу! — і поїзд покотився.
Їхали доволі довго — аж поки мама не скінчила вишивати цілу квітку.
Мартуся сиділа чемненько і думала, як то буде, коли вони приїдуть в Україну.
— Фю-ю-ю-ууу! Ми вже в Україні! Місто Холм! Поїзд стоятиме тут десять хвилин! Можна висідати! Ану, висядьмо та подивимося на Холм! — і вони обидві підійшли до вікна.
— Бачиш, Мартусю, оцю високу вежу?
— Бачу. — І Мартуся пильно гляділа туди, куди вказувала мама.
— Цю вежу побудував колись дуже давно наш король Данило.
— Данило?
— Він так називався. А був він королем над усім краєм. І боровся з татарами...
— А татари моєму козакові ногу відрубали!
— Бачиш, вони такі недобрі, тому й Данило хотів прогнати їх з України. Та вважаймо, щоб ми до поїзду не спізнилися! Треба ж іще швидко поцілувати нашу рідну землю на привітання!
— Поцілувати? А чому?
— Бо вона свята, дитино! Так, як цілуєш хрестик чи святий образ у церкві на престолі, так треба й її поцілувати!
— То я поцілую! — І Мартуся щиро поцілувала малий килимик на долівці.
— Фю-ю-ю-ууу! Хто хоче їхати дальше, нехай всі дає! Ми зараз від'їздимо! Чах-чах-чах-чах! — І Мартуся з мамою вже були знов на своїх місцях.
— Бачиш отам, по правій руці велике місто?
— Бачу.
— Його збудував теж король ...
— Данило!?
— Так. Бачиш цю церкву на горі, з великою банею?4)
Це храм святого Юра.
— А хто такий святий Юр?
— То був колись давно такий великий лицар, що забив лютого змія. На його честь поставили у Львові цей храм. Та ми вже минули Львів. Зараз побачимо Карпати...
— А це місто?
— Ні, це гори. Такі високі та гарні і всі покриті зеленими лісами. А в горах живуть гуцули. Вони пасуть вівці і виробляють такі дерев'яні речі, прикрашені кораликами. — Тут мама показала маленьку коробочку, що стояла на її столику, і додала:
— А гуцули також співають коломийки.
— А я також умію коломийки! — покликнула мала Мартуся і, забувши, що вона в поїзді, зіскочила з крісла, взялася під боки і почала танцювати, приспівуючи: Ой нема то краю, краю Над ту Верховину, Коби ж мені погуляти Хоч одну годину!
Мама заплескала в долоні на знак, що Мартуся добре танцювала, а тоді продовжувала:
— МИ вже проїхали попри Карпати, а тепер їдемо все дальше на схід.
— А що це «схід»?
— Це там, де сонечко сходить щоранку. Туди ми їдемо. Ось бачиш: тепер ми проїжджаємо понад Збруч.
Це така річка.
— Велика?
— Ні, маленька, але погані наші вороги казали, що ми інші, а наші брати за цією річкою — знов інші.
А ми всі — такі самі!
Мартуся слухала з відкритим ротиком.
— А тепер їдемо Поділлям.5) Бачиш, які тут чудові лани пшениці!?
— А яка це пшениця?
— А ось подай мені ту коробку, що на полиці, я тобі її покажу.
Мартуся подала, і мама вийняла з неї пучечок пшеничних колосків та кілька засушених пільних квіток.
— Ось бачиш, яка пшениця. З її зеренець роблять муку, а з муки — хліб. По всій Україні шумлять золоті лани цієї пшениці. Багата наша Україна! Але сховай тепер цю пшеницю знов до коробочки та постав на поличку. Це я взяла її з нашого поля, коли ми виїздили на чужину... Так, гарно. А чи чуєш тепер цей могутній шум?
— А що це таке?
— Це наш старий Дніпро шумить. Це — найбільша і найкраща ріка в Україні. Колись по ньому козаки пливали своїми чайками — так звали вони свої човни.
Це вони називали Дніпро своїм батьком. Ось ми вже й бачимо його. Бачиш, він такий широкий, що ледве видно другий берег. Та поглянь туди вгору! Чи бачиш
там далеко, на семи горах велике місто? Бачиш високі церкви з золотими банями?
— Бачу.
— Це наша столиця, наш рідний Київ. А це собор святої Софії.6) А в ньому найкращий образ Богоматері, такий великий, куди більший, ніж людина. І весь складений із таких дрібнесеньких камінчиків. Його вже дуже, дуже давно склали.
— А який це образ?
— А ось такий, як наш, цей у кутку, під мережаним рушником, тільки такий великий-великий ... І скільки вже разів не находили вроги, скільки разів не руйнували та не палили цієї церкви, все таки ніхто не зумів знищити стіни, що на ній цей образ. А ось бачиш, над Дніпром стоїть велика статуя з хрестом у руках. Це святий Володимир. Він теж був колись князем в Україні. І він охристив усю Україну, бо до того часу в Україні Бога не знали. І за це він став святим у небі...
— Та ось ми вже за Дніпром. Тепер уже недалеко і до бабусі. Ось ще переїдемо Трубіж7) — це така річка — і пора нам уже готовитися висідати. Поглянь добре, чи ти гарненько зачесана, чи суконочка чистенька, щоб
бабуся не мусіла стидатися своєї внучечки!
— Ось глянь! Від цього камінного хреста вже починаються наші поля, а там, у садку проти сонця — дідова пасіка.
— Фю-ю-ю-ууу! Станція Калинівка! Прошу висідати! Бачиш, ми вже висіли, але треба пройти стежечкою
ще шматок дороги. О, бачиш — уже видно нашу хатку...
І мама з дочкою підійшла до картини, що на стіні.
— А дідо і бабуся сидять на призьбі та так дуже зрадіють нам, а бабуся пригорне тебе до свого серця, отак...
І мама так щиро і довго обнімала Мартусю, поцілувала, і чомусь почали нараз по її лиці плисти сльози. А опісля обтерла сльози і сказала швидко, ніби байдуже:
— Іди вже бавитися, Мартусю. Наша подорож уже скінчена.
— Ой, так шкода! Правда, мамочко, ми ще колись поїдемо туди?
— Поїдемо напевно, дитинко! І не на-ніби, а таки справді! Тільки треба тобі бути чемною і дуже просити Матінку Божу, щоб прогнала ворогів із нашої землі. Тоді напевно поїдемо туди — і вже направду!
І мама пішла варити обід, бо незабаром батько мав прийти з праці, а Мартуся осталася сама з Наталкою-Полтавкою, козаком та книжечками. Та від цього дня вона завжди додавала до щоденної молитви:
— І дай, Матінко Божа, щоб ми справді повернулися в Україну!

1) Наталка-Полтавка — назва оперети, що її написав Іван Котляревський. Там говориться про дівчину Наталку з Полтави.

2) Татари — монгольський народ, що нападав у давні часи на Україну.

3) Чардак — поклад, верх корабля.

4) Баня — дах церкви, у формі півкулі.

5) Поділля — височина в Україні, між ріками Бугом та Дністром.

6) Собор Софії — величезна і прегарно розмальована церква в Києві, що її збудував наш князь Ярослав Мудрий 900 років тому.

7) Трубіж — річка, що вливається до Дніпра з лівого боку, на південь від Києва.

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ