Леся ХРАПЛИВА
ВІТЕР З УКРАЇНИ

ЗОЛОТЕ ЯНГОЛЯТКО

Прикрашував Янгол у небі ялинку для чемної Орисі та її братчика Левка. Понавішував і цукорків, і золочених горішків, і янгольського волосся. Всього навішав — і ще ніби чогось недостає! Взяв він тоді з полиці паперове золоте янголятко і застромив на самий вершок ялинки.
Взяв ялинку і полетів поміж рожеві хмаринки аж у хатку в Америці, де жили Орися та Левко з батьками. Тихесенько поставив ялинку у вітальні, а сам вилетів крізь зачинене віконце, бо Янголи й таке вміють.
Побачили Орися і Левко ялинку — і зраділи ж нею! Показували її і мамі, і батькові, і бабусі, і всім тіткам. А Орисину лялю Наталку таки посадила під ялинку, щоб бодай вона там ночувала, бо їй не треба було йти спати, а Левко та Орися вже точно в дев'ятій годині му сіли бути у своїх ліжечках.
Настала ніч, в хаті погасили світло, а тоді, як знаєте, всі забавки починають говорити. От і спитало янголятко лялю:
— А що це за такий дивини та гарний одяг маєш ти на собі?
— Це полтавський одяг.
— А чому ти його вдягнула?
— Бо сьогодні велике свято, Різдво, а я — Наталка-Полтавка, з Полтави!1)
— З Полтави? А це далеко звідси?
— О, дуже далеко, аж за океаном, в Україні.
— А як же ти звідти аж сюди забрела?
— Я, там ніколи не була. То ще батьки Орисі та Левка приїхали звідти! Там залишили вони свою сестру, а вона теж має діточок: Івася та Харитго...
— Як же ти все це знаєш? — спитало цікаво янголятко.
— Бо Орися залишається сама дома, коли її батьки йдуть до праці, а Левко у школу. Тоді вона говорить зі мною довго-довго і все мені розказує. Казала мені, що вона ще й не бачила Івася та Хариті, а дуже хотіла б їх хоч раз побачити.
— Так чому ж вона не поїде до них?
— О, бо там панують такі погані большевики! Вони її відразу вбили б, і Левка теж, а мені певно розчерепили б голову, бо моя голова із справжньої порцеляни!
— То чому ж Івась та Харитя не приїдуть сюди, а мусять жити з ними?
Тут уже ляля Наталка не вміла нічого відповісти янголяткові і замовкла.
А янголятко подумало-подумало, а далі стріпотіло золотими крильцями, вскочило в піч, що якраз уже була вигасла, і комином вилетіло надвір. Струснуло сажу з пір'ячка і полетіло. Питало дороги то в кучерявих хмаринок, то в зірок, що моргали на небі, то в пташок-мев, що літали понад океаном. І так полетіло аж в Україну та сіло на вулиці якраз проти одного дому в місті Полтава.
Побачили його крізь віконце діти, вибігли на вулицю, забрали в хату і посадили поміж свої забавки.
І знов настала ніч, коли то забавки говорять, і янголятко спитало ляльку, що сиділа біля нього:
— Як тебе звуть, лялю?
— Катюша! — відбуркнула лялька. — А тебе як?
— Мене — Янголятко.
— Яке погане ім'я! — зареготалася лялька. — А ти звідки?
— Яз неба, а ти?
— З самої Москви!2) А неба нема; так учив моїх дітей їх батько, Я добре чула!1)
— Та хто ж такий їх батько? — вжахнулося янголятко.
— Большевицький комісар!
Янголятко аж здригнулося від страху.
— А він не розчерепить тобі голови?
— Мені ні, бо моя тверда, дерев'яна, але зате він висилає багато-багато українців у далекий, холодний Сибір. Я сама чую про це щодня. Ось і сьогодні при обіді він хвалився, що вислав туди одну українську родину з дітьми Івасем та Харитею...
Та янголятко дальше вже не слухало. Воно шугнуло в мишачу дірку і довго-довго блукало темними хідниками, поки знов дісталося на поверхню землі в лісі, далеко від людських осель.
А тоді полетіло, що сили стало, шукати в Сибіру Івася з Харитею. Дорогою помагали йому, пораду давали то звірі в лісах, то пташки на деревах, а деякі з них і в гніздо чи в нору погрітися пускали.
І залетіло воно в такий край, де вічний сніг та непроходимі ліси. Побачило там убогу хатку — не хатку, нору — не нору, а в ній двох маленьких, худеньких дітей, що закостенілими пальчиками розпалювали вогнище з соснових полін.
А коли вони побачили янголятко, дівчинка аж заплескала в долоні:
— Ой, яка гарна цяця! Я хочу такої!
А янголятко злетіло до них і спитало (бо там завжди ніби ніч, і воно могло говорити), чи не бачили вони де Івася та Хариті, що то їх большевики заслали у Сибір?
— Та це ж ми! — зрадів хлопчина.
Взяли вони янголятко в хату, а воно почало їм розказувати, як то приніс його Янгол із неба, як розмовляло воно з лялею Наталкою, як летіло понад океаном, як попало в хату недоброго комісара та ляльки Катюші, як утекло від них, щоб шукати Івася та Харитю в Сибірі, щоб розказати їм, як дуже тужать за ними їх братчик Левко і сестричка Орися в Америці.
А коли питали його ще і ще, то воно розказало, як гарно, як тепло та ясно було в небі і як малий Ісусик прийшов на світ в убогій хатині, такій, як їхня — прийшов, щоб потішити всіх і їх на засланні теж!
Так розказувало, а діти слухали, аж поки прийшли домів батьки Івася та Хариті. А вони цілими днями мусіли рубати дерева в лісі. І тоді янголятко ще раз їм розказало все, а мама дітей аж плакала з радости.
І так янголятко залишилось у темній хатині в Сибірі. І в цій хатині лише воно одно було ясне та веселе.
Але щоразу, коли Івась чи Харитя кидали на нього погляд, на їх блідих личках розцвітала усмішка.

1) Полтава — місто на Лівобережній Україні, над річкою Ворсклом. Там народився був славний наш письменник Іван Котляревський та Головний Отаман Симон Петлюра.

2) Москва — столиця Московщини або Росії.

3) Большевики не вірять у Бога і в небо. Тому й лялька, що жила в них, не знала нічого інакшого.

Далі

До змісту Леся ХРАПЛИВА ВІТЕР З УКРАЇНИ