Оксана КРОТЮК
ДРУГ

Андрійкові завжди хотілося мати котика. Котик такий гарний. Він м'якенький , пухнастий. Коли він п'є молоко, язичком, як млинком меле. Швидко так: тільки мельк, мельк – і вже блюдце порожнє. Кумедно так. Котик спить, згорнувшись клубочком. Коли ти сидиш, він застрибує тобі на коліна і лагідно горнеться, муркоче: просить, щоб погладили. А потім знов спить.
Ех, добре мати котика. Та хоч як Андрійко маму просив, хоч як умовляв — мама ні, хоч плач.
Якось грався Андрійко у дворі. Коли чує: нявчить хтось, так жалібно. А хто ж може нявчати, як не котик? Андрійко глядь туди, глядь сюди — так і є: біля сусіднього під'їзду кошеня, ходить як неприкаяне, та так уже нявчить, ніби плаче. Став Андрійко над ним, дивиться. Хоче на руки взяти – не насмілюється. Мама забороняла. Ет! Якби цього котика та додому. Якби ж йому дозволили. Та ні, мама не дозволить. Андрійко знав це. Думаючи гірку свою думу, Андрійко незчувся, як надійшов дідусь. Дідуся цього він не раз бачив. І знав, що живе старенький тут, у сусідах, в їхньому ж будинку.
— Добридень гарному товариству! — усміхнувся дідусь. — А хто це тут прибився до нас?
— Котик, – кивнув на котика Андрійко. — Шукає, в кого жити.
— Он воно що… — підняв брови дідусь і задумливо подивився спершу чомусь на Андрійка, тоді на котика.
— Тебе, хлопче, як звуть, — спитав він.
— Андрійком.
— А давай, Андрійку, ми спочатку цього котика нагодуємо. Бо голод, як у народі мовиться, не свій брат.
Дідусь сів на лаву, дістав з торбини пакет молока і став пильно розглядатися довкола.
— Звісно, ніхто тут нашому котикові мисок-тарілок не наставив, еге ж? — підсумував дідусь. — А що як ти, Андрійку, перескочиш додому й попитаєш у мами якогось щербатого блюдечка чи бляшанки з-під риби?
— И-и, — швидко замотав головою Андрійко, — мама насварить, що я приблудного кота чіпаю.
— Ну, то сиди тут, а я зараз. — Дідусь поставив пакет на лаву, чухнув котика за вухом і, підхопивши свою торбину, зник у під'їзді. За мить він уже наливав молоко в блюдце.
Котик, хоч і зовсім ще малий, певно, був розумний. Він одразу втямив, що дідусь і Андрійко свої люди. Бо спершу обійшов Андрійка, лагідно потершись йому об ноги. Тоді пригнув голову під дідусеву руку, щоб той ще раз його погладив. І тільки опісля жадібно взявся до молока.
Андрійко не зводив з котика очей. Насьорбавшись досита, той перевальцем почапав до лави, та, не втримавши на тоненьких лапах обважнілого живота, подався набік і на півдорозі всівся. Дідусь та Андрійко засміялися. Андрійко не втримався й погладив котика.
— Це ти, поки мама не бачить? – співчутливо спитав дідусь.
— Ні, я забув, – відказав Андрійко.—
Він і справді майже забув про мамину заборону, — так йому було гарно біля котика й дідуся.
— Так то воно так, — кивнув головою дідусь, — та маємо вирішити, Андрійку, як нам з цим звіром бути.
Андрійко зітхнув. Що він міг сказати? Мама твердить, що тварині не місце у квартирі. Але ж у Дениса кіт є, і у Славка є. Та й хіба тільки в них?
«Кота треба доглядати – не тільки гратися з ним», - суворо каже мама. А хіба ж він, Андрійко, хоче тільки гратися? Він і хоче доглядати, дбати, бути другом. А мама не вірить. Ех, прикро.
«Кіт робитиме шкоду», — твердить мама. А маленькі діти хіба не роблять шкоди? Он у Яринки братик молодший. То він їй альбома порвав. А ще, було, миску розбив. І всі його люблять, бо ж він маленький, не розуміє ще. Так само й котик. Його теж можна любити.
— Слухай, — долинув до Андрійка дідусів голос, — я давно про кота мріяв. Ти, здається, теж?
— Еге, і я давно, — кивнув Андрійко.
— То візьмімо цього кота на двох.
— Це ж як? — розгубився хлопчик.
— А отак: житиме він у мене, а доглядати будемо удвох. І дозволу у твоїх мами й тата спитаємо. Щоб усе по-чесному було.
З тих пір минуло багато років. Андрійко давно виріс. Та й досі яскріє в його душі спогад про худорлявого сивого дідуся, що жив у сусідньому під'їзді. І про котика, який допоміг йому знайти справжнього друга.