У сусідстві з лисячою норою в чагарях звив гніздо соловейко. І так витьохкував, так виспівував, що лисицю стали завидки брати.
— Ти диви! Дрібне, сидить десь там у чагарях, що й не видно його, — і отак гарно виводить! Може, хоче слави на весь ліс зажити? А нащо ж йому та слава? Як кому її бракує, то це мені. Бо ж про мене, сердешну, тільки лихе й говорять. Я їм і скупа, й підступна, й хитра… Яка тільки неправдонька в світі є, всю її на мене й горнуть. З чагарів однак не видно, хто співає. То піду по лісі й казатиму, що то я. Хай мене хоч за це шанують.
Сказано — зроблено. Іде лисиця лісом і кожного стрічного питає, чи не чув він ніжного співу з тернини.
— Як же не чути, — одказують і зараз спів той усіляко хвалять.
— То це ж я ! Я, — каже лисиця, — так співала.
Звірі дивом дивують: де ж це чувано, щоб лисиця та й так співала!
— А це в нас родинне, — манірно промовляє руда. — Хіба не пам'ятаєте моєї мами? Вона була співачкою…— як би то сказати? — на всю губу. А бабуня? Бабуня виводила так, що з лісу пішли геть усі птахи. У такій родині, погодьтесь, мені було в кого вдатися.
Звірі не дуже вірили в лисячі побрехеньки, але перечити не насмілювались. Кожен остерігався якоїсь пакості від рудої. А вона, марної слави шукаючи, хвалилася без упину й неправду в лісі множила. Тривало це так довго, що лисиця зрештою й сама у власну брехню повірила. А відтак вирішила, що окрім слави ще й добру вигоду може взяти.
Спостерігши кілька разів, як трепетно й ніжно творить свою пісню маленький соловейко, лисиця подалася до села. Вона була певна, що коли заспіває під повіткою, то звідти, зачаровані її голосом, враз вийдуть усі кури, качки й гуси. А як пощастить, то ще й індики. Себто сніданок, обід, полуденок і, може, навіть вечеря.
Доступившись до повітки, лисиця пригадала собі солов'я. Тоді склала граційно лапки, виструнчила хвоста, заплющила очі й, тягнучи догори морду, пронизливо заскавчала.
Зачувши це, з хати вийшов господар і хапнув руду. Отак-то нажилась лисиця з чужої слави.