Анатолій ГРИГОРУК

Чий песик?

Ох же й поталанило Олешкові з Олельком! Вертався їхній тато з косовиці й коло млина, на греблі, приблудного песика знайшов. Кумедного такого. Капловухого, окатенького.
Напоїли хлопці знайду молоком. Відігріли. Викупали. Став песик у них жити.
І добре йому було б у братів. Тільки ж ніяк вони не поділять його між собою.
Почне збиратись Олешко на полювання. Закине за плече пластмасову рушницю, почепить песикові на шию мотузяного повідка, хоче на двір іти. А Олелько вже й тут.
— Ану, — кричить, — не руш собаку! Я зараз прикордонником буду. Ми з ним у засідку підемо.
І починають чубитись...
Аж якось надвечір зник песик. От щойно під ногами вештався — і як у воду впав.
Хлоп’ята туди, хлоп’ята сюди. Оббігали все подвір’я. Зазирнули до хлівця, в комору, хату. Ніде нема.
Посідали вони на приступцях ґанку й мало не плачуть.
— Бідний, бідний наш песик, — каже Олелько. — Тепер без нас пропаде вже...
— Якби хто знайшов його, я б тому й свого улюбленого ліхтарика не пошкодував.
— А я і рушницю, і шаблюку, й барабана — усе віддав би, — аж звівся Олелько. — А з тобою й разу вже не сварився б. Хай би тепер песик назавше твій був.
— Ні, нехай би твій, — великодушно сказав Олешко. — Я й не торкався б до нього..
Аж тут десь із-за спини у хлопців вигулькнув їхній песик. Маленький, окатенький, позирнув на Олелька з Олешком, лизнув кожного своїм вогким теплим язичком, ніби хотів сказати: «Не хвилюйтеся. Я вернувся».
— О! — зрадів Олелько. — Знайшовся мій песик.
— Ні, мій! — схопився Олешко.
І почалося знову...

[ Бабусина прем'єра ] [ Гра в шашки ] [ Відро води ] [ Дивовижні імена ]
[ Історія з маминим чоботом ] [ Найкраща сестричка ]
[ Нещасливий день ] [ Чий песик? ] [ Коли по хаті ходять пироги? ]
[ Про автора ]