Зоряна ЖИВКА
Дівчина й дерево.
(Студентська казка)

– Привіт! Як ся маєш?
– Усе гаразд, дякую.
– Чому ти вчора не прийшла? Мала багато пар?
– Так, у мене була купа лекцій, а потім ще в бібліотеці сиділа… Страшенно втомилася. Але зараз маю аж дві вільні години.
Дівчина сіла на лавку під Кленом.
– Я трохи почитаю біля тебе, добре?
***
Вони познайомилися вже давно, коли Оля була ще на першому курсі. Вона часто гуляла Маріїнським парком, іноді зі своїм хлопцем, іноді з подругою, але найчастіше сама, щоби відпочить і розвіятися. Якщо було нехолодно, дівчина сідала на лавку під крислатим Кленом і читала. Їй дуже подобався той Клен: “Він такий високий, сильний, широкоплечий, мов Атлант, що тримає небо”.
Тоді був звичайний теплий і сонячний день бабиного літа, Оля сіла під своїм улюбленим деревом і дістала з заплічника книжку.
– Привіт!
Дівчина озирнулася – навкруги ні душі.
– Певно почулося.
– Не почулося. Це я, Клен.
Оля підвела очі.
– Я тебе часто тут бачу. Ти мені подобаєшся. Будьмо друзями! – вів далі Клен.
“Мабуть, хтось вирішив трохи пожартувати, що ж …”
– Що ж, будьмо друзями.
І раптом вона зрозуміла, що то не жарт, а тільки маленьке буденне чудо.
Так почалася їхня дружба.
***
– Ти любиш осінь? – спитав одного разу Клен.
– Навіть не знаю. Осінь досить суперечлива пані. Вона така вродлива, але й така вередлива. Я певно знаю, що люблю весну…
– Я теж.
– …Проте осінь? – промовила Оля. – Вона сумна, в своїй величі. Все навколо яскраве, барвисте. Яке багатство, яка розкіш! Золото й багрянець! А потім дощ, сірий, похмурий, буркотливий…
– Ти, напевно, поетка! – усміхнувся Клен. – Я так люблю тебе слухати.
– А осінь?
***
– Я відкрию тобі одну таємницю: в мене сьогодні день народження, – сказав якось Клен
– Справді? А скільки тобі років?
– Сто п’ятнадцять.
– Це багато чи мало?
– Я майже твій ровесник, хіба що трохи старший.
Дівчина розсміялася.
– О, навряд чи я стільки проживу!.. Мені так соромно, що я не маю подарунку. Навіть не знаю, що тобі подарувати…
Клен трохи помовчав.
– Подаруй мені своє слово.
– Слово? Тобто?
– Дай слово, що ти ніколи не збайдужієш, не закриєш своє серце для краси та не розучишся мріяти.
– Я боюся порушити обіцянку. Навіть не зумисне, ненароком. Не завжди виходить дотримати слова.
– Ти не зможеш зрадити подарованої мені обітниці. Хіба, якщо дуже захочеш. Бо кожна травинка й дощинка, кожен промінь, кожен листочок промовлятимуть до твоєї душі та не дозволять їй закам’яніти.
– Присягаю щомиті бачить і любити красу живого світу! – урочисто промовила Оля.
***
– Що ти робиш? – спитав Клен, зазираючи в Олин записник.
– А ти не будеш сміятися?
– Ні в якому разі!
– Розумієш, у мене є маленька сестричка. Вона дуже за мною сумує, бо я в Києві, далеко, а вона вдома. Ось щоб її потішити, я щотижня пишу їй віршик або казочку.
– Я теж дуже люблю вірші, – Клен усміхнувся. – Років зо тридцять тому під моїм віттям часто відпочивав один поет. У нього були такі ніжні вірші, особливо про осінь. Я від тоді теж віршую. Тільки не словами, а нашою деревською мовою.
– А люди думають, що то просто вітер в гіллі шумить. Вгадала?
Клен мовчки кивнув.
– У тебе гарні вірші. А я тільки вчуся. Послухай:

Осінь.
– Золотинко,
Де твоя хустинка?
– Певно загубила,
Як у ліс ходила.

– Як для початківця не погано.
І вони обоє розсміялися.
***
– Тобі ще довго навчатися? – спитав Клен.
То знову був погожий день бабиного літа.
Кружляли золотаві метелики листочків і терпко пахли хризантеми на клумбі.
– Це останній рік.
– О, то ми вже не будемо потім бачитися, – зітхнув Клен.
– Ну, не тре‘ так тяжко! Я приїжджатиму до тебе в гості.
– А в тебе є заповітна мрія, тільки чесно?
– Це буде тільки між нами?
Клен кивнув.
– Я мрію хоч на день отримати крила й побачити світ із висоти пташиного лету.
– Гарна мрія, – прошелестів тихенько Клен.
***
Кілька днів дощило. Сіра холодна мжичка. А потім здійнявся вітер і розігнав сердиті кошлаті хмари. Випогодилося. Сонце розщедрилось і не по-осінньому сипнуло промінням.
– Привіт! – гукнула Оля.
– О, добре, що ти прийшла! Я скоро засну. Ти ж знаєш: “Листопад зимі ворота відчиняє”.
Оля кивнула, трохи сумно прощатися, хай і не надовго.
– У тебе вже скінчилися заняття?
– Так, я сьогодні вільна.
– Тоді я маю для тебе подарунок. Ти віриш у чудеса.
– Звичайно, інакше як би це я з тобою говорила?
– То ти зрозумієш. Раз на рік ми, дерева, стаємо чарівниками. Коли вітер обриває наш останній листок, ми можемо виконати заповітну мрію дорогої нам істоти.
Оля зніяковіла. Потім обійняла стовбур свого друга й поцілувала шорстку кору.
Вітер зашелестів у голій кроні та відірвав останній Кленів листок.
– Гарних тобі снів узимку.
Оля ще раз поцілувала Клена. І раптом стала легкою і невидимою. І полетіла.
***
Всі товаришки з гуртожицької кімнати ще спали. На студентській кухні було тихо. Суботній ранок. Оля зробила канапку й поставила на плиту чайник. “Навіть, якщо це був тільки сон, все одно дякую, Клене”.

[ ОДИН ДЕНЬ З ЖИТТЯ ВЧИТЕЛЬКИ ] [ ПРИГОДИ ЯБЛУНЬКИ ] [ ПОСИДЕНЬКИ ]
[ Німецька ялинка ] [ СВІТИ І САД ] [ Ангел на ймення грушка ]
[ Дівчина й дерево.(Студентська казка)][ СОНЯЧНІ КОТИКИ (вірші для дітей)]
[ Дострибнути до неба (релігійні вірші для дітей) ][ Про автора ]