Оксанa Кротюк: “Книжка для дітей, яка подобається тільки дітям, — погана книжка”
Розмова із членом журі премії «Великий їжак» Оксаною Кротюк.

— Ваша професійна діяльність безпосередньо пов’язана з дитячою літературою. Ви — чудова дитяча письменниця і редактор «Малятка». Скажіть, з чого усе починалося? Як Ви прийшли у дитячу літературу?

— Починалось давно, тепер я розумію, що дуже давно. Починається зазвичай ще тоді, коли й гадки про це не маєш. Найперші сильні емоції, які я пам’ятаю у зв’язку з книжкою, — це сльози образи й обурення, коли бібліотекарі відмовлялися записати мене в бібліотеку, мотивуючи тим, що рватиму книжки. На ту пору мені було три з половиною роки, я вже читала і до книжок була жадібна. Тож недопуск до вперше побаченого цілого царства книжок, напевно, вже на рівні підсвідомості зробив книжку чимось бажаним і дорогим.

Було в моєму житті кілька закоханих у літературу педагогів. Коли поміж однокласників тобі одному вчитель задає прочитати позапрограмні твори, і це твори на виріст, і це шедеври світової літератури, то хоч ти і в четвертому класі, і ще не зовсім те все розумієш, але ти відчуваєш, що це вчитель не просто задає — це він довіряє.  Насправді мені завжди щастило на хороших людей, на професіоналів, закоханих у свою справу. Тож випадково чи ні, але й для самої себе несподівано почала писати для дітей. Інтерес до цього в мені поступово розгойдував журнал «Малятко», в який подавала перші літературні спроби. Журнал на ту пору очолював Анатолій Григорук, досвідчений редактор і стиліст, прекрасний дитячий письменник, людина доброзичлива і щира.  Пригадую, як Анатолій Качан, голова творчого об’єднання дитячих письменників, уперше почувши мої вірші, здивовано спитав: «А де ви вчилися, де працюєте?». «В «Малятку», — кажу (на ту пору я вже працювала в редакції). «Ну-у-у, так у вас же там камертон є!» І це справді була та, як кажуть тепер, добротна стара школа.  Тривалий час мої вірші виходили друком в журналі «Малятко» (книжки з’явилися значно пізніше). І це був єдиний вихід до читачів, бо поезія для дітей чи у 90-х, чи на початку 2000-х років видавців не цікавила. Та й самі українські видавці ще тільки спиналися на ноги. Конкурсів для молодих авторів тоді не було. Коли вони з’явилися, «дев’яностики» уже вийшли за вікові рамки молодих. Утім, тривалий час конкурси й не передбачали участі тих, хто пише тільки для дітей. Тож це покоління майже випало з дитячої літератури. Деякі наздоганяють те все тепер, заходячи у дитячу літературу вже з дорослої.  У 90-ті дитячий літератор писав без поспіху, мав час шліфуватися й по— філософському радіти самому процесу творчості. У сьогоднішніх початківців усе кардинально інакше.

Будучи «Малятковим» автором, через кілька років я отримала пропозицію стати членом редколегії журналу, а ще через кілька — у 2004-му — мені довірили посаду літературного редактора журналу. Ну, а вже коли занурюєшся у справу, яку любиш, хочеться постійного вдосконалення і професійного зростання. Тож я почала доскіпливо вивчати дитячу літературу і пильно стежити за тим, що у ній відбувається. Виявилось, ця галузь у нас дуже проблемна. Якщо ж ти сидиш і в шкурі автора, і в шкурі літредактора, і ще видавця — то, звичайно, не з чуток знаєш про ці проблеми, а всіма тими шкурами їх відчуваєш. Так визрів авторський проект радіопередачі «Великий світ малого читача», який я запропонувала каналові «Культура». Передача звучить у прямому ефірі вже другий рік і, за відгуками слухачів, непогано служить тим, хто має професійний чи вжитковий інтерес до дитячої книжки. Отаке-от моє життя в дитячій літературі. 

— Хто Ваші учителі?
— Хай це не звучить претензійно, але для мене учителями були і є класики вітчизняної і світової дитячої літератури, які формували мені добрий художній смак. Ну, а безпосередньо завісу цього ремесла як мистецтва відкрив мені, як я вже сказала, Анатолій Григорук.

— Які книги Ви перечитали найбільшу кількість разів?
— Нині видання дитячих книжок на потоці. І, звичайно, хочеться бодай побіжно знайомитися з усім. Бо, як кажуть, сидиш у ряду — давай коляду. Але навіть побіжно знайомитися з усім видрукуваним нереально. Та й далеко не все варте уваги. Тож як не повертатися до найкращого? Це потрібно вже бодай для того, щоб, як кажуть, не втратити нюх. А ще довершені художні твори, написані для дітей, гармонізують дорослу людину.  Тож люблю перечитувати казки Дональда Біссета і Джанні Рoдарі, люблю Астрід Ліндгрен і Крістін Нестлінгер, Роальда Дала і Людвіга Єжи Керна, Яна Бжехву і Януша Корчака, Юліана Тувіма і Пауля Маара. Люблю Керроллову «Алісу» й «Маленького принца» Екзюпері, «Безрідного» Гектора Мало, «Цепелін» Турмуда Гаугена, «Синє озеро...» Юти Трайбер... Усього не злічити.

З вітчизняних авторів цікаво повертатися до написаного для дітей Володимиром Винниченком, Віктором Близнецем, Миколою Вінграновським, Ліною Костенко, Грицьком Тютюнником, Наталею Забілою, Платоном Вороньком, Анатолієм Григоруком, Тамарою Коломієць, Вадимом Скомаровським... Називаю тих, кого вже сам час назвав: молодші ще шліфуються.
На щастя, світова дитяча література багата. Сукупно у ній є все, щоби сформувати гармонійну особистість.

— Є письменники, які зазвичай пишуть для дорослих, але які написали також і дитячі книги — Андрій Кокотюха, Ірен Роздобудько, Наталка Сняданко. Є чудові поети Роман Скиба, Іван Андрусяк, Мар’яна Савка, та водночас вони — автори прекрасних дитячих книг. А ще є Сашко Дерманський, Леся Воронина — насамперед дитячі письменники. Чи є тут якась різниця? Чи впливають навички писання «дорослої літератури» на писання книг для дітей?
— Чи впливають навички? Думаю, їхній вплив не надто великий. Впливає міра таланту. Покладіть переді мною художній твір. І мені байдуже, ким є його автор. Хто посередньо творить у дорослій літературі, так само посередньо пише і для дітей. Винятки є, але небагато. У той же час автори цікавих творів для дорослих не завжди можуть створити щось вартісне дитяче. Не всі й наважуються, усвідомлюючи, що це не так просто.

Іван Сенченко, якому свого часу журнал «Малятко» запропонував написати оповідання для наймолодших, зробив совісно дві спроби, а тоді сказав: «Я краще роман напишу». А був він на той час уже знаним автором, мав і кілька дитячих творів. До речі, це яскравий приклад того, як відповідально ставилось те покоління до письма для дітей.  Нині чи не кожен береться творити дітям. І видає створене. Біда, що здібностей у людей набагато менше, ніж можливостей.

— Як Ви ставитеся до екранізацій дитячих книг? Це допомагає книгам — чи, може, шкодить?
— Хороша екранізація популяризує книжку та автора, нагадує, що є добротна література і спонукає читати. Але думаю, читаючи книжку, діти глибше вживаються у світ героя і мають більший простір для співучасті й співтворчості. Тому спершу книжка, а тоді вже фільм як похідний твір.

— Нині у нас, хочемо ми цього чи не хочемо — суспільство споживання. Чи потрібно, щоби дитяча література якось на це реагувала? Чи знаєте ви дитячі книги, які би показували силу і слабкість грошей? Чи можуть книжки розповісти дитині, що щастя — це не те, що нам показують по телевізору?
— Відлунювати болі суспільства й лікувати їх — одне з головних завдань літератури.  На жаль, сама дитяча література іде нині споживацьким шляхом. Я маю на увазі деякі ознаки нашого видавничого й літературного процесу. Однак, як і в кожній галузі, є ті, хто працює на своїй грядці совісно.
А тема грошей, тема протиставлення бідного багатому одвічна як у дитячій літературі, так і в літературі для дорослих. Бо ж людина завжди носила в собі і добре, і зле. А художнє слово було і лишається одним з найдосконаліших інструментів пробудження доброго.

Щодо художніх творів, то, певно, немає народу, який би обійшов тему багатства й бідності у фольклорних казках. Класики писали про слабкість і силу грошей ще від Езопа.  Розлого чи коротко у дитячій літературі по це промовляють «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса, «Маленький принц» Антуана де Сент Екзюпері, «Чарлі й шоколадна фабрика» Роальда Дала, «Кнопка і Антон» Еріха Кестнера. А як щиро й переконливо говорять про це Януш Корчак у «Правилах життя» і Вільгельм Гауф у «Холодному серці»! Українські класики, пишучи для дітей, теж не оминали теми грошей і духовного убозтва. Взяти хоча б «Збентежену вечерю» Олени Пчілки чи «Ялинку» Коцюбинського. З написаного недавно одразу пригадалось «Царство-Яблукарство» Одександра Дерманського. 

— Колись дитина мріяла стати, «як у книжках», — космонавтом, полярником, лікарем врешті-решт. В усіх країнах в дитячій літературі є сегменти, присвячені різноманітним професіям, причому деякі з них і справді героїзуються. Нині дитина прагне стати такою, якою їй пропонують стати шоу на телебаченні та реклама.  Наскільки це погано ?
— Погано, бо сьогодні телебачення здебільшого розбуркує і в дітях, і в дорослих споживацький дух. Відучує мислити, уніфікує людей. І краде час, який би мав належати добрій книжці.

— Дитяча література — це гра за правилами?
— Залежить, з якого боку зайти. Якщо говорити про видавничі стосунки, то часто у видавця — одні правила, в автора — інші. Якщо ж ідеться про сам процес роботи над художнім твором для дітей, то так, тут є певні усталені правила. Дитяча література має справу зі свідомістю, яка формується. Хоче того автор чи ні, він мусить пам’ятати про вікові особливості свого читача.
У дорослого може бути безліч мотивацій до читання книжки — в дитини мотивація одна: цікаво. А щоб було цікаво, автор повсякчас має зберігати в собі відчуття реального дитинства. Не гратися в дитинство, а саме зберігати його всередині себе. Тоді він не присідатиме перед дитиною навпочіпки, не заграватиме з нею, не сюсюкатиме, не обходитиме складних тем і, зрештою, не буде принижувати свого читача слабким, нехудожнім письмом. Головне правило дитячого автора — не писати брехні. Бо ж не раз читаєш найреалістичніший сюжет — і бачиш, що це брехня. А буває, читаєш казкову пригоду — і віриш кожному слову. Це доказ того, що дитяча література — рівноправне мистецтво слова. І грати у ній треба за правилами естетики мистецтва. 

— Наскільки те, що відбувається в рамках діяльності різноманітних, у тому числі дитячих премій, можна вважати культурною політикою? 
— Те, що відбувається у рамках діяльності літпремій, в ідеалі мало б бути культурною політикою. Але оскільки все суспільство заражене бацилою знецінення моралі, то природно, що й літературне середовище не стало винятком. Благо, що не все воно заражене. Але взяти хоча б найвищу нашу відзнаку в галузі дитячої літератури — премію імені Лесі Українки. Погодьтеся, що протягом останніх півтора десятка років у тому списку трохи призбиралося випадкових імен. Зокрема не надається до коментування й торішнє лауреатство. При цьому списки номінованих з року в рік уздовжуються.  Складається враження, що поставити своє ім’я поряд з іменем Лесі Українки може ледь чи не кожен. Премія все більше скидається на лотерею, а не на високу відзнаку.  Великою мірою стосується це й різного роду рейтингів та конкурсів. Хоч виконують вони й позитивну роль: спонукають творити, відкривають нові імена, популяризують книжку й читання.

— Золоте правило письменника, який пише для дітей, по-моєму, — не писати гірше, ніж ти можеш, не знижувати планку. Але цей принцип дуже не просто поєднати з професійним заняттям літературою. В Україні, на відміну від Заходу, дитячі письменники писанням книг на життя собі заробляти не можуть. Але це станеться вже у найближчому майбутньому. То як все-таки: дитячий письменник-професіонал, який поставив писання книг на конвеєр, — це добре чи погано? 
— Занижуючи планку, свідомо халтурячи, хіба можна бути дитячим письменником?  Можна назватися ним і когось у цьому переконувати. Золоте правило, я думаю, полягає в іншому: не за свою справу не братися, а дитячу літературу міряти міркою мистецтва. 

— Якою Ви бачите ідеальну дитячу книгу?
— Передусім дитяча книжка має давати відповіді на питання, які хвилюють дитину.  Якщо говорити про малих читачів, твори для них мають бути максимально простими, короткими, цікавими, повчальними. І, звичайно ж, художніми. 

— Мені здається, ми зараз стаємо свідками й учасниками унікальної ситуації: свого часу самоорганізувалося середовище видавців, а нині самоорганізовуються, не в останню чергу — завдяки Інтернету — і письменницькі середовища, зокрема, дитячі письменники. На громадській основі формуються структури та інституції, орієнтовані на діяльність, спрямовану назовні. Як Ви думаєте, чи стимулюватиме це формування і розвиток малих спільнот, журналів і так далі? Чи забезпечить це сприятливі умови для, так би мовити, «виникнення життя»?
— Нині справді багато руху в середовищі письменників та книжкових графіків.  Люди хочуть спілкування, обміну думками у середовищі колег, хочуть виходу до свого читача. Тож з’являються різного роду фестивалі, театралізовані дійства, творчі імпрези.  Дитячі автори йдуть «у народ». І користі від цього стільки ж, як шкоди. Залежно від того, хто і з чим іде. Больовою точкою цієї масової діяльності є те, що читачі: дитина, батьки, педагоги, бібліотекарі — втрачають орієнтири. В Інтернеті вже не злічити сайтів та блогів, автори яких проголошують себе знавцями й дослідниками дитячої літератури, пропагуючи при цьому сірі й невиразні твори для дітей. Те саме робить інколи преса й радіо. То чи ж варто після цього бідкатися, що діти не хочуть читати? А ви спробуйте самі почитати те, що їм пропонують. Цю ситуацію здатна порятувати тільки професійна літературна критика.

— Журі літературних премій часто закидають, що вони дуже далекі від «народу».  Зокрема тому, що книги, які отримують премії, часто виявляються не дуже успішними саме у комерційному плані. З іншого боку, лунають і протилежні закиди: іноді нагородами відзначають «надто комерційні» книги. А як щодо премії, якою нагороджуються книжки для дітей: масовість і комерційність у контексті сучасної дитячої книжки — це плюс чи мінус?
— Журі має захищати інтереси читача. Якщо вибір журі не став комерційно успішним, то або не те вибрали, або не доклали зусиль до популяризації. Бувають випадки, коли всім учасникам певної номінації треба сказати «ні». А журі таки обирає.  Обирає і відзначає найкраще з поганого. Хто страждає? У першу чергу, читач. Потерпає і літпроцес, бо з’являються хибні орієнтири. А масовість і комерційність у дитячій літературі, буває, задають і штучно. Долю книжки тут часто вирішує піар. Вірю, що прийде час, коли добротні твори для дітей матимуть найбільший попит. 

— На сторінках європейської та американської преси дедалі частіше виринає слово «неоконсерватизм»: йдеться про моду на стабільний, розмірений спосіб життя, що означає прийняття відповідних цінностей, дисципліну і громадянську відповідальність, відмову від бунтарства тощо. А як, на Вашу думку, співвідносяться буржуазні цінності і щасливе дитинство? Чи саме дитячий письменник повинен бути буржуазним? У цьому зв’язку — як Ви оцінюєте популярність дитячої літератури у стилі ретро (як-от «Дивовижна подорож Кролика Едварда» Кейт ДіКамілло)? Чи це не є свідченням того, що мораль і настанови, які в нас (із тих чи інших причин) були викорінені чи оголошені застарілими сто, сімдесят, п’ятдесят років тому, нині заново відкриваються — тепер уже у новому статусі та на новому рівні? 
— Думаю, щасливе дитинство найкраще співвідноситься з загальнолюдськими моральними цінностями. Діти не знають, «ретро» це чи не «ретро». А те, що наші перекладачі уводять в коло дитячого читання твори вартісні і вже вивірені у зарубіжній літературі, дуже мене тішить. Поки що цим ще й заповнюємо прогалини у вітчизняній дитячій літературі, особливо у підлітковій. А Кейт ДіКамілло (переклади з англійської Володимира Панченка) справді цікава. В одних своїх творах весела й дотепна, в інших — похмура. Але завжди мудра й добра. Поки що ми до неї не повертаємось — ми її тільки-но відкриваємо для себе.

— А взагалі — що таке мода в дитячій літературі? Наскільки добра книжка повинна бути актуальною. І наскільки — позачасовою? І що саме, на Вашу думку, повинна фіксувати літературна відзнака — у даному разі, премія «Великий Їжак»? 
— У літературі повсякчас виникають якісь моди і віяння. І на здоров’я! А діти завжди вибиратимуть просто хороші книжки. Бо діти читають для втіхи, для насолоди.  Світова дитяча література знає чимало творів, які в силу сюжету, стилю письма, лексики втратили свою актуальність. Але ніхто не заперечить що ці твори були й лишаються достойними художніми взірцями. Взяти хоча б написане для дітей Васильченком, Винниченком, Гайдаром, Алексіним.

А є інші теми та інші стилі, які, за належної майстерності автора, справді роблять книжку позачасовою. Позачасова книжка неодмінно має бути однаково цікавою і для дорослих, і для дітей. Книжка для дітей, яка подобається тільки дітям, — погана книжка.  Хочеться вірити, що «Великий їжак» вибиратиме тільки хороше.

Розмовляла Софія Заклецька

[ 10 книжкових фактів ] [ Інна НАБОКА Як привчити дитину до читання, зацікавити книжкою? ] [ Моя дитина не хоче писати та читати: що робити? ] [ Ваша дитина не любить читати? Я знаю, що робити! ] [ Оксана ДРАЧКОВСЬКА ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ЧИТАТИ ] [ Олена ШАДРІНА ЯК ВИХОВАТИ З ДИТИНИ ЧИТАЧА ] [ Страшні наслідки безтурботного зубріння ] [ Як навчити дитину читати: 6 кроків ] [ Оксанa КРОТЮК: "КНИЖКА ДЛЯ ДІТЕЙ, ЯКА ПОДОБАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ДІТЯМ, — ПОГАНА КНИЖКА" ] [ Лист Лінкольна вчителю свого сина ] [ Щоб спогади про дитинство були яскравими і щасливими ]