Марина СТЕПАНСЬКА
ЯК ВЕДМЕДИК ДМИТРИК ЛІТАВ

Був літній спекотний день. На світанку Дмитрик з татом Веніаміном, поснідавши молоком та свіжоспеченими мамою Медеєю булочками з маком, пішли на риболовлю до лісового озера. Наповнивши відерце линками та карасями завбільшки з татову долоню, вони повернулись додому. Мама заходилась поратись біля риби, татко вирушив оглянути малинники, а Дмитрик вирішив навідатись до Суничної Галявини. Ось-ось мали достигнути перші лісові сунички, запашні та солодкі. Дмитрик взяв глечика і побіг.
Ліс вирував життям. Птаство щебетало, повсякденні клопоти не заважали їм співати та радіти. Унизу, серед трав та моху бігали багаточисленні та найрізноманітніші кузьки. Коники-стрибунці перестрибували з билини на билину, сюрчали, стрибали далі і знову сюрчали. «Кенгуру — ось на кого вони схожі! — подумав Дмитрик; нещодавно разом з мамою вони читали ціка-а-а-ву книжку про далекі країни та істот, які в них мешкають. — Маленькі кенгуру!» — ведмедик аж засміявся, потішений цим порівнянням.
Пахощі стояли неймовірні. Зігріті гарячим сонцем, квіти, трави, соснова глиця віддавали свої багаті насичені аромати навколишньому світові. «Прекрасний в нас ліс. Найчудовіше місце на землі!» — Дмитрик відчував надзвичайні гордість та щастя через те, що цей величезний ліс — його домівка.
— Дмитрику! Дмитрику! Доброго ранку! Куди прямуєш? — почулося згори.
Задерши голову, ведмедик побачив подружку — білочку Беллу, яка сиділа на дубовій гілляці і, посміхаючись, дивилась на нього блискучими, схожими на ягідки чорниць, очима.
— Доброго ранку тобі і гарного дня! — чемно відповів Дмитрик, — Вам також доброго дня! — додав він, угледівши на сусідній гілці Беллину маму — тітку Варвару.
— Я йду на Велику Суничну Галявину. Белло, підемо разом! Тітонько Варваро,
Ви дозволите Беллочці піти зі мною? Суниці, напевне, вже достигли.
— Дмитрику, на жаль! Ми саме сьогодні вирішили провідати Беллину бабусю, мою маму, — відказала тітка білка, — Вона старенька, потребує допомоги. Занесемо трохи гостинців — грибів, горішків, наведемо лад в дуплі. Наступного разу! Передавай привіт своїм батькам!
І білки пострибали з дерева на дерево, користуючись хвостиками як кермами, і незабаром зникли з очей.

****
Нарешті Дмитрик дістався Суничної Галявини. Солодкий найсмачніший запах піднімався над нею. «Достигли ягідки! Наїмся досхочу, мамуні з татусем назбираю в глечик!» — Дмитрик облизнувся. Він нахилився і почав збирати червоні, солодкі як мед, духмяні сунички, схожі на маленькі сердечка. Спершу Дмитрик наповнював пригорщу, а потім вкидав до рота, насолоджуючись. Наситившись, він швидко, з вершечком, назбирав ягідок до глечика.
Сонечко викотилося до якнайвищої своєї небесної точки. Повітря стало видимим, ніби густе марево — клубочилося над галявиною, таке гаряче, що Дмитрик аж змокрів. «Піду в холодок, спочину. А тоді вже й додому…» Обабіч галявини росли стрункі сосни з бурштиновою корою, що пахла пряно смолою і гнучкі невисокі ще дубочки, берізки та кущі. «Ось тут прохолодно. Полежу хвильку…О! А це що таке? Ніби хутро біле… пух з подушки чи перини хтось витрусив, напевне… Зручно, м'якесенько!..» Очі ведмедикові злипались, його хилило в сон. Поставивши глечик в неглибоку ямку під кущем, Дмитрик заснув просто на цьому чи то хутрі, чи то пуху.
І наснилася Дмитрикові чудасія — ніби він летить в височині небесній. «Невже в мене крила виросли?» — здивувався ведмедик і… прокинувся! І виявилось, що й насправді він летить. Не на кшталт птаха, а сидячі на білій хмаринці, яка пливла над лісом. «Ніби в казці на килимі-літаку!» — захоплено подумав Дмитрик.
Хмарка плавно просувалась в повітряному просторі, а ведмедик з зацікавленістю, широко розплющивши очі, роздивлявся краєвиди, які відкривались з висоти польоту. Він намагався запам'ятати все, що бачить, аби опісля розповісти подробиці своєї незвичної мандрівки батькам та подружці Беллі.
Якими маленькими звідси, згори, виглядали височенні сосни, стоячи під якими серед лісу, ведмедикові доводилось так задирати голову, що іноді йому паморочилось! «Іграшкові деревця, немов травиночки! І озера лісові схожі на ті маленькі блакитні камінчики, що в маминому намисті! А річка, наша широка швидкоплинна річка! Та ж вона не товща на нитку, якою мама шила мої штанці! І проте — це мій рідний ліс!»
Хмаринка вже пливла над широкими луками. Там паслися манюсінькі корови з телятками — жучки та й годі! Мчали дивні істоти. Вони гарчали, випускали дим і замість лап в яких було по чотири колеса. «Та це ж машини! — здогадався Дмитрик, — я ж читав про них в книгах!» Серед лук та нив в'юнилася блакитна тонесенька стрічечка, що брала початок в лісових хащах. «Це ріка, що тече через наш ліс. Ось вона яка довга, бач! Я й не знав. Цікаво, куди ж вона біжить?»
Щойно Дмитрик подумав про це, як хмарка, спустившись трохи нижче, полетіла просто вздовж берега, швидко-швидко, і ведмедик відчув себе справжнім казковим героєм, який поспішає на килимі-літаку назустріч пригодам. Річка з'єдналась з другою рікою, ширшою, що теж в'юнилась-тяглася вдалину… Хмара ще пришвидшила свій політ… Поля, ліси, ниви, будиночки… «Країна ліліпутів! Такою, мабуть, її бачив Гуллівер! Такою ж малесенькою, якою я бачу нашу країну з цієї висоти!» — як ви зрозуміли вже, мої маленькі читачі, Дмитрик був величезним прихильником читання книжок. Тому й не дивина, що йому були відомі і Гуллівер, і ліліпути.
І побачив Дмитрик, що широка річка зливається з величезною ясно-синьою, без кінця і краю водяною гладдю... «Ось воно — море! Яке ж воно прекрасне! Постійно рухається. Справжня жива істота!» — ведмедик зачудовано-зачаровано споглядав широкий морський простір, що розстилався під ним, не в змозі очей відвести.
Він так захопився-замріявся, що не помітив, як перед ними виросла стрімка височенна стіна, найвища за всі дерева, які йому доводилося бачити в рідному лісі. То були гори, карколомне нагромадження скель, урвищ, водоспадів, печер… Нижню їх частину вкривали досить густі ліси, вище рослинність ставала біднішою, а ще вище — стриміли лише голі камені. На самісіньких вершечках виблискували білі снігові шапки. Дмитрик побачив гірську кізочку, яка перестрибувала з каменя на камінь, і подивувався її спритності і швидкості: «Така невеличка і смілива! Як вона знає, куди стрибати?» Вдалині, гордовитий, самодостатній, плив на повітряних хвилях орел, розкинувши широко крила...
Хмара-мандрівниця злетіла вище. Видовище гірського дивокраю унизу вразило і запам'яталося Дмитрикові назавжди — така неймовірна краса варта була того, щоб трохи померзнути! Лише цієї миті ведмедик відчув, що тут вгорі дуже холодно.
Але хмаринка вже перелетіла через гірський хребет, спустилась нижче і рухалася далі. Знову під нею пропливали ліси, поля, річки, луки й озера, і міста — маленькі і великі. Дмитрик посміхався, бачачи манюсіньких, схожих на мурахів, та ні! — менших за них людей, які метушилися, бігали, повзали по вузесеньких, як бадилинки вулицях. «Мурашник, та й годі! Однаковісінькі — що мурахи, що люди. Смішні! Хоч повну пригорщу набери! Машинки нібито намальовані. Просто тобі рухома казочка в книжці!»
Так вони й летіли далі з хмаринкою. Аж доти, доки Дмитрик не угледів знайому місцину — наближався рідний ведмедиків ліс. Хмара повільно зменшувала висоту польоту і, нарешті, опустилися на Суничну Галявину — туди, звідки розпочалася їхня мандрівка. Дмитрик зліз на травичку, з радістю відчувши теплу тверду поверхню під ногами, і вдихнув лісові пахощі. «Добре повертатися додому після далеких мандрів!» — подумав він, і помахавши лапкою хмаринці, промовив вголос:
— Дякую тобі! Радий був знайомству! Прилітай ще! Вирушимо в навколосвітню подорож!
Хмаринка, здалося, посміхнулась. Вона розтяглася в середній своїй частині, дві малі хмаринчині руки наче випнулися зсередини, поворушилися, і вона піднялась вгору. Ще за хвильку вона була вже високо-високо, рухаючись на захід сонця…
Підхопивши глечик з суницями, Дмитрик швидко покрокував додому. «Мама вже зачекалась, напевне. Обід давно минув а я…»
Ведмедик угледів маму Медею ще від воріт. Вона стояла в дверях будиночку, погляд її був звернутий на дорогу.
— Де ж це ти був, синку? Я непокоїлась…
— Мамо, мамо! Зі мною все гаразд! Я здійснив надзвичайну мандрівку разом з хмаринкою! Ой, скільки цікавого я побачив!.. Ти тільки-но послухай!.. — Дмитрику бракувало слів, він навіть захлинався, намагаючись все переповісти любій мамі.
— Он як! Це дуже цікаво! — мама посміхнулась.
— Добре, мій рідний! Мий лапки та іди вечеряти — я юшки з риби наварила. А опісля розповіси мені про свої пригоди, — ведмедиця пригорнула синочка до себе і вони пішли в будинок.

2007 — 2011

[ ДЕНЬ МАТЕРІ ] [ ДВОЄ КОСМІЧНИХ КОШЕНЯТ ] [ ЯК КОСМІЧНІ КОШЕНЯТА МЛИНЦІ ПЕКЛИ ] [ КАЗКА ПРО М'ЯЧИК КАВУН ] [ ІСТОРІЯ ПРО ВЕДМЕДИКА ДМИТРИКА ] [ ЯК ВЕДМЕДИК ДМИТРИК ЛІТАВ ] [ КАЗКА ПРО КАЛЮЖУ, ЯКА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА… ]