Віталія САВЧЕНКО
Жадібні ведмежата

В одному лісі жило собі двоє братиків-ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.
Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили.
— Це я знайшов!— кричить один малюк.
— Ні, я! — кричить другий.
— Мої ягідки-малинки!— вперто верещить перше ведмежа. — Бо я старший!
— Аякже, чого це твої, як мої,— супиться і шморгає носом друге.

І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб'ються. Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину дідусь-ведмідь і грізно так гримнув на обох малят:
— А чого це ви знову сваритесь, непосиди? Що сьогодні не поділили, га?
Братики трохи побоювалися старого діда-ведмедя, бо мама завжди їм казала:
— Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи.
Тому, трохи позадкувавши, малі обережно відповіли:
— Ми знайшли малини, солодкі-солодкі, а поділитись не можемо.
А дідусь-ведмідь давно вже думав і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними й усім ділитися. Думав-думав і таки придумав.
— Нумо, хлопці, зберіть хутенько малину в горнятка.
І ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:
— А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший.
Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Та що робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли ні з чим.
— Отакої, брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.
— Угу, якось це несправедливо.
Та дідусь-ведмідь і не думав ображати малюків.
— Агов, пустуни, а прийдіть-но сьогодні до мене під вечір обов'язково.
— Добре, прийдемо,— озвалися ображені ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького.
А дідусь тільки всміхнувся хитро собі у вуса.
Довго чи недовго, але прийшов час, і у двері дідусевої хатинки-барлогу хтось несміливо постукав.
— Заходьте-заходьте, мої любі,— озвався старий ведмідь.
Двері відчинилися і до барлогу зайшли зніяковілі братики.
— Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати.
Ведмежата зачудовано роззирнулися і пішли до столу. А там— чого тільки не було: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.

— Пригощайтеся, мої хороші, — підморгнув дідусь,— гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю.
Повеселіли наші бешкетники і нумо пригощатися. А коли вже прийшов час іти додому, ведмежатка про щось пошепотілися і сказали:
— Дякуємо тобі, дідусю, за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?
— А чому ж ні? Звичайно, можна.
Малята вийшли з хатини і радяться:
— Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив.
— Тож давай і ми гостинців дідусеві завтра віднесімо, бо якось негарно. Він нас частував, а ми що?
— А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.
З того часу наші ведмежатка завжди ділилися всім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-ведмідь: «Гуртом смачніше!»

Ілюстрації — Оля Перцович