— Мамо, сьогодні до мене знову прилітав янгол. — Мовив Василько, усміхаючись.
Ще донедавна його усмішка була світлою. Проте ось уже півроку минуло з того дня, коли лікарі повідомили про хворобу, і його усмішка зі світлої стала аж білою, хоча і зберігала свою безпосередність та привітність.
— І що цього разу? — ледь стримуючи сльози, тихо мовила мати.
— Сьогодні янгол гладив мене по голові, — сказав Василько, усміхнувшись.
Материнське обличчя, на яке вдягалася маска вдаваного спокою, почервоніло.
— Янгол хороший, чому ти не віриш, мамо?!
— Я тобі вірю. — мовила жінка, стискаючи холодні дитячі пальчики своїми гарячими руками.
— Мамо, а я скоро видужаю?
— Скоро, синку, скоро.
Мати вийшла з кімнати.
Василько встав із ліжка і підійшов до вікна.
На вулиці йшов сніг. Великі лапаті сніжинки плавно опускалися на землю, чисті та лагідні, лягали під ноги перехожим та під колеса автомобілів. Василько заздрив снігові, його легкості, невимушеності. І подумав… Хтозна… А, може, снігові теж боляче, коли на нього ступає людська нога?!
У дворі сусідські хлопчаки ліпили снігову бабу. Раптом Василько ойкнув, відчуваючи легкий кольок у п'ятку, і подивився під ноги. Біля батареї лежала зелена соснова хвоїнка, що його і вколола, її, очевидно, не помітила мама, коли прибирала кімнату, адже це був різдвяний час. Василько знову засумував і повернувся до ліжка. Хлопчику стало прохолодно і він вкрився вовняною ковдрою, відвернувся до стінки і заснув.
Василькові приснилося, ніби він дивиться на свої іграшки, діставши паперовий ящик з-під столу, і викладає їх на підлозі своєї кімнати. А довкола стоять його двоюрідні братики і сестрички. Василько спершу розглядав кожну іграшку, ніби прагнучи досконало запам'ятати кожну деталь. Відчуття радості охопило Василька, хоч і жаль було віддавати улюблені іграшки, проте він хотів, аби вони не були закинуті на горище, або викинуті на смітник. Хлопчик хотів, аби вони приносили комусь радість.
Василька розбудили гучні голоси батьків. Вони швидко говорили, перебиваючи один одного, кричали, а потім довго мовчали.
— Треба негайно продавати квартиру! — наполягала мама.
— А куди потім іти?! — нервово запитував батько.
— Не знаю. Але гроші потрібні уже через місяць. Інакше — усе! Розумієш? Усе!
— Давай звернемося до... — пропонував батько, нервово покашлюючи.
— Куди? до кого? Ми зверталися до усіх… Ми шукали донора. Та хто погодиться на таку операцію?! Надії на інших немає, тільки на себе. На себе! — переконувала мати.
— Якщо ми зберемо гроші на операцію, то нам не стачить коштів на ліки. Що тоді?
— Не знаю! — плакала мама. — Такою безпорадною і наляканою я ще не була ніколи.
Василько слухав сварку батьків і йому було дуже прикро, що люди, яких він любить, сваряться через нього.
Раптом він відчув, як на нього війнув приємний вітерець. Перед Васильком з'явився янгол і сів на Василькове ліжко.
— Чого ти сумний? — Запитав янгол, не промовляючи жодного слова. Справді, янгол не говорив, як роблять це люди, а просто дивився йому у вічі, й так дивився, що Василько усе розумів.
— Бо не хочу хворіти.
— А що в тебе болить?
— У мене хворе серце, — мовив Василько, поглянувши з на янгола. — Потрібна операція. А ніхто не погодиться віддати своє серце. — мовив Василько і ніби згас.
— А навіщо тобі серце? — здивувався янгол.
— У нас, людей, є серце, аби жити…
— Навіщо тобі таке серце, коли воно може хворіти?! — переконливо мовив янгол. — А хочеш ніколи не хворіти?
— Хочу! — вихопилося у Василька і його очі засяяли.
— Проте, тоді ти станеш янголом, як я…
— Янголом?! — здивувався Василько.
— Усі діти схожі на янголів! — упевнено одказав янгол.
Василько задумався. Він згадав, що через нього сьогодні сварилися батьки і погодився прийняти від янгола обіцяне.
Тоді янгол протягнув Василькові два легеньких, сповитих золотавим димком, білих крила.
— Одягай! Віднині вони твої.
Василько одягнув двоє білих крила. Вони були такі легенькі, що хлопчик їх майже не відчував. Вмить вони опинилися на даху.
— А тепер ходімо зі мною…
— Куди? — радісно запитав Василько.
— Бачиш он той дах?
— Бачу.
— Ми підемо ще далі.
— А як же мої батьки? Вони ж не знатимуть, де я! — занепокоївся Василько.
— Заглянь у вікно. Бачиш? Он вони сидять за столом і розмовляють.
Василько підлетів до вікна.
— Мамо і тату, не переживайте, зі мною усе добре. — мовив Василько, стукаючи у шибку. — Я вас дуже люблю!
— Ніби хтось стукав у вікно. — мовила мати.
— Мабуть, якась пташка. — одказав сумовито батько.
Проте ніхто з них так і не подивився у вікно.
Та хіба батьки змогли б побачити там свого малого Василька, у якого за плечима сяяли два крила? А якби й побачили, то чи повірили б своїм очам?!
— Нам пора! — сказав, усміхаючись, янгол. — Дороги назад немає.
— А я дивлюся тільки вперед!
Василько трепетно розправив свої крила, і вони зникли за сніговою завісою.
