(Не) ювілейні роздуми про дитячу літературу
3 нагоди 85-ліття Анатолія Григорука

Ось уже 25 років твориться в Незалежній Україні новітня дитяча література. Довкола неї, на жаль, дедалі частіше відбуваються явища далеко не літературного характеру.... Якби були тут у нас свій Іван Дзюба чи Володимир Базилевський, ми не мали б нині в цьому полі тих випадковостей, які маємо.

Cпробую оглянути творчість одного із знакових дитячих літераторів, якому випало творити на межі епох: Анатолія Івановича Григорука. Доробок його вагомий: художні й пізнавальні оповідання, казки, поезія для дітей, загадки й лічилки, скоромовки й безконечники... А ще — переклади, переспіви, перекази... Одне слово, не знаю, чи є жанр, в якому цей письменник не попрацював для дітей. Якість його письма незмінно рівна й висока. Окрім літературного таланту автора, спирається вона й на додаткове підґрунтя: 10 років працював Анатолій Іванович завідувачем відділу у видавництві «Веселка». 5 років викладав літературне редагування у КНУ ім. Т. Шевченка. 48 років трудився в журналі «Малятко»...

Спостерігаючи за письменником зблизька ось уже 20 років, не перестаю дивуватися тій височезній планці вимогливості до себе й до інших, яка притаманна тепер не багатьом літераторам. Бездоганний стиліст, людина високого художнього смаку, саме Анатолій Григорук поставив і тримав ту високу художню планку, що протягом десятиліть робила журнал «Малятко» улюбленцем дітей і дорослих.

Дитячий письменник на перехресті мод і течій

Сьогодні Анатолієві Григоруку — 85. Многії літа в доброму здоров’ї, шановний ювіляре! У 2018-му буде 60 років його праці в дитячій літературі. Майже 60 років працювати літредактором — це означає сотні й сотні контактів з авторами: як початківцями, так і знаними. Проте жодного разу не бачила я, щоб Анатолій Іванович пішов на поводу інерції чи панібратства, які іноді вирішують питання видруку: ніколи не друкував він імен, а лише твори, якісні твори. І якщо хтось із рано вписаних у класики подавав слабкі тексти, редактор, як і велить обов’язок, редагував їх. Або ж відхиляв на користь кращих, бо багато є непоганого — та є добре, а ще є дуже добре, то от дітям треба давати тільки таке — це було й лишається його професійним і творчим кредо. Така позиція, хоч би про кого йшлося, помножує ряди недоброзичливців, а часто ставить і перепони у поширенні літературного імені її носія. Знаю чимало ображених і на Анатолія Григорука, але знаю й про інших, які були вдячними за творчу співпрацю. Поміж них і Наталя Забіла, яка дякувала молодому тоді редакторові за доречні втручання в тексти, і Григір Тютюнник, і Павло Глазовий, і Станіслав Шаповалов, і багато інших... Таки правда: що талановитіший літератор, то швидше бачить він у редакторові свого колегу й спільника.

В епоху тотального літературного дилетантизму справжнє відсунуто на узбіччя. І це стосується багатьох самобутніх літераторів, яких зухвало таврували як радянських, не спромігшись навіть оцінити рівня їхньої майстерності; та що там? — навіть прочитати.

Чи, може, їх посунули, поспішаючи вивільнити місце й уникаючи порівнянь не на свою користь? Суспільство наче за власним вибором скочується до якихось одноденних мод, втрачає здатність бачити й цінувати справжнє.

Дитячому письменникові вперто нав’язують образ шоумена, аніматора, блазня, від нього вимагають хисту рекламіста. Якщо ж письменник не є носієм цих якостей, він приречений на неуспіх. Але тоді виникає питання: що таке успіх у літературі? Успіх — це мильна слава, це фото в мережі, балакання з відео та радіо, називання імені в усякого роду «золотих» і позолочених списках, складених друзями, отримання нагород з рук друзів в обхід совісті й честі, вписування власного імені у канон літератури шляхом викидання з нього слова, яке формує душу? Це успіх?..

Чи успіх у літературі — це вміння створити вартісний художній твір?

Створити вартісне для дитини, для читача, який не має життєвого досвіду, який оголений душею — це ювелірна справа, всупереч поширеному уявленню про те, що котики, зайчики, Марійки й Петрусі легко надаються до вкладання в сюжети.

Ану ж, читачу, зайдіть у мережу та задайте на пошук ім’я «Анатолій Григорук», прочитайте кілька оповідань, віршів, перекладів чи переспівів. Чи багато сьогодні в нашій «розквітлій» дитячій літературі письма такої якості?

Воно може подобатися чи не подобатися. Але ми говоримо лише про категорію якості, про рівень художнього слова, важливість піднятих тем, про те, як і про що веде мову автор зі своїм таким іще ніжним читачем.

Майстер короткої прози

Короткі оповідання — жанр дуже складний. Тут кожне слово як на долоні, води лити не можна. У тебе тільки одна сторінка, щоб торкнутися дитячої душі, щоб повести, поспонукати, пробудити, посіяти... І в тебе тільки одна сторінка чи й менше, щоб бути небанальним.

У цьому складному жанрі автор і сам як на долоні. Анатолій Григорук — майстер короткого оповідання, один з небагатьох, оскільки жанр цей у нашій дитячій літературі катастрофічно занедбаний. Зауважте, й перекладна ним не рясніє. Бо хтось нав’язливо оголошує оповідки на морально-етичні теми ледь не пережитком. Дидактика, виховання? — фе, смердить. А як же дитині вирости в цьому дикому, позбавленому моральних орієнтирів світі без такої літератури? Саме літератури — бо нехудожніх паплянь на виховні теми у нас хоч греблю гати.

Збірки оповідань Анатолія Григорука «Волелюбний вітер» («Грані-Т», 2008) та «Як стати чарівником» («Майстер-клас», 2013) розлетілися без промоцій чи елементарних рецензій. Кожне оповідання тут, насамперед, нестандартне в сюжеті. Ця нестандартність в автора починається часто вже з імен героїв та назв оповідань. Очевидно, тому, що кожна мовна одиниця в такому лаконічному жанрі в нього працює: «Бабця Олімпія і два пси», «Скарб Антончика Монте-Крісто», «Савоччин день свободи»... Але нестандартність в Анатолія Григорука не означає надуманість або штучну вигадливість. Його герої — Грицик, Федьо, Олешко, Христинка, бабуся Маруся... Зауважте, все питомо українське, і без пафосу. Бо автора, котрий живе у світі справжніх цінностей, ніколи не збити на манівці штучно створеним трендом, який позбавляє героїв національності. У творах Анатолія Григорука трапляються село й поле, бабуся й дідусь, криниця й сопілка, ослінчик і бриль... Та є в нього і чарівна паличка, і кабанчик-циркач, і бабуся-травесті. Все з потреби, нічого випадкового. І щоб подобатися сучасному читачеві, автор не має потреби загравати іменами «Діма» чи «Лєночка», бо, мовляв, так сьогодні називають дітей.

У текстах Анатолія Григорука, якщо висловлюватися терміном з фізики, інша точка сили, до якої він докладає творчої енергії. Цією точкою, як на мене, є виразність промовленого, кристально чиста виразність. Жодних недомовок, жодних плутанин у змісті, жодних двозначностей чи засмічень зайвим словом. Концентрація художнього слова Анатолія Григорука настільки висока, що не відчувати впливу цього слова не може й дорослий. Інструментом досягнення цієї концентрації я бачу саме слово, але вже як окрему лексичну одиницю, а не художню субстанцію. Сказати, що мова цього письменника багата,— нічого не сказати. Щедро пересипана смаковитими словами, — вона не є ними обтяженою, розмовна — не є просторічною чи в жоднім разі сленговою, літературна — не є фільтрованою. Але стилістично виважена, вона завжди справляє враження вишуканої й живої водночас. Бо такою і є. Саме тому героїв Анатолія Григорука бачиш і чуєш.

«Кузя сидів біля кухонного вікна на ослінчику. Перед ним стояв невеличкий столик, якого два дні тому спеціально для Кузі збив із свіжообтесаних дощечок тато. На столику лежали розсипані пазли. Кузя складав із них будиночок. Але поки що йому вдався лише чорний, змурований із цегли димар.
— Ну як, Кузюнчику, виходить? — поцікавилась бабуня, що в цей час ліпила на обідньому столі пироги» (оповідка «Коли по хаті ходять пироги»).

Майстер діалогу й деталі, на майданчику короткої оповідки Анатолій Григорук творить дива. Структура речень проста, але не спрощена, лексика дитині приступна, але чимало слів не широко вживаних у побуті — і при тому дитині все зрозуміло й дуже цікаво: майстерно вибудуваний сюжет не відпускає її уваги, та й герої виписані настільки філігранно, що дитина не може не впізнати в них себе.

Те саме стосується зворушливої повістини для малят «Прощавай, Цвіріньчику» («Волелюбний вітер», Грані-Т, 2008) та пригодницької повісті-казки «Праправнук барона Мюнхаузена» («Зелений пес», 2008).

Оригінальний задум має збірка оповідань «Чим хата багата» («Веселка», 1989; «Преса України», 2008). Тут автор вкладає розв’язку кожного твору у приказку чи прислів’я, дзвінко закінчуючи ними оповіді. Окремі оповідання з цієї збірки тривалий час вивчаються у програмі початкової школи, як і вірші письменника.

Анатолій Григорук завжди говорить зі своїм читачем на рівних, не спрощує тем — апелюючи до душі, він лагідно і дбайливо готує дитину до випробувань, які рано чи пізно поставить перед нею життя.

Письменник прагне задовольнити всі запити маленького читача. Напевне, саме тому багато в нього й пізнавальних оповідань. Часто вони писалися для читачів «Малятка», без зазначення імені автора, писалися, бо не густо в нас творів цього жанру: працювати в ньому — річ невдячна, а дитина його потребує. Тож письменник по змозі закривав нішу. Згодом дещиця цих текстів склала книжку «Триста бочок із медами» («Богдан», 2012).

Переспів як домінанта творчого буття

Ще кілька літературних площин, у яких Анатолій Григорук яскраво виявив своє літературне обдарування, — переклад, переспів, переказ. Справжньою добіркою шедеврів є книжка «Чоботи-скороходи» («Богдан», 2011), яка складається з яскравих сюжетних віршів Яна Бжехви, Юліана Тувіма, Джона Чіарді, Джеймса Рівза, Самуїла Маршака та багатьох інших. Покладені до неї вільні переклади американця Доктора С’юза є явищем у нашій перекладній літературі й цілком заслуговують на видання окремою книжкою. Як і «Слон Хоботальський» Юліана Тувіма.

Такий рівень перекладу раз і назавжди робить зарубіжного автора улюбленцем читача.

У доробку Анатолія Григорука і переклади та переспіви дитячих народних пісеньок (близько двох сотень перлин від майже тридцяти народів світу), і дитячі народні ігри.

Мистецтво переказу Анатолій Григорук теж не обійшов. Часто доводилося мені спостерігати в редакції, як бере він з якоїсь збірки народну казку і, витрушуючи словесну зайвину, робить казку дзвінкою аж переливчастою. У перші роки своєї праці не раз засиджувалась я в редакції над такими, поправленими його рукою, сірими від олівця текстами: безцінна й надзвичайно цікава школа роботи над словом.

У широченній палітрі жанрів, у розмаїтті та якості творчого доробку Анатолія Григорука, — а це близько 30-ти книжок для дітей, поміж яких чимало неординарних, знакових для нашої дитячої літератури, — виразно проглядається мені його щира турбота про дитину, про її духовний та інтелектуальний інтерес. Глибока внутрішня інтелігентність і цільність цієї людини віддзеркалені у написаному для дітей — напевно, тому й слово його в літературі справжнє, нефальшиве.

Тож коли на очі мені потрапляють чергові рейтинги й топи сучасного дитліту, коли гортаю нинішні «найкращі книжки», проглядаю, що рецензують і рекламують (бувають там і гідні речі, та чомусь небагато), мені майже реально блимає над нашою дитячою літературою комп’ютерне табло з написом: «Something went wrong»*...

* Щось пішло не так (англ.).

Оксана КРОТЮК,
дитяча письменниця

«Літературна Україна»
№ 12 (5693). 23 березня 2017 р.

Анатолій ГРИГОРУК
Оповідання
[ Бабусина прем'єра ] [ Гра в шашки ] [ Відро води ] [ Дивовижні імена ]
[ Історія з маминим чоботом ] [ Квіточка ] [ Коли по хаті ходять пироги? ] [ Кортячка ]
[ Найкраща сестричка ] [ Ремчик ] [ Сопілонька з калиноньки, ясенове денце ]
[ Нещасливий день ] [ Поросятко на ім’я Кабасик ] [ Савоччин день свободи ] [ Скарб Антончика Монте-Крісто] [ Чий песик? ] [ Чарівна паличка ] [ Чого в Діда Мороза борода із кудельки ] [ Чепурунчик ] [ Хлопчик та білочка ] [ Як стати чарівником ]
Вірші
[ Слон Хортон ] [ Бертель–Фертель ] [ Біла Криниця ] [ Віршик-безкінечник про дірявий глечик ] [ Казочка про великий гриб ] [ Три гномики ] [ Народні пісеньки ]
Пізнавальне
[ Дорогі шевченківські місця ] [ Історія бджолиного вулика ] [] [ Українська Xата ]
[ Про автора ]