Микола ДМИТРЕНКО
ОЙ ТИ, ДУБЕ, ДУБЕ, КУЧЕРЯВИЙ ДУЖЕ

ДУБ — символ світового прадерева, центру світу (всесвіту), дерева життя, сонця, дерева богів і, зокрема, бога-громовика Перуна; початку, довголіття; богатиря-велета, могутності, здоров’я, багатства, чоловічої сили, загалом чоловіка. Повір’я щодо проживання на дереві бога чи богів пов’язане з уявленнями про дуб як центр світу, що поєднує долішній світ із горішнім, тобто світ померлих предків (коріння) із живими (стовбур) та з богами (крона, що сягає неба). Саме тому наші пращури, молячись богам, вшановували померлих, турбувалися про майбутні покоління. Зменшувальні форми-лексеми дубок, дубчик, дубочок прямо вказували на молоде дерево, символічно — на парубка, підлітка, хлопця.
Дуби відомі з найдавніших епох, коли ще жили мамонти. Вік дубів сягав кількох тисячоліть. Вік Хортицького дуба — 2000 років, на Рівненщині росте дуб, вік якого — понад 1300 літ. Старими дубів починають називати після кількох сотень років. Крони дубів росли густо, спліталися, утворюючи шатра. У дуплах могли сховатися від стихії чи звірів десятки людей. Саме дупла великих дерев наші пращури використовували як човни, а пізніше — як домовини.
Вислови “дуба врізати”, “дати дуба”, “задубіти”, проклін “А щоб ти дубом став!” означають померти (задубіти означає ще й змерзнути). Побажання немовляті: “Щоб росло здорове, як дубовий кілок”; побажання молодим: “Дарую два дубочки, щоб росли в парі, як голубочки”.
Дуби як джерело вогню охороняли жерці. На місці згорілих від блискавки дубів будували капища, підтримували там вічний вогонь, підкладаючи в ритуальне багаття дубові дрова. За Густинським літописом, доглядати ритуальне вогнище було відповідальною справою, жерця, який “недопильнував вогню”, страчували. Дубові ліси, гаї (подекуди їх називали дубинами: “Пішов у дубину” — в дубовий ліс) були священними, сакральними, бо там мешкали боги-духи.
Олюднення природи відбувалося ритуально. Дубів берегли як джерело енергії, сили, об’єкти поклоніння духам природи й передусім Перунові.
Культ дуба існував в усіх індоєвропейців: дерево присвячували в Греції — Зевсу, в Римі — Юпітерові, в Литві — Перкунасу. Із дуба, за легендою, була зроблена палиця Геракла, що символізувала владу.
У трактаті Костянтина Багрянородного (приблизно 952 р.) описано ритуал жертвоприношення русів біля великого дуба на острові Хортиця (греки його називали островом св. Георгія).
Дуб, що в нього влучила блискавка, вважали цілющим, гілки чи тріски від такого дерева клали у стайнях, щоб добре коні велися. Саме до дуба, коли гримів перший весняний грім, прикладалися спиною, щоб не боліла від напруженої хліборобської праці. Дубову гілку, щоб не болів поперек, запихали за пояс ззаду, вирушаючи в дорогу чи на жнива. Із приходом у Європу, на наші землі християнства дубові гаї почали інтенсивно вирубувати, знищувати рідновірські тубільні храми, капища, позитивні священні діброви з уст церковнослужителів набували негативного статусу, як місця сатанинські.
Шанобливе ставлення в народі до дуба засвідчує фольклорно-етнографічна традиція: архітектура, звичаї, обряди, легенди, казки, загадки, прислів’я та приказки, пісні: “Який дуб, такий тин, який батько, такий син”, “Який дуб, така й бочка, яка мати, така й дочка”, “Аби дубки, а берізки будуть (аби парубки, а дівчата будуть)”, “Кожний дубок хвалить свій чубок”, “Високий, як дуб, а дурний, як пень”, “Жолудь який малий буває, а з нього великий дуб виростає”; “Батько тисячі синів має, кожному мисочку справляє, а собі — ні”.
Археологічні розкопки засвідчили, що ще за часів Трипільської культури кам’яними круподерками розтирали жолуді на борошно й випікали з нього хліб. Під час Голодомору 1932—33 років. люди завдяки жолудям виживали.
У давнину слово дорівнювало ділу. Саме на цьому магічному впливові побудовано чимало проклять. У легенді “Як пан дубом став”, що записана на Волині, йдеться про вислів-проклін “А щоб ти дубом став”. Лихе побажання пана Іванові не здійснилося, а коли конюх Іван промовив ці слова після тяжкої праці на адресу пана, то подіяло: пан став дубом.
Світотворче значення дуба (іноді в піснях його ототожнювали з явором) як прадерева, символу першопочатку відображене в давніх колядках “Як ще не було з нащада світа”, “Виріс дубок тонок, висок”. За міфологічними уявленнями, ще не було нічого, тільки синєє море, “а на тім морі ой два дубочки” (або зелений явір), “на тих дубочках два голубочки” “стали раду радити, як світ сотворити”. Голуби спустилися на дно моря, дістали піску й каміння і з них створили землю, небо із світилами. Дуб, прадуб, стародуб — центр світобудови, що на ньому тримаються небо, земля і підземне царство, пекло. Фольклористи, етнографи ХІХ ст. (М. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня) описали звичай навесні ставити “сухого дуба”: на високій жердині, вкопаній у землю, прилаштовували дерев’яне колесо (символ сонця), уквітчане стрічками, зіллям. Цю жердину обкопували рівчаком, хлопці змагалися у спритності, лізли вгору, діставали-зривали стрічку й відшукували за нею дівчину. Проте шлюбні мотиви були підпорядковані календарному циклові: коли розвивалися сухі дуби, наставало літо. Саме це значення лягло в основу звертань до дуба розвиватися, тобто принести справжнє тепло, буяння природи. Біля обрядового “сухого дуба” співали пісень, водили коло.
Відомі й магічні заклички дощу, що збереглися в дитячому фольклорі. Дітлахи наприкінці 1960 років у с. Зятківцях Гайсинського р-ну на Вінниччині заклинали-замовляли:

Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
В новенькому горщику.
Покладу на дуба,
Покличу голуба:
Йому каша, тобі борщ,
Щоб ішов великий дощ.

Інші варіанти заклички: “…Поставлю на дубі. //Дуб ізворухнеться, //Горщик розіб’ється” (розливання борщу символізувало бажане проливання дощу); “…Дубочок схитнувся, //А дощик линувся”.
Давня гра в “Горю-дуба” (можливо, як фраґмент дійства “Сухого дуба”) зберігалася ще в ХІХ ст. й зафіксована в кількох місцевостях: “Горю, горю, дуб” (варіант: “Горю, горю, пень”). — “Чого ж ти гориш?” — “Красної панни”. — “Якої?” — “Тебе, молодої!” — “А я втечу”. — “А я дожену!” Тут горіти — любити, бажати.
Згодом образ сухого дуба набув інших значень, що стосувалися соціальної й родинно-побутової сфери. У піснях багато прикладів, де є заклики розвиватися чи не розвиватися:

Розвивайся, сухий дубе, —
Завтра мороз буде;
Убирайся, козаченьку,
Скоро поход буде.
— Я морозу не боюся:
Таки розів’юся;
Я походу не боюся —
Зараз уберуся.

В іншому варіанті: “Не розвивайсь, сухий дубе… //Не женися, молодий козаче… //Я походу не боюся: //Таки й оженюся”.
Сухий, зів’ялий дуб у піснях символізує невдачу, журбу козакові; зелений — силу, молодість, веселість, відвагу, життєвість. Зеленого дуба видно навіть крізь туман. “Я ж думала, то дуб зелененький, //А то стоїть козак молоденький”, — образ дуба символізує козака, парубка. Іноді образ дуба, з якого тече вода (вода — дощ, натяк на сльози, переживання, недолю), символізує жіноче нещастя:

Ой на горі дуб, дуб, тече вода
з дуба;
Бідна моя голівонька: пішла
за нелюба.

Через образ дуба передано вічний плин буття природи і скороминучість людського життя в рекрутській пісні:

— Дубе, дубе зелений,
А хто ж тебе рубать буде,
Дубе, дубе зелений?
— Хлопче, хлопче молодий,
Інший мене рубать буде,
Хлопче, хлопче молодий.

Символічне значення мають дубова гілка та жолуді. Зелена гілка без жолудів символізує молодість, із жолудями — зрілість, міць, продовження роду, безсмертя. Культ дуба в народній традиційній культурі вплинув на своєрідність відображення цього образу в емблематиці, геральдиці, мистецтві, художній літературі. Дубові виявили увагу Т. Шевченко, С. Руданський, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Тичина, М. Рильський, В. Симоненко, М. Вінграновський, А. Кондратюк та ін.

[ЩО ТАКЕ СИМВОЛ?] [«А НА ТІЙ ВЕРБІ ЗОЛОТА КОРА» ] [ БЕРЕЗА — ДАВНІЙ ОБЕРІГ ] [ ЛИПА ЗОЛОТОМ ОБЛИПЛА ] [ НЕ ХИЛИСЯ, СОСНО ] [ ОЙ ТИ, ДУБЕ, ДУБЕ, КУЧЕРЯВИЙ ДУЖЕ ] [ ОЙ У ПОЛІ КЛЕН-ДЕРЕВО… ] [ РОСТИ, РОСТИ, БАРВІНОЧКУ... ] [ «РОСТИ, РОСТИ, ТОПОЛЕНЬКО…» ] [ СВЯЩЕННЕ ДЕРЕВО ЖИТТЯ (Вишня)] [ СТОЇТЬ ЯВІР НАД ВОДОЮ ] [ УОСОБЛЕННЯ ТЕМРЯВИ (Бузина)] [ ОБЕРІГ ЩАСЛИВОЇ ДОЛІ (Вишиванка) ]