Ігор КАЛИНЕЦЬ
НЕБИЛИЦІ ПРО КОТИКА І КИЦЮ

КОТИК

Наш чорний котик –
білий животик
білі лапки –
просив канапки:

– Тільки, будь ласка,
зверху ковбаску
класти на масло,
також, будь ласка!
Хлібця вкрай тонше,
хлібця – не конче.

Пора всім знати,
котам і людям,
коти в канапках
хліба не люблять.

КИЦЯ

А наша киця
(де ж то годиться?)
така ласунка,
що аж лизунка:

з усіх тістечок
і пиріжечок
лизала б тільки
кремову пінку
і з торта масу
лизати ласа.
Що в роті тане –
це із сметани,
з яєць-білочків,
із різних сочків,
із трішки масла –
як збити разом –
чудова маса!

Лиш де горішки –
це не для кішки.

КОТИК

Наш любий котик
не до роботи,
не до клопотів
тепер, ні потім.

Він тільки любить
власні муркоти
у сні-дрімоті,
власні мурчання
втішні й печальні,
власні мурлики
гучні і тихі,
і муркотіння
на сонці й в тіні,
і муркотання
перші й останні.
Муркоче радо
ще й мурмурандо.

Лиш би поспати
в будень і свято!

КИЦЯ

А наша киця.
як їй не спиться,
любить роботу
навіть в суботу:
в теплі і тиші
вона колише
наше дитятко,
немов котятко.
Мурчить чудово
ту колискову,
яка лиш має
єдине слово:
«мур-мур» співає
і більш нічого.
«Мур-мур» муркоче –
більше не хоче.

Дитині сонній
цього ж бо досить –
іншого співу
вона й не просить.

КОТИК

Ось маєш, коте,
трохи роботи:
і не шнурочок,
а весь клубочок
дав перед очі –
роби, що хочеш!

Котик відразу
не тратив часу –
почав гасати
по цілій хаті:
і наостанку
обплутав лапку
і другу лапку
(все за порядком),
третю й четверту,
бо був упертий.
Мав лап чотири,
як всякі звірі.
І ще зі злості
обплутав хвостик.
Геть обмотався,
що й не зістався:
стався коточок
сам, мов клубочок.

КИЦЯ

А нашій киці
щось не сидиться:
взяла клубочок
собі під бочок.
Як господиня
знайшла у скрині
дротики-шпиці –
все як годиться!

Ще до вечері
сплела светерик.
Не спала нічку –
сплела спідничку
і рукавички
з одним палюшком.
Сплела й навушник
під капелюшок,
щоб гріти вушка.
Ще трішки-трішки
були б панчішки –
забракло нічки.
До того ж мало,
що не зв'язала,
було волічки.

КОТИК

Котику, досить
крутити носом –
байдики бити:
свій хвіст ловити.
Час до науки!
Вимий-но руки,
бо книжка – диво,
диво й малюнки –
гортай поштиво!
Там стільки літер
з цілого світу –
все треба знати,
щоб прочитати.

Але чи книжку
йому, опришку,
варто давати
просто у лапи ?
Лишились раптом
із неї клапті,
то й клапті дряпав!

Коте! це ж книжка,
цілком не мишка!

КИЦЯ

А киця наша,
як з'їла кашу,
враз по сніданку
сіла на ґанку,
спокійно, тишком
відкрила книжку.
І дуже пильно,
дуже прихильно,
дуже привітно,
дуже тендітно,
дуже поважно,
дуже уважно
і акуратно,
і делікатно
перегортає
книжку, що має.
Страшно дихнути,
щоб не здмухнути
букву з сторінки,
наче пір'їнку,
а особливо,
щоб не скотилось
з книжки додолу
О
буква-коло.

КОТИК

А де наш котик ?
– Розкажу потім.
Що це за тайна ?
Кажи негайно.

Пішов він зрання
на полювання.
Не хоче кашки –
хоче вже пташки.
Не хоче з миски –
хоче вже мишки.

Мусив мовчати,
бо став на чати:
сидів у травах,
сидів в канавах,
сидів в болоті,
сидів на плоті,
а потім вище –
аж на горищі,
аж на покрівлі,
стрімкій, нерівній.

Нікого в лапи
не міг спіймати.

І було смішно –
не міг він злізти.
І довелося
його, бідосю,
здіймати з даху
геть бідолаху,
здіймати з муру
геть замазуру!

КИЦЯ

В нашої киці
мокрі очиці,
плаче потиху,
бо справді лихо:
пішов десь котик
без повороту:
за ним ні духу,
жодного слуху!
Вона не мало
спереживалась:
і виглядала,
і зазирала
в кожен куточок –
то у садочок,
то на подвір'ї,
де Бровко вірний,
то за ворота,
де всяка псота.
Далі ні слуху,
далі ні духу!

Але, на щастя,
кінець напасті –
звела очиці
до черепиці –
там і уздріла,
що котик цілий!
Драбини треба,
щоб злізти з неба.

КОТИК

Мій любий коте,
маєш клопоти ?
Милий коточку,
сопеш в куточку.
Коте-котусю,
відведи душу –
вповіж коротко,
котику-котку!
Що непокоїть ?
Що ти накоїв ?

Мовчазний коцур
з тебе напрочуд,
такий котище,
аж носом свище.
Важка натура
в тебе, котюро.
Німий незграбо,
ти, кацарабо!

Мені ж ти мав
сказати "м'яв".

КИЦЯ

Кохана кицю!
Це ж не дурниця:
все тобі личить,
як тебе кличуть,
бо кожна назва
для тебе красна:

ти і кицуня –
пишна красуня.
Ти і кітуся –
гарненька бузя.
Ти навіть кицька
здаля і зблизька.
Ти навіть кішка
інколи трішки.
Ти навіть кітка
інколи зрідка.

Найбільш годиться,
як тебе будуть
звати повсюди:
Киценько! Кицю!

Чи того мало ?
– М'яу, м'яу...

КОТИК

Котику-жмурку,
я тебе штуркну:
доволі спати –
виглянь із хати.
Чом ти не хочеш
вийти в садочок?
Там стільки всього
для нас нового.

Там сонце світить
котятам й дітям,
кожній травичці
і кожній квітці,
бо, щоб розквітла,
їй треба світла.

Пташка літає,
бо крильця має,
та хоче вище –
до сонця ближче.

Лиш песик Бровко
поводить оком,
сонця не любить,
бо вліз до буди.

КИЦЯ

А киця жваво,
як тільки встала
помила лапки –
й шмигнула з хатки.
Стала на ґанку,
тримає склянку.

На дворі гарно,
не дуже парно:
сонце лиш встало,
його ще мало,
одначе досить
зігріти носик.
Кругом чудово:
мичать корови,
пташка співає,
лиш Бровко лає.

І мовить киця:
– Чого сваритись?
Не хочу сварки –
жду молочарки!

Makoto Muramatsu

 

Найменшим
[ Примовлянки ] [ Небилиці про Котика і Кицю ] [ Різні-прерізні телеляківки ]
[ Маленьке Я є Я ] [ Деякі пісеньки ]

Більшеньким
[ Книжечка для Дзвінки ]
[ Дивосвіт ] [ Пісні Калинової сопілки ] [ Веселка ] [ Вітання на поштівках ]
[ Ігорчик святкує ]
[ Наш календарик ] [ Вірші о. Яна Твардовського ]

[ Забави тістечок ] [ Уся Кася з шоколадки, рукавці лиш із помадки ]