Ігор КАЛИНЕЦЬ
МАЛЕНЬКЕ Я Є Я

МІРО ЛЬОБЕ
(переклад з німецької)*

* перекладено разом із Наталею Лозинською

Серед квіття-розмаїття,
поміж стебла, поміж віття
розгулялось серед дня
кольорове звіреня,
що метеликам радіє,
слухає, як пташка піє,
і радіє тим забавам, та небавом...

Та небавом і зненацька
якась жаба, дуже хвацька,
запитала: – Хто ти ж, хто ти ж,
що саме-саменьке ходиш?
Звіреня завмерло раптом,
витріщилось не на жарти
і сказало: – Я не знаю.
– Отакої! Як не маєш
свого ймення чи забуло, –
каже знов ота жабуля, –
то ти глупе, наче пень!
Дзень!

* * *
На барвистім килимочку
звіреня не стулить очка,
бо в нікого запитати
і в нікого не дізнатись,
хто ж таке воно.
О!

– Вам добридень, пані-матко!
І тобі привіт, лошатко!
Ви ось дві тварини рідні –
певно, я на вас подібне.
Круть і верть, туди й сюди,
так і сяк, як не крути,
я не знаю, хто ж бо я
на ім'я.

– Гей, мале! – лошатко каже. –
Щось таке є, що нас в'яже.
Наші гриви є подібні:
розвіваються на вітрі.
Але ноги коротенькі,
але вуха задовгенькі.
Ти кумедне, ти потішне,
не таке, як ми, а інше.

Мукнула й собі корова:
– Хто воно, оте безроге?
І коза тоді, й вівця:
– Хто ж воно, проява ця?
Мовить всяк, кому не лінь:
– Це не кінь!

* * *
Хлюп і хлюп – ото на морі
плине човник кольоровий.
Звіреня пливе у ньому,
кличе рибку кольорову:

– Гей, добридень, люба рибко,
кинь на мене оком швидко
збоку, спереду, зізаду!
Розкажи мені до ладу,
чи у мене є ім'я.
Хто ж бо я?

Хлюп і хлюп – отак на морі
човник плине кольоровий.
І відносять його хвилі,
де аж птахи білокрилі
вкрили острови скелисті
й на звіря в човні барвистім
з дива дзьобики розкрили.

– Ой, ви, птахи білокрилі,
хочете мені вповісти,
хто це я, таке барвисте?

Й звіреня до них веслує,
скоро-скоро вже почує,
як йому є на ім'я!
Оля-ля!

Але човен враз зненацька
об щось грюкнувсь чудернацьке –
звіреня умить незчулось,
із човна перевернулось.
Потім виплило, на щастя, –
не дали йому пропасти
величезні острови.

Острови? А хто це ви?
Бо ж не острів – бегемот
засміявсь на цілий рот:
– Хто ж ти, диво кольорове,
загадкове?

– Я не відаю, не знаю.
І сюди, й туди гасаю,
там і сям усіх питаю,
але імені не маю...

От
тричі мовчки бегемот
довкруг себе обкрутився,
тупцював, сопів, трудився:
– Хто ти є, і я не знаю,
лиш, як ступи, ноги маєш,
мов у мене пречудові!
Але решта – шкода мови!
Грива поні, вуха такси...
Не вгадаю, хто ти власне.

* * *
Звіренятко засмутилось,
мандрувати знов пустилось.
Тут маленький бегемотик
підступив якраз навпроти
й каже так: – Чи ти осліпло?
Глянь, які барвисті мітли!
Зовсім хвіст твій. Ті хвостаті
зможуть щось тобі сказати.

Звіренятко враз зраділо,
попрощалось і – за діло:
подалося у клопотах
до хвостатої істоти:
– О папуго, будь здоровий!
Я таке ж бо кольорове.
Ти назви моє ім'я,
хто ж бо я?

Бо не відаю, не знаю,
і сюди, й туди гасаю,
там і сям усіх питаю,
але імені не маю.

Вирячив папуга очі,
і тоді як заскрегоче:
– Хоч і хвіст твій саме раз –
довгий, пишний, як і наш, –
не папуга ти, й по всьому!
Дай нам спокій, йди додому!

На тлі неба вечоровім
місяченька біле коло
і хмаринка білосніжна
пропливає легко, ніжно...
Звіреня відчуло втому:
– О, якби лягти самому,
щоб ота мала хмаринка
послужила за перинку.

Сталось так, як захотіло, –
в мандри сонні полетіло
звіреня в небеснім ліжку:
"Зранку знову рушу пішки"...

* * *
Ось по вулицях у місті
ходить звіреня барвисте,
інших звіриків охоче
зустріча на кожнім кроці.
Біля довгої крамниці,
де з булками всі полиці,
зграя збіглася собача
(всі на прив'язі одначе):
величезні і маленькі,
добрі, злющі, трохи зленькі,
глупі, мудрі і кмітливі,
грізні, чемні, пустотливі,
тлусті, грубші і худенькі,
чорні, білі і руденькі,
і мисливські, й дуже хатні,
чесані і пелехаті,
і незграбні, й дзендзюристі,
еластичні й шовковисті...

– Вам привіт, собачки любі,
може, я собача згуба?
Може, я, наприклад, такса?
Не відмовте, о будь ласка!

Я не відаю, не знаю,
і туди, й сюди гасаю,
там і сям усіх питаю,
але імені не маю.

Тут залаяли собаки:
– Ми тебе не хочем знати!
Хоч такі, як в такси, вуха
і хвостом зганяєш муху –
не криві ж у тебе лапи!
Чим хвалишся, хочем знати.
Ще й не маєш повідка.
Що за цяця ти така?
Ти не пес, нема і мови, –
чупірадло кольорове!

* * *
Знов по вулицях у місті
ходить звіреня барвисте,
на прогулянці гадає,
що ніхто його не знає.
Кажуть всі: – Воно ніхто,
казна-що воно ото:
і не риба, не лошатко,
не папуга, не песятко,
і не песяча блоха,
ха-ха-ха!

Звіреня мале барвисте
загубилося у місті
і розплакалось чогось.
Та ось...

Ось воно враз зупинилось,
на весь світ проголосило
всім і зблизька, і здаля:
– Безсумнівно, Я Є Я!!!

На двох парах своїх лапок
Я-є-Я гуляє парком,
тішиться красою світу:
як чудово знову жити!
Раптом глянь – кругом кульки:
мильні хтось пустив бульки,
що прозорі, як скляні,
більші й менші, осяйні,
веселково-кольорові.

Я-є-Я враз стрімголово
до найближчої погналось...
і себе у ній пізнало:
– Це ж люстерко голубе,
в ньому бачу я себе!
Себе!

Носом звіреня до бульки –
булька "трісь!", нема вже кульки!
Зникло дзеркальце блакитне,
в ньому зник і мій відбиток,
віддзеркалена подоба,
Я-є-Я - моя особа!

Я отут немовби вдома,
все кругом мені знайоме.
Чи було я тут раніше,
що так мило, наймиліше?

Серед квіття-розмаїття.
поміж стебла, поміж віття
Я-є-Я щасливе ходить,
не вишукує пригоди:
– Там і сям вже не гасаю,
хто є я, нарешті знаю!

Й подалося між тварини,
щоб потішитися з ними,
що йому вже на ім'я
Я-є-Я! І ніхто не скаже "ні!",
бо вони вже не дурні!

І вівця, коза, корова,
в них тепер одна розмова:
ТИ Є ТИ! О, ТИ Є ТИ!
Двох таких вже не знайти!

А хто вперся, мов не чує,
як віслюк або як пень,
в голові йому бракує!
Дзень!

Ігор КАЛИНЕЦЬ

Найменшим
[ Примовлянки ] [ Небилиці про Котика і Кицю ] [ Різні-прерізні телеляківки ]
[ Маленьке Я є Я ] [ Деякі пісеньки ]

Більшеньким
[ Книжечка для Дзвінки ]
[ Дивосвіт ] [ Пісні Калинової сопілки ] [ Веселка ] [ Вітання на поштівках ]
[ Ігорчик святкує ]
[ Наш календарик ] [ Вірші о. Яна Твардовського ]

[ Забави тістечок ] [ Уся Кася з шоколадки, рукавці лиш із помадки ]