"А ось, краще, я вас тієї ж неділі відправлю на Запорожжя. Ось де наука, так наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму".
"Тарас Бульба" М.В.Гоголь

"Як у нас в славний час  —  пісні та казки:
Послухайте, добрі люди, з вашої ласки..."
Народна приказка

"Ой, ударю ж зразу у струни живії:
Прокиньтесь, вставайте, старії й малії!
Віщуванням новим серце моє б'ється,
Через край із серця рідне слово ллється".
П.О.Куліш
 

Місце дії  —  Україна
Рік  —  1775-й, літо
 

Коли вийти з міста Кременчука, та зійти барвистим схилом униз, — акурат потрапиш на широкий шлях, що бере початок десь аж із самого серця України і тягнеться далеко у степ вздовж красеня-Дніпра. Стоїть на тому місці, біля самісінької дороги, криниця із "журавлем"; водичка з неї добра, холодненька, у літню спеку нічого кращого й побажати, як напитися з цієї криниці, коли цілісінький день мандруєш під пекучим сонцем.
Саме тут, біля цього "журавля", й зустрівся нам герой нашої історії Влас Зерно  —  білявий кароокий хлопчина років десяти.  Застали ми його тої миті, коли він, угамувавши спрагу та надівши на голову солом'яного бриля, збирався вже знову пуститися в мандри. Аж тут... "Здоров по дорозі", — пролунав чийсь голос.  Влас озирнувся, але нікого не побачив. Він зробив ще кілька кроків, як знов... "Здоров по дорозі", — хрипкуватий голос лунав уже по другий бік від хлопчика.
Влас перевів погляд і трохи не скрикнув від подиву й переляку. За три кроки від нього стояв довжелезний дід у синій свитці, підперезаний жовтим шовковим поясом, у постолах; у правиці він тримав довгу палицю, увінчану різьбленою головою цапа; на голові у діда  — гостра шапка зі смушевою околицею та срібною китицею на вершечку; за спиною на ремінці — кобза; вуса в нього довжелезні, такі довгезні, що він їх тричі замотує за вуха; над зеленими очима сиві, кошлаті брови; ніс гострий, орлиний, з рота стирчить коротенька люлечка-зіньківка.
— Здоров по дорозі, кажу, — втретє промовив дід і стукнув ціпком об землю.
— Здрастуйте вам, — трохи запинаючись, каже Влас.
— Може його, теє, нам напитися? — сказав тоді старий дід, невідомо до кого звертаючись; голос у нього був хрипкуватий, глухий, але дуже приємний.
— Може, що й так, — у повітрі завис ще чийсь голос.
— Хто це говорить, діду? — питає Влас, але дід уже не слухав його.
Він підійшов до журавля, витяг з рота люльку, заховав за околицю шапки й відставив убік палицю з головою цапа; причому, що здивувало Власа, паля та не впала, а стояла, тільки трохи похитувалася.
Випивши колодязьної водички, дід розгладив пишні вуса й прохрипів:
— Іване, йди пий.
Ледве те сказав, як палиця з цаповою головою, легенько підстрибуючи, наблизилась до діда й знову опинилась в його руці. Та ось злетіло над криницею дерев'яне цебро, нахилилося, з нього полилася вода, але жодної краплини не впало на землю.
— Чудасія! — тільки й зміг сказати Влас.
— Іване, братику, а подивись на цього парубка. Сокіл, не парубок.
Великого пана цяця! Чи як?
— Красивий, як горщик із кашею, — скоромовкою промимрив невидимка, погоджуючись із вусатим дідом.
— Ти подивись: і вишиванка на ньому біленька, й штанці голубенькі, і чоботи новенькі.
Здивований і наляканий, Влас кинувся було тікати, та, ступивши кілька кроків, упав. Коли підвів голову, щоб глянути за що зачепилася його нога, то побачив біля себе другого діда: невеличкого на зріст, худенького, зовсім лисого, з носом, як слива, та здоровою бородавкою на лобі; сірі, маленькі, але блискучі, як зірочки, оченята діда іскрилися веселістю.
— Стій, малеча, ще не вечір; дорога кручена, голова печена, риба у річці, полежимо на травичці, — лисий дідусь говорив уже знайомою Власові скоромовкою.
— Ніколи мені на траві лежати. Піду я, — суворо відмовив Улас, підводячись з землі.
— А куди це ти, серце, мандруєш? — знову заговорив високий дід.
— Іду я з самого Києва, а шлях мій на Січ до запорожців.
— Так-таки, так. Кхе,кхе...,  —  закашлявся вусатий. — Отже, з дому втік. Ясно. Знаємо таке діло. А що ти, серце, на Січі тій не бачив?
— Я вам на те піснею відповім!
Улас кілька разів тупнув ногою, розкинув, мов крила, руки, пішов гусаком по колу, весело наспівуючи:

Ой, сяк-таки-так,
Невеличкий я козак.
Прийду в Січ і стану
За джуру в отамана!

— Молодця, серце, молодця. Бачу, що козак з тебе вийшов би добрий. Чи так я кажу, Іване? — Дід Іван кивнув головою. — Та тільки... Як тебе батьки звуть?
— Уласик.
— Так ось, Власику, що я тобі скажу. Твоє щастя, що нас, столітніх запорожців зустрів. Я дід Данило Кахикало, а він  —  дід Іван Базікало. Все наше життя на Січі пройшло, всьому навчило нас життя козацьке: бували в буваличах, видали видаличі. А тепер ідемо в Київ до Межигірського монастиря прощаться зі світом. Так що і тебе можемо прихопити до компанії, назад додому довести.
— Навіщо мені додому, я на Січ іду!..
— Не доведеться тобі, серце, Січі у вічі глянути. Місяць тому посиротила нас цариця Катерина, розвіяла по світові гніздо козацьке.
— Та як!... та що!.. — кулачки хлопчика гнівно стиснулися. — Сторічний дід, а таку нісенітницю верзете.
— Сам величенький, та розум коротенький, — хихикнув, підтягуючи до грудей свої широченні шаровари, дід-коротун, якого сивовусий Кахикало назвав Іваном Базікалом.
— Ти розумний, — посміхнувся Кахикало.
— Аякже! — почухав лисину Базікало. — Розумна голова чубу не тримає.
— Помовч, брате Іване, — раптом суворо сказав Кахикало, — пісню йому заспіваю... Він сів у траву, схрестив ноги, потім дістав з-за спини кобзу, підтягнув струну, відкашлявся й заспівав. Співав він тихо, хрипкуватим, тремтячим голосом:

Ой, спав пугач на Могилі
Да й крикнув він: "Пугу"!
Чи не дасть Бог козаченькам
Хоч тепер потугу!..
Щодень, щоніч — усе ждемо...
Поживи не маєм:
Давно була! Хмельниченка
Уже не згадаєм!
Ой, колись ми воювали,
Да більше не будем!
Того щастя й тої долі
Повік не забудем!
Ой цариця, наша мати,
Що ж ти наробила?
Гей, славне Військо Запорозьке
Та й запропастила.
(Народна пісня)

Поки співав старий козак, гірка сльоза виступила в нього на очах.
— Тьфу ти, на самого себе! Добрий запорожець, що від пісні плаче!
— На твою сльозу, Даниле, я іншої знаю. — Базікало хотів розвіяти тугу козацького товариша.

Ой летіла бомба од Чорного моря,
Та серед Січі впала, —
Хоч пропали запорожці,
Та не пропала слава.

І хотів було Базікало піти в танок, та не йшли ноги; понурив він голову, замислився.
Туга за неповторним січовим життям на якусь мить відвернула увагу дідів від Уласа. А коли глянули на нього, то він, плачучи, припав до землі, увіткнувши обличчя в траву.
— Пугу-пугу! — гукнув козацький клич дід Кахикало.
— Козак з лугу! — голосно відповів Базікало.
Січовики перезирнулися, стали один біля одного, і в цю мить були схожі на ціпа: обоє худі, висушені сонцем і літами, тільки що один довгий, а другий короткий.
Улас стрепенувся.

— Не плач, козаче, — отаманом будеш, — лагідно й разом з тим якось бадьоро проказав Кахикало. — Надумали ми з братом Іваном поводити тебе шляхами козацькими, розповісти тобі все, чим жили запорожці, чого бажали, про що мріяли... Всю Історію Війська Низового Запорозького розповімо тобі, про славних отаманів, гетьманів повідаємо, щоб ти знав та й іншим розповідав...
— Кахикало  —  ходячий літописець, — заторохтів дід Базікало, який ще мав звичку перебивати інших, — досить лише навести його думку на минуле, як він розповість усе до нитки. Та це ще не все. Він знає багато переказів, казок, легенд, небилиць, він чудово співає народні пісні...
— Кхе, кхе. Вчений-товчений... — покашлюючи, жартував дід Кахикало.
— Так-так. Він ще й галдовник, і химородник відомий!
— Такий же, як ти.
— А що таке "галдовник", "хи..." "хим"?..
— Галдовники, химородники  —  це, значить, чародії, чаклуни, — натхненно вів своє Базікало. — Одним словом  —  характерники.
— Про характерників мені мій тато розповідав. — зауважив Улас. — Начебто вони все-все на світі вміють робити.
— Що завгодно. Характерника в бою хіба що срібна куля візьме. Даниле, братику, та він же не вірить нам, по очах бачу, що не вірить.
— Тримай зброю. — Базікало протягнув Уласу пістоль, що хтозна-де взявся. — Я трохи відійду, а ти стріляй у мене, й побачимо, чи піймаю я кулю.
Базікало відійшов. Улас боязко витяг руку з пістолем уперед, заплющив очі і... вистрелив. Куля задзижчала й полетіла в бік химородника. Той приловчився, махнув рукою у повітрі і... спіймав кулю.  Підніс до вуха Кахикала зтиснутий кулак  —  той прислухався й після якоїсь паузи підтвердив: "Є!" Тоді наш веселун розтулив кулак і простягнув відкриту долоню Власові. На дідовій долоні справді лежала мідна куля. Хлопчик хотів було взяти її, але Базікало підкинув кулю вгору і вона, блиснувши на сонці, раптом перетворилася на патаха, а птах, рвучко махаючи крильми, полетів у бік Дніпра.
— Ти дивись, — гоголь полетів! Мудра птиця.., — мов малий, тішився Базікало й, здавалося, був здивований чарівним перетворенням на птаха не менше од Власа.
А тут ні з того ні з сього вже Кахикало напустився на хлопчика:
— Ти чого у мене п'ятака вкрав?
— Нічого я не крав.
— Ану, скидай чоботи!
Скинув Улас чобіт, а там справді п'ятак, скинув другий,  а звідтіля жабеня  —  стриб!
— А, їдять тебе мухи!
І розсміявся Кахикало, та так, що ледве з рота люльку не випустив.
З ним сміялися Влас та Базікало.
— Збагнув, Власику, що таке галдовник-характерник? — веселився Базікало. — Все може запорожець: на будь-яку тварину перетворитися, з будь-якої біди вивернутися, чари на ворога наслати.
— Так-таки, так. Кхе, кхе. А давай-но ми його, Іване, ще в Дніпрі скупаємо.
Навіщо це, я плавати не вмію, — Власові було не до жартів.
— Стрибай у колодязь  —  ось тобі й усе вміння.
— Ото ще... Нізащо!
Хоч як відбивався Влас, навіть кричав, бідолаха, — нічого не допомогло. Відчув лише, що летить у колодязь сторч головою, а слідом — характерники наші.
Скільки вони так летіли, сам Бог знає, тільки опинилися на самісінькому дні річки, де все навкруги здавалося Власові казковим сном. Глянув угору, а там лився й шумів Дніпро. Сонце грало промінням у воді, мов у чистому кришталі. І синє небо видно було крізь воду як на землі, видно було, як птахи літали в небі, як риба гуляла цілими косяками. Навпроти Власа зупинився величезний сом і ну ворушити своїми вусами, такими ж довгими, як у діда Кахикала... Сивовусий дід погріб руками, підплив до сома й миттю злетів на його могутню спину.  Базікалові і Власові дав знати щоб хапали саме за вуса. Старий козак, мов своєму коникові, сказав "но!", тицьнув п'ятами під боки, і сом, повільно розвернувшись, поважно поплив до берега.  Уже на березі, коли вони вийшли з води, Влас раптом відчув, що одяг на ньому анітрішечки не мокрий, на дідах одежа теж була сухою.
— А чи віриш тепер, що ми характерники з дідом Кахикалом? — підморгуючи, питає дід Базікало. — Як ні, то ми ще якусь чудасію злагодимо.
— Вірю, вірю вам, шановні характерники-чародії, і готовий іти з вами хоч до схід сонця.
— Чого таїти, ти нам прийшовся до серця, — сказав дід Кахикало, витрушуючи попіл з люльки. — Поведемо тебе козацькими шляхами.
— Як кажуть розумні люди, — втулив своє слово дід Базікало, — хто малого не шанує, той великого не варт.
— І ти правий, Іване, і я буду правий, якщо скажу: хто не шанує старого, той не має нового.
— Ось вам уклін мій, уклін шани й слухняності, - Влас зняв з голови бриля й вклонився дідам аж до самої землі.
— От добре, так-таки, так. Кхе, кхе, — сказав Кахикало, дістаючи з-за околиці шапки оксамитовий кисет і  начиняючи люлечку-зіньківку свіжим тютюном. — Бери, серце, ноги на плечі  —  й ходім собі з Богом.  Козак живе не тим, що є, а тим, що буде.
— Правда, братику, правда! - знову знайшовся Базікало. — Сидень-цяцька — чужий дядько. Мандрівочка  —  рідна тіточка!  І пішли вони битим шляхом уздовж Дніпра, який сяяв у всій своїй красі й поспішав донизу, випереджаючи мандрівників.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]