Тією самою дорогою уздовж Дніпра йдуть наші герої: Влас та двоє старих козаків. Сонце переступило середину дня й уже не так пече.  Буйні степові трави стоять, мов до чогось прислухаються. Степова чайка здіймається над шляхом, трохи пролетить і знов сідає, чекає на подорожніх, щоб знов злетіти над землею.
Невгамовний дід Базікало чимчикує попереду й весело наспівує:

Пливе щука з Кременчука,
Наковталась горя;
Одвідати хоче щука
Солоного моря.

Дума щука: там чекає
Мя щастя, роздолля...
А рибалка сіть кидає:
"Ой, щуко, ти моя!"
(Народна пісня)

Між тим Улас та дід Кахикало трохи відстали від співця й ведуть собі серйозну розмову:
— Той здоровенний сом, що зустрівся нам на дні річки, — каже Влас,
— міг би нас легко проковтнути. Вам не страшно було, дідусю?
— А чого мені його боятися? Соми — то ж наші брати.
— Як це?
— А так, серце. Жили вони колись на Січі з нами, звали їх, як і нас, вільними козаками. А потім, чи то січове життя їм набридло, чи ще що, — але пішли вони собі у воду. У них вуса такі ж, як і у козаків.
— А де ж їхні оселедці?
— Запорожці пообривали, коли хотіли їх з річки повитягати. З тих пір живуть вони у Дніпрі, перетворившись на сомів; або сплять де-небудь у ямі глибокій, або ж, дивись, і діло добре зроблять: татар і турок на переправах топлять, щоб не пускалися нашу землю палити, сестер та братів у ясир забирати. Так... кхе, кхе... Отакечки воно все так і було. А то ще жив колись у Дніпрі Цар-Сом, так то не сом був — ціла гора, такий величезний. Чому він мені пригадався? Та якби не той самий Цар-Сом, не балакав би ти зараз з дідом Кахикалом. Ось послухай...

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ЦАРЯ-СОМА

Одного разу наробили ми шелесту під самими турецькими берегами та й поверталися додому на чайках. Одна частина війська в обхід через Азовське море пішла, а ми з Сагайдачним (тоді за отамана саме він був) — на трьох чайках через  Дніпровський лиман. Одразу скажу: смілива це була витівка тією дорогою йти. Пролетіли Кизи-Кермен — турецьку фортецю — сторожа навіть не схаменулася. Летимо — вітер нам у поміч. Коли це дивимось — турки галеру вислали за нами, навздогін пустились. Галера по нас з гармати б'є. А ядра ті з добрячий кавун будуть, — летять зі свистом та в річку — бульк! — а потім я-я-як бахне! — що чайки наші, мов ті коники степові, на хвилях підстрибують. І так вже влучно б'є вражий турок, що ось-ось влучить у чайку. А до плавнів уже й рукою подати. А плавні — то ж рідний наш дім, у плавні як ввійдемо, там уже нас нікому не знайти. Тут ми недоступні ні татарину-бусурманину, ні ляхові поганому. Та ось ледве ми насіли на весла, ледве відірвалися від переслідувачів, як виринає раптом з води Цар-Сом; корона його, наче сонце, так і засяяла! Так-таки, так. Кхе, кхе. Роззявляє він свою пащу завбільшки з рівчак — і гам! — уже галеру проковтнув. Коли ж він пірнув разом з галерою — здійнялася здоровенна хвиля, така велетенська, що чайки наші, мов тріски, викинуло на берег. Сидимо на березі в чайках, як галушки в макітрі, нічого збагнути не можемо. А Цар-Сом над водоювдруге з'явився, поводив своїми чорними очима, причмокуючи губами, почав викидати через зябра на берег очманілих турків. Накидав їх цілу купу, підплив до самого берега, роззявив свого величезного рота, й звідти вийшли на берег наші брати, полонені козаки, що відбували нестерпну каторгу в бусурманів. Ми з нимиобнімаємось, цілуємось; сміємося, веселі, а де в кого сльоза гірка на щоках блищить. Такої зустрічі ніхто не чекав. А потім постягали ми чайки знов у Дніпро, подякували рибині за допомогу й попливли собі до Січі.
Отакий-то він був, Цар-Сом отой. Заїжджі купці розповідали, начебто бачили його далеко в океані і плив він між китами.
— А хто такі кити, дідуню?
— Кити — це найбільші в світі риби; на трьох китах земля наша тримається. Кхе, кхе... Видно, так почав рости наш сомик, що Дніпро йому тіснуватий став, подався він у море-океан, тепер гуляє там на вільній воді.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]