Проминули Січову гору. Коли підходили до балки Безп'ятої, Базікало розповів Уласику таку небилицю:

Одного разу вирішив Бог створити світ. І побігли по землі ріки, зазеленіли ліси й луги; пустив Бог у воду рибу, у ліс — звіра, а в небо — птахів. І створив Бог першу людину Адама, а з його ребра зробив першу жінку Єву. І народилися у них діти, а в тих дітей — свої діти, а в тих — свої... По всій землі розійшлися люди, живуть собі і за все Богові дякують.
Побачив чорт, що людина з Богом лад знайшла, та й каже сам собі:
— А чи не зробить мені що-небудь таке, що Богових людей поїло б.
І зробив чорт вовка. Але ж його спочатку оживити треба! От і біга чорт навколо зубастого, дме на нього й так й сяк - нічого не виходить, неживий вовк - хоч ти лусни! І треба ж було по тій стежині козакові йти.
Питає козак у чорта:
— Кого це ти, чорте, зробив?
— Вовка.
— А навіщо тобі вовк?
— Нудно мені одному, — збрехав чорт, бо не хотів козакові правду казати. — Але як не силкуюся, не можу того вовка оживити.
Збагнув козак: ой, кепське діло замислив той чорт, та й каже йому:
— Хіба ти не знаєш, що це не так робиться? Ти його підтягни до урвища, стань поруч із ним, та й скажи: "Вовче, вовче, роззяв рота, та вхопи за п'яти чорта!" — і швидко стрибай у воду.  Послухав чорт козака. Узяв вовка за хвіст, притяг до Дніпра, став біля нього й каже:
— Вовче, вовче, роззяв рота, та вхопи за п'яти чорта!
Не встиг чорт рота закрити, а вовк я-як підхопиться, та за п'яти кудлатого — клець! — миттю відкусив обидві. От кумедія, та й годі!  Відтоді й стали чорти безп'ятими. Кажуть, десь у цій балці в них збіговисько було. Може, вони й тепер тут збираються, хто його знає?  Ось чому цю балку прозвали козаки між собою Безп'ятою.
— От невидальщина! — сказав дід Кахикало, кашлянувши у кулак. — Та який же козак на своєму віку не зустрічався з нечистим?! Кхе,кхе.  Іване, чи пам'ятаєш ти того діда?
— Якого діда?
— Батуринського...
— Якого такого Батуринського?
— А біс його знає, якого! Не згадаю, як його звали.
— Ну?!
— Ну той, що до самої цариці віз листа, а потрапив у самісіньке пекло до чортів.
— Як же, як же  —  пам'ятаю! Кумедія, та й годі. Цей дід та був кумом батуринському писарчукові, який його й послав з листом до цариці. Тільки прізвища його не пригадаю ніяк...
— Кого? Діда?
— Ні, писарчука! Віскряк не Віскряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцек не Голопуцек... знаю тільки, що якось чудернацько починається мудрукувате прізвище... Не встиг дід Іван скінчити свою промову, як раптом навкруги здійнявся такий дикий регіт, що у Власа душа захолонула.
— А, стонадцять кіп чортів з горохом! Щоб ви одне одного по п'ятницях редькою били! Щоб вам подавитися дохлим мерзлим собакою, щоб він у вас в поганому кеньдюху танув, ще й гавкав! — Такі прокльони посилав бісовому племені Базікало й хрестив себе щомиті.
— Ой, час нам, друзяки, поспішити звідси, і якомога далі від бісового місця, — прохрипів Кахикало.
Ледве вони відійшли од балки, — ущух чортів регіт, відступила нечиста сила.
— Свят, свят, свят! Так-таки, так. Кхе, кхе.
— А ви бачили коли-небудь справжніх чортів? — спитав старих Улас, бо трохи заспокоївся.
— А то як же! Кхе...
— От якщо трапиться нам, Уласику, переходити Диканьку, там уже ти про чортів таке почуєш, що Боже збав, — весело говорив Базікало. — У Диканьці живе запорожець Пузатий Пацюк. Так той Пацюк чортячу силу гарно знає. Хі-хі. А яких ми в нього вареників зі сметаною покуштуємо! — поїсти й умерти  —  такі смачні!
— А мені, брате Іване, - сказав дід Кахикало, — ось що зараз згадалося...
— Що ж?
— Чи, бува, не біля цієї балки розпрощалися ми назавжди з гетьманом Підковою?
— Твоя правда, брате Даниле. Князь Збаразький зустрів нас тут, коли ми повертались з Молдавії, й запропонував гетьманові Підкові повернутися в Україну. А там... У місті Кам'янець-Подільському його схопили й відправили до Львова. Польський король Баторій боявся війни з Турцією, і на наполегливу вимогу султана, дав наказ відтяти Підкові голову.
— Пом'янемо ж славного верховода, — дід Кахикало зняв шапку. — Хай земля йому буде пухом... — ...До скінчення літ.
— Про кого говорите ви? — спитав Улас. — Нічого зрозуміти не можу.
— Не поспішай, серце, усе будеш знати. Іди дорогою, дивись під ноги, розкрий вуха та діда слухай.

РОЗПОВІДЬ ДІД КАХИКАЛА
ПРО СЛАВНИХ ГЕТЬМАНІВ ІВАНА ПІДКОВУ ТА ІВАНА ШАХА

Якось увірвалися татари в Україну, і потрапили до них у ясир хлопці Іван та Яків. Відвели їх у місто Козлов, а там запродали за великі гроші перському падишахові. І жили вони з тих пір у пишному палаці, й почали називатися вони гяурами. Так називали у Персії хлопчаків-невільників. Багато разів доводили вони свою відданість падишахові, цінував і любив їх старий правитель: Якова за розум і за красу, а Івана за силу величезну.
Виросли хлопці, вже й вуса позаводили, а в думках одне: ось нагородить падишах їх за щиру службу, змилується й відпустить додому на Вкраїну.
І так уже сталося, що на ту пору прийшла до персів біда. В єдиному міському колодязі оселилася величезна рибина. Чудисько ковтало кожного, хто наближався до того колодязя. Люди почали мерти від спраги. І був лише один засіб добути дорогоцінну воду: в тушу смаженого бика садовили дівчину-красуню й кидали у пащу рибині.  І от настала черга дочки падишаха. Опустив батько вуха, як лопух на дощ, від горя мало не плаче. А Яків і каже йому:
— Облиш лити сльози, вельмишановний падишаху. Невже в нас на плечах гарбузи якість, а не голови, невже ж ми не придумаємо що-небудь. Бо в нас кажуть: чи славу добути, чи вдома не бути.  Сів Яків у тушу смаженого бика замість дочки падишаха, узяв із собою булатного меча та дванадцять гострих гаків. Кинули тушу в колодязь, а рибина  — ковть! —  тої ж миті бика й проковтнула.
— Ось тобі, ненажеро, ще гостинчик, — сказав Яків і кинув у шлунок рибині гаки гострющі. Заборсалася рибина від болю. Підвівся Яків на ноги, витяг із піхов гострого меча й одним махом розтяв їй живіт. Вода в колодязі забулькотіла, піднялася вгору й, наче гірський потік, на землю ринула. Місто до половини водою залило. Вибрався Яків з колодязя живий і здоровий.
Зрадів падішах, звелів покликати до себе відважного гяура. Коли його привели, падишах зняв зі своєї голови вінець і так сказав:
— О хоробрий юначе! Будь же ти падишахом, а я буду твоїм візиром.
І нехай дочка моя буде тобі за дружину.
Але Яків відмовився прийняти вінець і дочку падишаха:
— Мені від тебе нічого не треба, — сказав він, — виконай лише одне моє прохання.
— Кажи. Ось тобі слово падишаха  —  ні в чім не відмовлю наймудрішому.
— О улюбленець самого Аллаха! Якщо цінуєш ти наші послуги, відпусти мене й брата мого названого Івана додому, на Вкраїну.
— Цього я виконати не можу! — гнівно відповів падишах. — Крім вас, немає до кого віри йняти. І потім  —  ти подвиг учинив, переміг рибину. А ось Іван нічого такого для мене не зробив. У лісі, що біля мого міста, з'явився шалений слон. (Одного разу у Цареграді, серце, бачив я слона. Уяви собі величезну хату з головою, наче та військова литавра, з вухами, що теліпаються на голові, як два порожні лантухи, а, головне, з носом-хоботом завдовжки три голоблі, коли їх одну до одної приставити. А вже ноги  — хай Бог милує! — такі товсті, мов стовбур отої груші, що стоїть біля дороги). Ну так-от: "Якщо вгамує слона Іван, — каже падишах, — відпущу вас додому." Нічого не поробиш, пішов Іван свою долю добувати. Вийшов за місто, аж ось з лісу вибігає слон; став перед Іваном  — очима блимає, іклами лякає, сердитий такий, аж вода з носа б'є.
Іван йому й каже:
— Ну, то як? Собака від злості свій хвіст кусає, а ти що робитимеш?
Сказав це і на дерево поліз.
Підбіг до дерева слон, простяг свого довжелезного носа-хобота, щоб Івана вхопити. А Іван його швиденько тютюнцем пригостив  — бувайте здорові!
Потяг слон носом тютюн і ну чхати; чхає так, що земля здригається! Скористався цим Іван, мерщій з дерева — стриб! — підліз під слона, зібрався з силою, підняв звіра й кинув на землю. А потім ще й підкував носатого, як того жеребця. Під'їхав верхи на слоні до палацу й каже падишахові:
— Візьми, о найясніший падишаху, цього слона, а нас з Яковом відпусти додому.
Як не шкода було падишахові розставатися з ними, тільки нічого не поробиш  -  слова свого треба дотримуватися.
— Ідіть, — сказав він юнакам, — відпускаю вас.
Через кілька днів прийшли побратими до моря. Біля самісінького берега човен на хвилях гойдається. Човен, бач, є, а весел немає. Що його робити?
Аж виходить до них з-за скелі велетень-людожер Див.
— О недостойні мого шлунка! — каже Див-людожер. — У мене, у найсильнішого з Дивів, такий звичай: кожний, хто прийде сюди, має помірятися зі мною силою у боротьбі. Якщо людина кине мене на землю та встромить мені кільце у вухо, буду я йому за невільника. Якщо ж я кину когось з вас на землю, то з'їм вас обох живцем.
Тут Іван і каже Диву:
— Ти такий великий, а говориш дуже тихо, я ж тебе зовсім не чую. Нахились до мене та скажи голосніше.
Нахилився Див, а Іван мерщій ухопив його за вуха та  — тень-делень наїхав на пень! — як ударить лобом об придорожну каменюку... Див знепретомнів, а коли отямився, був уже з кільцем у вусі.
— Сильний ти, Див, але я сильніший за тебе, — сказав йому Іван. — Ти скажи мені, чи дужчий ти за хвилі морські?
— Авжеж, — відповів людожер.
— Тоді слухай та підкоряйся. Зараз ми з Яковом посідаємо в човен, а коли відпливемо трохи від берега, ти вхопи море за краєчок та й трусни щосили.
Схопив Див море за окраєць, як велів йому Іван, та так трусонув, що піднялася величезна хвиля і підкинула човен аж до хмар. Той знявся й полетів. Перелетівши через море, гори й степ, упав човен прямісінько в Дніпро біля самої Томаківської Січі.
Радісно зустріли запорожці побратимів і дали їм такі прізвиська: Івана Підковою назвали, за його силу велетеньску та за те, що слона підкував, а Якова Шахом ушанували за те, що сам перський падишах за нього дочку хотів віддати та й ще вінця свого дарував.  Відтоді слава про них пішла по всій землі. Уперше в історії козацтва з'явилися тут два гетьмани: на Січі  —  Шах, а на Україні над реєстровими козаками  —  Підкова. Ця пригода сталася років зо двісті тому. Так-таки, так. Кхе, кхе.
— Ви знали Івана Підкову та Якова Шаха двісті років тому?! — здивовано запитав Улас. — Скільки ж вам років, діду?
Старий запорожець витяг з-за околиці шапки люльку й гаман з тютюном, не поспішаючи набив люльку, дістав кресало, мовчки викресав вогню, потягнув і випустив з-під суворих сивих вусів хмаринку синього диму, подивився своїми зеленуватими мудрими очима на хлопчика й так сказав:
— Звідки ж мені знати, котрий мені рік? Коли народився  —  без пам'яті був, коли ріс,  —  розуму не мав, а коли вже дійшов до розуму, тоді б і полічити, та багато років минулося.
— Що й казати, дрімучі діди ми з Данилом, Уласику. Кумедія, та й годі.
І заспівав Базікало нової пісні, та гарно так заспівав:

Та шумить, гуде вітер по діброві,
Блудить, блудить козаченько по дорозі.
"Ой, чого ти, мій коню, нудиш,
Із битої доріженьки блудиш?
Чи я тобі, мій коню, важок,
А чи моя козацька зброя,
А чи здобиченька моя?
Не журися, коню вороненький,
Буде оброки по самі боки,
Буде сіна по самі коліна,
Будеш в станочку на сусі стояти."
"Ой ти мені, мій пане, не важок,
Ані твоя козацькая зброя,
Ані здобиченька твоя!
А те мені, пане, важко,
Що з боків та сторожують,
А спереду та зустрічають,
А ззаду погоня біжить."
"Гей, не журися, мій коню вороненький,
Ми сторожу та обминемо,
А од погоні утечемо,
А з устрічею та поб'ємося.
Ой низом, вороненький, низом,
Закидані доріженкьи хмизом;
А ти, мій конь вороненький,
Перескакуй цей хмиз зелененький."
(Народна пісня)

Хто знає, що воно за людина така — запорожець? У ведмедя десять пісень, і всі вони про мед. У козака — сто пісень, і всі — про волю!

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]