ІСТОРІЯ ДЕСЯТА

Коли землю почали огортати сутінки, вони досягли Кодака. Це місце було пустельним, і тільки земляні вали, вкриті травою, нагадували про те, що колись тут стояла грізна польська фортеця. Десь поруч валів щось ревло і стогнало, немов насувалася грозова хмара, хоча небо було ясне, тихе і безхмарне.
- Що це так гуде? - здивовано запитав Улас, прислухаючись і озираючись довкола.
- Ну й хлопче! - засміявся дід Базікало. - А очі тобі для чого?
Піднімись на вал, сам все і побачиш.
Уласик чкурнув на вал і завмер від захоплення. Там, у низу, широкою лавиною мчалася ріка; перший із дев'яти Дніпрових порогів - Кодацький - увесь був перед очима, від берега до берега. Грізно над водою піднімалися гострі скелі-острови, вода, шалено б'ючись об них, здіймалася високо вгору, а потім з шумом і ревом падала вниз.
Улас вдихнув на повні груди повітря і щосили заволав:
- О-го-го-го! От здорово! По-ро-ги-и!!
- Агов, Уласику!
- Що, дідусю Даниле?!
- Чи, бува, не бажаєш ближче розгледіти велетня?
- Бажаю!
- То ходімо!..
- Тільки люльку свою залиш, - сказав дід Базікало, - вона тобі все рівно поки що ні до чого. А я окунців наловлю, на вечерю юшки наварю. Дід Кахикало віддав побратиму люльку і, взявши за руку Власа, повів до річки.
Вже біля води, коли вони присіли на одну з кам'яних брил, дід замислено промовив:
- Багато разів бував я у цих місцях і завжди любив слухати як шумить Дніпро на порогах. Яка велика перепона, і не одна, стоїть перед ним, а він, як той козак, долаючи будь-які перешкоди, все рветься і рветься на степові простори.
- Так, - сказав Уласик, жбурляючи невеличкі камінці в бурхливий потік, - це вірно, що жодному богатиреві не під силу здолати пороги.
- Вгору проти течії, це точно. Кхе, кхе... А от униз... Якщо є бажання, ми можемо пройти з тобою через усі пороги.
- Через всі дев'ять порогів? - перепитав Улас.
- Через всі дев'ять порогів, аж до самого острова Хортиці!
- Але... пройти... чим?
- Чим, чим, твоїм перечим! - передражнив його дід. - Трохи вище Кодацького порога, навпроти каменя Сідлач, затопив я якось біля самісінького берега байдак. Якщо він все ще там, то завтра десь під обід і підемо водою через пороги...
- Звісне діло, підемо! - радісно погодився Влас.
- Не злякаєшся?
- Не злякаюсь!
- Це ми ще побачим. А зараз давай нап'ємося водички і підемо до діда Івана. Чує мій ніс - гарну вечерю він нам готує. Улас підійшов до річки, приліг на каменюці і, припавши до води, почав жадібно пити.
- Як же ти, серце, лежачи воду п'єш! - зупинив його запорожець. - Не діло так пити, ой, не діло.
- Чому це не діло? - впівоберта, здивовано запитав Улас.
- Лежачи п'ють воду тільки татари.
- А як же її пити, коли нічим набирати?
- Пий жменею, по-козацькому. Як я.
- Зголодніли? - ще здаля зустрів їх посмішкою дід Іван.
- Не знаю, як Власик, а я голодний, як той цуцик, - сказав дід Кахикало, сідаючи біля багаття. - Брате Іване, невже юшки нам наварив?!
А Базікало у відповідь приказкою:
Ой чук, чук, чук,
Наловив дід щук!
Та іще карасиків
Годувати Власика,
Та іще і окунця
Годувати Кахикала-молодця!

- Як не любити такого побратима, Власику! Ну молодець, Іван!
Їли як завжди з превеликим апетитом, а, скінчивши вечеряти, помолилися на схід, заховали провізію, й дід Базікало запропонував Власу походити з ним на жаринах із вогнища.
- Це ще навіщо?! - від такої пропозиції Власу стало якось не по собі. Він раптом пригадав, як діди вже кидали його головою в колодязь і як потім опинився він на дні річки. Але це...
- Ти Власику, не бійся, - заспокоював його дід Базікало, - вогонь
- такий же живий, як і ми, люди. Для когось він злий, а для когось - добрий. У вогні є і душа, і розум. І, якщо його не боятися, він лиха не зробить, а навпаки, допоможе людині перемогти в собі жах, хвороби, завжди бути веселим і радісним, як я.
Улас подивився на діда Кахикала, маючи надію знайти в його очах незгоду з тим, що казав дід Іван, але Кахикало ствердно закивав головою.
- Точно, точно. Не було ще такого козака, серце, який хоча б один раз у житті не ходив босоніж по жаринах. Степ - це тобі не хата. У холодні вечори, козак, було, походить по жаринах, а потім взує сухі постоли та під кожух - жух! - і спить собі до ранку, як на теплій печі.
- Не вірить він нам, брате Даниле. Ось дивись, - жваво сказав дід Іван, вистрибнув із чобіт, і пішов, посміхаючись, по жаринах. Дід Данило за ним.
Скинув Улас чоботи, набрався духу, зробив по жаринах крок, другий, але не відчув при цьому ні болю, ні жару... Навпаки, якось весело йому одразу стало і добре.
- Давай, давай, Власику! - підбадьорював його дід Іван. - Завтра, коли через пороги підемо, ти вже нічого боятися не будеш. Слово даю, тринди-ринди!
- ...Тепер відпочивати, - скомандував Кахикало звеселілим супутникам. - Минулої ночі не спали, треба хоч цієї відпочити гарненько.
- Дідусю Даниле, ви ж мені обіцяли розповісти про гетьмана Сулиму, про Кодацьку фортецю...
- Розкажу, серце, та, мабуть, не сьогодні. Поганий з мене оповідач без люльки.
- А хочеш, брате Даниле, я йому розповім?
- А спати ж коли? Ніч підступає.
- Хай підступа. На тім світі виспимося.
- Дитину б пожалів.
- А що йому. Захоче спати, засне. Вірно я кажу, Власику?
- Вірно.
- Тоді слухай...

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ,
ЯК СЛАВНИЙ ГЕТЬМАН ІВАН СУЛИМА ВЗЯВ ФОРТЕЦЮ КОДАК

Слухай же, як діло було. Ще до Богдана Хмельницького, а саме 1635 року, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима. Рубака то був славнозвісний, сміливий, як сто лицарів, хитрий, як лис, а дужий, як дикий кінь. Тринди-ринди. Бурхливі роки випали на його долю, в щорічних походах по Чорному морю міцніла його молодецька вдача. Брав і Кафу в Криму, і Трапезонт; палив вогнем окраїни самого Царгорода. Слава про нього розійшлася поза межами України, і, нарешті, стала всесвітньою після того, як він, захопивши у морі на турецькій галері багато бранців, триста з них відіслав у подарунок римському папі, який того часу теж воював з турками. Серед козаків, які супроводжували бранців, були і ми з Данилом. Таких чудес надивилися, Власику, що будь-будь. Бачили, скажімо, в морі летючих риб. Вони вискакують цілими косяками з води і летять милю або й більше, а потім знову пірнають у море. Чи пригадуєш, Даниле, як одна така рибина стрибнула в корячок Бурляю, коли той вже підніс його до рота, щоб напитися води? От було сміху! Кумедія, та й годі! Про що я? Ага!... Незадовго до того, як стати Сулимі кошовим отаманом, поляки почали будувати тут, над Кодацьким порогом, міцну фортецю. От він - поріг, а тут, де ми сидимо, була фортеця. Цим поляки хотіли відрізати Запорожжя од України з тим, щоб перешкоджати поневоленому українському людові тікати від панів на Січ, а запорожцям виходити з Січ! і на Україну нагадувати нещасним братам про те, що на світі існує воля.
- Ану, заграй на кобзі, брате Даниле, пісню йому заспіваю.
І Базікало заспівав:
Не хотіли пани-ляхи
Попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ бурлаки
Та й через пороги, -
Спорудили над Кодаком
Город-кріпосницю,
Ще й прислали в Кодак військо
Чужу-чужаницю.
Іде бурлак чи комишник
Порогом-водою,
Його лове чуже військо
Й оддає в неволю.
Зажурились запорожці,
Що нема їм волі
Ні на Дніпрі,
Ні на Росі,
Ні в чистому полі...
(Народна пісня)

- Тут я тебе спитаю, Власику, чи ж могли ми, вольні козаки, стерпіти таку образу? Звісно, ні. Скликав кошовий отаман Військову раду:
- А що, панове товариство, славне Військо Запорозьке Низове, чи погодимося ми з тим, щоб на нашій землі ляхи фортецю будували?
- Нізащо в світі, батьку! Їй Богу, ні!
- Тож, діти мої, - сказав тоді Сулима, - ось вам моє батьківське слово: повисмикуєте мені мої сиві вуса, з коренем вирвете мій оселедець, якщо не рознесу я вщент тої незборимої будівлі! Пригадується мені, Богдан Хмельницький любив казати: "Що рукою будується - рукою й руйнується". І вірно. Як не намагався француз Боплан побудувати нескориму фортецю, як не нахвалявся її міццю коронний польський гетьман Конецпольський, аж, ні, не витримала вона, не встояла під козацьким тиском.
Фортеця та, скажу я тобі, була не проста. Тільки уяви: глибокі, мов провалля, навколо Кодака рівчаки; за рівчаками - вали, а по тих валах - висока дубова засіка з вікнами й дірками для гармат та рушниць. Брама у Кодака була тільки одна і та дуже міцна, залізом кована, а обабіч неї стояли дві башти, збиті з міцних дубових кряжів. Зі сходу й з півдня фортеця була захищена кручами Дніпра, з півночі - глибоким байраком, з заходу ж був чистий степ, на якму можна було далеко бачити ворогів, і з цього боку фортеця мала найглибші рівчаки, найвищі вали і найбільше по стінах гармат. За два тижні до того дня, як рушити в похід на Кодацьку фортецю, обрали ми Сулиму нашим гетьманом. У нас на Січі казали: "До булави треба ще й булави". А вже в тому, що у новообраного гетьмана була голова, Власику, ніхно не мав сумніву.
Три тисячі козаків узяв Сулима з собою на Кодак. Сам гетьман в розвідку пішов. І коли зрозумів, що наблизитись до замчища непомітно з боку степу неможливо, то дав наказ підходити з одного боку глибоким байраком, а з другого попід скелями Дніпра. Доки Сулима ходив у розвідку, ми майстрували драбини та рубали чагарники й гілля дерев, щоб в'язати з того в'язки. Надвечір, коли в кожного козака була за плечима в'язанка хмизу, а на кожні півсотні козаків була драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.
Як зараз пам'ятаю. На небі ані зірочки. Вітер гуляє над степом. Ще гучніше реве сердитий Дніпро. А нам, козакам, це й на руку. За густою пітьмою ночі та через голосіння порога вартові не бачать і не чують, що запорожці вже облягли Кодак з усіх боків і підступають під самі окопи.
Без гомону, без галасу, то дряпаючись на скелі, то припадаючи до землі, наближалися козаки до окопів з боку Дніпра і з боку байраку; з поля Сулима тільки віддаля поставив три сотні вершників, щоб переймали втікачів.
Чують польські вартові, що за окопами почали погукувати сичі, та дивуються, звідкіля їх така сила налетіла, а проте й гадки не мають, що то не сичі, а гасло передавалося од куреня до куреня навкруг окопів. Враз по тому сигналу у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожний курінь почав накидати собі через рівчак греблю, щоб нею перейти до валу. Тільки тепер зрозуміла сторожа, що за окопами діється щось непевне, а що саме, того за темрявою вони не бачили. І поки вибухнув з польського боку перший постріл, ми вже бурхливим потоком посунули на окопи. Критися, сам розумієш, можливості вже не було. У таку хвилину тільки тримайся. "Ану, давай, давай хлопці!" Одні стріляли у вартових, другі тягли до стін драбини й орликами злітали на фортецю. Гоп - і вже там! Отак, отак! Тринди-ринди з маком борщ! Зчинився гамір і всередині Кодака. Польські жовніри були під командою французького полковника Маріона. Та поки він розмірковував, що і як робити, було вже пізно. "Не вийти вам, пани-ляхи, з біди, як камню з води!"
А тим часом пішов гуляти фортецею вогонь. Запалали засіки й будинки, зайнялися й башти по стінах, і велике полум'я освітило криваву січу. Щохвилини меншало поляків, козаки ж все прибували й прибували... Нарешті поляки зрозуміли, що намагання їхні марні і попросили милосердя.
- Дотримав-таки я свого батьківського слова, - сказав після бою Сулима. - Тож зостануться при мені мої сиві вуса й оселедець. А тепер, пани-брати, - суворо сказав отаман, - зрівняйте з землею залишки цього замчища, щоб і духу польського не лишилося біля наших Дніпрових порогів!
Так і зробили.
- А що було далі? - спитав Улас.
- Далі... - дід замислився. - Далі, Власику, гірким буде моє оповідання. Коли до Конецпольського дішла звістка про те, що Сулима зруйнував Кодак, у непоборимості якого гетьман так похвалявся, то й заповзявся він звести зі світу непокірного лицаря. Але він розумів, що Сулиму так просто не взяти і тому вдався до хитрощів. Він підговорив лестощами та обіцянками королівської милості шість козаків із козацької старшини знешкодити Івана. І вони, як Іуда, що продав Христа, зрадили Сулиму; уночі, коли той спав, заткнули йому рота, зв'язали руки і одвели до Конецпольського, а той зразу ж під великою вартою вирядив його до Варшави - польської столиці. А там... що й казати... на нього вже чекали кати... Кажуть, перед стратою нескорений гетьман таке прорік:

Прощавайте, пани-ляхи,
Вам смерть моя - втіха.
Бог все баче. Сподівайтесь
На скореє лихо.
Кров козацького гетьмана
Дурно не минеться.
Зачекайте, Січ повстане,
Вся Польща здригнеться.

Пророчими були слова Івана. Кров Сулими справді не минулася полякам дарма. На борню проти жорстокості польських панів уже через двадцять років піднявся новий богатир - Богдан Хмельницький, і почав у січні 1648 року Визвольну війну за права і волю українського народу. Поки Базікало розповідав Уласу про гетьмана Сулиму, дід Кахикало робив спробу за спробою підпалити люльку, котру, як пригадуєте, зачарував лукавий із Великої Могили. Та ось, на превелику радість запорожця, тютюн у люльці спалахнув вогником і Кахикало, примруживши від задоволення очі, задимів.
- Гарно, - тільки й міг сказати старий козак.
- Бачиш, брате Даниле, - дід Базікало перехрестився, - відпустила свої сатанинські чари нечиста сила. - І позіхнув лисий дід. - Тепер можна і відпочити. А то вчора - без сну, сьогодні - без сну. Ні, так не годиться. Тринди-ринди... Дід Іван і Власик повкладалися на животи і, сховавши носи в шапки, тої ж миті поснули. А дід Кахикало... Той розлігся обличчям до неба, дивився на зірки, все глибше і глибше занурюючись у свої дідівські думи.
На відстані гарматного пострілу від того місця, де зупинилися на
ночівлю наші мандрівники, тужно стогнав Кодацький поріг. Чи не про те
була його туга, що не будуть вже за Дніпровими порогами гуляти
безкраїми степами запорозькі козаки? Хто зна...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]