"...треба любити й пишатись найкращою своєю матір'ю. І я, яко син її великого сімейства, служу, якщо не ради добра для нього явного, то, принаймні, для слави імені України."
Т.Г. Шевченко

ІСТОРІЯ ПЕРША

Дорогий друже, поки наші герої йдуть крізь дрімучий самарський ліс до Скрипухи, давай-но перенесемося з тобою до її житла трохи раніше, і познайомимося ближче з цією дивовижною бабусею. Уяви собі лісову галявину... У центрі галявини стоїть невеличкий курінь, зроблений з усіляких гілок і вкритий зверху шкірою якогось звіра. Поруч з куренем - багаття, над багаттям у казані булькотить зілля, смачні струмочки пару підіймаються над казаном. Сама хазяєчка сидить біля вогнища на колоді і щось перебирає руками в подолі. За кого її тільки на Січі не вважали: одні - за знахарку, інші - за відьму, треті - за лікувальницю, а хтось за все оце разом. Як неможливо порахувати роки Кихикала й Базікала, так неможливо порахувати роки Скрипухи. Вона худенька, сухенька, як той вергун. На голові у бабусі капелюх лисячий; коричнева хустка на грудях навхрест зав'язана; спідниця чорна до п'ят; на ногах постоли; а на вербовому пояску гойдаються різнокольорові хусточки з вузликами. У вухах Скрипухи сережки-жолуді з дубовим листям; на шиї намисто червоне та оберіг - засушена жаба. Брови у неї вузькі, ніс широкий, трохи приплюснутий, зелені оченята позолотою віддають.
- Ну, ти ба, - сказала раптом Скрипуха, сплеснувши в долоні, - юшку ж присолити треба... Тільки-но Скрипуха зникла в курені, як біля багаття з'явилося маленьке прудке бісенятко і давай принюхуватися до казана... - Ах ти, такий-сякий! А ну геть від казана! - гримнула Скрипуха, виходячи з куреня, коли помітила непроханого гостя.
- А чия це, бабо, юшка у казані кипить?
- Моя.
- А я її - гам!
- Дістанеш по губам!
- А я втечу.
- А я дожену.
- А я по доріжці.
- А я - хвать! - за ріжки. - Скрипуха ухопила-таки бісенятко за хвіст.
Чортеня почало ще дужче дратувати Скрипуху:
- Стара бабо, очі, як у жаби, без верхньої губи, як регоче - видно зуби, на лобі сидить муха, руда-руда Скрипуха!
Скрипуха стала накручувати на руку хвіст чортеняти, приказуючи:
- Чортик, чортик, не розкривай ротик, бо висмикну хвіст, підеш геть без копит...
- Ой-йой-йой! Боляче! Відпусти мене, Скрипухо, а я тобі за це про щось розповім.
- Про що?
- Про те, що в світі за правда була, що курочка бичка привела. А той бичок зніс яєць, та яйця ті на хмаринку поклав, а безрукий ті яйця вкрав, та голому їх за пазуху поклав. А сліпий придивляється, а глухий прислухається, а німий "рятуй!" закричав, а безногий догнав!
- Таку правду і я знаю. Ось здеру з тебе шкуру на барабан, будеш тоді знати!
- Добре, добре, не гнівайся на мене, стара. Ще одну новину відкрию тобі.
- А про це я і без тебе знаю.
- Ну і...
- Гості до мене незвані поспішають.
- Вірно. І хто ж?
- Летять до мене три голуби: один лисий, другий сивий, а третій - зовсім малий. І ось у нього, у голубка, поранена лапка.
- Нецікаво з тобою, Скрипухо, усе ти знаєш, - гірко зітхнуло бісенятко. - Ну то хай. Дай мені юшки, я й піду собі.
- Бери, - сказала Скрипуха, - тільки з казаном бери.
Закружляло бісенятко навколо казана. І так, і сяк підійде... Та хіба ж його візьмеш - дуже гарячий казан.
- От скажу я тобі "дякую" - по спині ломакою.
- Крути, бісеня, носом, де ковиль та просо, бо пригощу тебе зараз березовою кашею. От я тобі зараз...
Злякалося бісенятко "березової" каші, накиволо п'ятами так, що аж залопотіло.
- Агов! Скрипухо! - почулося з гущавини.
- Летіть сюди, голуби! Тут я, тут...
На галявину викотилась бричка з Власом, запряжена жовтобрюхами, а слідом вийшли діди.
- Базікало! Кахикало! Оце гості, так гості!!!
- Ну ти ба - жива! - сяючи усмішкою, сказав Базікало.
- А що мені станеться, - весело відповіла Скрипуха. - Скрипуче колесо довго їздить.
- Ну тоді живи здорова, як корова, будь безмежна, як земля, - прохрипів Кахикало.
- Живіть же й ви, не знаючи хвороб, пеньки старі. А що це з вами за голуб такий? - звернулась стара до Власа. - Чого мовчиш, га?
Улас якусь хвилину здивовано дивився на Скрипуху, а потім сказав:
- Я - козак, на ім'я Влас, з'їдаю вола зараз. А як наїмся, то вже мовчу досхочу.
Скрипуха зареготалася.
- Отакої! Ха-ха! Маленька пташка, та гострий дзьобик.
- Отакі ми! - підтакнув Базікало.
- Це добре, - сказала Скрипуха. - Ой, пташино, ти пташино, лапка ж у тебе ушкоджена! Але це нічого. Одна мить - і все буде гаразд. Навіть оком не встигнеш моргнути, як уже будеш здоровий, і побіжиш швидше, ніж заєць. А зараз послухай, хто я така, - жваво сказала Скрипуха і, війнувши хусткою, заспівала:

Я сивенька веселуха,
Маю за сто років.
Ще я - баба шепотуха.
Мій дім - степ широкий.
Травоцвіт у Великім Луці
Шукаю-збираю.
А під вечір в Базавлуці
Спатоньки лягаю.

Кольорові хусточки з вузолками,
Не забуду анічого з вами.
Синя хустка - квасити капусту,
Червона хустина - ламати калину,
Зілля наварити з волошками.

Кличуть всі мене Скрипуха
Хлопці-запорожці.
Дай їм, Боже, добру вдачу
На кожному кроці!
Лиха доля-бідовуха
Не злама стареньку,
Завжди буде та Скрипуха
Жива й бідовенька.

Кольорові хусточки з вузолками,
Не забуду анічого з вами.
Хусточка жовта - поганяти хортів,
Хустка зелена - назбирать опеньок,
Напекти смачненьких пирогів.

- Ну, а тепер, покажи мені свою лапку, голубе.
Скрипуха, не знімаючи з Власової ноги пов'язку, декілька разів провела рукою вздовж рани, похитала головою, потім ухопилася обома руками за ногу хлопчика і так смикнула на себе, що Влас скрикнув від болю, а на лобі в нього з'явилися крапельки холодного поту.
- Все, все, все,- почала заспокоювати його Скрипуха. - Боляче вже не зроблю. Зараз ось піднімешся і побіжиш. - Вона витягла з-за пояса жмутик курячого пір'я, почала водити ним над хлопчиком і таємничо шепотіти:

Світла водичка,
Легкий вітерець,
Вмийте хлопцеві личко,
Хай летить молодець:
Над землею,
Над річкою,
Над чистим полем,
Над квітучим лугом!
Хай росте він, як колос,
Гучний має голос;
Хай, що не скаже,
Те й станеться.

- Чого сидиш? Біжи! - наказала Скрипуха Власику.
Підвівся Улас, зробив крок, другий... Ідуть ноги! Що тут скажеш? Чудасія, та й годі. І побіг він радісний навколо галявини... - Спасибі тобі, бабусю Скрипухо-о!
- Літай, пташе, на радість нашу! - засміялася знахарка. - Дарую тобі червону хусточку з вузликом; як потрапиш у біду, кинь її в повітря, на поміч прийду.
- Навіщо йому твоя хусточка? - сказав посміхаючись Базікало. - Доки ми з ним, - нічого хлопцеві боятися.
- Це я вже бачила... Врешті, як у вас, козаків, кажуть? Не кажи "гоп", поки не перескочиш.
- Певно, так. Бери, Власику, хусточку, може, ще й знадобиться.
- Отак буде краще. А тепер, козаки-орлики, сідайте ближче до вогню, юшкою вас почастую.
- Та ми не голодні з учора аж по сьогодні. Тринди-ринди.
- Ви не голодні, а ось хлопець - голодний. По очах бачу, що голодний.
- Чому б і не повечеряти, - раптом сказав Кахикало, - коли добра людина пригощає. Саме час гаряченького посьорбати. Так-таки, так.Кхе, кхе.
Сіли вечеряти.
- Смачна юшка.., - все підхвалював вариво дід Кахикало.
- Смачна.., - підтакував йому Влас.
А Базікало все жартував:
- Ет, Скрипухо, чому ми вже такі старі? Скинути б трохи років, оженився б я на тобі, і жили б ми із тобою де-небудь під Полтавою в світлій хаті, і любив би я тебе, як голуб свою голубку, й варила б ти мені кожного дня таку смачну юшку.
- А нам і зараз ще не пізно спаруватися, - сказала якось поважно Скрипуха. - Зоставайся жити у мене і буду я тобі готувати такі страви, що ї-ї-їх!..
- Пізно вже, душе сердешна, пізно. У мої роки мені одна дорога - в монастир. Багато я за життя своє гріхів наробив, а тепер ось хочу насамоті, в покої у Господа прощення просити.
Запанувала тиша...
Старі думали про своє, мірячи внутрішнім зором нелегкий і довгий життєвий шлях.
Улас дивився на дідів, що були вже йому, як рідні, на Скрипуху, чудернацьку, але мудру і веселу бабусю, і не міг не замилуватися тим, як казково сяяли їхні обличчя: зморшкуваті, але такі ясні, відкриті й прості.
- Спасибі тобі, Скрипухо, за юшку смачну! - порушив тишу дід Кахикало. - Жахливо навіть уявити, що колись козаки хотіли тебе, на зразок конотопської відьми, в річці втопити.
- Е-ех! Що минулося, Даниле, те вже не вернеться. Нічого й згадувати.
Дід Базікало сховав за халяву ложку, провів долонею по лисій голові і так сказав Скрипусі:
- Вірно говориш, Скрипухо. Якщо вже й пригадувати, так тільки добре.
Тринди-ринди! З того часу, як ти мені кулю з ноги витягла та заговорила від зброї, мене вже нічого у бою не чіпало. Ось за це тобі превелике спасибі.
- Знай Скрипуху, я така, все зроблю для козака.
Улас зацікавлено слухав діда Івана, все намагався зрозуміти, як це можна людину від зброї заговорити, і він звернувся з цим запитанням до Скрипухи.
- Можна, голубе, можна, - відповіла та, - сідай ось на колоду, я тебе теж заговорю, то й пізнаєш.
Сів Уласик на колоду, як наказала йому Скрипуха. Стара підійшла, торкнулася рукою голови хлопчика, і Влас тої ж миті заснув. Вірніше, не заснув, а просто у нього мимоволі стулилися повіки, по всьому тілу розлилося тепло, і крізь легку дрімоту Влас почув раптом тихе таємниче шемрання Скрипухи...

ЗАГОВІР ВІД ВІЙСЬКОВОЇ ЗБРОЇ

А будь моє слово стрімкіше води, вище гори, важче золота, сильніше богатиря. На високій горі, за річкою, стоїть дівиця білолиця, стоїть посміхається, добрим людям вклоняється. У правиці тримає кулі свинцеві, в лівиці - мідні, а в ногах кам'яні. Оберего, красна дівице, відбери рушниці: турецькі, татарські, всіляких язиків та супостатів, зіпсуй своєю невидимою силою гармати ворожі. Хай кулі та стріли минають Власика, хай тіло його буде міцніше від білого каменя. Якщо вже хто кулю пошле в нього, хай піде вона в сиру землю, в степ широкий. Щоб був хлопець в війні цілий і неушкоджений, і кінь його був цілим і неушкодженим. Хай жоден меч не зачепить хлопчика-сміливця. Слово моє міцне.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]