Мандрівникам треба було пройти довгий шлях крізь вікові Самарські ліси, відвідати Самарський монастир, і далі, через хутір Веселий, Велику Могилу, села Спаське та Чаплі, вийти до Старого Кодака.  Коли ввійшли в ліс, набігло багато звірів: тут були олені, вепри, зайці, хорти, вовки, рисі... На гілках дерев защебетали птахи.
— Добридень вам, любі! — лагідно всміхаючись, здоровкались з лісовими мешканцями наші діди. — Ось вам сухариків. Не кривдять вас тут?
Наперед вийшов старезний підсліпуватий ведмідь. Він підвівся на задні лапи й став щось гарчати...
— Он воно як..., — похитав головою Кахикало. — Чуєш, серце, каже ведмідь, що люди все частіше приходять до лісу з сокирами, шоб валити старезні дуби-велетні. Кхе, кхе. А пани з молодими паничами внадилися сюди стріляти звірину. Ех-хе-хе. Немає спокою в світі ні людині, ні тварині.
Спочатку Власа здивувало те, що діди знають мову звірів, але тут він пригадав історію з сомом на дні річки, і потім вже не дивувався тому, що бачив. Адже його діди можуть — що завгодно!  Звірі провели гостей до Святої Запорозької Криниці, а там розбіглися хто куди лісовими стежками.
— Ади, Власику, — якось урочисто промовив дід Базікало. — Це — Свята Криниця. Вона має чудодійну силу: варто тільки перехрестити її в спеку — негайно навкруги Самари піде дощ.
— Так не буває, дідусю, — махнув рукою Власик. — Дощик іде, коли на небі хмариться. А сьогодні небо чисте-чисте.
— Не віриш! Добре. Ось перехрести Криницю й побачиш.
Перехрестив Улас Криницю — справді: маленькі кришталеві крапельки заходилися відстукувати пісню дощу в густих кронах вікових дубів. Перехрестив дід Базікало Криницю тричі — й дощу як не було.
— Ну що, браття, — сказав дід Кахикало, — поп'ємо святої водиці, та підемо собі далі. Що скажете?
— Громада — це рада, як вирішить, так і буде, — випалив бадьоро дід Базікало.
— Може, хто інакше міркує? Кхе, кхе...
— Ні.
— Ні.
— Тоді — вперед!

...Усе далі й далі заходили вони в ліс. Десь опівдні спіткала їх біда: Власик наступив ногою на товстого, наче голобля, змія, з жахом підскочив, хутко кинувся тікати, але перечепився через ломаччя, впав, дуже пошкодив собі ногу і не міг самостійно продовжувати подорож.  Діди, не гаючись, привели до тями хлопця: дід Кахикало присипав рану тютюновим попелом, а дід Базікало приклав до неї кавалок землі, змішаної зі слиною. Біль стухав, але йти Влас все ще не міг.
— Посидь, посидь, серце. Так-таки, так. Кхе, кхе. Відпочинь. Тут недалечко одна бабуся живе, на прізвисько Скрипуха, то вона тебе швиденько бігати змусить.
— Добре, що жовтобрюх, на якого ти наступив, був не голодний, а то... Кумедія, та й годі. Вони, жовтобрюхи, кидаються на людину зі свистом і кусають, наче ті собаки: підніме голову та й свисне, як той чабан на вівці. При яскравому сонці здалеку вони здаються жовтогарячими  — справжнє золото; зблизька вони здаються сріблястого кольору. Лежить, наче срібне колесо... Якщо розлютити жовтобрюха, то він підстрибує, кидається на людину, дере на ній шмаття й вириває цілі шматки м'яса. Тільки ці укуси не смертельні. Від розлюченого жовтобрюха можна врятуватися, коли бігти так, щоб сонце світило йому в вічі, — проти сонця не бачить.
Тут дід Базікало якось чудернацько свиснув, і до нього з-під ломаччя виповз жовтобрюх. Базікало погладив його по голові й докірливо сказав:
— Що ж це ти нашого хлопця надумав лякати? Тринди-ринди. Біда із вами, та й годі. Як тепер його до Скрипухи доправити? Що?.. Чуєш, Власику, він каже, що жовтобрюхи доправлять тебе до Скрипухи. Та не бійся ти його, погладь змійчика.
Улас несміливо торкнувся рукою голови жовтобрюха.
— Правду кажуть, — захрипів Кахикало, — нема степу без сайгаків, нема неба без сокола, нема мандрів без пригод. Кхе, кхе.  Легенький вітерець захитав крони дерев, і зашепотіли вони про щось, наче хотіли підказати дідові, що стерлося в його пам'яті роками.
— Слухай, серце, яку історію я розповім тобі про іншого змія  — полоза.

Полоз — це великий гад! Як дожене чоловіка, обів'є його і задушить. Полози живуть в степу, в лугах, а найбільше — серед скель.  Якось пливли ми Дніпром і пристали до берега в Великому Лузі. От ми, старі козаки, понабивали люльки та й палимо собі, а один молодик пішов на полювання. Звечоріло — немаю нашого молодика з полювання.
От котрийсь із нас обдивився кругом і каже:
— Стій, браття! Ми молодикові не сказали, що тут полози живуть. Вони його задушать!..
Пішли шукати — коли ж так: стоїть молодик під дубом, а круг нього обкрутився полоз... Став полоз душити козака, а той йому й засадив ножа в голову. Полоз так і закляк на ньому. Побачив нас козак, зрадів, гукає:
— Ой, братчики, рятуйте!
Розмотали ми полоза, глянули — а козак ледь живий. І рушниця в нього погнута...
— Годі тобі, Даниле, хлопця лякати. Та й до Скрипухи неблизький шлях. Треба йти.
— Треба, так треба. Кхе.
Дід Кахикало сховав люльку, розправив вуса й голосно тричі свиснув. Не встиг Улас навіть оком повести, як перед ним уже стояла невеличка бричка запряжена, але не кіньми, як те водиться скрізь, а трьома жовтобрюхами.
Узяв Базікало Власа на руки, посадив у бричку.
— Рушайте, жовтобрюхи! Везіть козака до Скрипухи.
Хватай час за чуприну, а то утече!..

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]