ІСТОРІЯ ОДИНАДЦЯТА

Золотився теплий ранок. Червоний диск сонця помалу підіймався над Дніпром, а внизу все ревів перший поріг - Кодацький. Уласа розбудили звуки тужної мелодії. Це дід Кахикало грав на кобзі і співав:
Ой не сам я іду слободою, -
Ведуть мене громадою,
Називають бурлакою,
Мого брата - розбишакою,
А мого коня - пробіякою.
Горе ж мені на чужині,
Що не вмісті брати мої;
Що один в Січі отаманом,
А другий десь ще й ватагом.
Сам я молод понад Дніпром ходжу,
Дев'ятеро коней воджу,
На десятому, вороному, роз'їжджаю,
Дніпра братом називаю.
"Скажи мені усю правду:
Скажи броди бурлацькії,
Ще й переводи козацькії!"
З устя моря до вершини
Сімсот річок, ще й чотири,
Та всі вони в Дніпр упали,
Дніпра правди питали;
Одна річка Синявочка
Дніпра правди не питала,
Рідним батьком називала:
"Ой ти, Дніпре, чим ти ясен, Чим ти ясен, чим ти красен:
Чи своєю довжиною,
Глибиною, шириною,
Чи крутими берегами,
Чи жовтими все пісками,
А чи темними лугами?"
"Ой ясен я козаками,
Козаками..."
(Народна пісня)

Обірвалася пісня і по щоці діда Данила скотилася сльоза.
- Що з вами, дідусю Даниле? - обережно і разом з тим ласкаво, запитав Улас.
- Нічого, серце, нічого, - відповів дід, трохи заспокоївшись, - іди до Дніпра, вмийся, а там вирішимо, що далі робити будемо.
- А де дідусь Іван?
- Теж до річки пішов. Іди, серце, іди і хутчіш повертайтесь.
Сидячи колом, мов на козацькій раді, вирішили мандрівники вчинити ось що: дід Кахикало мав піти вздовж Дніпра трохи вище порога до місця, що навпроти каменя Сідлач, і приготувати для проходження через пороги старий байдак, ним же колись потоплений коло берега, а дід Іван і Влас... Вони тим часом мали піднятися в небо і з висоти пташиного польоту обдивитися всі пороги.
- Як же ми полетимо? - здивувався Влас.
- А я ось зараз перекинусь на орла, - сказав дід Іван, та так, що Влас не зрозумів: жартував він чи говорив серйозно.
- Навіщо на орла? - заперечив йому дід Данило. - Беріть мою люльку і летіть.
- Як же ти без люльки своєї обійдешся?
- Довга штука облетіти пороги, - відповів старий характерник. - Поки я байдак з-під води підніму, ви й повернетесь. На тому й порішили.
Дід Кахикало дістав свою люльку, потер її об шапку, щось промовив пошепки і люлька, випурхнувши з шорстких долонь діда, декілька разів перевернулась у повітрі і плавно приземлилась. І, о чудо! Вона стала такою величезною, що з неї міг би вже запалити не козак, а який-небудь велетень.
- Ну, що дивитеся, - сказав дід Кахикало, - сідайте в люльку і летіть з Богом.
Козацька люлька злетіла аж до хмар. Від такої височини у Власа мимоволі захопило подих. Унизу звивистою стрічкою голубів старий Дніпро, а ліворуч і праворуч нього розкинувся смарагдовий степ. Славна і могутня ріка сягала обрію, єдналась з небом, аніскільки не поступаючись йому в синяві і величі. З пташиної високості було добре видно всі дев'ять порогів. Гострі камені, наче ікла страшенного звіра, хижо вгризалися в живе тіло ріки, рвали і шматували воду, здіймаючи вгору білі піняві хвилі.
- Ось вони, Власику, всі дев'ять, - голосно сказав дід Базікало. - Що за краса, тринди-ринди! Ондечки там ми ночували... Замкові вали бачиш?.. Ось він, поріг Кодацький... А далі... Це Сурський... А це Лоханський... Ось Дзвонецький. Між Дзвонецьким і Вовніговським найстарший поріг - Ненаситецький. А назвали його так тому, що має ненаситну утробу. Це найгрізніший і найнебезпечніший від усіх порогів. Багато сміливців знайшли тут смерть свою. А йому все мало й мало! Ніяк не може насититися: все реве й реве голодний, просить їсти.
- Дідусю, як же він може "їсти", він же поріг, а не людина! - дивувався Влас.
- Ненаситний він у тому розумінні, що людей багато губить.
Зрозумів? - Влас кивнув головою. - Ото ж то й воно. За Вовніговським ідуть один за одним пороги Будильський, Лишній і, нарешті, Вільний. Тобі, я гадаю, не завадить знати звідкіля пішли пороги... Цієї миті невідомо звідки набігла хмарина, зависла над порогами і лину?в дощ.
- Давай-но провідаємо Чортову Хату, - запропонував дід Базікало, - пересидимо дощ і я розповім тобі давню-давню легенду про пороги.
- А що таке "чортова хата"? - запитав Улас.
- Печера така. Вона знаходиться нижче Лантухівського острова, в балці Вільній. Тримайся!..
Люлька швидко полетіла вниз. Перед самою землею вона припинила своє стрімке падіння і граціозно, немов пташине перо, приземлилася біля печери, що знаходилася на вищому березі балки. Ввійшли у печеру; це була навіть і не печера, а заглиблення, зроблене самою природою в скелястому боці балки. Чимось вона нагадувала просту українську піч. Стояти тут можна було тільки зігнувшись, от тому Влас і дід Іван сіли.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЗВІДКИ ПІШЛИ ДНІПРОВІ ПОРОГИ

З давніх-давен стояла в цих місцях недалеко від берега Дніпра величезна кам'яна гора. Жив у тій горі старий богатир на ім'я Роксолан, і було в нього восьмеро синів-близнюків. День у день, рік у рік, не бачачи сонця, ні білого світу, щось палили вони у вогняній печі. А що саме палили, того брати не відали, один тільки батько знав. От виросли сини, стали справжніми орлами. І так вже їм остогидла одноманітна ця робота, що вирішили вони викрасти у батька ключ від залізних дверей і вийти, нарешті, на волю. Одного разу, коли батько спав, брати зняли з його шиї заповітний ключ. Але тільки-но вони спробували відімкнути ним двері, щось зі страшенною силою загуркотіло, здригнулася земля, і, коли б брати не встигли відскочити углиб печери, на їхні голови впала б величезна кам'яна брила, вихід із печери був остаточно зачинений.
- Що ж ви наробили, сини мої! - у відчаї вигукнув розбуджений гуркотом батько. - Лише три дні і три ночі зосталося нам бути у цій горі, щоб до останньої порошинки спалити те, що звелів нам Господь. Ви не витримали іспиту, і тепер нам не уникнути Божої кари. Наперед вийшов один із синів.
- Скажи, батьку, що палили ми всі ці довгі роки у печі?
- Добре, - промовив Роксолан, - все розповім вам.
І сивий богатир розказав синам сумну історію свого життя.
- Був у мене старший брат на ім'я Полун, - почав він свою розповідь. - Наша хатина стояла на галявині дрімучого лісу. Ліс нас годував, одягав; ми були молодими, повносилими, шанували Бога і раділи життю.
Одного разу, на полюванні, ми зустріли чарівної краси золотоволосу дівчину. Їй загрожувала смертельна небезпека. Дівчина задкувала до річки, а на неї, грізно ревучи і ставши на задні лапища, сунув величезний ведмідь. Ми з братом блискавично кинулись на лютого звіра; два удари мечем - і він упав бездиханий до ніг переляканої дівчини.
- Хто ти? - запитав брат, коли минула небезпека.
- Я дочка царя Дадая, у володінні якого знаходиться вся околишня земля, - відповіла вона. - Сьогодні вранці я пішла до лісу за грибами і заблукала. І коли б не ви... - дівчина стихла.
- Як тебе звуть?
- Веселина.
Вона була така ж світла й гарна, як і її ім'я. Неважко здогадатися, діти мої, що ми обидва закохалися в неї.
- Веселина - наша мати? - раптом запитав молодший син.
- Так, - спокійно сказав батько і трохи згодом продовжив свою оповідь синам. - Коли ми освідчилися їй в своїх почуттях, Веселина сказала, що їй більше до серця Полун і що вона згодна стати його дружиною. Наступного дня ми виїхіли до замку Дадая. Старий цар дуже зрадів, довідавшись, що ми врятували життя його дочці і без зайвих вагань дав згоду на шлюб Полуна і Веселини. Незабаром зіграли весілля. Я зажадав знову повернутися до лісу, але цар запропонував мені лишитися в замку і стати його тіуном- (- тіун - княжий охоронець). Я погодився. Але з тої пори втратив спокій і сон, а в моєму серці оселилися таємна образа і заздрість. Я не міг бачити сяючі від щастя обличчя закоханих, і незабаром твердо вирішив викрасти Веселину. Одної ночі мені вдалося здійснити задумане; за вечерею підсипав у келихи з вином сон-зілля і, коли у замку всі поснули, я викрав красуню. Завіз її в далеку степову країну, щоб брат не зміг нас віднайти. Веселина довго лила сльози, сумуючи за чоловіком, та з часом змирилася з долею і подарувала мені восьмеро синів... Вас, діти мої. О ту пору я був щасливий як ніколи в житті. Але щастя моє тривало недовго. Зла чаклунка Явдоха підказала Полуну шлях до мого житла. Він прийшов як воїн, щоб убити мене і повернути собі Веселину. Бачить Бог, я не хотів битися з братом! Та що було діяти? Ми вийшли в дике поле.
Наш бій тривав довго: з ранку і до ранку наступного дня. Але щастя
було на моєму боці. Я спромігся нанести йому декілька тяжких ран. Брат
стікав кров'ю, але битися не припиняв. Вранці, коли зоря сповістила
про наближення нового дня, я завдав йому останнього смертельного
удару. Ледь я присів, щоб обітерти закривавлений меч об траву, коли
раптом побачив серед зеленого листя черв!
оні ягоди. Їх було дуже багато, і з'являлися вони на тому місці, де
пролилася кров брата мого - Полуна...
- Так з'явилися на землі полуниці... - додав від себе дід Іван.
- Що було далі? - нетерпляче запитав Улас.
- Не поспішай. Слухай. Веселина, довідавшись про смерть Полуна, вибігла в поле. Та тільки вона доторкнулась до мертвого тіла богатиря, як два невидимих ангела взяли її під руки, підняли високо в небо, і перетворилася вона на барвисту веселку.
Всевидячий Господь у гніві Своїм звернувся до Роксолана:
- Двічі, Роксолане, ти порушив Мої заповіді. Спочатку ти забажав дружину брата свого, а потім убив однокровника. Я міг би покарати тебе вогнем. Але якщо я це зроблю, твої сини залишаться сиротами і загинуть.
- Дозволь мені, Господи, спокутувати мій гріх! - став благати Роксолан.
- Хай буде так, - сказав Творець.
- Великий Боже, що я маю зробити?
- Ти повинен зібрати все зло землі, зачинитися з синами в кам'яній горі біля Дніпра і тридцять три роки палити те зло у вогняній печі. Жоден з синів не повинен знати про це. Виконаєш Мою Волю - позбудешся своїх гріхів. А ні - не минути тобі і синам твоїм Моєї лютої кари! Сердешні брати гірко заплакали, коли дізналися, якого лиха вони заподіяли своєю квапливістю. Але вже ніхто не міг їх врятувати. Декілька блискавок разом улучили в кам'яну гору. Величезні каменюки, наче пір'я, розлетілися по степу. А старий богатир і восьмеро його синів повітряною хвилею були підкинуті вгору, з висоти один за одним попадали в Дніпро і в ту ж мить перетворилися на грізні кам'яні пороги. Від їх стогону й ревіння закипала вода. Та найстрашніше від усіх ревів і скаженів старий Роксолан, бо не виконав він Божої волі і зло, лукаве зло, знову розповзлося по землі.

...Коли дід Базікало і Влас вийшли з-під кам'яного склепіння Чортової Хати, дощу вже не було. Знову сяяло ясне сонечко, а над Дніпром різнокольоровою дугою стояла веселка.
- Вітаю тебе, Веселино! - криконув дід Іван. А потім сказав Уласу:
- З того часу, Власику, кожного разу після дощу вона з'являється над Дніпром, щоб тужним поглядом приголубити своїх синів.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]