На світанку, коли дід Кахикало та Влас ще спали, а новий день тільки розмірковував, чи варто починати йому свою звичайну коловерть, дід Базікало виліз з-під шапки й, позіхаючи, подався до Дніпра. Усе своє січове життя щоранку будь-якої пори року йшов він до води, щоб скупатися: його не лякали ні спека, ні холод, ні мороз. Загартований вітром, водою і сонцем, був він досить тримким, сильним, життєрадісним дідуганом.
Поки дід Базікало купався, прокинувся Влас і теж почимчикував до річки. Затамувавши подих, слідкував він за маленьким дідусем. А той, не звертаючи уваги на Власа, щось буркотів собі під ніс та йшов по річковій воді, мов по твердій землі.
Білі клуби туману, здіймаючись над водою, були такі густі, що Власові здавалося, наче дідусь іде й не по річці навіть, а м'яко ступає по білосніжних хмарах десь аж на небі.
— Дідусю, — несміливо гукнув він Базікала.
Той мов не чув.
— Дідусю! - покликав хлопчик голосніше.
— Вла...а...асе!  — зойкнув було дід Іван і тої ж миті, наче камінь, пірнув у воду.
Улас довго вдивлявся в річокву синяву, але дід Базікало не з'являвся. Вже розвіявся ранковий туман, вже й сонечко зачервоніло вдалині, а його все не було... Але що це?! Влас раптом побачив, як до берега, підстрибуючи, наче рибальський поплавець, наближається невеличка очеретяна стеблина; очеретина зупинилась біля самісінького берега, рвучко сягнула вгору, а за нею над водою з'явилась лиса голова Базікала, то ж він тримав у зубах очеретяну стеблину!
— Злякався, Власику? Не бійся, — сказав дід. — Бачиш цю очеретину? Багатьох козаків вона врятувала від смерті. Силу-силенну! Найважче за всіх тряплялося тим запорожцям, які жили у степу. Там усе видно навкруги, і здавалося, що немає козакам рятунку від татар, бо коні в бусурманів були прудкі, як вітер, але й запорожцям вдавалося рятуватися. Добіжить козак до якої-небудь степової річки або озерця  — і вже він у безпеці; виріже собі очеретину, зробить у колінці дірочку й, узявши до рота, пірне у воду з головою, лише очеретина гойдається над водою, через яку він диха. А її важко розгледіти серед осоки й очерету. Так козак і сидить під водою, доки не підуть собі геть татари. Тому й сказано: "В руках козака і очеретина — зброя".
— Оце так так! Оце так знахідка! — радісно вигукнув Улас, приймаючи з дідових рук очеретину.
— А ну, хлопець, спробуй і ти!
— Та яж плавати не вмію.
— Кумедія, та й годі! Запам'ятай, Власику, ніколи не кажи "не вмію", а завжди говори "навчусь", і сам тоді переконаєшся: усе в тебе буде одмінно виходити. Нумо, гайда!..
Улас роздягся, зайшов у воду, пірнув з головою, лише очеретину вистромив так, як навчив його дід.
— Чудово! — вигукнув Улас, вистрибуючи з води. — Так цілісінький день можна просидіти в річці.
— Точнісінько так! — піддакнув дід Базікало і посміхнувся до Власика.
— Гей, хлопці! — здалеку почувся голос діда Кахикала. — А чи не час нам збиратися?
— А, звісно, час! — голосно відповів йому Базікало. — Ось тільки раків наловимо  —  і в дорогу!
— Чим же ми їх ловити будемо, дідусю?
— А ось  —  сопілкою!
Сказавши так, дід Базікало витяг з-за халяви навеличку сопілку й заграв. У ту ж мить, почулася весела, бадьора мелодія, і — раптом! — з річки, один за одним поповзли на берег раки. Їх приваблювали звуки чарівної сопілки. Десятків зо два величезних раків стрибали біля Базікала, наче жаби.

— Ану, глянь, Даниле, скільки раків ми наловили! — радісно загукав Базікало, як прийшов до місця ночівлі. — Кумедія, та й годі!
— А як же ви їх будете варити, дідусю Іване? У нас немає ні хмизу, ні казана.
— А ми їх сирими поїмо. Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом Базікало.
— Сирими?!
— Слухай ти його більше, Власику, — сказав дід Кахикало, посмоктуючи люльку.
— Чи забув ти, що нема нічого в світі, чого б характерник зробити не зміг? Дивись.
Дід Кахикало вибив з люльки тютюновий жар, той спалахнув, ледве торкнувся землі, й перетворився на чимале багаття. Тоді сивовусий дід підкинув угору свою люлечку-зіньківочку, вона кілька разів перевернулася в повітрі й перетворилася на великого казана, той казан повільно опустився і завмер на вогнищем, наче невидимий для ока рогач утримував його від падіння. Тоді дід Кахикало доторкнувся своєю палицею з козячою головою до "казана", і в ньому тої ж миті заклекотіла вода. Ще раз заграла сопілка, і — що це! — раки, підстрибуючи, мов жаби, один за одним самі стрибали в казан.  Мандрівники посідали снідати.
— Ось тобі і Власик, — сказав дід Базікало, мружачи від задоволення очі й похрумкуючи рачачою клішнею, — гарний би з нього козак вийшов. Брате Даниле, як ти вважаєш?
— Славний був би козак, брате Іване, — дід Кахикало підморгнув вусом Базікалу.
— Ти дивись, — продовжував жартувати Базікало. — Та наче він і не ледащо: прокинувся, коли чорти навкулачки не билися.
— Точно. Кхе, кхе...
— Раків нам наловив.
— Хіба я..., — почав було виправдовуватись Влас.
— Не лізь поперед батька в пекло. Так-таки, так. Кхе, кхе.
— А узяв би ти його, брате Даниле, до свого куреня, коли б він прийшов на Січ проситися?
— Відразу б узяв, джурою своїм зробив. І, знаєш, брате Іване, такого б з нього орла виховав — що ген-ген!
— Дідусю Даниле, а як приймали на Січ дітей? — запитав Улас. — Чумаки казали, щоб увійти в козацьке коло, треба було пропливти через дніпрові пороги проти течії.
Це запитання розсмішило дідів.
— Чи бачив ти хоч коли-небудь пороги, Власику?! — реготав дід Базікало. — Таке випробування і богатиреві не під силу.
— Чистісінька правда, що не під силу, — хрипкувато сміявся дід Кахикало. — На Січ, серце, окрім дорослих, потрапляли й діти; одних приводили з собою батьки, як мене; других заманювали до себе гостинцями та ласкаю... — ...як мане, — додав Базікало.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК НА СІЧ ДІТЕЙ ПРИЙМАЛИ

Були ми тієї пори такими, як ти, Власику. Купаємося ми якось із товаришем моїм і однолітком Семеном Бублієм у Ворсклі, що під Старими Санжарами. Коли це дивимось, — запорожці йдуть. — "А чи не бажаєте з нами на Січ, хлопці?" — питають. — "Бажаємо. Ще б пак!" — відповідаємо. — "Нумо, пішли із нами." — Ми й пішли. А вже коли прийшли на Січ, запорожці нам іспит вчинили. Узяли мене козаки траву косити, а Семена в курені залишили кашу варити. — "Дивись же, — кажуть йому, — вари так, щоб не сира була і щоб не перекипіла. А ми підемо траву косити. Коли приготуєш, то виходь на могилу та й клич нас; ми почуємо й прийдемо." — Взяли коси й подалися до лугу. Дивлюся, який чорт хочеться їм косити! Залізли в очерет і лежать собі, я один на косу налягаю. Ось Семен зварив кашу, вийшов на могилу й гукає нас.
Козаки чують, але мовчать. Кликав він їх, кликав, а потім у сльози: "Ой, занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Краще було б мені вдома сидіти коло батька та матері! Ох, бідна моя голівонько!"
Лежать козаки в очереті, слухають плач Семена, а потім і кажуть: "Ні, цей хлопець не наш." — Прийшли до куреня, дали Семенові коня й грошей на дорогу та й кажуть: "Іди собі до дідька рябого! Нам таких не треба!"
Наступного дня мене лишають кашу варити. Еге, думаю собі, запорожці, от я вас нагодую! Приготував я кашу, зійшов на могилу, кличу: "Гей, панове молодці, прошу до столу кашу їсти!" — Та я-я-як вдарю гопака на могилі: "Ой, тут мені погуляти на привіллі!" А потім затягнув на весь степ козацьку пісню, якої навчив мене татко, та й почимчикував до куреня, а там — ну кашу наминати! Їм собі кашу, коли дивлюся — йдуть мої запорожці. Заходять до куреня, а я в лайку: "Де це вас чорти носили? Гукав я вас, гукав та й заснув, а потім, щоб не вистигла каша, сам почав їсти." — Почухали запорожці потилиці, щось між собою погомоніли тихенько, ось курінний отаман і каже: "Це наш!" — А потім до мене: "Ну, Іване, годі тобі хлопцювати. Тепер ти рівний нам козак!" Так і  прийняли мене в запорожці.
— Правду кажеш, братику, — сказав дід Кахикало, розправляючи вуса після ситного сніданку. — Усяке бувало. Що й казати, чудні закони панували серед запорожців. Так-таки, так. Кхе, кхе. Між козаками і таке було: ось тобі, скажімо, Власику, двадцять років, і тебе прийняли в запорожці, а Базікало, скажімо, прийшов пізніше, йому вже сорок років; так по закону, ти, Власику, мав право називати його "сином", а він тебе повинен був називати "батьком".
— Дійсно, чудні закони, — розвів руками Влас. — Скажіть мені: чому ви увесь час називаєте одне одного "братиками"? Ви що — рідні брати?
— От сказав! — засміявся Базікало. — Кумедія, та й годі.
— А ми і є з Іваном брати, тільки не рідні, а названі.
— А як це названі брати?
— Це наш січовий звичай, — забалакав Базікало. — Хоч і чудове вільне життя, та все одно людина бажає до когось притулитися; немає рідного брата  — шукай названого. Ось і ми з Данилом побратались, ще коли молодими орлами були, і бути нам із ним разом, доки Богом життя відміряно. Ні він без мене, ні я без нього: як риба з водою.
— А що треба зробити, щоб стати названими братами?
— Головне, щоб душа до душі потяглася, — сказав дід Кахикало. — А тоді поцілуємося тричі навхрест  — от тобі і все братання.
— А вже коли побратались, — перехопив розмову Базікало, — так щоб не було це твоє, а це моє, усе порівну у названих братів, усе разом у всякій біді: щоб менший старшому був вірним другом, а старший меншому рідним батьком. І де ж нас тільки доля не носила: у холод, у голод, в тяжку годину приходили ми одне одному на допомогу.
— А в мене вже ніколи не буде названого брата, — зітхнув Улас.
— А рідні брати в тебе є? — запитав дід Кахикало.
— Ні. І батька немає. Помер. Один я у мами.
— Один? І втік!
— Так.
— Чи ти матір свою не любиш?
— Люблю.
— Мабуть, бідолашна від горя всі сльози виплакала.
Побратими перезирнулись. Кахикало заграв на кобзі, а Базікало заспівав:

На вулиці сурма грає,
Мене мамка не пускає.
"Пусти мене, моя мати,
На Січові погуляти!
Буду тобі день орати,
День орати, день косити.
День орати, день косити,
Три дні ціпом молотити."
Летять орли небесами
Та й над нами, козаками.
Ой ви, орли, ви соколи,
Занесіть мя в чисте поле.
Та й за нашу Україну
Будем битись до загину.
(Народна пісня)

— Чи знаєш ти, хлопче, що до людей по розум ідуть, а до матері по серце... Воно і без розуму прожити важкувато, а без серця... Може, той... додому повернешся, матір заспокоїш?
— Ні, дідусю Йване, — сказав Улас якось по-дорослому, серйозно. — Ось із вами шляхами козацькими пройду і назад повернуся.
— Чи ж нам тебе не зрозуміти, серце, кхе, кхе. Що ж, як-то кажуть: хай вітер повертає, а ми своє діло знаємо. Ондечки сонечко як високо зійшло, два дуби над землею буде.
Дід Кахикало доторкнувся своєю чаклунською палицею до "казана", той повільно піднявся над землею, кілька разів перевернувся та й опустився на долоню діда люлькою-зіньківкою. Кахикало посмоктав люльку і сказав своїм хриплуватим голосом:
— Час в дорогу збиратися.
— Та вже час! — вигукнув радісний Базікало. — Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]