ІСТОРІЯ ДРУГА

Вранці, побажавши Скрипусі довгого віку і отримавши від неї вузлик з гарячими пампушками, Кахикало, Базікало і Влас помандрували через чарівний дубовий ліс далі, з тим, щоб до полудня досягти Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря.
Монастир розкинувся на великому острові, між річками Стара Самара та Нова Самара. Цей острів споконвіку був вкритий дубовим лісом, чи, як казали козаки, "товщею".
На острів перебралися по дерев'яному містку, і, заглибившись у лісову гущавину, вийшли нарешті до монастиря. Перше, що побачили вони, коли вийшли з "товщі" на відкриту галявину, це зелену нову огорожу, а за нею дерев'яну церкву та кам'яну, чисто вибілену дзвіницю.
- Дивись, серце, - із захопленням говорив Кахикало, - прийшли ми до самої високої святині запорозької. Це - рай Божий; це - свята Палестина; це- воістину новий Ієрусалим!
- Хіба можна без хвилювання дивитися на таку красу! - вторував побратимові Базікало. - Його грабували поляки, росіяни, татари, - але ніяка вража сила не змогла подолати монастир.
Увійшли до церкви. Як гарно було тут! А надто вражав своєю красою дерев'яний різьблений іконостас. Він складався з чотирьох рядів і здіймався так високо угору, що верхівку важко було розгледіти. У першому ряді іконостаса, по обидва боки його, здіймались угору два кіпарисових хрести у срібній оправі, а між ними розташувались чотири статуї з липового дерева: Святого Миколая, Діви Марії, Іісуса Христа і Покрови Пресвятої Богородиці. На стулках царських врат була вирізьблена сцена Благовіщення, а над нею - голуб, символ Святого Духа.
Стали перед іконою Господа-Вседержителя. На голові в Господа висока таіра, на плечах - пурпурова мантія, скіпетр він тримає у правиці, а державу - у лівій руці. Погляд Уласа зупинився на державному яблуку: на ньому зображено ліс, серед лісу озеро, з якого витікає річка, через річку перекинуто місток, а ще зображено три постаті запорожців, один з яких стоїть біля мосту й ловить рибу, інший цілиться з очерету в качок, що плавають по річці, а третій сидить біля казана, почепленого на тринозі, і варить якусь страву; поруч стоїьб чумацький віз (мажа), а біля річки - козацька чайка. Майстер, який намалював цю ікону, хотів сказати, що Бог любить запорожців і опікується всіма їхніми заняттями, тому тримає їх у своєму державному яблуку.
- Помолимося, - стиха мовив Кахикало.
Вони стали перед іконою навколішки і почали милитву:

"Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.
І не введи нас у випробування, але визволи від лукавого.
Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь".

Потім перейшли до Чудотворної ікони Богоматері. Влас знав тільки "Отче наш...", тому молитву Богоматері повторював за дідами:

"Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою; благословенна Ти між жонами, і благословен плід утроби Твоєї, бо Ти породила Спаса душ наших.
До Твоєї ласки припадаємо, Богородице Діво, молитов наших в час журби не відкинь, але з бід визволяй нас, єдина Чистая Благословенна.
Преславна Вседіво, Мати Христа Бога, принеси нашу молитву Синові Твоєму і Богу нашому, що спас Він ради Тебе душі наші.
Усю молитву мою на Тебе покладаю, Мати Божа, збережи мене під покровом Твоїм. Амінь".

Коли вийшли з церкви, Кахикало трохи суворо сказав Власу:
- Як же ти, серце, молитву сю не знаєш? Так-таки, так. Кхе, кхе.
Одним із найшанованіших свят на Січі було свято Покрови, яке святкували завжди першого (чотирнадцятого) жовтня. На всіх Січах була церква Покрови, і вона вважалась головною. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грому, ні морської бурі; під покровом козаки лишались нежонатими і свято виконували головне гасло свого життя - захист рідної землі і віри.
- Що ж ти так вичитуєш хлопця, Даниле, - вступився за Власика дід Базікало. - Школи він не кінчав, один у матері... Зате він хрещений, як і ми з тобою, і вірує він в Отця, Сина і Святого Духа, як і ми віруємо. І чи не тому ми взяли його з собою, щоб провести козацькими дорогами, навчити всьому?
- Та хіба ж я вичитую його, брате Іване, - почав виправдовуватися дід Кахикало. - Я розумію. Кхе, кхе... "Сине, даждь Мі серце твоє! - казав Господь. - А все інше Я Сам додам тобі."
- Так і є, брате, так і є! Серце в хлопця дитяче, відкрите; посієш у ньому добро, добро і виросте.
- Так-таки, так і є. Кхе, кхе. Старий садить сад, а молодий збирає виноград.
- Ну, чому похнюпився, Власику? - лагідно спитав дід Іван. - Зараз ось сядемо на лаву біля огорожі і дід Кахикало розповість тобі історію про те, як одного разу під Очаковом зійшла до запорожців Пресвята Богородиця. Розкажеш, Даниле?
- А що, можна.
Сіли на лаві біля огорожі, і дід Кахикало повільно почав...

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ,
ЯК РОКУ 1770-го, ВОСЕНИ, В ОДНІЙ ВАЖКІЙ БИТВІ ПІД ОЧАКОВОМ
ПРИЙШЛА НА ДОПОМОГУ ЗАПОРОЖЦЯМ ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯ

Це сталося років п'ять тому. Йшла тоді російсько-турецька війна, осторонь якої не могли лишатися запорожці. Частина війська на чолі з Калнишевським (останнім отаманом Запорозької Січі) вирушила під проводом московського князя Прозоровського на Очаків.
Влаштували ми свій табір недалеко від фортеці, розпалили багаття і почали чекати світанку, щоб із першими сонячними променями розпочати штурм. Турки вирішили випередити нас. Уночі одна частина їхнього війська зайшла підземним ходом нам у тил, а друга на конях приготувалася до нападу біля брами фортеці. Бухнула гармата, аж сонна земля здригнулася. Кхе, кхе... Турки кинулися з двох боків на наш табір і почали криваву січу. Стогін, крики обранених... Господи, Твоя воля!
Всі метушаться, кудись розбігаються... І так сталося, що в турецьке оточення потрапили ми, запорожці. За командою Калниша ми утворили скороспіхом коло і почали відстрілюватися та відбиватися...
Ніч перетворилася на справжнісіньке пекло! Козаки набирали в шапки жарини з багаття і кидали їх у турецький гурт... Іскри!... Спалахи полум'я!.. Вогонь пішов гуляти по людях... А турки все тиснуть і тиснуть. Уже й наші братики почали один за одним падати підстрелені на землю. За два кроки від мене було вбито курінного отамана Якова Воскобойника. Тут кричать: "Івана Бурноса убили!.." - Йому у відповідь: "Поранено Пилипа Стягайла!" Що робити? Як пробитися крізь вогняне оточення? Тут вже і ранок настав, зоря зачервоніла край неба, а бій все триває, і, здається, не буде йому кінця. А тут, як на лихо, кулі в нас скінчилися і порох... У такому становищі, серце, навіть найхоробріший козак може вжахнутися. Коли раптом чую я голос кошового Калниша: "Гей, панове-молодці, у кого ще є сила та віра, моліться!" - "Боже, врятуй і помилуй!" - "Спаси і помилуй нас, Господи!" - заголосили віс разом. І тут небеса розверзлися, і ми побачили Пресвяту Богородицю. Вона сходила до нас у супроводі арханг! ела Михаїла і Миколи Чудотворця. Навколо Неї було нестерпне сяйво, мов сонячне світло. Ось вона зупинилась, зняла з голови покривало і розгорнула його над нами. Що тут почалось, Власику! Моє серце сповнилося раптом таким солодким відчуттям радості, що й передати не можу. Здавалося, що сам я світився у ту мить. Поява Пресвятої Богородиці наробила жаху бусурманам, і, бачачи таке заступництво, турки кинулися тікати, і бігли аж до самого Криму.

Воістину казав Іісус Христос своїм учням: "Просіть - і буде вам дано, шукайте - і знайдете, стукайте - і відчинять вам; бо кожен, хто просить - одержує, хто шукає - знаходить, а хто стукає - відчинять йому..." Тільки робити це треба щиросердно і з вірою. Так-таки, так.
Кхе, кхе...
За відвагу Запорозького Війська у цьому поході цариця Катерина пожалувала Калнишевському свою парсуну, обсипану коштовним камінням, та медаль із чистого золота. Багато нагород отримали й інші козаки. А січовий богомаз намалював появу Покрови Пресвятої Богородиці на іконі. Отака-то вона була, та війна, - закінчив свою розповідь дід Кахикало.
- Чи пригадуєш, брате Даниле, - заговорив жваво дід Базікало, - тих князів та граф'їв із Московії, які, бачачи звичаї і відвагу козацьку, цілою братією забажали записатися до Війська Запорозького?
- Ну, то й що?
- Смішно. Ось що. Чи тобі не запорожці! У своїх пишних білих перуках, шовкових мережаних кафтанах, якихось панталончиках! Кумедія, та й годі.
- Ну й що ж тут смішного? Князю Потьомкіну за його кудлату перуку дали прізвисько Грицько Нечеса, а той взяв та через декілька років і "причесав" усе Запорожжя. Так-таки, так. Кхе, кхе.
- Ех-хе, - тяжко зітхнув дід Базікало. - Що було, то було. І коли?
Ось, ось...
Тим часом, не прислухаючись до розмови дідів, Влас вдивлявся у вечірнє небо.
- Що ти там виглядаєш, серце? - тихо спитав його дід Кахикало.
- Діву Марію... Я зараз у молитві благав її, щоб вона зійшла до нас.
- Кхе, кхе... Щире твоє бажання, серце, але Богородиця з'являється людям тільки з милості Божої. А нам залишається вірити і терпляче чекати на Її появу. Зрозумів?
- Зрозумів.
- Молодця, серце, молодця.
- Брате Даниле, заспівай йому ще думу "Про бурю на Чорному морі".
Хай знає Власик, як віра та щире каяття визволяли козаків від жахливої загибелі у хвилях морських.
- Не втомили ми тебе, серце?
- Анітрішечки не втомили, дідусю Даниле.
- Тоді заспіваю. Кхе, кхе. Тримай палю.
Улас узяв у свої руки палю, увінчану головою цапа, дід дістав з-за спини кобзу і заспівав.

ДУМА ПРО ПИРЯТИНСЬКОГО ПОПОВИЧА ОЛЕКСІЯ

На синьому морі, на білому камені
Ясненький сокіл жалібно квилить, проквиляє,
Смутно себе має, на синєє море спильна поглядає,
Що на синьому морі недобреє щось починає,
Що на небі всі зорі потьмарило,
Половина місяця в хмари вступила;
А із низу буйний вітер повіває,
А по синьому морю супротивну хвилю піднімає,
Судна козацькі на три часті розбиває:
Одну часть взяло,
В землю Агарянську занесло;
Другу часть гирло
Дунайське пожерло;
А третя - де ж ся має?
В синьому морі потопає!
При той часті був Грицько Зборовський,
Отаман козацький запорозький.
Той по судну походжає, словами промовляє:
"Хтось між нами, панове, великий гріх має,
Щось дуже злая хуртовина на нас налягає;
Сповідайтесь, брати, милосердному Богові,
Синьому мореві і мені, отаманові кошовому!
В синє море впадайте,
Військо козацьке не губіте!"
То козаки теє зачували,
Та й всі замовчали:
Бо в гріхах себе не знали.
Тільки обізвався писар військовий,
Козак лейстровий,
Пирятинський попович Олексій:
"Добре ви, братця, учиніте,
Мене самого возьміте,
Мені чорною китайкою очі зав'яжіте,
До шиї білий камінь причепіте
Та й в синєє море зопхніте!
Нехай буду один погибати,
Козацького війська не збавляти!"
То козаки теє зачували,
До Олексія-поповича словами промовляли:
"Ти ж Святеє Письмо в руки береш, читаєш,
Нас, простих людей, на все добре научаєш:
Як же найбільше од нас на собі гріхів маєш?"
"Хоч святеє письмо я читаю,
Вас, простих людей, на все добре научаю,
А я все сам недобре починаю.
Як я із города Пирятина, панове, виїжджав,
Опрощення з панотцем і з паніматкою не брав;
І на свого старшого брата великий гнів покладав;
І близьких сусідів хліба й солі безневинно збавляв;
Діти малії, вдови старії стременем у груди штовхав;
Безпечно по улицях конем гуляв;
Против церкви, дому Божого, проїжджав -
Шапки з себе не знімав.

За те, панове, великий гріх маю,
Тепер погибаю!
Не єсть се, панове, по синьому морю хвиля вставає;
А єсть се - мене отцевська й материнська молитва карає!
Коли б мене сяя
Хуртовина злая
В морі не втопила,
Од смерті молитва боронила,
То знав би я отця і матір шановати, поважати!
То знав би я старшого брата за рідного батька почитати
І сестру рідненьку за неньку у себе мати!"
То як став попович Олексій гріхи свої сповідати,
То стала злая хуртовина по синьому морю стихати;
Судна козацькії догори, як руками, підіймала,
До Тендера-острова прибивала.
То всі тойді козаки дивом дивовали:
Що по якому синьому морю, по бистрій хвилі потопали,
Ані одного козака з-межи війська не втеряли!
Отже тойді Олексій-попович із судна виходжає,
Бере Святеє Письмо в руки, читає
І всіх добрих людей на все добре научає,
До козаків промовляє:
"От тим би то, панове, треба людей поважати,
Панотця і паніматку шановати!
Бо котрий чоловік теє уробляє,
Повік той щастя собі має,
Смертельний меч того минає,
Отцева і матчина молитва зо дна моря виймає,
Од гріхів смертельних душу одкупляє,
На полі й на морі на помоч помагає!"

- Як гарно ти співаєш, брате Даниле, не можу передати, як гарно.
Правда, Власику?
- Правда, правда. Ще б пак.
- Хай буде і так. Тільки ніч уже близько. Кхе, кхе. Довго ж ми говорили.
- Якщо гарна розмова, то й день короткий.
- Де ми будемо ночувати? - запитав Улас.
- Можемо піти у дім для подорожніх, а можемо заночувати біля річки.
- Підемо до річки, - проказав Кахикало.
Берег Самари повільно занурювався у морок. Над землею повисло зіркове мереживо, і здавалося, що розкинули його янголи небесні, щоб воно охороняло святі місця. Усе поринало у спокій: і земля, і небо. Тільки річкові хвилі - споконвічні мандрівниці - продовжували тиху свою розмову в пишних берегах.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]