ІСТОРІЯ ДВАНАДЦЯТА

Коли байдак був готовий, щоб вирушити в небезпечну мандрівку, подорожні стали на коліна і помолилися Святому Духу.

МОЛИТВА ДО СВЯТОГО ДУХА

Царю Небесний, Утішителю, Душе правди, що всюди єі все наповнюєш, Скарбе добра і життя Подателю,прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни,і спаси, Добрий, душі наші. Амінь.

Ледве човен відійшов від берега, дід Базікало підморгнув Уласу і якось стурбовано сказав:
- Нічого, Власику, нічого. Як кажуть: живі будемо, не помремо.
А дід Кахикало, тримаючи міцно бабайку, - так називали у запорожців прави?льне весло, - прохрипів:
- Раз народила мати, раз і вмирати.
"Ну й жарти у цих дідів, - думав Улас. - Мені кажуть не бійся, а самим он як страшно."
Весь день стояла тепла тиха погода, Дніпро-Славута був спокійний і гладенький, наче скло, і все навкруги було залито сонячним світлом. Це заспокоювало Власа, надавало йому впевненості.
- Там, в Чортовій Хаті, Власику, я тобі не все розповів про пороги. - Так казав дід Базікало, зачерпуючи долонею воду і поливаючи нею свою загорілу лисину. - Ніколи запорожці не боялися небезпечного місця на Дніпрі, не раз відважувалися плавати чайками у бурхливому морі. Козак знав всі пороги, як свою власну кишеню; він знав всі лави кожного порога і всі скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. І все це було за іграшки козакові. Його лякало інше. Легенда розповідає, що коли старий богатир Роксолан впав у Дніпро, то й пробив своїми ногами вхід у самісіньке пекло. "Попав у пекло, буде тобі і холодно і тепло", - казали козаки, долаючи Ненаситець. Так воно і є. І ти, Власику, сам у цьому переконаєшся. З того часу у воді біля кожного порога живуть чорти. Сидять вони там і тільки й чекають, щоб який-небудь човен з'явився: у ту ж мить перевернуть його, а людей потоплять.
- Слухаю я тебе, брате Іване, - сказав дід Кахикало, - і так собі маракую: якщо біля кожного порога дійсно сидять чорти, то як же ми будемо від них відбиватися?
- А хіба що?
- Як це що? Ми ж з тобою будемо стояти за бабайкою...
- Ну...
- Ось тобі і ну! Хто, по-твоєму, цих самих чортів відганяти буде, коли вони надумають наш байдак перекинути?
- Та-ак... ну й загадку ти загадав, брате Даниле.
- А що тут думати, - сказав раптом Влас. - Я знаю!
- Хто ж?
- Я! Дайте-но мені вашу палю з головою цапа, дідусю Даниле.
- Навіщо?
- Тільки чорт ухопиться за човен, щоб перекинути, а я його палею по голові - бамць!
- Іх-ха, іх-ха, іх-ха! - зайшовся сміхом дід Базікало. - От тобі і Власик!
- Бери, серце, палю, - сказав дід Кахикало. - Бий чортів по чім улучиш! - а дідові Базікалу зауважив: - Зрозуміло тобі, брате Іване, що таке світла голова?
- Ще б пак.
- Недарма кажуть: прислухайся до розумних думок, навіть коли їх діти висловлюють. Тим часом наближалися пороги.
- Чуєте, друзі? Кодак вже близенько, - сказав дід Базікало.
- Чуємо, чуємо, - сказав дід Кахикало. Тоді дістав люльку, запалив. - Тільки б люлька не згасла. Так-таки, так. Кхе, кхе.
- Боже, поможи! - сказав дід Базікало, звівши очі до неба і перехрестився.
Обидва діди, як за командою, налягли на бабайку і повернули човен на самий стрижень річки.
- Ну, брате Іване, полетіли!
- Тринди-ринди з маком борщ! Гребімо, брате Давниле!
Байдак полетів, наче птах.
У Власа закалатало серце. Він перелякано дивився то на веслярів, то вперед - туди, де вже стогнав перший поріг - Кодацький. Тихий привітний Дніпро перетворився раптом на страшного розлюченого звіра, який потрапив у пастку і скаженів від болю і від того, що ніяк не міг знову опинитися на волі.
Дід Базікало щось заспівав, але що саме, Влас не міг розчути через рев та гул ріки.
Вдало проскочивши через ворота, утворені двома гостроверхими каменями, байдак стрімко злетів на білий водяний гребінь. Власу здалося, що човен от-от відірветься від води і силою хвилі буде підкинутий угору. Але сталося якраз навпаки. На самісінькій верхівці гребня байдак на якусь мить застиг, потім жалісно заскрипів, колихнувся і з ще більшою швидкістю полетів униз.
- Ма-а!.. - тільки й встиг вигукнути Влас.
На щастя, все обійшлося. При падінні човна на воду, дідів і Власа пообливало водяною курявою і бризками. Течія стала спокійнішою. Грізний Кодак вже був за спиною у відважних мандівників. Улас не встиг огледітися, як байдак проскочив менш небезпечні пороги: Сурський, Лоханський, Дзвонецький. Спритно, красиво поралися діди з бабайкою! Правильне весло підкорялося їм, як військовий спис у запалі бою.
Чотири пороги лишилося вже позаду, та розслаблятися було аж ніяк не можна. Пороги не вибачають безпечності. Пройшли чотири, а попереду ще п'ять, і найстрашніший з них - Ненаситець. Ще було чутно стогін верхніх порогів, а попереду вже з'явилися ікласті скелі, що низкою тягнулися від одного берега Дніпра до другого. Вода, наштовхуючись на кам'яні брили, рвалася і кипіла, щоб знову, ще з більшою швидкістю, ринути з висоти у безодню. Над самим порогом стояв водяний пар, а над ним казково зоріла веселка. Раптом збоку подув сильний рвучкий вітер. Зелена бурхлива вода в одну мить стала чорною, як ніч.
- Будь обережнішим, Власику! - крикнув дід Кахикало. - Чує моє серце, то чорти під байдаком гуляють.
Тільки-но він це сказав, як раптом виринув з-під води чорний кудлатий біс, ухопився за борт човна і вже був готовий налягти, щоб перекинути байдак, але... Хлопець не розгубився і з силою вдарив чудовисько палею по лапищах. Чорт несамовито заверещав від болю, одірвав лапи, чудернацько скинувся над водою, а потім шубовснув у воду так, що хлопчину і дідів накрила велика хвиля. Влас швидко протер очі, і коли чорт удруге з'явився над водою, різко тицьнів його палею межи очі. Той знову зник під водою... І... тої ж миті здригнувся байдак, обірвався, полетів кудись; величезна маса води накрила мандрівників. Улас міцно заплющив очі, йому, здалося, що вони починають потопати, що човен вже ніколи не з'явиться над водою... Але тут долинув до нього такий знайомий хрипкуватий голос діда Кахикала:
- Можеш дивитися, серце. Найстрашніше вже позаду. Кхе, кхе.
Улас, долаючи жах, відкрив очі. Біла водяна гора пінилася і ревіла далеко позаду. А в небі, як і раніше, світило сонце і кружляли білокрилі чайки... ...Почали проходити довгий острів Дубовий.
- На цьому Дубовому острові, - говорив дід Кахикало, - жили колись запорожці. Тут вони кохалися на бджолах і випасали коней. Запорозькі коні були, як зміюки! Їх переганяли річищем на острів й назад для того, щоб уміли добре плавати. Як перепливають було запорожці через увесь Дніпро, то тільки й видно голови козацькі та кінські. Пройшли Вовніговський поріг, потім Будильсикй. За Будильським порогом невдовзі з'явився невеликий, але дуже високий, скелястий, славний своєю назвою, острів Перун.
- Подивись на цей острів Перун та й скажи, на кого він схожий, - звернувся до Власика дід Базікало.
- Та на кого ж?
- На змія. Оце, де найвища його частина, голова; оце посередині, де перепояска, його стан; а оце, де його кінець, - хвіст. І справді, як подивишся на острів Перун трохи оддаля, то повстане перед очима немовби якесь величезне чудовисько, що простяглось вздовж лівого берега Дніпра головою на північ, а хвостом на південь з перехватом на середині.
- Колись, кажуть, - продовжував лисенький дід, - був на небі змій-цар із трьома головами і літав він по всьому світу; його всі боялись, а інші то й поклонялись йому. Як дізнався про те Бог, взяв та поодтинав йому крильця, упав змій із неба в Дніпро та й поплив, приплив до острова, і показалася йому глибока нора і він туди й пропав.
- Змій?
- Та змій же ж. Чи пригадуєш ти, Власику, хто міг дати назву цьому острову?
- Чи не той, бува, язичеський ідол із срібною головою і золотими вусами? - відповів запитанням на запитання Власик.
- Ти диви, пам'ятаєш. Слуги Володимира, спровадивши Дніпром дерев'яного ідола до порогів, кинули його, бо така була воля самого князя. Той Перун, пройшов майже всі пороги, потрапив на цей острів і, мабуть, саме у ту нору, де пропав змій. Пролежав він у тій норі довго - декілька віків... А коли прийшов час хреститися запорожцям, слуги Господні, Небесні ангели, і пригнали його до Хортиці перед очі козацькі...
- На острові Перун теж жили запорожці, - додав до розповіді побратима дід Кахикало, - тут козаки добували собі так звану слюду, або лисняк, який заміняв нам у куренях скло... Прийшли порог Лишній. Він був значно менший від усіх попередніх. Але на їх вже чатувала нова небезпека. Діди зосередили погляди на одній крапці. Це - Вовче Горло, небезпечний прохід, страхітлива паща між кам'яними зубищами: треба було спрямувати байдак у цю пащу, в самісіньку її середину, щоб не лизнути об гострі бокові камені двох островів Крячка та Шварчка.
- Е-е-ех-ех! Проскочили!..
- У-у-ух-ух! Пронесло!..
- Ні, брате Іване, не доведеться нам згадувати всіх і все: і гребочку, і дригалочку!
- Не доведеться, брате Даниле! Кумедія, та й годі! Після Вовчого Горла мандрівники вдало пройшли і останній поріг - Вільний. А далі... далі йшов найголовніший перевіз через річку: Кічкас. Дніпро в цьому місці був такий вузький, що стріла, випущена з лука, могла спокійно перелетіти з одного берега на другий. Тут стрімкість ріки значно зменшувалася, і наш байдак пішов рівно і легко. Нижче переправи Качкас діди вирішили зробити зупинку. І місцем для цього обрали три скелі, що звуться Стовпами. Наші мандрівники піднялись на вершину одного зі Стовпів і перед ними постав чарівної краси краєвид. Гучний шалений Дніпро, з його ревучими порогами, водокручами, гострошпилястими скелями й островами, лишився десь у недосяжній зору людини далечині. А наші герої побачили ніби іншу ріку: велику, могутню, з чистою та прозорою, як той кришталь, водою, в якій віддзеркалюється високе, голубе, бездонне небо, а вкупі з ним переливається південне, гаряче, сліпуче сонце. Ріка, подолавши грізні пороги, тут, біля Стовпів, заспокоювалася, розливалася, розходилася на дві великі течії: на, так званий, Новий Дніпро, який круто звертав і йшов ліворуч, і, на так званий, Старий Дніпро, котрий йшов прямо, праворуч, повз гордий величний острів Хортицю.

Стовп, на якому зупинилися наші герої, звався Диваном. І не випадково. Своєю формою був схожий на диван. Середня скеля Стовпа коло свого підніжжя має камінь, який піднісся трохи вище рівня води, а в камені - заглиблення, яке запорожці назвали ясно і просто - Запорозька Миска. Третя скеля Стовпів чимось нагадує козацьке сідло. Дід Базікало приставив до вуст долоні й голосно та протяжно криконув:
- Ди-ва-ан!
- "Ди-ва-ан!!" - чітко і голосно долинуло відлуння.
- Чи не хочеш і ти, серце, поговорити з луною? - запитав Уласика дід Кахикало.
- Звичайно, хочу.
І Влас щосили заволав:
- Я - Влас Зерно!
- "Я - Влас Зерно!" - відгукнулася луна.
- Ми здолали пороги!
- "Ми здолали пороги!" - пронеслося над рікою.
- От здорово! - з захопленням висловив Улас.
- Нема чого казати, дійсно здорово. - Дід Іван посміхнувся. - Яка краса! Позаду - пороги, попереду - Хортиця...
- А над нами горлиця, - сказав дід Данило; він першим побачив у небі птаху.
- Ба! Та це ж наша горлиця, яку ми відправили з вісточкою до Власикової матусі, - вигукнув дід Іван. - Що скажеш нам, вільна птиця? Горлиця сіла на камінь і заговорила, як і тоді біля груші, людською мовою:
- Заспокоїлось серце матері, коли вона довідалася, що син її живий і здоровий. Варвара Семенівна буде просити Бога, щоб Він дарував вам щасливу путь-доріжку. А ще вона просила передати, що на початку вересня має надію побачити вас у Києві.
- Спасибі тобі, горлице, за добру звітску!
- Спасибі за поміч!
- Ясного тобі неба, мудра птиця!
- Оберігайте Власика. І хай лише добрі люди зустрічаються вам на дорозі життя! - так мовивши, горлиця злетіла вгору і невдовзі сховалася за гранітними скелями острова Хортиці...

Тут, мій любий читачу, з твого дозволу я закінчу своє оповідання. Друга частина "Історії..." добігла кінця. Але, перш ніж поставити крапку, я хочу побажати тобі, приєднавшись до побажання моїх героїв:
Бувайте, пане, здорові, як воли та корови! Бубликом хвіст завертайте, Господа нашого Іісуса Христа прославляйте, злих людей обминайте, бідному чим можете допомагайте, нас, Божих людей, не забувайте.

НА ТРЕТЮ ЧАСТИНУ ЧЕКАЙТЕ!

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]