ІСТОРІЯ П'ЯТА

Під вечір дочвалали до корчми кривого Василя Макухи. Ще здалеку вони побачили жердину, а на ній порожню пляшку, бублик і жмут сіна; все це свідчило про те, що тут можна було випити, поїсти і нагодувати худобу.
Кругленькі віконця будинку дивилися на шлях; на протилежному боці біля дороги стояв колодязь-"журавель". На подвір'ї була звичайнісінька картина: тут і там - чумацькі вози, а біля них розляглися великі сірі воли і повільно ремигали траву.
Наші герої ввійшли до корчми і посідали в куточку біля вільного столу. Поки дід Базікало замовляв у Макухи очикувану вечерю, Влас мав змогу огледіти приміщення. Вони знаходилися у великій кімнаті з широкою побіленою стелею; стіни її були голі, і тільки на одній, тій, що була праворуч від хлопця, висіла стара картина. На ній було зображено запорожця; він сидів, схрестивши ноги, і грав на кобзі, а біля нього стояв вороний кінь, прив'язаний до встромленого у землю списа. Обличчя у запорожця було кругле, наче той кавун чи повний місяць; при голові, як годиться, були вуса, люлька і "оселедець". А кінь, хоч і стояв поруч із запорожцем, був втричі менший за козака. На якусь мить скісний промінь сонця, що вже ховалося за обрій, пройшовши крізь зеленкувате скло віконця, освітив картину і підпис на полотні.
- Хто ж цей запорожець, дідусю Даниле? - запитав Улас, не відводячи очей від намальованого запорожця. - Я в Києві вже бачив такі малюнки, а от хто він, цей козак, я не знаю.
- Кхе, кхе... А ти прочитай, - відкашлявшись у кулак, сказав дід Кахикало.
- А я не вмію.
- Чув, брате Іване, - звернувся дід Кахикало до свого побратима, який аж сяяв від задоволення, бо наближався до столу і ніс в одній руці тарілку із смаженою куркою, а в другій полумисок з галушками.
- Кумедія, та й годі! Як же ти, Власику, читати не вмієш!
Йой-йой-йой!
- Ніколи мені було вчитися, ось і не вмію, - сердито відповів Улас на кепкування діда.
- Не біда, Власику, не біда! - скоромовкою заговорив маленький дід. - Грамота від нас не втече, а ось вечеря холоне. "Козак Сошка, де твоя ложка? Завжди зі мною, рідненька!" Всій чесній громаді - смачного.
- Спасибі!
Їли зі смаком і з неповторним задоволенням. Суворе січове життя дуже рідко дозволяло козакові ось так досхочу попоїсти. А наші діди, до того ж, були з Полтавщини і по праву називали себе "полтавськими галушками", тому їжа ця була для них удвічі смачніша. Повечерявши, дід Базікало розповів Уласу про те, як він навчився читати:
- Сплю я це, якось, влітку у курені, тринди-ринди, а вже спека така, що й дихати нічим. На ката і хата - і на дворі тепло. Вийшов я тоді на подвір'я, ліг собі під копицю та й лежу. Аж ось раптом невідомо звідки з'явилася пташка; сіла на голову і дзьобнула мене в тім'я. Кров із ранки так і побігла... Але почав я з тих пір все знати і книжки читати.
- Та не слухай ти оті побрехеньки, серце, - сказав дід Кахикало. - Наш Базікало як не брехне, то й не дихне! Так-таки, так.
- Не віриш, не треба. А читати я все одно вмію. Дивись, Власику!
І дід Іван почав читати вірша під картиною:

Їхав козак полем та й отакувався,
Сів він під дубочком та й розперезався:
Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:
Відкіль я та як звали - нічичирк не взнаєш!
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може прізвище моє угадати.
А ти як хоч називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю.
А якого я роду, то всяк про те знає,
Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.
Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,
Як є люлька й тютюнець, то мені й байдуже!
Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.
Як натягну ж лука, брязну тятивою,
То від мене і хан кримський утіка з ордою.
Жінок в Січі немає,
Всяк те добре знає,
Хіба скажеш - із риби родом,
Або з пугача дід мій плодом.
Не в тім себе милиш і накриво цілиш.
У нас сайгаків тільки сліди,
А дики коні нам сусіди,
А дніпрове стрем'я - то наше плем'я.
Правда, як кінь в степовій волі,
То так козак не без Долі;
Куди схоче, туди скаче,
За козаком ніхто не заплаче.

- Ну що, брате Даниле, хто "бреше"? Вміє дід Базікало читати - і край!
- Якщо ви так багато знаєте, - Власик звернувся до дідів, - то, певне, знаєте і цього козака? Можливо, зустрічалися з ним? Дід Базікало не забарився із відповіддю і, як завжди, заговорив весело, майже скоромовкою:

В Україні кожен знає
Невмираху-невмирая.
В нього коник вороненький,
В нього шабелька гостренька.
Вміє лицар воювати.
Вміє й пісню заспівати.
Хто він є? Відповідай...

Улас знизав плечима, бо не знав відповіді на загадку старого козака, та Базікало одразу ж випалив розгадку:
- Звісно хто - козак Мамай!!
- Козак Мамай?
- Мамай, а хто ж іще.
- А хто він такий? Ви його знали?
- Кумедія, та й годі! Звісно, що знали. Чистісінька правда, що він син Хортицького Дуба, і що був він спочатку маленьким жолудем, а вже потім, коли виріс, перетворився на справжнього козака! Батько Бардадима, Хортицький Дуб...
- Стривайте, стривайте, дідусю Іване, я щось не зрозумів. У Хортицького Дуба було два сини чи один?
- Один.
- А чому ж ви назвали ще одне ім'я - Бардадим?
- Та-ак, Бардадим. А!.. Це його перше ім'я. І називали його так доти, доки не прийшов йому час назватися Мамаєм. А як це трапилося, тобі розкаже дід Данило. А я розповім тобі про те, як одного разу ми зустріли Мамая у степу... Тут він урвав розповідь і звернувся прямо до Василя Макухи:
- Василю!
- Га?
- А йди-но сюди...
До їхнього столу, припадаючи на одну ногу, наближався здоровенний, схожий на ведмедя, корчмар. Цю схожість підкреслювали кошлаті чорні брови, товстий, злегка приплюснутий ніс, вузький лоб і коротенька, "їжачком", зачіска. Він зупинився біля столу мандрівників, чухаючи великим пальцем правої руки долоню лівої, уважно дивлячись на діда Івана.
- Василю, ну де?
- Там.
- Є?
- Аякже.
- Так неси!
Після цього незрозумілому нікому діалогу, кривий корчмар сплеснув у долоні і ласкаво посміхнувся гостям. Тої миті з-за стійки вискочила кругленька, з довгою рудою косою дівчина, підбігла до столу, поставила перед Уласом тарілку, на якій красувалася рум'яненька пухкенька медова пампушка, й знов забігла за стійку.
- Їжте на здор-р-ров'я, - насилу вимовивши букву "р", корчмар ще раз посміхнувся до Власа і, шкутильгаючи, відійшов від столу.
- Ану, Власику, не барися! Як я і обіцяв, ця медова пампушка тобі.
Ти покуштуй, а ми будемо розповідати.

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ, ЯК КОЗАК БАРДАДИМ МАМАЄМ СТАВ

Так воно було, так воно є і так буде завжди. Батько Козака, могутній священний Дуб, наситив сина богатирською силою і подарував йому своє безсмертя. Зустрічали цього характерника-запорожця і в зовсім давні часи, і в наші віки. Бачили його в дружині князя Святослава, бачили в походах з Байдою, з Сагайдачним, рубався він поруч з Хмелем та Сірком. Минають сторіччя, але не старіє Козак, та й годі!
Хоч як було тяжко, але ніколи наш Мамай не вішав носа і завжди виходив переможцем з будь-якого бою. А воював він проти горя людського; і коли приходила на Україну нова біда, він завжди був поруч зі своїм народом.
Дід Кахикало схилив голову до кобзи, підтягнув струну, відкашлявся і заспівав:

"Чорний лебідь. Такий чорний,
Аж іскра по пір'ю,
Завітав до нас у гості
На наше подвір'я.
Де ти літав? Що ти бачив?
Поділись із нами -
Січовими козаками,
Твоїми братами".

"Розповім вам, любі браття,
Про шлях лебединий.
Прилетів сюди до вас я
Із самого Криму.
Бачив море, бачив гори,
Кружляв суходолом.
Цвіте земля. Маком вкрите
Все Дикеє Поле."

"Вільний вітер - вільна й птаха,
Обліта усюди.
А чи скажеш, красень-лебідь,
Які в степу люди?"

"Люди різні. Чимчикують
Хто в крим, а хто з Криму.
Часто їздять чумаченьки
Волами своїми.
А учора в Базавлуці,
Я зустрів Мамая.
Сидить собі коло гаю,
Та на кобзі грає.
Сумна пісня, невесела
Із уст його лине:
"Будем битись з ворогами,
Браття, до загину!.."

"Кепські справи, раз Мамай наш
Співає сумної.
Знов війнонька. Яка шкода...
Готуймось до бою!
А тобі спасибі, птахо,
За вчасную звістку.
Ми тобі за це даруєм
Червоне намисто.
Лети собі, лети з Богом,
Королівська птиця.
Нехай стрілоньки минають
Твої чорні крильця!"

Заздалегідь знав Козак, що наближається біда, і завжди вчасно сповіщав про те Україну. Але почну я свою розповідь про Козака Мамая з часів більш давніх. І ти сам зрозумієш чому. Кхе, кхе... Були такі часи, коли квітувала Руська земля, хороше й привільно жили на ній люди й звалися вони слов'янами. Та ось одного дня величезна чорна хмара закрила сонце від слов'ян. Як незліченна сарана, налетіла монголо-татарська Орда на князівства Руські, і вів їх жорстокий, хитрий і підступний Чингіз Хан. Запалали міста, вся земля вкрилася чорним попелом. День і ніч плакали люди над згарищами, над загиблими... З того часу майже двісті років знемагали слов'янські землі під монголо-татарським ігом. Уяви собі, Власику, майже двісті років! І був це жахливий сон, а не життя.
Одного разу великий князь Дмитро вирішив дати відсіч татарам. На чолі татарської Орди стояв тоді кровожерливий та лютий хан Мамай. Нечестивий хан кинув на Русь все своє незліченне військо. Він хотів винищити на Русі навіть православну віру. Не раз у гніві він казав своїм вельможам: "Візьму Руську землю, спустошу церкви і переб'ю князів руських!" Із тюрської мови, серце, слово "мамай" перекладається як "страховище". І не випадково. Його ім'ям слов'янські жінки лякали своїх дітей. А вся сила гоноровитого хана містилася в чарівній нагайці, яка була сплетена з жил трьох шестиголових драконів. Уперіщить, скажімо, хан Мамай нагайкою по горі - гора розсипається, цвьохне нею над лісом - дерева попадають, а вже як піде гуляти нагайкою у бою - жах, жах! Так-таки, так. Кхе, кхе... Розіслав князь Дмитро гінців до всіх слов'янських народів зі словами: "Браття-християни! Єдина в нас віра і ворог у нас один! Кому набридло бути підкореним, хто не бажає знемагати в ярмі ненажери-загарбника, приставайте до нас. Йдемо ми на Дон дати бій безбожному татарину!" Почувши цей заклик, увесь хрещений люд, хто тільки міг, подався на Дін.
А сам Дмитро, перед тим, як вирушити у похід, відвідав монастир Життєтворящої Трійці, щоб вклонитися Господу і просити благословення на цей похід у святого ігумена приходу - отця Сергія. Старанно помолившись перед іконою Пресвятої Трійці, Дмитро сказав преподобному Сергію: "Ти знаєш, отче, яке велике горе засмучує мене і всіх православних. Безбожний хан Мамай іде з Ордою, щоб зруйнувати святі церкви і знищити людей Божих. Помолися ж, отче, щоб Бог захистив нас від цієї великої біди." Почувши це, преподобний окропив свяченою водою великого князя і так сказав: "Ворога чекає поразка, а тебе, князю, милість, поміч і слава Божа. Надійся ж на Господа та на Пречисту Богородицю." Потім, благословивши князя чесним хрестом, Сергій пророкував: "Іди, господарю, без страху, Господь допоможе тобі проти безбожних: переможеш ворогів своїх."
І от два війська, одне - на чолі з Дмитром, друге - на чолі з Мамаєм, зустрілися на Куликовім полі. І таке вже велике бажання було у православних визволити нарешті свою землю від татарської неволі, що не допомогла Мамаю навіть його чарівна нагайка. Воїни Дмитра Донського (названого так на честь перемоги на Дону), які отримали благословення від самого Сергія Радонежського, розбили таки полчища мамаєві. Утік хан із своєю нагайкою. Здійснилося пророкування святого. І так розсудила доля, що опинилася та нагайка через декілька століть у Кримського хана Язлий-Герея. А як то воно сталося, одному тільки Богу відомо. Язлий-Герей знав про чарівну силу нагайки і чекав тільки нагоди скористатися нею. І ось, напередодні свого дня народження, закортіло йому піти на Вкраїну, щоб пошмагати мамаєвою нагайкою люд хрещений, пограбувати їхні оселі і, найголовніше, взяти якомога більше ясиру.
Дізнавшись про таємничий намір кримського хана, наш Козак Бардадим розповів усе запорожцям. І було вирішено на Військовій Раді дати бій Язлий-Герею. Знову, як колись у часи Дмитра, рознісся заклик по всій Україні йти в Запороги і зустріти там ворога. Всі, хто міг тримати зброю, подалися на Січ. "Піду на Низ, щоб кримчак голову не згриз", - казали люди.
Вийшли у степ, аж ось і татари підступають... І бойовище почалось.
Ллється кров християнська. Котяться голови козацькі під ноги кінські. А татар удвічі більше лягає в траву зкривавлену. Гаряче було у бою. Та не тільки від зброї гинули люди, але й один об одного розбивалися, від тісноти великої задихалися, багато людей під ногами кінськими смерть свою знайшли... Так тривало декілька годин. Спочатку напирали татари, потім ми... Перемога переходила то до них, то до нас. Та ось почали брати верх ми, і нам вдалося далеко у степ потіснити татар. Раптом, як по команді, татари почали розбігатися в різні боки, утворюючи широкий прохід, в кінці якого стояв самотній вершник. Це був Язлий-Герей. Він щось грізно гаркнув, підняв свічкою коня, засвистіла над головою чарівна нагайка й, здавалося, розсікла навпіл небесну блакить. Злякалися наші хлопці. Та що й казати, і мене, й Івана жахом пройняло. І тут уперед вилетів на своєму вороному коні Козак Бардадим і з такими словами звернувся до нас:!
"Брати-товариші, чого ви злякалися! Сьогодні ми пішли на бій з ворогом нашим, та не знесиляться серця ваші; не бійтеся, не губіться і не жахайтеся! Дужий наш ворог. Та ж і наш Бог - не вбог. Як кажуть, і ми, Химко, люди. Тільки вірте, що Господь наш іде з нами, щоб воювати за нас із ворогом нашим і урятувати нас. Хто боязкий і легкодухий, той нехай повертається додому, щоб не посіяв зерна остраху у серця братів своїх. Моліться, і віра наша допоможе нам!" Після молитви він став обличчям до татар, простяг уперед свої руки і прорік такі слова: "Я-Козак Бардадим, куди гляну - степ, як дим." Тільки він це промовив, - опустилася з неба на землю величезна біла хмара і накрила собою військо Язлий-Герея. Нічого не бачачи, почав хан від люті шмагати направо й наліво грізною нагайкою, від чого чимало поклав своїх людей. А Козак Бардадим, не гаячи часу, прожогом кинувся у цю хмару (бо ж він усе бачив у тому диму), примудрився, вихопив однією рукою у Язлий-Герея нагайку, а другою ви! бив його з сідла. Як тільки нагайка опинилася в Козака, дим вмить розв іявся по степу, і хмари - як не було. Побачили татари, що грізна нагайка Мамая в руках Бардадима, і давай утікати, волаючи на весь степ: "Мамай! Мамай! Мамай!" Що означало: "Страховисько! Страховисько! Страховисько!" Отак наш Козак їх налякав. Він тоді й каже: "Бач, бусурмани-безправники охрестили мене Мамаєм! Називайте ж мене хоч дідьком, хоч шайтаном, тільки, щоб ви завжди отак утікали і тремтіли від одного лише імені козацького! Так наш Козак Бордадим став Мамаєм. А в народі пішло: "Візьме Мамай нагаю, всіх вороженьків поганяє". А нагайку Мамаєву, щоб знищити її сатанинську силу, кинули у вогонь на три дні й три ночі, доки не перетворилася вона на жменьку попелу. Так-таки, так. Кхе, кхе...
- А чи не піти нам, друзі, на двір? - сказав Базікало, встаючи з-за столу, - бо від чумацького тютюну вже дихати нічим. - Дід чхнув.
- Там, Власику, ми влаштуємо ночівлю, і я розповім тобі ще одну історію про Козака Мамая...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]