Перепочивши, подорожники знову помандрували степовим шляхом. Ось і вечір, у повітрі повіяло прохолодою, іти було легко і приємно. Часом Власові здавалося, що він і не йде, а ніби лине над дорогою, ледве торкаючись землі.
Знову з'явилися села, охайні, з широкими шляхами через усе село, з білими хатами по обидва боки,  укритими соломою або очеретом; на кожному подвір'ї скирта хліба стоїть; де-не-де можна було побачити поважні, як індики, вітряні млини.
Все частіше й частіше піщані береги Дніпра чергувалися з гранітними скелями, стімко й велично здіймалися вони до неба. А на їхніх вершинах, невеличкими острівцями росли старезні дуби. Пізно увечері подорожні досягли Романкової Могили.
— Подивись, Власику, — сказав дід Базікало, коли вони зупинилися на Могилі, — який краєвид! Яка краса! Хе-хе. Тут, Власику, на Романковій Могилі збиралися ми військом раду радити. Тільки уяви собі: небо синє, безхмарне, вільний степ, широкий Дніпро, а серед цієї краси — ми: з розкішними вусами, з довгими чубами, голови поголені, червоні жупани, шаблі, булави, пірначі, бунчуки, сміх, жарти... Одне слово, козаки!
— Що за слово таке "козак", дідусю Іване? - спитав Улас.
— Слово "козак"?.. — Базікало почухав потилицю. — Старі люди казали, начебто воно від слова "коса" пішло, такий же козак гострий й відважний, як коса, а ще від слова "коза", бо, мовляв, одягалися колись козаки в козячі шкури й самі були прудкі, ніби кози.
— А я так думаю, — сказав дід Кахикало, — слово "козак"  — найславніше у світі слово. Кхе, кхе... Ти його як хоч мудруй, а козак — хоч коли, але ж лицар із лицарів, воїн із воїнів. Усе козакові байдуже: що жити, що вмерти  —  все одно; що людям сльози, козакові  — іграшки.
— Егей, козаки! — свиснув дід Базікало, — ми тут із вами своє тлумачимо, а ніч своє бере. Спати пора, козаки.  Озирнувся Влас — ніч навколо. Глянув угору, а там... повний місяць стоїть мало не над самою головою; увесь сріблясто-молочний. Цим сріблом засипав він безкраїй степ, лускатою доріжкою пробіг через Дніпро, від чого все довкола наповнилося чародійством і таїною.
— Е-ех! Тягни рядно на трьох одно! — веселився дід Базікало, дістаючи з широченних шаровар своїх чималий сувій грубої сірої тканини. — Гей, не будь я дід із Січі, влігся б спати на печі!
— Піч козаку ні до чого, — сказав дід Кахикало, допомагаючи товаришеві розстелити рядно. — Наша хата небом крита, землею підбита, вітром обшита. Так-таки,так. Кхе, кхе.
Стали вкладатися спати, аж ось Влас і каже:
— Дідусю Іване, дідусю Даниле, може, й соромно про те казати, але їсти мені чогось захотілося.
— Тринди-ринди з маком борщ! — вигукнув дід Іван і гучно ляпнув себе долонею по лобі. — Хлопець голодний, а нам і байдуже.
— Ось вона тобі й старість, — буцімто виправдовуючись за свою некмітливість, бурмотів дід Кахикало. — Зовсім забули малечу нагодувати. Але нічого, справу ми швидко влагодимо. Кхе, кхе... Він скинув з голови шапку, жбурнув на рядно, й тієї ж миті біля шапки вже лежали на ряднині окраєць хліба та баклага з водою.
— Хліб та вода  —  то козацька їда, — дід Базікало підморгнув Власові й легенько штовхнув його ліктем у бік. — Їж, Власику, а вранці ми тебе краще почастуємо. Тринди-ринди з маком борщ!
— Їж, Власику, їж, а я тобі поки пісню заспіваю.
Дід Кахикало торкнувся струн старої кобзи й заспівав, і як тільки перші звуки попливли над степом, зашепотів нічний вітерець, пробіг легенько над сонними травами, звідусіль тої ж хвилини задзюрчали цвіркуни, ніби їх охопила жага підспівувати козакові:
 
Ой ти, Місяць, Місяць-брате,
Козацькеє сонце,
Чи ти маєш що сказати,
Дивишся в віконце.
Може, знову, Місяченьку,
Нам в похід збиратись?
Може, знову козаченьку
За шабельку братись?
То ж світи нам добру вдачу
Степом-долиною,
Щоб козаче добре бачив,
Де гулять війною.

—  Ти, оце, Власику, питав нас, що за слово таке "козак". — Розпочав розмову дід Кахикало, відклавши убік кобзу. — А чи знаєш ти, якого ми роду-племені, звідкіля пішли козаки запорозькі?
— Ні, дідусю, не знаю.
— Так слухай... кхе... Іване, братику, може, ти розповіси? — Звернувся він до свого побратима. Але діда Базікала як не було. — Де ти, Іване?  Іване?..
— Може, він відійшов кудись? Тільки що тут був.
— Нікуди він, Власику, не відходив, тут баляндрас, ось дивись.
Підняв дід Кахикало свою шапку, аж під нею, згорнувшись калачем, тихо похропуючи, спав дід Базікало.
— Ось тобі й на! Заснув. Щаслива людина: тут тобі сміється, а тут тобі й спить. Ну і хай спить. — Дід Кахикало, наче макітрою, накрив шапкою діда Базікала. — А ми ще трохи поговоримо. Так-таки, так. Кхе, кхе. Чи, може, будемо спати?
— Ні, дідусю Даниле, я спати не хочу.
— Тоді слухай...

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ,
ЗВІДКІЛЯ ПІШЛИ ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ

Вічна пам'ять предкам! Було це в давню-давнину. Нижче від міста Києва, на величезному (в три доби плаву) острові, посеред Дніпра, Жив собі пастуший народ черкаси. Жили вони тим, що пасли кіз, від кіз годувалися, від кіз і одягалися. Жили вони весело, привільно, не знаючи, що прийде на їхню землю татарська орда і що принесе вона на своїх чорних крилах горе і смерть... (Кахикало заспівав)
"Звжурилась Україна, що ніде прожити;
Витоптала орда кіньми маленькії діти,
Малих потоптала, старих порубала,
А молодим, середульшим, назад руки пов'язала,
Під хана погнала..."

Що його робити? Змушені були черкаси взятися за зброю, щоб захистити себе від ворога. Так... кхе,кхе... Відчайдушний то був народ, відважно билися вони. Але сильніший був ворог, і війська в нього було вдесятеро більше. Одної ночі, коли вже знемагали черкаси, а татари, замкнувши коло, підступали все ближче й ближче, — з самого неба зійшла на землю Срібна Коза з золотими рогами. Як тільки копита її торкнулися землі, на небі з'явився молодий Місяць й безліч яскравих зірок.
Попадали черкаси перед Місяцем навколюшки й ну благати:
— О царю нічного неба! Срібна Коза з золотими рогами прийшла від тебе. Це добра прикмета. Дай нам сили подолати ворога!
Так відповів їм Місяць:
— О славний народ черкаси! Буду я вам за брата. Дам вам силу подолати ворога. Хай кожен з вас доторкнеться до Срібної Кози: знайдете силу велетенську.
Доторкнулись вони до Срібної Кози, й сила до них повернулася.
— Вранці, коли мені на зміну з'явиться зоря, підете ви слідом за Козою, куди вона вас поведе. Через річку ітиме — йдіть через річку, через болото — йдіть через болото, жодного з вас не забере вода, бо буде вона твердіша за камінь.
— Підемо за Козою, — вторили Місяцеві черкаси.
— Відведе вона вас за пороги дніпрові — саме там відтоді буде ваша земля. Там назвуть вас козаками запорозькими, й будете ви неприборкані, як пороги, й швидкі, як кози, житимете ви тісним товариством, й життя ваше буде війна; не знатимете ви страху, навіть замків не буде у вас. Жінок до вас не пущу, бо справа лицаря — січ; шабля буде вам за дружину, й обов'язком вашим буде захищати рідні землі від грізних ворогів. І назвете ви мене козацьким сонцем; будь-якої години прийду я вам на допомогу. Послухались черкаси Місяця, пішли вранці за Срібною Козою. Все здійснилося, як говорив Місяць. Стали черкаси називатися запорозькими козаками. Слава про них пішла по всій землі, така слава, що сама себе на сміх не давала, неприятеля під ноги топтала. І зробився їм степ домом рідним. "Коли козак у полі, то він на волі", — говорили про себе козаки. Так-таки, так. Кхе, кхе. Степ та воля  - козацька доля.  Улас слухав діда Кахикала, мов зачарований, чітко уявляв він собі картину, що малював старий козак.
Полягали спати. Влас одразу заснув, втомлений денною мандрівкою під пекучим сонцем, і приснилася йому Срібна Коза з золотими рогами; начебто скаче він, сидячи на ній, по нічному небу між зірками, а Місяць, лагідно усміхаючись йому, каже: "Іди, йди за Срібною Козою, хлопче, вона покаже тобі шлях черкасів..."

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]