Олександр Виженко
ІСТОРІЯ  ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ
ДЛЯ ВЕСЕЛИХ  ДІТЛАХІВ

ДРУГА ЧАСТИНА

ІСТОРІЯ ШОСТА

Вийшли на вулицю. Навколо корчми стояла тепла тиха ніч. Повітря було насичене солодкими пахощами засинаючого степу. Гарно, як було гарно!
Раптом почувся якийсь шарварок. Низенька бідовенька жіночка виводила з корчми свого велетня-чоловіка, що був добряче напідпитку.
- Я так того, жінка та теє, так вже й ну! - чулася його невиразна мова.
- Е! Е!... Чи тебе бува кури оспівали! - лаяла його жінка.
- Мовчи, Уляно, мовчи!..
- Ось я тебе помовчу! Та я тобі вуса пообсмикаю! Дудлик! Лобуряка!
Іди вже, йди!..
Рипнула хвіртка. І знову тиша.
Друзі сіли навколо згасаючого вогнища, поблизу чумацьких маж, і дід Базікало, як і обіцяв, почав свою розповідь про Козака Мамая.

РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО КОЗАКА МАМАЯ

Ох-хо-хо! Вже того, що було, не буде. А було ось що. Якось влітку, дізнавшись про те, що майже все Військо Низове Запорозьке подалося в похід на Молдавію, налетіли на Вкраїну кримчаки. Багато добра награбували вони, та, головне, взяли чималий ясир: все більше хлопців та дівчат.
Коли звістка про це докотилася до Січі, зібрали ми яку тільки змогли ватагу і пустилися навздогін. А що було робити? Не сидіти ж склавши руки, коли твоїх сестер та братів женуть у неволю. Татари, треба сказати, дуже хитрющі вояки, і в цьому випадку зробили ось що: одна частина війська з полоненими повним ходом пішла на Крим, у місто Кафу; а друга, яка складалася з легких воїнів на прудких конях, зосталася в степу прикривати їх відступ. Хитрющі, що й казати, - тринди-ринди! - Ось на цих бусурман ми і натрапили. Така оказія. У нас шабель з триста-чотириста, а їх - до біса й більше! Утворили ми коло, приготувалися відбивати атаку. А ці песиголовці, зметикувавши, що помочі нам не буде, і що перевага, безумовно, на їхньому боці, вигукуючи своє грізне "Алла! Алла!", - з двох боків зайшли нам у тил і замкнули коло.
- А що, панове-молодці, очі поопускали, як та дівка перед сватами?! - звернувся до нас отаман. - Злякалися?
- Ні, батьку, ні! - в один голос загукали ми.
- Не дамо зганьбити козацької слави?
- Не дамо!
- Проб'ємося чи загинемо?
- Проб'ємося чи загинемо, батьку!
От приготувалися ми до бою.
"Добридень вам, пани-бусурмани!" І тільки - бах, бах, бах! - перший залп. Мерщій повернули відстріляні мушкети козакам у колі, а вони нам нові, готові до пострілу. Тоді - другий залп. Третій. А потім - іще, й ще, й ще! Відступили татари - ухопи їх запупина! - не чекали такої відсічі. Та ж радіти було ще рано. Вони були готові на все, щоб тільки зрівняти нас із землею! Чекаємо ми на нову атаку, коли це чую я, гомін пішов по колу: "Мамай! Мамай!". Дивлюся - точно, він! Летить на своєму чорному, наче ґа?ва, конику. Копита Воронька розсікають повітря, не торкаючись землі. Зупинився кінь.
- Будьте здорові, та короткими словами, браття! - каже нам Мамай.
- Здоров!
- Як справи, хлопці?
- Сам бачиш, - каже отаман, - обліпили нас татари, як реп'яхи цуциків хвіст.
- Це не біда, - усміхається. - Зробимо от що. Ви сидіть тут напоготові, а я гайну до них. Дасть Бог, якось порозуміємося. Сказав так Мамай та й подався гарцювати конем перед татарами. Сотні стріл полетіли у нього, та ні одна влучити не може. Повернувся Мамай у табір цілий і неушкоджений.
- Еге, - каже, - кепські справи. Та нічого. З великої хмари малий дощ буває. Постережіть-но мого Воронька, а я піду й побалакаю з беєм. Здається мені, я вже з ним зустрічався.
Сказав так і знову ж туди.
Приходить до їхнього бея та й каже:
- Вітаю тебе, вельмиповажний бей Взуббей.
- Чого тобі? - питає той.
- Облиш лютувати, давай-но миру шукати.
Бей Взуббей зціпив зуби, люто прошипів, мов гадюка:
- Слухай сюди, Мамає... Миру не бути. Я не піду звідси, поки останній з вас не піде з цього світу до вашого Бога.
- Що ж, роби як знаєш, - сказав тоді Козак. - Тільки, чи не буде краще, коли ви перед атакою потанцюєте трохи.
"Як заграю, всяк поскаче,
А після не один вражий син заплаче!"
Дістав Козак з-за спини свою чарівну кобзу, заграв. А грав він так, що жоден татарин встояти не зміг. "Там музика не вмовка, всі танцюють гопака!" Ніхто Мамая зупинити не може; попадали татари від утоми на землю і почали дригати ногами у такт музиці.
- Досить, Мамай, до-сить!.. - почав благати бей Взуббей. - Дай і мені пограти на твоїй чарівній кобзі. (Взуббею, бач, забажалося заставити танцювати Мамая).
- Чи мені жалко, - тримай, - сказав Мамай і протяг кобзу бею.
Та не встиг Взуббей торкнутися до неї, як кобза зробила в повітрі оберт, перетворилася на степову орлицю (чим дуже налякала бея), зірвала з його голови шапчину і полетіла собі геть у бік козацького кола.
- Чув я про твої чари, Мамає, - прийшовши до тями, сказав бей. - І, признаюся, не хотів би я мати свари з тобою. Чув я і про те, що начебто ти, що не намалюєш, перетворюється на справжнісіньку річ. Це правда?
- Чистісіньа правда.
- Вах, вах, вах, - каже тоді бей. - Намалюй мені величезну скриню з золотом! Як виконаєш прохання, я зніму оточення і піду в рідні улуси. А якщо ні...
- Чому б і не намалювати, - нітрішечки не розмірковуючи, погодився Мамай. - Намалюю. Звели принести мені волячу шкіру. Дістав Мамай чарівний пензлик, почав малювати. Стоїть бей поруч, руки від задоволення одна об одну тре. Намалював Мамай величезну скриню, зробив останній штрих, і - о, диво! - ожив малюнок! Засяяла скриня золотим промінням!
- Готово. Ось тобі скриня, а в ній золота доверху.
- Ай, Мамай, гарна чоловік. Козак, що й казати, козак!
Змружив бей очі, трохи відчинив кришку, сунув руку у скриню... - Теплий золото, - каже, - яка радість... - А потім раптом я-як заверещить, наче його хто ріже!
Висмикнув Взуббей обпечену руку, застрибав від болю навколо скрині. Та так смішно! Кумедія, та й годі. Як ти вже здогадався, Власику, Мамай намалював у скрині замість золота вогняні жарини.
- Вай! Вай! Вай! - заволав несамовито бей. - Він надурив мене!
Хапайте його!
А Козаку навіть на думку не спало чинити опір, чи то тікати, дозволив бусурманам себе зв'язати.
- Не будеш більше малювати, козаче, - зловтішався бей. - Слуги мої вірні, ану, відрубайте Козаку Мамаю обидві руки!
Почали рубати, тільки дарма. Відскакує булатне лезо од тіла
козацького, як від каменя, тільки іскри летять та козацький жупан
посічено...
- Ану, до стовпа його, - наказав бей. - Будемо палити невірного.
Почали палити.
А козаку й байдуже.
- Тепло, - каже, - як влітку в Криму.
Вже згорів стовп, а Мамаю хоч би що, стоїть собі та насміхається над беєм:
- Спасибі тобі, бей Взуббей, за добру послугу. Розумієш, весь день дрижака ловив, все якось холоднувато мені було, а тепер, бач, зігрівся.
Ще більше розлютився бей, от-от лусне від злості. Аж тут сама Пані Смерть з косою. Звернувся до неї татарський ватажок з такими словами:
- Чи ж не час тобі, Панно Смерть, косу гострити. Допоможи мені, бею Взуббею, Козака Мамая занапастити. А вже з його товариством я й сам порозуміюся.
Смерть йому й відказує:
- Як гарно, що я саме цим степом блукала, крові людської жадала.
Мені запорожці - що кістка в горлі. А за Мамаєм я вже не одну сотню років ганяюся і все ніяк спіймати не можу. Але ж тепер він від мене не втече... І звеліла Смерть вирити глибоку яму, та над тією ямою Мамая поставити. Коли все було зроблено, Смерть підійшла до Козака, цокаючи зубами, і сказала: "Тут тобі й смерть!" І почала шарпати косою, намагаючись відтяти йому голову, або підкосити ноги. Мамай - то підстрибував, то присідав, щоб уникнути смертоносного зела, та ще й глузував над старою:
- Зупинись, рідненька, дай мені, Козаку Мамаю, перед смертю люльку запалити.
- На тім світі палитимеш, - гадюкою шипіла Смерть і все розмахувала своєю гострющою косою.
Мамаю набридло підстрибувати та присідати, і він прожогом стрибнув у яму.
- Засипайте його землею! - радісно заволала Смерть. - Туди йому й дорога, в домовину!
Татари враз засипали яму, і щоб краще утрамбувати землю, почали гарцювати на конях. Взуббей несамовито стрибав на тому місці, де щойно стояв Мамай і тріумфально вигукував: "Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі!.." Власику, що з тобою? Ти чомусь посмутнішав? От смішний. Не треба. Це ще не вся оповідь! Ха-ха!.. Слухай-но що було далі... Поки татари чинили розправу над Мамаєм, надійшла ніч. Це врятувало нас від останньої атаки, якої ми вже б і не стримали. А так, ніч попереду, є час гарненько все обміркувати. Татари ж, вирішили, що головна справа зроблена і повкладалися спати. Сидимо ми у колі, поминаємо вірного товариша. Скільки славних походів, баталій прийшло на згадку, коли пліч-о-пліч з Мамаєм йшли ми на ворога. Тільки один отаман Федір Лутай не вірив у смерть Козака і все правив своє:
- Не може того бути, щоб безславною смертю загинув такий козак!
Раптом... Ну, не повіриш мені, Власику! А те що я бачив це на власні очі, - рви мені вуха, як той бур'ян на грядці, якщо я брешу, - прямісінько перед нами виріс з-під землі молоденький паросток дуба, і через мить перетворився він на Мамая. Ми спочатку кинулися урозтіч, як від мари. (Не кожного дня таке примариться). А потім придивилися: і руки, і ноги, й голова - ну точнісінько тобі Мамай... Тринди-ринди. А він, чортяка, всміхається на всю свою сотню зубів і таке нам каже:
- А чи не рано ви, брати-товариші, ховати мене надумали? Обдурив я Смерть! І котрий раз обдурив. Та нам усім ще треба з цього пекла вибратися, наших братів та сестер із неволі визволити. Є в мене одна думка... - При цих словах в очах його заблищав хитруватий вогник.
Федір Лутай обняв Козака, як брата, та й мовив:
- Знає тільки наш Мамай де початок, а де край! Моя булава, твоя голова, кажи що треба, Мамає.
Свиснув Козак, і на свист його звідусіль почали злітатися степові комарі. І очолював їх король-Гнус; він був завбільшки з горобця, а на голові в нього красувалася невеличка золота корона.
- З-з-з-звав нас, Мамай? - запитав король-Гнус людською мовою.
- Звав, - відповів Козак. - Хочу просити вас, дорогенькі, нам, козакам, стати в пригоді.
- Кажи, Коз-з-зак. Якщо справа не складна, все з-з-зробимо як треба.
- Все дуже просто, - сказав Мамай. - Татари нас оточили, а самі спати повлягалися. Чи не міг би ти, король-Гнус, та зі своїм військом зробити їм веселу ніч, щоб пам'ятали вони нашого брата скільки будуть жити.
- Це що, - відповів король-Гнус, - нам, комарям, тільки дай кого-небудь з-з-закусати. Дивись, Коз-з-заче, як комарі веселитися вміють!
Що тут почалося! Кумедія, та й годі. Розлетілися комарі по окрузі і давай кусати бусурманів. А ті бідолашні, знай, лаються та лупцюють себе куди попало. Всю ніч відбивалися татари від комах, і тільки вранці, покусані, запухлі, потомлені, вони знайшли спокій і поснули міцно. Навіть варта і та спала без задніх ніг. Ну от. Гнуси зробили своє діло, але й ми часу марно не витрачали. По команді Мамая, ми почали зносити у купу всі горщики, які тільки були в нас, розділили їх на чотири частини (вийшло десь по двадцять горщиків у кожній), а потім утворили з них такий собі чималий квадрат - акурат на чотири кінці світу.
Мамай усе жартував:
- Зачекайте, зачекайте, друзі, одвідають татари на сніданок нашої кухні. Кладіть же, братики, у кожен горщик побільше квасолі, засипайте квасолю білим борошном, а зверху окропом притрусіть. Тут треба сказати, Власику, що квасолею ми, козаки, називали мідні кулі, білим борошном - порох, а окропом - суху траву. Здогадуєшся, яку страву приготував їм Мамай?! Але найкумедніше було далі, коли Мамай наказав нам віддати йому наші пояси. Ха! Як же козаку без пояса! Зніми пояс - шаровари спадуть. Я й кажу Мамаю:
- Може, якось без цього обійдемося? Що то за козак у одній сорочці.
А він мені:
- Іване, хочеш жити, і голим в атаку підеш.
От так дотепник! Ну й жартівник! Що тут скажеш? Зосталися ми в одних сорочках. Поясами ж нашими зв'язані горщики з "начинкою". І от, вранці, саме коли татари повлягалися спати, восьмеро вершників (по два на кожну низку), подалися у степ, зупинились перед ворожими лавами, підпалили суху траву, розгойдали низки з горщиками... Мамай стрельнув з мушкета, і... полетів "наперчений" сніданок у сплячих татар. Як почали наші горщики бахкати та бухкати - тільки тримайся! Попідскакували татари, спросоння второпати нічого не можуть. Паніка - другої такої я ще не бачив! А кулі ті, як скажені мухи - туди-сюди, туди-сюди, "зуть-зуть, зуть-зуть, зуть-зуть!.." Одним словом, розсипалися бусурмани по степу, як горох по коморі з драного лантуха... А тут - невідомо з якої причини - буревій налетів. Підхопилися наші шаровари і полетіли у бік моря. Мамай кричить:
- Сідаймо мерщій на коней і гайда за шароварами!
Коники летіли так швидко, що вже десь під обід були ми біля міста Кафи. Тут вітер почав ущухати. Наші червоні шаровари, як величезні вогняні птахи, закружляли над містом. Аж ось і ми - ге-ге-гей!
Тринди-ринди...
У степу перед містом паслася чимала отара овець та баранів. Побачила худоба нашу ватагу і я-як дасть драла... Прямцем на Кафу... Жах охопив серця жителів міста; від страху вони сприйняли очманілу отару оваць за козацьке військо! Ха-ха! Вірно кажуть, що у страху очі великі. В отакій метушні і кружляючі в повітрі шаровари можуть здатися Божою карою! Вмить обезлюдніло місто: паші, беї, мурзи, їхні слуги і вартові поховалися, де тільки могли. Ми скоріше на базар, де мали бути невільники, приведені татарами з України. І справді. Рідні ви наші!
Хто стоїть, хто сидить, хто плаче...
- Люди добрі, - звернувся до них отаман, - не та зараз година, щоб до плачу вдаватися! Гей, брати, розбирайте зброю, хто до якої здатний (татари ж, бач, покидали свою зброю), садовіть на татарських коней своїх сестер та жінок і гайда на Вкраїну! А ви, хлопці, - сказав він нам, - миттю шаровари надіньте. А то ж - срам один. Ми мерщій за шаровари... Всі наділи, а моїх немає. Я туди, я сюди, хоч ти плач, - немає! Чи то вітер у море закинув, чи то переляканий баран на рогах десь заніс. Смійтеся, смійтеся. Після цього випадку ще років з двадцять називали мене на Січі - Безштаньком. Кумедія, та й годі. Хе... ге... Ну от... Пустилися ми в узвороть, на ясні зорі, на тихі води... Мамай поміж нас на конику скаче, на кобзі чарівній грає та пісню голосно витинає: "Краще нашого Мамая, ніхто пісню не співає!.." Гей-гей! Який то спів! Чарівний. Е-ех! Гарна пісня у Козака. Така пісня, що душу звеселяє, а коням сили підбавляє... Вже скільки років минуло з тих пір, а я все думаю: не було б тоді поміж нас Мамая, скуштували б ми кухні татарської: і ми, і ясирники, що в Кафу потрапили... Уласик, натхнений розповіддю діда, підскочив, бідовим півником злетів на чумацьку мажу і щосили заспівав: "Краще Козака Мамая ніхто пісню не співає!.." Але, як тільки він почав співати, щось у мажі заворушилося, буркнуло і сердито промовило:
- Ану, бісова дитина, цить! Бо зараз батогом пригощу!..
Уласик, явно не бажаючи такого вгощення, замовк і швиденько чкурнув з воза.
Ця ситуація розсмішила старих.
- Отакий-то, наш Мамай...
- ...як хто гаркне - утікай! Ха-ха!
Але тут з мажі хтось гаркнув баском і на дідів:
- А ви чого регочете, халамидники старі! Казна-що в світі робиться! Спати ж не даєте!..
- Тс-с-с!..
- Ч-ш-ш-ш!..
Дід Кахикало заговорив пошепки:
- Ходімо ляжемо під тином, хлопці, там і заночуємо.
- Ходімо, - погодився Базікало. - У козака ліжко завжди з собою, де став, там і ліг, там і заснув.
- Ну чого стоїш, серце? Ходімо спати. Кхе, кхе...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]