Битий шлях заглиблювався у степ. Обабіч дороги росла густа висока трава; вона розливалася, наче море, сягала самого обрію, низько схиляючись перед легким степовим вітерцем.  Небо вкрилося невеличкими білими хмарами; сонце повсякчасно ховалося за ними і, коли виходило на якусь мить з-за хмати, наче усмішкою обдаровувало землю.
Крокувати степом, коли перед очима стоїть одноманітна картина, — нудно, от чому невгамоний Базікало почав свою розповідь:
— Ось послухай-но, Власику, таку історію, — жваво і весело говорив він. — Троє козаків сховалися якось від численної ватаги татар, що гналася за ними. Один сховався за копицю сіна, що стояла в лузі, другий поліз під місточок, а третій видерся на дерево. Татари побачили копицю, спішилися — й ну хапати сіно руками, щоб коней нагодувати.  Довго сидів козак за копицею, дивився на незграбність бусурманську, а язик у нього аж свербів од нетерплячки. Та ось терпець йому увірвався. І козак гримнув на татарина: "Та візьми ж ти, куряча голова, хоч вила, що ондечки стоять коло хати! Хто ж так смика сіно руками?" Татари дуже зраділи, коли почули ту пораду, схопили козака, почали в'язати — коли це чують  — голос другого, що сидів під місточком: "Гей, не піддавайся, земляче!" Схопили й другого. Третьому козакові, що сховався на дереві, стало жалко приятелів, але він не міг втриматися, щоб не насварити їх: "Дурні ви, дурні! — сказав він співчутливо. — Ну навіщо було здіймати такий лемент? Сиділи б собі мовчки!" — Татари глянули вгору і побачили третього Козака. Ха-ха-ха!  Кумедія, та й годі. Ось тобі й сховалися козарлюги!
— Чи не ти, бува, отой перший козак, Іване? — запитав дід Кахикало. — Дуже він на тебе схожий.
— Вгадав, братику, я! Ха-ха! А ти, брате Даниле, мабуть, отим козаком був, що на дереві сидів?
— Я! Кхе, кхе... Йбо, я! — засміявся дід Кахикало.
Вони йшли і весело розмовляли, а степ ставав іншим. Подорожні побачили степові Могили, на одній Могилі стояла сторожова фігура, що невідь-як збереглася тут, хоча скрипіла щосили, бо була дуже стара.
— Що це за пагорби? — спитав Улас, коли вони наблизилися до Могили.
— А от давай-но, серце, піднімемось на той пагорб, — сказав дід Кахикало, — там перепочинемо, і я усе тобі розповім. І вони піднялися на Могилу, на якій височіла фігура.
Влас побачив степ зовсім іншим, ніж там, унизу, на дорозі.
Звідсіля, з висоти, він здавався безкраїм і неосяжним.  Сіли перепочити. Дід Іван стягнув свої червоні чоботи, зручно вмостився на травичці й незабаром задрімав.
— Ці пагорби, серце, — почав дід Данило, розпалюючи за звичаєм свою люльку, — звуться Могилами. Так-таки, так. Кхе, кхе. А потрібні вони були козакам для того, щоб спостерігати ворога.
— А чому ж вони Могилами називаються, чи тут козаки поховані?
— Ні, серце. Це їх тому так назвали, що вони, мов ті могили, над степом здіймаються.
— А як вони у степу з'явилися?

РОЗПОВІДЬ ДІДА КАХИКАЛА ПРО ТЕ,
ЗВІДКІЛЯ УЗЯЛИСЬ У СТЕПУ МОГИЛИ

Старі діди казали: коли ще на землі зовсім не було людей, то жили в цих краях два велетні, і були вони брати. Одного звали Тур, а другого — Тавр. Усього в них було вдосталь. Але одного разу вони щось неподілили, посварилися й стали битися. Кожен наполягав на своєму. Билися вони так день, билися ніч, і ще день, ще ніч, а на третій день не витримала земля, розкололася від їхнього тупотіння.
Поміж велетнями виникло море: Тур на одному боці стоїть, а Тавр — на другому. Та так воно ще вийшло, що Турові гори залишилися, а Таврові степи. Ще дужче розсердився Тур, що не може свого довести, й почав він жбурляти у Тавра величезні каменюки. Кидав, кидав, та одною каменюкою влучив-таки у брата і убив його. Як воно там далі було, не знаю, але оті каменюки, що їх Тур жбурляв у брата свого, з роками вкрилися землею, і стоять вони й досі в степу. Назвали їх люди Могилами, бо не знають, під якою брилою велетень Тавр лежить. Ось як воно було. Кхе, кхе...
— Дідусю Даниле, а навіщо на могилі драбина? — спитав Улас, прямуючи до нехитрої дерев'яної споруди, що складалася із стовпа та драбини. Зверху на тому стовпі був невеличкий майданчик з дошок. Ці споруди, Власику, козаки називали "фігурами". По всьому степу на Могилах стояли раніше ось такі фігури, а на них чатували дозорці. Як побачать дозорці орду, то зараз же й підпалять фігуру, на другій Могилі побачать вогонь — і собі підпалять. Таким чином лише за одну годину все Запорожжя сповіщалося  про наближення небезпеки. По всіх паланках, зимівниках та на Січі збиралося військо, з усіх боків ішли на ворога запорожці. Таких інколи їм чортів надаємо, що й дорогу додому забудуть. Так-таки, так.
— А я ось зараз на цю саму фігуру заберуся!
Власик, як той коник-стрибунець, злетів по драбині на фігуру. Так високо він не стояв ще ніколи; серцем відчував одночасно і жах, і гордість за те, що зумів піднятися так високо над землею.
— Ну як?
— Чудово! — тільки й міг відповісти Влас.
Дід Кахикало дмухнув у люльку, як у свищик, невеличка жаринка вилетіла з люльки, вдарилася об стовп, від чого фігура спалахнула. Тої ж миті вогонь швидко побіг угору.
Сивовусий дід кинув Власові свою чарівну палицю. Хлопчик ухопився за неї обома руками і раптом — злетів.
— Не випускай палиці! — кричав дід. — Тримайся міцніше!
Зробивши невеличке коло над степом, Влас спокійнісінько Опустився разом з палицею на Могилу.
— Злякався?
— Трохи.
— Тепер ти знаєш, як козаки сповіщали Україну про напад?
— Еге ж, знаю.
У цю мить Базікало прокинувся. Побачивши палаючу фігуру, він підскочив, мов ошпарений, та як заволає:
— Татари! Татари йдуть!!
Ото вже досхочу насміявся Влас та дід Кахикало.
— Вискочив, як Пилип з конопель! Кхе, кхе...
— Оце так дозорець! Ха-ха!
— Жартуй, глечику, поки не луснув! — сміявся з ними й Базікало.
Улас навіть покепкував з діда Івана:
— А хто в мене п'ятака вкрав?! — і до дідових чобіт... Та й завмер: ні рукою, ні ногою поворухнути не може.
— Обережніше з чобітьми, Власику. Бачиш, що там?
— Що?
— Земля.
— Таке! Навіщо вона вам у чоботях? Тільки йти заважає.
— А ти й не розумієш? Адже доки запорожець стоїть на своїй землі, він непереможний. То ми, як збираємося кудись у похід, зараз же землі під устілки та в шапки понасипаємо та й ідемо собі воювати. Хто чоботи скине - тут йому й смерть, а хто шапку зніме, тому голова з пліч.
— Але ця земля особлива, священна земля. Взяли ми її в останній Новій Січі... Це земля  — свята. Так-таки, так. Кхе, кхе.
— І я собі в чоботи землі наберу, як на Січ прийдемо! І я буду як козак, непереможний!
— Набереш, Власику...
— Будеш непереможний, серце...

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]