Тиждень промайнув з того дня, як Власик пішов з дому й помандрував через усю Україну шляхами козацької слави. Зустріч зі старими запорожцями окрилила його дитячу душу, надала нового змісту мандрам.  Мудрі, добрі, пересипані дотепними жартами, дідівські оповідання, пробуджували уяву хлопчика; він був веселий, сам багато жартував, у свою чергу, надаючи щирої радості дідам.
У присмерках, проминувши Новий Кодак, стали на ніч біля самісінького Дніпра. Розвели багаття, й дід Базікало заходився готувати тетерю.
— Вже до чого я тетерю люблю, що й передати не можу, — говорив він, чаклуючи над казаном. — Візьмеш житнього борошна та пшона, та в казан з водою: і-є-є-єх!..
Було темно. Цього вечора місяць довго не з'являвся на небі. Але тільки жовтий млинець засяяв над засинаючою землею, завила на могилі стара вовчиця. Припавши до землі і задерши морду, завила вона спочатку невпевнено, самітньо, а коли почула, як до неї приєдналися голоси сірих братів та сестер, осміліла. І ось уже погрозою, ненавистю, піснею смерті заповнилося повітря:
— У-у-у-у-у-у-а-а-а-ав-в... — Неначе кригою скувало серце хлопця.
— Не бійся, Власику, - бадьоро сказав Базікало, помішуючи дерев'яною ложкою жижасту кашу, - сюди зубасті не поткнуться, вогню бояться. Не бійся, Власику, а краще одвідай козацької тетері.  Влас прийняв з рук маленького діда полумисок з їжею. Узявся за ложку й дід Кахикало, котрий почав їсти прямісінько з казана.
— А чому вовки виють на місяць? — спитав Улас, утамувавши голод.
— Це давня історія, — відповів дід Базікало, ляснувши себе по лобі та вбивши комара. — Якщо бажаєш, розповім тобі її.
— Авжеж.
— Коли ми йшли через степ, чи бачив ти кам'яних баб?
— Що я сліпий, чи що? Звичайно, бачив. Он і зараз бачу одну таку бабу на могилі, під самісіньким місяцем. А поруч ця... вовчиця...
— Є таке діло. Тоді починаю... РОЗПОВІДЬ ДІДА БАЗІКАЛА ПРО ТЕ, ЯК У СТЕПУ З'ЯВИЛИСЯ КАМ'ЯНІ БАБИ

Як вийшли козаки-черкаси за пороги та побудували свій перший Кіш, то й почали Україну від ворогів захищати. Не в одній сутичці довели вони свою силу й відвагу, багато ординців порубали в степу. Та й своїх братів утеряли чимало. Але ось почули козаки, що десь на Азовському морі існує плем'я войовничих жінок-амажонок, і, начебто, були вони такими сильними і жорстокими, що жодне чоловіче військо не могло їх перемогти. З полоненими воїнами ці степові троянди брали шлюб, народжували дітей, а чоловіків убивали. З немовлятами чинили ось що: дівчаток відносили в ліс до вовків. Вовки і войовничі жінки жили як одне плем'я, на війну та на полювання ходили разом. Цілими днями гралися дівчатка з вовченятами, і годували їх молоком вовчиці. А коли дівчатка підростали, їх навчали військовій справі найкращі з жінок-лицарів. Хлопчаків чекала неминуча смерть: вранці, тільки-тільки з'являлися перші сонячні промені, невинних дітей кидали у вогонь на жертву якійсь там своїй богині.
Зібрали козаки раду й вирішили викрасти у жінок хлопчаків, з тим щоб виховати з них справжніх козаків, та й численність свого війська збільшити. Сказано  —  зроблено. Наблизились до табору уночі, тихенько викрали хлопчаків і подалися собі знову на Січ. Вранці виявилася пропажа. Грізні жінки, не гаячи часу, кинулися навздогін. Вовки попереду біжать, слід винюхують, а жінки за ними летять, мов ті дики кішки. Опівдні жінки почали наздоганяти запорожців. Тут отаман і каже:
"Що робити будемо, панове-молодці? Бачить Бог, не втекти нам від погоні, всіх переб'ють проклятущі дикунки. От якби ніч зараз була, попросили б ми братика нашого Місяця, щоб допоміг він нам." Треба сказати, що був між ними один козак Кіндрат, на прізвище Підопринебо такий він був довгань. Каже Кіндрат товаришам своїм: "Не журіться, хлопці, ніч я вам зараз зроблю." Сказавши так, ухопився він дужими руками за небо, потяг на себе полуденне полотно, згорнув його, як ту скатертину, — день у ту ж мить змінився ніччю. Вийшов з-за хмари до запорожців ясний Місяць і каже їм: "О брати мої, запорожці! Бачу в яку біду ви потрапили. Але на те й брат я вам, щоб допомагати в усьому. Мерщій лягайте на землю обличчям у траву, очі позаплющуйте і хлопчакам очі шапками позатуляйте. Без мого дозволу очей не розплющуйте й не підіймайтесь. Послухались запорожці "козацького сонечка", все зробили, як звелів їм Місяць. А той обвів розгніваним поглядом степ і гучноголосно вирік: "О войовничі дикунки!  Чи ж не знаєте ви, що воювати  —  не жіноча справа. Ви повінні бути покірливими своїм чоловікам. Багато пролили ви крові чоловічої, тому ось вам мій суд і вирок: подивіться на мене!" Звели жінки до неба свої очі й (о, це була страшна мить!) синьо-срібний спалах осяяв степ, крижане світло скувало жінок, і перетворились вони на кам'яних баб.  Багато років минуло з того часу, а вони все стоять у степу, нагадуючи людям про ту страшну ніч.
— А чому вовки тоді не скам'яніли? — здивовано запитав Улас.
— Вовки... вовки... вони що, вони звірі, в них свій суд і закони. Але з тих пір, місячної ночі, не спиться їм, сірим. І виходять вони на могили, й дивляться на жовтий місяць, тужливим виттям оголошуючи степ.
— А що далі?
— Далі? Підвелись козаки, відкрили очі, подякували братові небесному за поміч. Кіндрат Підопринебо розстелив по небу денне полотно. Знову сонечко засяяло, пташки заспівали. Повернулися козаки на Січ. Хлопчаки підростали, переймаючи закони вільного козацького життя, врешті-решт настав той день, коли вони перетворилися на справжніх лицарів-запорожців і продовжували нести славу козацьку по всій землі.
Наступила тиша, аж ось дав про себе знати дід Кахикало:
— У плавнях на руїнах останньої Нової Січі зостався свій вік доживати та сторожувати Військову Скарбницю наш третій товариш Карпо Тритузий. То він і є козак з хлопчаків, котрих викрали запорожці. Зустріч із ним ще чекає на нас.

Частина перша

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]

Частина друга

[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]